Рішення № 55199806, 25.01.2016, Апеляційний суд Рівненської області

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 січня 2016 року м. Рівне

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Рівненської області в складі :

головуючого - судді : Оніпко О.В., суддів : Хилевича С.В., Собіни І.М.

секретар - Вох В.С.

розглянула у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника відповідача приватного підприємця ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Рівненського міського суду від 23 жовтня 2015 р. у справі за позовом ОСОБА_3 до приватного підприємця ОСОБА_1, третя особа, що не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору ОСОБА_4 про встановлення факту трудових відносин, визнання незаконним дій відповідача щодо звільнення з роботи, виплату заробітної плати, надурочних робіт, ненадання щорічної оплачуваної відпустки, зобов»язання відповідача провести донарахування та виплату середньої заробітної плати за час затримки розрахункових коштів та відшкодування моральної шкоди.

Заслухавши доповідача, пояснення осіб, що з"явились у судове засідання, дослідивши матеріали справи і доводи апеляційної скарги, колегія суддів , -

в с т а н о в и л а :

Рішенням Рівненського міського суду від 23 жовтня 2015 р. позов ОСОБА_3 до ПП ОСОБА_1 про встановлення факту трудових відносин, визнання незаконними дій відповідача щодо звільнення з роботи, виплати заробітної плати, надурочних робіт, ненадання щорічної оплачуваної відпустки, зобов'язання відповідача провести донарахування та виплату належних сум заробітної плати на день звільнення з роботи, стягнення з відповідача середньої заробітної плати за час затримки виплати розрахункових коштів та відшкодування моральної шкоди задоволено частково : встановлено факт трудових відносин між ОСОБА_3 та ПП ОСОБА_1 в період з 04 серпня 2012 року по 17 вересня 2013 року включно.

Визнано незаконними дії ПП ОСОБА_1 щодо звільнення ОСОБА_3 з роботи, виплати заробітної плати, надурочних робіт та щодо ненадання щорічної оплачуваної відпустки.

Зобов'язано ПП ОСОБА_1провести донарахування та виплату належних ОСОБА_3 сум заробітної плати за період з 04 серпня 2012 року по 17 вересня 2013 року включно у розмірі 4997,25 (чотири тисячі дев'ятсот дев'яносто сім) грн. та компенсацію за час невикористаної відпустки у розмірі 1 021,54 (одна тисяча двадцять одна) грн.

Стягнуто з ПП ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 середню заробітну плату за час затримки виплати розрахункових коштів з 18 вересня 2013 року по день винесення рішення (станом на 23 жовтня 2015 року включно) у розмірі 41 206,84 (сорок одна тисяча

_______________________

Головуючий у 1-й інст. - Бердій М.А.

Провадження № 22ц/787/ 2393/2015 Доповідач - Оніпко О.В.

двісті шість) грн. Стягнуто з ПП ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 моральну шкоду у розмірі 2 000 (дві тисячі) грн. В іншій частині позовних вимог ОСОБА_3 відмовлено.

Стягнуто з ПП ОСОБА_1 в дохід держави 243,60 грн. по сплаті судовою збору.Рішення суду в частині виплати заробітної плати за один місяць в сумі 1 723,44 (одна тисяча сімсот двадцять три) грн. допущено до негайного виконання.

В поданій на рішення апеляційній скарзі представник відповідача ПП ОСОБА_1 ОСОБА_2 вважає його незаконним, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що судом неповно досліджено всі істотні обставини справи. Зазначає, що суд дійшов висновку про те, що вся господарська діяльність щодо реалізації кави відносилася саме до нього, як приватного підприємця, хоча документи, на які посилалася позивачка, як на підтвердження факту роботи у відповідача стосуються не його, а інших приватних підприємців. Суд взагалі не зазначив, яким чином його родинні стосунки з іншими підприємцями, які фігурують у справі, підтверджує факт перебування позивачки у трудових відносинах саме з ним, а не з іншими підприємцями.

Судом порушено вимоги ст. 21, 24 КЗпП України. Відповідно до вимог закону, сам по собі фактичний допуск до роботи не є підставою для задоволення позову, оскільки існує процедура й інших дій : власник або уповноважена за нотаріальним дорученням особа повинна зобов»язана роз»яснити працівнику його права і обов»язки, умови праці, його права та обов»язки, зарплату, пільги і компенсації, та інше, надати робоче місце. Під час розгляду справи позивачкою не було доведено жодну із зазначених дій , здійснених нею чи відповідачем. Жодних доказів в обґрунтування свого позову, окрім особистих пояснень, ОСОБА_3 суду не надала.

