Рішення № 55249886, 05.01.2016, Центральний районний суд м. Миколаєва

н\п 2/490/2621/2015 Справа № 490/2131/15-ц

Центральний районний суд м. Миколаєва

_____________

Р І Ш Е Н Н Я

І м е н е м У к р а ї н и

05 січня 2015 року Центральний районний суд міста Миколаєва у складі головуючого судді Батченка О.В. при секретарі Аслановій Е.Е., з участю представника позивача ОСОБА_1, розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Миколаєві цивільну справу за позовом

ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про визнання недійсними кредитного договору та договору іпотеки, -

В С Т А Н О В И В:

В березні 2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ПАТ «УкрСиббанк», просив визнати недійсним кредитний договір № 11324656000 від 31 березня 2008 року та договір іпотеки № 2188 від тієї ж дати, виключити предмет іпотеки з реєстру обтяження та заборон відчуження, а також застосувати наслідки недійсності правочину. Свої вимоги позивач мотивував суперечністю положень кредитного договору вимогам закону, зокрема, ч. 2 ст. 11, ст. 15, 18, 19 ЗУ "Про захист прав споживачів" ст. 99 Конституції України, ст. 35 ЗУ "Про Національний банк України", ст. 524, 533 ЦК України щодо валюти кредитування, та положень п/п в, г ч. 4 ст. 5 Декрету КМУ "Про систему валютного регулювання та валютного контролю" щодо індивідуального ліцензування.

В судовому засіданні представник позивача позов підтримала, підтвердила викладені в позовній заяві обставини.

Відповідач в судове засідання свого представника не направив, подав суду заяву про розгляд справи у відсутність свого представника, проти позову заперечував внаслідок законності оспорюваного правочину.

Вислухавши представника позивача, дослідивши докази, суд встановив наступні факти та відповідні їм правовідносини.

31 березня 2008 року між АКІБ «УкрСиббанк», правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк» (далі - Банк), та ОСОБА_2 укладений кредитний договір № 11324656000 (далі - Договір) згідно умов якого Банк надав позивчу грошові кошти - 27000,00 доларів США на умовах повернення ануїтетними платежами (по 305 доларів США щомісяця), платності - 12,5% річних та строком до 30 березня 2029 року.

На виконання умов Договору Банк передав ОСОБА_2 визначену грошову суму. В свою чергу, позивач умови договору виконав частково. Відомостей про те, що розрахунки між сторонами здійснювались за підвищеними процентами матеріали справи не містять.

На забезпечення виконання Договору між Банком та ОСОБА_2 31 березня 2008 року укладений іпотечний договір № 2188 згідно якого позивач зобов'язався відповідати перед Банком своїм майном, а саме: квартирою АДРЕСА_1 за виконання умов кредитного договору у повному обсязі.

Вирішуючи спір по суті, суд виходить з наступного.

Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний закон держави не встановлює якихось обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до ст. 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватись в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто відповідно до законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмеження приймається на всій території України, однак у той же час обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання і валютного контролю є Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі Декрет).

Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

При цьому, згідно зі ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» кошти - це грошові кошти у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент. Статті 47 та 49 цього Закону визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу.

Відповідно до ст. 5 Декрету операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі генеральної ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до п. 2 ст. 5 цього ж Декрету.

Відповідно до п. 2.3. Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затверджене Постановою Правління НБУ № 275 від 17.07.2001 року (зареєстровано в Міністерстві юстиції України від 21 серпня 2001 року за № 730/5921) за наявності банківської ліцензії та за умови отримання письмового дозволу Національного банку банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями, серед яких, зокрема, залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України.

З вищенаведеного вбачається, що Банк на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями має право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті.

За такого, твердження ОСОБА_2 про те, Договір не відповідає вимогам законодавства України щодо валюти кредитування, порушують установлений в державі режим валютного регулювання і розрахунків між сторонами є необґрунтованими, доводи позивача ґрунтуються на невірному тлумаченні норм права.

В пунктах 10 та 11 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» вказано:

«Щодо вимог підпункту «в» пункту 4 статті 5 Декрету, який передбачає наявність індивідуальної ліцензії на надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі, то оскільки на цей час законодавством України не встановлено термінів і сум кредитів у іноземній валюті як критеріїв їх віднесення до сфери дії режиму індивідуального ліцензування, ця норма не може застосовуватись судами.

У разі виникнення спору щодо отримання сторонами кредитного договору індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави (підпункт "г" пункту 4 статті 5 Декрету про валютне регулювання) суд має виходити з того, що Національним банком України на виконання положень статті 11 цього Декрету, статті 44 Закону України «Про національний банк України» в межах своїх повноважень прийняте Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затверджене постановою Правління Національного банку України від 14 жовтня 2004 року № 483 (зареєстровано у Міністерстві юстиції України 9 листопада 2004 року № 1429/10028). Згідно з пунктом 1.5 цього Положення використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями, який до переоформлення Національним банком України відповідних ліцензій на виконання вимог пункту 1 розділу II Закону України від 15 лютого 2011 року № 3024-VI "Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання діяльності банків" генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій, або генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій).

