Рішення № 55167225, 12.01.2016, Апеляційний суд Хмельницької області

Копія

УКРАЇНА

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХМЕЛЬНИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

______________

Справа № 2218/2106/11

Провадження № 22-ц/792/35/16

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 січня 2016 року м. Хмельницький

Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Апеляційного суду Хмельницької області в складі:

головуючого судді - Гринчука Р.С.,

суддів: Грох Л.М., Костенка А.М.,

секретар - Гриньова А.М.,

з участю позивача та її представника - ОСОБА_1,

відповідача та його представника - адвоката Рохова О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання права власності на ? частину будинку та земельної ділянки, поділ майна, вселення та усунення перешкод у користуванні житлом з апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 13 жовтня 2015 року, -

встановила:

В лютому 2011 року ОСОБА_3 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_4 зі збільшеними під час судового розгляду позовними вимогами про визнання права власності на ? частину будинку та земельної ділянки, поділ цього майна в натурі, вселення та усунення перешкод у користуванні житлом.

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_3 зазначила, що під час перебування у зареєстрованому шлюбі вона та відповідач за спільні кошти придбали житловий будинок, котедж, адреса якого на даний час: АДРЕСА_2, загальною площею 82,1 кв.м. та житловою площею 47 кв.м., який знаходиться на земельній ділянці 0,12 га.

Право власності на житловий будинок та земельну ділянку оформлені на ОСОБА_4, хоча вони є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Після розірвання шлюбу відповідач вигнав її з будинку, змінив замок на вхідних дверях, вчиняючи таким чином їй перешкоди у користуванні спільним майном, а в добровільному порядку розподілити майно в натурі не бажає.

Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 13 жовтня 2015 року у задоволенні позову було відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про повне задоволення позовних вимог.

На думку апелянта суд не врахував усіх обставин справи, які свідчать про те, що спірне майно є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

В судовому засіданні апелянт та її представник підтримали доводи апеляційної скарги.

Відповідач та його представник в суді проти апеляційної скарги заперечили, підтвердивши зазначені в рішенні суду обставини.

Заслухавши пояснення сторін, ознайомившись з доводами апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Частиною 1 статті 309 цього Кодексу визначено, що підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права, а також розгляд і вирішення справи неповноважним судом; участь в ухваленні рішення судді, якому було заявлено відвід на підставі обставин, що викликали сумнів у неупередженості судді, і заяву про його відвід визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованою; ухвалення чи підписання постанови не тим суддею, який розглядав справу.

Згідно з ч. 1 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд першої інстанції допустив порушення норм матеріального та процесуального права, в зв'язку з чим оспорюване рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову.

Відмовляючи в позові суд прийшов до обґрунтованого висновку про відсутність об'єктивних даних про те, що спірне майно було придбано сторонами за спільні кошти, шляхом укладення договору про спільну діяльність, а не отримані позивачем безкоштовно.

В той же час висновки суду про те, що будинок та земельна ділянка є особистою (приватною) власністю ОСОБА_4 та про відсутність правових підстав для вселення позивача у спірне приміщення є помилковими.

Судом встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбі в період з 10.10.1981 року по 28.02.2011 року.

В період з 03.08.1976 року по 03.03.1999 року ОСОБА_4 проходив військову службу, в т.ч. з 1981 року по 1994 рік у в.ч. 12472 і працював в умовах дії електромагнітного випромінювання та джерел електромагнітних імпульсів. Був звільнений в запас у військовому званні підполковника за станом здоров'я.

Як вбачається з довідки МСЕК від 17.06.13., ОСОБА_4 призначено 2 групу інвалідності довічно в зв'язку із захворюванням, пов'язаним з проходженням військової служби (а.с. 82, т.2).

Відповідно до свідоцтва про право власності на житловий будинок, виданого на підставі розпорядження виконкому Хмельницької районної Ради народних депутатів № 610 від 29.12.1997 року, ОСОБА_4 на праві особистої власності належить житловий будинок АДРЕСА_2.

Згідно державного акту на право приватної власності на землю ОСОБА_4 на підставі рішення Грузевицької сільської ради від 10.08.1999 року, № 5 передано у приватну власність в порядку приватизації земельну ділянку площею 0,12 га для індивідуального житлового будівництва за вищевказаною адресою.

Як вбачається з довідки управління архітектури та містобудування департаменту архітектури, містобудування та земельних ресурсів від 14.12.2011 року, адреса „АДРЕСА_2" змінено на АДРЕСА_2.