У справі відсутні жодні докази (окрім пояснень самої позивачки та свідка ОСОБА_5.) про те, що саме з його розпорядження чи відома її було допущено до будь-якої роботи. Свідок ОСОБА_5 є зацікавленою особою та зверталася до нього з аналогічними позовними вимогами, у задоволенні яких рішенням апеляційного суду Рівненської області від 16.09.2015 року їй відмовлено. Відповідно до вимог ст. 61 ЦПК України, обставини встановлені у вказаному рішенні апеляційним судом не підлягають доказуванню.

Допитана в якості свідка, позивачка пояснила суду, що із заявою про прийняття на роботу вона зверталася не до нього або до фірми «ІНФОРМАЦІЯ_2», а до ОСОБА_4, яка перебувала з ним у трудових відносинах, оформлених офіційно та працювала у той період продавцем. Паспорт, трудову або медичну книжки та інші документи, необхідні для прийому на роботу, вона не надавала. Позивачка сама підтвердила суду про те, що особисто до нього, як приватного підприємця, із заявою (усно або письмово) з приводу працевлаштування, вона не зверталася. Про те, що вона працює у ПП ОСОБА_1 вона знала зі слів третьої особи та інших свідків, допитаних судом. Інші свідки лише підтвердили або спростували факт роботи позивачки, а не обставини прийому ОСОБА_3 на роботу. Позивачкою також не доведено тієї обставини, що ОСОБА_4 була уповноваженим працівником фірми «ІНФОРМАЦІЯ_2» (фірми взагалі не існувало) та мала у встановленому законом порядку вирішувати питання про прийняття на роботу та звільнення працівників від його імені. Докази щодо цього у матеріалах справи також відсутні.

Отже, доказами у справі встановлено, що позивачка із письмовою заявою до нього не зверталася, документів не надавала, договір з нею не укладався та не реєструвався у Центрі зайнятості населення. Крім того, ОСОБА_6 не надано доказів про фактичний допуск її до роботи за його розпорядженням чи з його відома. Відсутні докази про отримання нею зарплати, а посилання на розпис у касовому журналі, а не у відомості, не є такими доказами. Зарплата їй не нараховувалася, довідка про заборгованість по зарплаті не видавалася, заяви про звільнення вона також не писала.

Що стосується касового журналу, він не містить жодних ознак бухгалтерської документації, яка офіційно ведеться на підприємстві при обліку робочого часу та при виплаті зарплати. Журнал не прошитий, не скріплений печаткою та свідчить про його відношення до відповідача. Табель робочого часу, на який посилається позивачка, де під номером 3 зазначено «ІНФОРМАЦІЯ_1» та прізвище позивачки та свідка ОСОБА_5, також не є доказом, оскільки не містить назви організації чи підприємства, підписів офіційних працівників під кожним щомісячним графіком, який контролює вихід на роботу на об»єкт.

Щодо накладної від 17.09.2013 року № РО/РНв-145812, копію якої надано ОСОБА_3 суду, то сам по собі факт поставки ТзОВ «Сандора» товару до кав»ярні не свідчить, що відповідач є власником приміщення, розташованого у АДРЕСА_1 і що саме він здійснював у цьому приміщенні підприємницьку діяльність. Посилання на те, що на накладних із зазначенням одержувача ІНФОРМАЦІЯ_1 «ІНФОРМАЦІЯ_2» наявний підпис свідка ОСОБА_5 у графі «отримувач» не можуть бути підставою для встановлення факту наявності трудових відносин між сторонами.

Не можуть бути доказом і пояснення свідків: ОСОБА_7 (представника позивачки), самої позивачки та ОСОБА_5, оскільки дані особи є зацікавленими у вирішенні справи на користь позивачки; свідків ОСОБА_8, ОСОБА_9 (які не підтвердили жодним належним та допустимим доказом свої твердження про те, що вони працювали у ПП ОСОБА_1.). Крім того, судом встановлено, що ОСОБА_3 з 03.01.2012 р. до 09.10.2012 року перебувала на обліку у Здолбунівському районному Центрі зайнятості як безробітна, отже не могла працювати та взагалі не працювала у відповідача з 04.08.2012 року продавцем кави, не підтвердивши своє працевлаштування будь-яким доказом, заявами про прийняття на робота або про її звільнення. Всі доводи позивачки можуть бути лише теоретичним підтвердженням існування будь-яких цивільно-правових угод (відносин) з надання послуг по продажу кави між нею та замовником, яким вона безпідставно вважає саме його.

