Рішення № 55116874, 12.01.2016, Апеляційний суд Харківської області

Провадження № 22ц/790/295/16 Головуючий 1-ї інстанції - Ольховський Є.Б.

Справа № 642/3232/13-ц Доповідач - Бровченко І.О.

Категорія - договірні

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 січня 2016 року судова колегія судової палати з цивільних справ апеляційного суду Харківської області в складі:

Головуючого - Бровченко І.О.,

суддів - Піддубного Р.М., Малінської С.М.,

при секретарі - Афоніні К.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Харкові апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на заочне рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 01 червня 2013 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики, -

В С Т А Н О В И Л А :

У квітні 2013 року позивач звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення з останнього на її користь боргу за договором позики в сумі, еквівалентній 16060 доларам США за курсом НБУ на день ухвалення рішення у справі, а також неустойку в сумі 620200 грн. 58 коп. та вирішення питання про розподіл судових витрат.

В обґрунтування позовних вимог зазначила, що 01 жовтня 2010 року вона позичила відповідачеві 13180 доларів США, а відповідач зобов'язався повернути ці кошти частинами (з розстроченням) у порядку та строки, визначені сторонами в п. 1 укладеного ними договору позики. З 01 листопада 2010 року відповідач порушує обумовлені договором позики порядок і строки повернення позики, у зв'язку з чим позивач просив стягнути з ОСОБА_1 всю неповернуту частину позики в розмірі 13180 доларів США, збільшену на проценти за користування відповідачем позикою на рівні облікової ставки НБУ в розмірі 2548 доларів США відповідно, три проценти річних в сумі 332 доларів США, а також неустойку за прострочення відповідачем виконання своїх зобов'язань у вигляді штрафу (пені) в розмірі 620000 грн. 00 коп.

Заочним рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 01 червня 2013 року позовні вимоги задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 748567 грн. 58 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 просить рішення суду першої інстанції скасувати та відмовити в задоволені позовних вимог, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Згідно зі ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених дослідженими в судовому засіданні доказами.

Згідно ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущений строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Проте, в даному випадку ухвалене судом першої інстанції у справі рішення не в повній мірі відповідає зазначеним вимогам процесуального закону.

Задовольняючи заявлені ОСОБА_3 позовні вимоги в повному обсязі, суд першої інстанції виходив із того, що відповідач ОСОБА_1 не виконав взятих на себе зобов'язань за укладеним між сторонами договором позики, а відтак існуюча заборгованість, а також відповідні проценти за користування позикою та неустойка, а також 3 % річних за порушення позичальницею своїх боргових зобов'язань, підлягають примусовому стягненню з неї на користь позикодавиці в розмірі, розрахованому позивачем.

Однак, повністю погодитися з такими висновками районного суду судова колегія погодитися не може, оскільки ці висновки зроблені судом першої інстанції без повного з'ясування фактичних обставин, що мають значення для справи, належної перевірки та обґрунтованості розміру заявлених позивачкою вимог.

За приписами ст. 1 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтями 3, 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Відповідно до ст.ст. 10, 11 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється виключно на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведеності перед судом їх переконливості.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених ст. 61 цього Кодексу, тобто тягар доказування лежить на сторонах цивільно-правового спору.

Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.

Статтями 15, 16 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, якими, зокрема є: справедливість, добросовісність та розумність, у тому числі й у судовому порядку.

Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Згідно зі ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Відповідно до ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, зокрема з договорів та інших правочинів.

Загальні умови виконання зобов'язань передбачені ст. 526 ЦК України, за приписами якої зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

За приписами ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Порушенням зобов'язання згідно зі ст. 610 ЦК України є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання (ч. 1 ст. 625 ЦК України).

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (ч. 2 ст. 625 ЦК України).

За змістом ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 ЦК України).

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 ЦК України).

Згідно ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно ч. 1 ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян.

Частина 2 ст. 1047 ЦК України допускає пред'явлення на підтвердження укладення договору позики та його умов розписки позичальника або іншого документа, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної суми грошей або кількості речей.

Згідно ч. 1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у тій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до ч. 3 ст. 1049 ЦК України позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

За приписами ч. 1 ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюється договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного Банку України.

У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня фактичного повернення позики.

Указані правила в цілому спрямовані на захист інтересів позикодавця у разі, якщо договором позики розмір процентів та порядок їх сплати не визначався.