Відповідно до повідомлення Національної академії Державної прикордонної служби України ОСОБА_4 надавалася квартира на підставі рішення житлової комісії академії.

Як вбачається зі змісту протоколу №3 від 29.07.1997 року засідання житлової комісії військової частини 9960, комісією було прийнято рішення про виділення поза чергою житла військовослужбовцям, які беруть дольову частку у будівництві та придбанні житла. Зокрема, ОСОБА_4 на склад сім"ї в 4 чоловіки (дружина, ОСОБА_3, син, ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, дочка, ОСОБА_5, 1988 р.н.) було виділено трьохкімнатну квартиру АДРЕСА_2.

Оскільки спірні правовідносини виникли в період дії КпШС УРСР а не СК України, як помилково визначив суд, тому саме норми діючого на той час законодавства необхідно застосувати до позовних вимог щодо визнання права власності на ? частину будинку та земельної ділянки, поділ цього майна в натурі. Вимоги щодо вселення та усунення перешкод у користуванні житлом підлягають регулюванню діючими нормами.

Статтею 22 КпШС УРСР (діючої на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю.

Разом з цим, матеріали справи свідчать про те, що спірний будинок не був придбаний за спільні кошти сторін, а отриманий ОСОБА_4 від держави в особі Національної академії Державної прикордонної служби України.

Відповідно до ст.24 КпШС УРСР (діючої на час виникнення спірних правовідносин) роздільним майном подружжя є майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування.

Сім'я відповідача потребувала покращення житлових умов. Відповідач є особою, яка відповідно до п. 9 ст. 12 Закону України „Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" має право на забезпечення житлом.

Зі змісту акту перевірки по виконанню умов договору №14 від 30.10.1996 року та №2 від 11.01.1997 року про сумісну діяльність по будівництву квартир для військовослужбовців, укладених між АТВТ „Хмельницькголовпостач" і управлінням будівництва та розквартирування Прикордонних військ України від 11.02.1998 року вбачається, що з метою забезпечення житлом військовослужбовців та членів їх сімей управлінням будівництва та розквартирування Прикордонних військ України та АТВТ „Хмельницькголовпостач" було укладено вищевказані договори, відповідно до яких управління виступало в якості замовника, а товариство в якості підрядника по будівництву житла для військовослужбовців. Фінансування проекту передбачалося шляхом залучення інвестиційних коштів.

Хоча вказані договори не збереглися, однак їх існування та виконання не заперечувалося сторонами та підтверджено матеріалами справи.

В подальшому повноваження замовника за цими договорами перейшли до Національної академії Державної прикордонної служби України (далі - академія).

Ці обставини підтверджуються також актом передачі квартир від 20.01.1998 року, відповідно до якого АТВТ „Хмельницькголовпостач" передало, а академія прийняла 18 новозбудованих квартир загальною площею 1552,1 кв.м., в тому числі спірну квартиру (будинок) на виконання умов договору від 30.10.96., №14.

В судовому засіданні не встановлено об'єктивних даних, які б свідчили про повне фінансування обома сторонами за рахунок спільних коштів будівництва спірного житла в період їх перебування у зареєстрованому шлюбі.

Як вбачається з умов договору про сумісну діяльність на будівництво садиби в житловому масиві „Дивокрай", укладеного між АТВТ „Хмельницькголовпостач" та ОСОБА_4 від 20.05.1997 року, сторони дійшли згоди щодо фінансування останнім будівництва гаража в сумі 5000 дол. США.

В листі-зверненні на ім'я ректора академії №13/1-290 від 28.02.1998 року начальником управління будівництва та розквартирування Державного комітету у справах охорони державного кордону України було звернуто увагу на те, що договором від 30.10.1996 року, №14 передбачено будівництво квартир АТВТ „Хмельницькголовпостач" на умовах „під ключ" (п. 2.2. договору).

В той же час колегія суддів враховує, що при вирішенні питання щодо покращення житлових умов до уваги бралися як право відповідача на забезпечення житловою площею, так і кількість членів його сім'ї.

З протоколу №3 від 29.07.1997 року засідання житлової комісії військової частини 9960 вбачається, що ОСОБА_4 на склад сім"ї в 4 чоловіки (дружина, ОСОБА_3, син, ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, дочка, ОСОБА_5, 1988 р.н.) було виділено трьохкімнатну квартиру №17. Тобто, спірна квартира була саме виділена, надана відповідачу державою в особі військової академії, в зв'язку з тим, що він та члени його сім"ї потребували поліпшення житлових умов.