Інформаційна довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, на яку посилається позивачка, є підтвердженням наявності у нього права власності на нерухоме майно, а не підтверджує факт здійснення ним підприємницької діяльності у вказаному приміщенні. При цьому сама позивачка стверджувала, що частину приміщення перебуває в оренді фірми «ІНФОРМАЦІЯ_1», а частина - у суборенді ОСОБА_10, а не його. Проте, жодного договору оренди або суборенди про використання ним чи іншими особами вказаного приміщення у матеріалах справи не міститься.

Суд безпідставно дійшов висновку про те, що оскільки він є власником магазину «ІНФОРМАЦІЯ_2», то він також є власником кав»ярні «ІНФОРМАЦІЯ_1», яка використовує символіку «ІНФОРМАЦІЯ_2». Крім того, суд безпідставно встановив факти : що свідок ОСОБА_11, його рідний брат, є його «технічним директором», третя особа ОСОБА_4, яка в минулому працювала у нього продавцем, є «комерційним директором», а свідки ОСОБА_8 та ОСОБА_9 були працівниками у нього. Є безпідставним та немотивованими та такими, що суперечать вимогам закону і висновки суду щодо наведених ним розрахунків заробітної плати позивачки та розрахунків середнього заробітку за час затримки розрахунку. Отже, всі висновки в оскаржуваному рішенні ґрунтуються виключно на припущеннях.Просить рішення скасувати, ОСОБА_3 у позові відмовити.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду 1-ї інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді 1-ї інстанції, колегія суддів приходить до висновку про її задоволення, виходячи з наступного.

Частиною 1 ст. 11 ЦПК України передбачено, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Згідно зі ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч. ч. 1 ст. 57 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно зі ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності .

З матеріалів справи вбачається, що 16.12.2013 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ПП ОСОБА_1 про встановлення факту трудових відносин, визнання незаконним дій відповідача щодо звільнення з роботи, виплату заробітної плати, надурочних робіт, ненадання щорічної оплачуваної відпустки, зобов»язання відповідача провести донарахування та виплату середньої заробітної плати за час затримки розрахункових коштів та відшкодування моральної шкоди.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_6, суд 1-ї інстанції виходив з їх доведеності та обґрунтованості, проте, висновки, наведені судом у рішенні, не узгоджуються з дійсними обставинами справи та вимогами діючого законодавства, тому колегія суддів не погоджується з ними, виходячи з наступного.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 21 КЗпП України, трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Статтею 24 КЗпП України передбачено, що укладення трудового договору оформляється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу про зарахування працівника на роботу. Трудовий договір вважається укладеним і тоді, коли наказ чи розпорядження не були видані, але працівника фактично було допущено до роботи.

Згідно з роз»ясненнями п.7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 року № 9, фактичний допуск до роботи вважається укладенням трудового договору незалежно від того, чи було прийняття на роботу належним чином оформлене, якщо робота провадилась за розпорядженням чи з відома власника або уповноваженого ним органу.

За правилами ст. 24-1 КЗпП України у разі укладення трудового договору між працівником і фізичною особою фізична особа або за нотаріальним дорученням уповноважена нею особа повинна у тижневий строк з моменту фактичного допущення працівника до роботи зареєструвати укладений у письмовій формі трудовий договір у державній службі зайнятості за місцем свого проживання у порядку, визначеному Міністерством праці та соціальної політики України.

Згідно зі ст. 29 цього Кодексу до початку роботи за укладеним трудовим договором власник або уповноважений ним орган зобов'язаний роз'яснити працівникові його права і обов'язки та проінформувати під розписку про умови праці, наявність на робочому місці, де він буде працювати, небезпечних і шкідливих виробничих факторів, які ще не усунуто, та можливі наслідки їх впливу на здоров'я, його права на пільги і компенсації за роботу в таких умовах відповідно до чинного законодавства і колективного договору; ознайомити працівника з правилами внутрішнього трудового розпорядку та колективним договором; визначити працівникові робоче місце, забезпечити його необхідними для роботи засобами; проінструктувати працівника з техніки безпеки, виробничої санітарії, гігієни праці і протипожежної охорони.