У зв'язку з наведеним суди повинні виходити з того, що надання та одержання кредиту в іноземній валюті, сплата процентів за таким кредитом не потребують наявності індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу у жодної зі сторін кредитного договору».

Таким чином, за відсутності нормативних умов для застосування індивідуального ліцензування щодо вказаної операції, єдиною правовою підставою для здійснення Банком кредитування в іноземній валюті згідно вимогами ст. 5 Декрету є наявність у банку банківської ліцензії та письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями, отриманими у встановленому порядку.

Отже, посилання позивача на такі підстави визнання Договору недійсним як недотримання сторонами під час укладення положень ст. 5 Декрету, що має наслідком недійсність правочину, також не ґрунтуються на положеннях закону та є хибними.

Що стосується неповідомлення Банком позивача щодо валютних ризиків, суд виходить з того, що зростання курсу долара США - валюти кредиту, за загальним правилом, саме по собі не є підставою для визнання Договору недійсним, оскільки у позичальника існувала можливість передбачити в момент укладання Договору зміни курсу гривні по відношенню до долара США, виходячи з динаміки зміни курсу валют з моменту введення в обіг національної валюти - гривні та її девальвації. Крім цього, в ОСОБА_2 існувала можливість отримання кредиту в національній валюті.

В силу ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України.

В силу ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, має бути спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків за умови наявності необхідного обсягу цивільної дієздатності та вільного волевиявлення його учасників. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно ч. 3 ст. 60 ЦПК України доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір, при цьому згідно ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно ЦПК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

В свою чергу, позивачем не представлено у встановленому цивільним процесуальним законом порядку належних та допустимих доказів таких порушень під час вчинення сторонами спірного правочину як: порушення принципу рівності сторін; обмеження прав споживача на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про послугу.

Так, у розділах 3 - 6 Договору містяться умови, що регулюють взаємні права, обов'язки та відповідальність як Банку так і позичальника.

Відповідно ч. 1 ст. 633 ЦК України послуги у сфері банківського обслуговування є різновидом публічного договору, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати надання послуг кожному, хто до неї звернеться. Що стосується посилань позивача на дисбаланс обов'язків позичальника не на його користь то внаслідок специфіки надання даного виду публічних послуг таке є звичаєм ділового обороту (ст. 7 ЦК України) і не тягне порушень будь-яких прав споживача цих послуг внаслідок врегулювання відносин між сторонами правочину іншими нормативними актами, зокрема ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів».

Крім цього, позивач не був позбавлений права вибору не тільки між встановленими Банком формами кредитування, а й між самими банківськими установами, обравши найбільш сприятливі умови.

Виходячи з таких же міркувань суд вважає безпідставними посилання позивача на порушення відповідачем його прав як споживача послуг (ст. 11 Закону) як то: права вибору продукції, обмеження права на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про відповідну продукцію. Всі ці відомості містяться у тексті Договору, підписаного позивачем, що ним не оспорюється.

Наявність в позивача права вимагати визнання договору недійсним та відшкодування збитків у разі, коли надання недоступної, недостовірної, неповної або несвоєчасної інформації про продукцію спричинило придбання продукції, яка не має потрібних споживчих властивостей, судом не встановлена.

Договором надане право Банку в односторонньому порядку переглядати розмір процентної ставки за користування кредитом кожного наступного місяця (п. 1.3.1 Договору) та право нарахування процентів на прострочену суму основного боргу за процентною ставкою, збільшеною вдвічі (абз. 4 п. 1.3.1) Даний пункт Договору не суперечив положенням Цивільного Кодексу України станом на день його укладення, що спростовує твердження позивача про порушення його прав в цій частині.

В силу ст. 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Так, 09 січня 2009 року набрала чинності ст. 10561 Цивільного кодексу України в силу якої розмір процентів та порядок їх сплати за договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів. Встановлений договором розмір процентів не може бути збільшений банком в односторонньому порядку. Умова договору щодо права банку змінювати розмір процентів в односторонньому порядку є нікчемною.

З викладеного суд робить висновок про те, що Договір укладений сторонами відповідно законодавства в належній формі, за наявності необхідного обсягу цивільної дієздатності його сторін та вільного їх волевиявлення, яке було спрямоване на реальне настання передбачених угодою наслідків. Прийняті на себе за договором цивільні права та обов'язки сторони виконують належним чином протягом тривалого часу, що свідчить про дійсність його умов.

У зв'язку з відмовою в задоволенні позовних вимог в частині визнання недійсним кредитного договору, решта похідних вимог задоволенню також не підлягають.

Таким чином, позов не підлягає задоволенню повністю.

В силу ст. 88 ЦПК України у зв'язку з відмовою в позові судові витрати позивача присудженню за рахунок відповідача не підлягають.

Керуючись ст. 10, 60, 88, 212-215 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В :

В позові ОСОБА_2 - відмовити.

Апеляційну скаргу на рішення може бути подано до апеляційного суду Миколаївської області через Центральний районний суд м. Миколаєва протягом десяти днів з дня його проголошення.

Суддя О.В. Батченко