Висновок суду першої інстанції щодо належності будинку ОСОБА_4 на праві приватної власності не відповідає діючому на той час законодавству. Так, ст.22 КпШС УРСР (діючої на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Разом з цим судом встановлено, що спірне житло було побудовано не за рахунок коштів подружжя, а державою в особі академії за рахунок залучених інвестиційних коштів.

Відповідно до ст.24 КпШС УРСР (діючої на час правовідносин) роздільним майном подружжя є майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування.

Вирішуючи даний спір, колегія суддів виходить з того, що спірні відносини безпосередньо не врегульовані законом, тому відповідно до ч.8 ст.8 ЦПК України, слід застосувати закон, який регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону).

Подібні за змістом відносини регулює Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду» від 19.06.1992 року.

Відповідно до ст.1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» від 19.06.1992 року приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків), кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.

Фактичні обставини справи, встановлені судом, носять такий же характер. Так, держава, в особі спочатку управління будівництва та розквартирування Прикордонних військ України, а потім Національної академії Державної прикордонної служби України, за кошти, отримані в порядку інвестування відповідно до Указу Президента України від 01.07.93., №240/93 „Про інвестування будівництва та придбання житла для військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей" та Закону України „Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України з питань оподаткування" від 24.04.96., №143/96-1, провела фінансування будівництва спірної квартири. Фактично, як власник спірної квартири, за певні заслуги відповідача, з урахуванням складу його сім'ї та необхідності у житлі, держава безоплатно провела відчуження вказаної квартири сім'ї, яка складається з 4 осіб.

Підтвердженням цього є також і та обставина, що 07.10.1998 року позивач, відповідач, а також двоє їх дітей за договором купівлі-продажу продали квартиру АДРЕСА_1, яка була отримана ними в процесі приватизації (по ? частці кожний) матері позивача, ОСОБА_8, і таким чином повторно провести приватизацію спірного житлового приміщення можливості не мали.

За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що у даному випадку по аналогії закону підлягає застосуванню Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду» від 19.06.1992 року, який регулює подібні за змістом відносини.

Приймаючи до уваги заявлені позивачем вимоги, апеляційний суд враховує, що однією із позовних вимог, заявлених ОСОБА_3 є, зокрема, вимоги про визнання права власності на ? частину будинку та земельної ділянки та їх розподіл в натурі, як таких, що належать їй та ОСОБА_4 на праві спільної сумісної власності подружжя. Однак ні квартира (будинок котеджного типу), ні земельна ділянка, на якій вона знаходиться, та яка була передана у приватну власність позивача в порядку приватизації з цільовим призначенням для індивідуального житлового будівництва не є спільною сумісною власністю подружжя, про що свідчать досліджені вище докази, тому позовні вимоги в цій частині до задоволення не підлягають.

В той же час позов в частині вселення та усунення перешкод у користуванні житлом слід визнати обґрунтованим.

Відповідно до ст. 9 ЖК України ніхто не може бути обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Стаття 311 ЦК України встановлює, що житло фізичної особи є недоторканим. Фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.

ОСОБА_3 зареєстрована за спірною квартирою з 18.02.2004 року по даний час, не має іншого постійного місця проживання, однак позбавлена можливості користуватися житлом, оскільки її бувший чоловік, ОСОБА_4 чинить їй в цьому перешкоди, заперечує можливість спільного проживання в одному житловому приміщенні.

Підтвердженням цих обставин є пояснення відповідача, надані в судовому засіданні, в якому він заперечував можливість проживання в спірному житлі позивача, висновок дільничного Хмельницького РВ УМВСУ в Хмельницькій області від 18.01.2011 року, з якого слідує, що ОСОБА_4 змінив замки від вхідних дверей та не допускає ОСОБА_3 до спірного будинку (квартири).

За таких обставин право ОСОБА_3 на проживання в спірній квартирі підлягає захисту шляхом вселення її у житлове приміщення.

Керуючись ст.ст. 307, 309, 314, 316, 319, 324 ЦПК України, колегія суддів,

вирішила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 13 жовтня 2015 року скасувати та ухвалити нове рішення.

Позов задоволити частково.

Усунути ОСОБА_3 перешкоди у користуванні житлом шляхом вселення її в будинок АДРЕСА_2.

В решті позову відмовити.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення, проте може бути оскаржене в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуючий: /підпис/ Судді: /підписи/

Згідно з оригіналом: суддя апеляційного суду Р.С. Гринчук

Головуючий у першій інстанції - Мазурок О.В.. Доповідач - Гринчук Р.С.

Категорія № 43