Позивачкою та її представником не надано суду належних та допустимих доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень, а оскаржуване рішення суду не відповідає вимогам ст.ст. 212 -215 ЦПК України та ґрунтується на припущеннях.

Так, згідно з наданими позивачкою суду апеляційної інстанції поясненнями, вона дізналася про можливість працевлаштування на посаду продавця кави у магазині «ІНФОРМАЦІЯ_2» від товариша свого чоловіка та прийшла за адресою АДРЕСА_2. Всі розмови з приводу проходження стажування на роботу та самого працевлаштування мала виключно з ОСОБА_4, за вказівкою якої проходила стажування у двох торгових точках протягом чотирьох днів, де під час стажування вперше побачила ОСОБА_1, який зайшов туди разом із своєю дружиною та ОСОБА_4 Остання повідомила відповідачу про її стажування. З жодними питаннями особисто до відповідача (якого за весь період своєї роботи бачила рази 2- 3) з приводу свого працевлаштування, умов та режиму роботи, оплати праці вона ніколи не зверталася.

Також, після проходження нею стажування, ОСОБА_4 їй повідомила про прийняття її на роботу з іспитовим строком на три місяці та пообіцяла, що згодом вона буде оформлена на роботу. Трудову книжку у неї ніхто не вимагав і вона її нікому не надавала, лише показала паспорт ОСОБА_4, а медична книжка була у неї. Медогляд проходила раз на шість місяців за власні кошти.

Почала працювати у приміщенні магазину «ІНФОРМАЦІЯ_1» на АДРЕСА_1, у частині якого, окрім продажу кондитерських виробів була частина приміщення, де вона та ОСОБА_5 займалися продажем кави. Оскільки на стіні приміщення, де вони працювали, висіло свідоцтво ОСОБА_1 про зайняття ним підприємницькою діяльністю, вона вважає, що саме він був її роботодавцем. Також представник позивачки ОСОБА_7 додала, що окрім того, у столі була ксерокопія трудового договору, укладеного між ПП ОСОБА_12 та продавцем ОСОБА_13, а на вагах у магазині зазначено прізвище дочки відповідача - ОСОБА_10, вони вважають, що саме ПП ОСОБА_1 є належним відповідачем за вказаним позовом і саме з ним позивачка перебувала у трудових відносинах, оскільки «це одна сім»я і у них все «пов»язано».

За поясненнями позивачки, за вказівкою ОСОБА_4, вона та ОСОБА_5 повинні були показувати копію трудового договору, укладеного між ПП ОСОБА_12 та ОСОБА_13, продавцем магазину «ІНФОРМАЦІЯ_2» по АДРЕСА_2 на випадок будь-якої перевірки та пояснювати, що вони особисто будь-якого відношення до працівників магазину не мають, а продавець вийшла. Цей договір вона особисто показала одного разу дільничному інспектору міліції, який зайшов до магазину і про те, що працює продавцем, вона йому не говорила.

Також, з відому ОСОБА_4 вона особисто в кінці кожного робочого дня брала з каси магазину 50 грн., а іноді, в залежності від отриманої виручки, на 5, 10 або 20 грн. більше «преміальних». З приводу «відпусток» ОСОБА_4 їй казала, щоб вони домовлялися із ОСОБА_5 по черзі : тиждень одна відпочиває, тиждень - інша. Періодично запитувала ОСОБА_4, коли її оформлять, на що остання говорила, що «згодом». До ПП ОСОБА_1 з вимогою про офіційне оформлення її на роботу на посаду продавця, вона ніколи не зверталася. Також, із заявами або скаргами до Територіальної інспекції праці, до прокуратури, до відповідача, ОСОБА_12 або будь-кого з їхньої родини, ніколи не зверталася.

Крім того, позивачка апеляційному суду пояснила, що перебувала на обліку у Здолбунівському центрі зайнятості населення як безробітна з січня 2012 р. по жовтень 2012 року включно, у т.ч. і під час своєї роботи (з серпня 2012 року) у відповідача. У Центрі не повідомляла, що знайшла роботу, з обліку не знімалася, ходила відмічатися допоки виплачували допомогу по безробіттю, після припинення таких виплат Центр не відвідувала. ОСОБА_3 суду також пояснила, що після проведеної перевірки та встановлення факту нестачі, перестала виходити на роботу за власним бажанням.