Таким чином, проценти, передбачені вказаною правовою нормою є платою за користування чужими грошовими коштами, яка за відсутності іншої домовленості сторін, сплачується боржником за весь період користування грошовими коштами, тобто проценти за договором позики нараховуються до моменту повного повернення запозичених грошових коштів та виконання всіх передбачених договором грошових зобов'язань.

Статтею 536 ЦК України передбачено, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Правові наслідки порушення зобов'язань передбачені ст. 611 ЦК України, за змістом якої у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: сплата неустойки, відшкодування збитків та моральної шкоди.

Відповідно до положень ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Згідно приписів ч. ч. 2, 3 ст. 551 ЦК України, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує суму збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Наслідки порушення договору позичальником встановлені ст. 1050 ЦК України.

Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу (ч. 1 ст. 1050 ЦК України).

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено наявними в матеріалах справи доказами, що 01 жовтня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено договір позики, викладений в письмовій формі і посвідчений нотаріально приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_4 за реєстровим № 3437.

Відповідно до умов договору позики від 01 жовтня 2010 року, позивач передав відповідачеві валютні цінності у вигляді в натурі та на суму 13180 доларів США, а відповідач зобов'язався повертати отримані в позику грошові кошти з розстроченням рівними частками по 200 доларів США 01 числа кожного місяця і не пізніше 01 жовтня 2012 року здійснити останнє повернення частини позики, вираженої договором та повернути 8 580 доларів США.

Відповідно до п. 6 договору позики, за прострочення виконання своїх зобов'язань позичальник повинен сплатити на користь позичальника траф (пеню) в розмірі 700 грн. за кожен день прострочення, починаючи з шостого дня.

Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів підтверджуючих, що ОСОБА_1 відповідно до умов договору позики здійснював повне або часткове погашення грошових коштів.

У зв'язку з невиконанням ОСОБА_1 умов кредитного договору, 29 серпня 2012 року позивачем засобами поштового зв'язку було направлено відповідачеві вимогу про дострокове повернення всієї суми боргу в порядку ч. 2 ст. 1050 ЦК України у зв'язку з простроченням боржником поточних повернень, а також про сплату процентів і штрафу.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 взяті на себе зобов'язання за договором позики не виконував, грошові кошти не повернув, а відтак 13180 доларів США, що є еквівалентом 105347 грн. 74 коп., підлягають примусовому стягненню з відповідача на користь позивача, як про це правильно зазначив суд першої інстанції.

Позивач ОСОБА_3 має право на отримання від позичальника ОСОБА_1 процентів за весь час користування ним позикою, розмір яких згідно ч. 1 ст. 1048 ЦК України у даному випадку за відсутності домовленості сторін визначається за обліковою ставкою НБУ.

Загальна сума процентів за період з 01 жовтня 2010 року по 23 березня 2012 року становить 1508 доларів США та за період з 23 березня 2012 року по 11 квітня 2013 року становить 1040 доларів США, а всього 2548 доларів США, що у гривневому еквіваленті за офіційним курсом НБУ становить 20366 грн. 16 коп.

Також позичальник повинна сплатити на користь позивача три проценти річних від простроченої суми боргу за весь час прострочення на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України у розмірі 332 долари США за період з 06 листопада 2010 року по 25 березня 2013 року, що в гривневому еквіваленті за офіційним курсом НБУ становить: 2653 грн. 68 коп.

Крім того, згідно п.6 укладеного між сторонами договору позики відповідач за порушення виконання узятих на себе зобов'язань щодо своєчасного повернення запозичених грошових коштів повинна сплатити на користь позивачки штраф (пеню), яка складає: 700 грн. х 886 днів прострочення = 620200 грн.

Клопотання про застосування строку позовної давності під час розгляду справи у суді першої та апеляційної інстанції не заявлялись.

Приймаючи рішення у справі, суд першої інстанції у цілому правильно керувався нормами матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а також умовами укладеного між сторонами договору позики від 01 жовтня 2010 року, а тому дійшов обґрунтованого висновку про примусове стягнення з ОСОБА_1 на користь позивачки ОСОБА_3 існуючої заборгованості з нарахованими процентами за весь період користування запозиченими грошовими коштами та трьох процентів річних від суми боргу за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання.

Однак, визначаючи загальну суму боргу за договором позики, яка підлягає стягненню з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3, суд першої інстанції не звернув належної уваги на те, що розмір пені, що підлягає сплаті ОСОБА_1 за умовами договору, є занадто значним та в декілька разів перевищує саму суму основного боргу.

За таких обставин, враховуючи наведене вище, заочне рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 01 червня 2013 року, ухвалене по справі, не може бути визнане цілком законним, обґрунтованим та справедливим, у зв'язку з чим судова колегія вважає за необхідне на підставі п.п. 1, 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України змінити це судове рішення, та частково задовольнивши заявлені ОСОБА_3 позовні вимоги, стягнути з відповідача ОСОБА_1 на користь останньої заборгованість за договором позики від 01 жовтня 2010 року в загальному розмірі: 233715 грн. 32 коп., яка складається з основного боргу за договором позики: 105347 грн. 74 коп.; процентів за користування запозиченими грошовими коштами - 20366 грн. 16 коп.; трьох процентів річних від простроченої суми позики - 2653 грн. 68 коп., а також пені за прострочення виконання узятих на себе боргових зобов'язань, зменшивши заявлений позивачем її розмір з 620200 грн. до 105347 грн. 74 коп., оскільки частина третя статті 551 ЦК України з урахуванням положень статті 3 ЦК України щодо загальних засад цивільного законодавства та частини четвертої статті 10 ЦПК України щодо обов'язку суду сприяти сторонам у здійсненні їхніх прав дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що її розмір значно перевищує розмір боргу за договором позики.

Судова колегія враховує, що розмір неустойки за прострочення позичальником своїх договірних зобов'язань щодо своєчасного повернення отриманої позики розрахований позивачкою відповідно до умов договору, але ця неустойка за своїм розміром значно перевищує розмір самого боргу за договором позики, та не відповідає передбаченим у пункті 6 статті 3, частині третій статті 509 та частинах першій, другій статті 627 ЦК України засадам справедливості, добросовісності та розумності як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права, в зв'язку з чим наявність у даному випадку у кредитора можливості стягувати з позичальниці надмірної грошової суми як неустойки спотворює її дійсне правове призначення.

Крім того, судова колегія звертає увагу на те, що оскільки заочне рішення районного суду, яке є предметом апеляційного оскарження, апеляційним судом не скасовується й нове рішення по справі не ухвалюється, а лише вносяться відповідні зміни в рішення суду першої інстанції, то при розрахунках грошових сум, які підлягають стягненню з позичальника ОСОБА_1 на користь позикодавиці ОСОБА_3, застосовувався офіційний курс іноземних валют, встановлений Національним банком України на день ухвалення рішення, саме районним судом.

Враховуючи, що розмір грошових коштів, які підлягають стягненню з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 підлягає зменшенню з 748567 грн. 58 коп. до 233715 грн. 32 коп., то відповідно до вимог ст. 88 ЦПК України розмір судових витрат підлягає зменшенню з 3441 грн. до 2337 грн. 15 коп.

Крім того, підлягають частковому задоволенню вимоги апеляційної скарги представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 щодо стягнення судових витрат з ОСОБА_3 у розмірі 1214 грн. 23 коп. Визначаючи розмір судових витрат судова колегія враховує, що при подачі апеляційної скарги апелянтом було сплачено 3785 грн. 10 коп. Рішення районного суду залишено без змін на загальну суму 233715 грн. 32 коп., тобто розмір судового збору при оскарженні зазначеної суми повинен складати 2570 грн. 87 коп. Таким чином, 1214 грн. 23 коп. становить різниця між 3785 грн. 10 коп. та 2570 грн. 87 коп.

Доводи апеляційної скарги представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 щодо розгляду судом першої інстанції позовної заяви без належного повідомлення позивача, в даному випадку не містять передбачених законом підстав для подальшої зміни чи скасування ухваленого судом першої інстанції по справі заочного рішення.

Керуючись ст.ст. 303, 304, п. 3 ч. 1 ст. 307, п.п. 1, 4 ч. 1 ст. 309, ст.ст. 313, 316, 317, 319-324, 327 ЦПК України, -

В И Р І Ш И Л А :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задовольнити частково.

Заочне рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 01 червня 2013 року змінити в частині розміру грошових коштів, які підлягають стягненню з ОСОБА_1 та судових витрат.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 233715 грн. 32 коп.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судовий збір у розмірі 2337 грн. 15 коп.

В іншій частині позовних вимог ОСОБА_3 відмовити.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1214 грн. 23 коп.

Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржено в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуючий:

Судді -