Таким чином, апеляційним судом встановлено, що позивачка безпосередньо до ПП ОСОБА_1 ні в усному порядку, ні із письмовою заявою з приводу свого працевлаштування на посаду продавця ніколи не зверталася, належні для оформлення трудового договору документи відповідачу не надавала, заяви про звільнення з роботи також не подавала. ОСОБА_3 ніколи не зверталася до відповідача, не з»ясовувала та не вирішувала з останнім питань з приводу своєї роботи, прав та обов»язків працівника, визначення робочого місяця, правил трудового розпорядку, оплати праці, відпустки тощо. Заробітна плата позивачці у встановленому законом порядку не нараховувалася, у будь-яких відомостях про її отримання позивачка ніколи не розписувалася, гроші за роботу брала сама безпосередньо з каси в кінці кожного робочого дня не менше 50 грн.

Отже, позивачкою не доведено як факту допуску її до роботи за розпорядженням чи з відому відповідача, так і факту наявності між сторонами самих трудових відносин, встановлених трудовим законодавством, тобто, врегульованого процесу трудової діяльності, її організації.

Також, згідно з ксерокопією трудового договору від 20.04.2012р., зареєстрованого у встановленому законом порядку Рівненським обласним центром зайнятості вбачається, що ОСОБА_4 працювала у ПП ОСОБА_1 продавцем продовольчих товарів у магазині по АДРЕСА_2 у м. Рівне з мінімальною заробітною платою (а.с.107).

Таким чином, доводи позивачки та висновок місцевого суду про те, що ОСОБА_4 працювала у відповідача «комерційним директором», а тому була уповноваженою особою відповідача, як роботодавця і у встановленому законом порядку вирішувала питання про прийняття на роботу та звільнення працівників від його імені, є безпідставними, грунтуються на припущеннях та спростовуються вищенаведеним.

Виходячи з встановлених колегією суддів обставин та вищезазначених вимог закону, позивачкою та її представником не надано суду жодних належних і допустимих доказів на підтвердження факту перебування ОСОБА_3 у трудових відносинах з ПП ОСОБА_1

Також, згідно з ч. 3 ст. 61 ЦПК України, обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

У рішенні апеляційного суду Рівненської області від 16.09.2015 року, яке є чинним та яким відмовлено ОСОБА_5 у задоволенні аналогічних позовних вимог до ПП ОСОБА_1, колегією суддів надано оцінку факту належності на праві власності відповідачу нежитлового приміщення по АДРЕСА_1, показам допитаних у судовому засіданні свідків ОСОБА_8, ОСОБА_3, а також табелю обліку робочого часу, зошиту «касовому журналу» та наведено висновок суду щодо невідповідності цих доказів вимогам ст.ст. 57-59 ЦПК України. Таким чином, інші доводи позивачки та її представника також не свідчать про обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_3 та не є підставою для їх задоволення.

Оскільки ОСОБА_3 не доведено факту перебування її у трудових відносинах з ПП ОСОБА_1, є безпідставними та не підлягають до задоволення й інші її позовні вимоги, яки є похідними.

У зв»язку з наведеним, оскільки рішення судом 1-ї інстанції ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, воно підлягає скасуванню з ухваленням у справі нового рішення - про відмову ОСОБА_3 у задоволенні позову.

Керуючись ст.ст. 303,307,309, 313-314,316 ЦПК України, колегія суддів,

в и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу представника відповідача приватного підприємця ОСОБА_1 - ОСОБА_2- задовольнити.

Рішення Рівненського міського суду від 23 жовтня 2015 р. - скасувати.

В позові ОСОБА_3 до приватного підприємця ОСОБА_1 про встановлення факту трудових відносин, визнання незаконним дій відповідача щодо звільнення з роботи, виплату заробітної плати, надурочних робіт, ненадання щорічної оплачуваної відпустки, зобов»язання відповідача провести донарахування та виплату середньої заробітної плати за час затримки розрахункових коштів та відшкодування моральної шкоди - відмовити.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним чинності.

Головуючий

Судді: