Рішення № 55079784, 29.12.2015, Києво-Святошинський районний суд Київської області

Києво-Святошинський районний суд Київської області

Справа № 369/8548/15-ц

провадження 2/369/3590/15

РІШЕННЯ

Іменем України

29.12.2015 року Києво-Святошинський районний суд Київської області в складі:

головуючої судді Пінкевич Н.С.,

при секретарі Дуплій Т.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом публічного акціонерного товариства «ОСОБА_1 Аваль» до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства «ОСОБА_1 Аваль», третя особа ОСОБА_3 про визнання договорів недійсними, зобовязання вчинити дії, -

в с т а н о в и в :

У серпні 2015 року ПАТ «ОСОБА_1 Аваль» звернувся з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення заборгованості. Свої вимоги мотивував тим, що 15 червня 2007 року між ним та ОСОБА_2 був укладений договір про надання кредиту у сумі 88 305 дол. США. зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 12,5%, строком до 15 червня 2027 року. Банк зобовязання перед відповідачем виконав у повному обсязі. У порушення норм закону та умов договору відповідач свої зобовязання належним чином не виконав, а саме не здійснював погашення заборгованості за кредитом у встановлені договором строки. У звязку з чим ОСОБА_2 має заборгованість в розмірі 87 870,38 дол. США, яка складається з боргу за кредитом 77 399,70 дол. США, заборгованість по процентах 4 614,17 дол. США, пені за прострочення погашення кредиту та відсотків 5 856,51 дол. США.

Також зазначили, що між ним та ОСОБА_3 був укладений договір поруки, за яким поручитель несе солідарну відповідальність за належне виконання боржником умов кредитного договору.

Просили суд стягнути солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 заборгованість за кредитним договором в розмірі 87 870,38 дол. США; судові витрати стягнути з відповідачів.

При розгляді справи відповідачка подала зустрічний позов. Свої вимоги мотивувала тим, що валютою кредитного договору є долар США, що суперечить вимогам чинного законодавства. Також умови кредитного договору мають відповідати Закону України «Про захист прав споживачів». Вважає, що при його підписанні банком були порушені її законні права. Кредитний договір не відповідає законодавству України, її інтересам та волі. При укладанні договору порушено вимоги Закону України «Про захист прав споживачів», їй надано кредит в іноземній валюті (долари США), що унеможливлювало використання коштів за призначенням, оскільки в Україні єдиним платіжним засобом є національна валюта гривня. Оспорюваний договір містить істотний дисбаланс прав та обовязків, є несправедливими. Укладений договір іпотеки має акцесорний характер. Оскільки недійсним є кредитний договір, тому іпотечний договір є також недійсним. При визнання договорів недійсними також слід застосувати наслідки недійсності правочину шляхом визнання зобовязання виконаним, зняття обмежень з іпотечного майна.

Просила суд визнати недійсними кредитний договір від 15 червня 2007 року, договір іпотеки від 15 червня 2007 року; зобовязати відповідача відмінити обтяження на предмет іпотеки, а саме квартиру АДРЕСА_1; визнати зобовязання за кредитним договором від 15 червня 2007 року виконаними; судові витрати покласти на відповідача.

У судовому засіданні представник позивача вимоги підтримав, проти доводів зустрічного позову заперечував. Суду пояснила, що боржник не виконує кредитні зобовязання з лютого 2015 року. Відповідно до умов договору, їй та поручителю направлено вимоги. Під час дії кредитного договору була змінена відсоткова ставка з 12,5% до 17,5%. Хоч поручитель не повідомлявся про такі зміни, але за умовами договору поруки він відповідає в повному обсязі. Просив суд задоволити позов, в задоволенні вимог зустрічного позову заперечував, як з-підстав необґрунтованості, так і пропуску строку позовної давності.

У судовому засіданні представник відповідачки проти позову заперечував, вимоги за зустрічним позовом підтримав. Суду пояснив, що боржник не є експертом і не могла на час укладення договору дізнатись про порушення її прав. Банк натомість ввів її в оману щодо умов договору, які є несправедливими, в тому числі щодо валютних ризиків. В даний час істотно збільшився курс, що впливає на матеріальну становище відповідачки, спроможність погашати кредит, вона неодноразово зверталась щодо реструктуризації заборгованості, але отримувала відмову, тому нарахована пеня може бути зменшена. До вимог про стягнення пені просив суд застосувати позовну давність. Вказав, що поручитель не знав та не повідомлявся банком про зміну відсоткової ставки, жодних додаткових договорів з ним не укладалось, тому порука є припинена. Просив задоволити зустрічну позовну заяву та відмовити в задоволенні позову банку.

Заслухавши пояснення осіб, які беруть участь в справі, дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку, що у позовні вимоги слід задоволити частково та у задоволенні зустрічного позову слід відмовити, виходячи з наступних підстав.

За ст. 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона зобовязана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобовязана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

При розгляді справи судом встановлено, що 15 червня 2007 року між ВАТ «ОСОБА_1 Аваль» та ОСОБА_2 укладено кредитний договір №014/3796/74/56745, за яким банк надав позичальнику кредит, а позичальник зобовязувався використати кредит за цільовим призначенням, повернути кредитору суму кредиту, сплатити відсотки за користування кредитним коштами, а також виконати інші зобовязання, визначені цим договором.

У п.1.1, 1.2, 2.1 договору визначено, що кредитор надає кредит в розмірі 88 305 дол. США на строк користування до 15 червня 2027 року, зі сплатою відсотків у розмірі 12,500% річних, а позичальник зобовязується повернути наданий кредит і сплатити відсотки та платежі за кредитом, а також комісії на умовах та в строки, встановлені даним договором і виконати свої обовязки за договором у повному обсязі.

30 серпня 2013 року між ПАТ «ОСОБА_1 Аваль» та ОСОБА_2 укладено додаткову угоду до кредитного договору №014/3796/74/56745, якою була змінена процентна ставка, викладено графік повернення кредиту та сплати інших платежів.

За ст.526 ЦК України зобовязання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За ст. 611 ЦК України у разі порушення зобовязання настають правові наслідки, встановлені договором чи законом.

За ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобовязується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобовязується повернути кредит (грошові кошти) та сплатити проценти.

Відповідно до ч.2 ст.1050 ЦК України якщо договором встановлений обовязок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати повернення частини позики, що залишилась, та сплати процентів, належних йому відповідно до ст. 1048 ЦК України.

За умовами кредитного договору, п.3,5 ОСОБА_4 мала вчасно сплачувати відсотки, нараховані за користування кредитом і частку кредиту у визначений договором порядку та строки.

У п.10 кредитного договору передбачено, що за кожен календарний день прострочення виконання будь-яких грошових зобовязань за цим договором позичальник сплачує кредитору пеню в розмірі 0,5% від суми простроченого платежу за кожний календарний день прострочення.

У п.6.5 кредитного договору вказано, що банк має право вимагати дострокового повернення кредиту у разі невиконання боржником своїх зобовязань за кредитним договором.

Також сторони при укладенні договору погодили, що таке дострокове погашення позичальником заборгованості має бути здійснене протягом 30 календарних днів з дня надіслання позичальнику відповідного повідомлення від кредитора з вимогою дострокового погашення.

Відповідно до пояснень позивача з лютого 2015 року ОСОБА_2 мала прострочену заборгованість, про що їй було направлено листа відповідно до вимог п. 6.5 кредитного договору.

З поданого суду зворотнього повідомлення вбачається, що ОСОБА_2 отримала дану вимогу.

З огляду на наведене, суд вважає, що позивачем виконано п. 6.5 кредитного договору щодо повідомлення боржника про погашення заборгованості, тому має право вимагати від боржника дострокового повернення кредиту.

За ст. 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається та, які підтверджували їх вимоги та заперечення.

Позивачем надано суду достатньо доказів на підтвердження прострочення відповідачем строків повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом.

Перевіривши поданий суду розрахунок, суд вважає, що до стягнення з ОСОБА_2 підлягає заборгованість за кредитом 77 399,70 дол. США, що за офіційним курсом НБУ на дату розрахунку становить 1 603 912,19 грн., та заборгованість по процентах 4 614,17 дол. США, що за офіційним курсом НБУ становить 95 616,95 грн.

Щодо позовної давності, слід вказати. Відповідно до ст.ст. 256, 257 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутись до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю в три роки.

За ст. 258 ЦК України позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

За правилом ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась або могла довідатись про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

З матеріалів справи встановлено, що загальна сума пені в розмірі 121 361,29 грн. нарахована позивачем за період з 15 травня 2012 року по 15 травня 2015 року.

Відповідно до ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропуску позовної давності, порушене право підлягає захисту.

У судовому засіданні відповідач заявив про застосування строків позовної давності щодо вимог про стягнення пені за минулі роки.

Ст. 259 ЦК України позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін.

Так, п.12.5 кредитного договору сторони погодили, що до всіх правовідносин, повязаних з укладенням та виконанням цього договору, застосовується загальний строк позовної давності.

Разом з тим, при визначенні розмірі неустойки суд також враховує положення ст. 551 ЦК України, за якою розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають значення для справи.

У судовому засіданні відповідачі просили суд зменшити розмір стягуваної неустойки. Посилаючись на скрутне матеріальне становище, поступове часткове погашення заборгованості, значне підвищення курсу, незначний проміжок часу виниклої заборгованості.

Відповідно до розяснень п. 27 постанови №5 Пленуму Вищого Спеціалізованого Суду з розгляду цивільних та кримінальних справ «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають з кредитних правовідносин» від 30 березня 2012 року істотними обставинами в розумінні ст. 551 ЦК України можна вважати, зокрема, ступінь виконання зобовязання боржником, майновий стан сторін, які беруть участь у зобовязанні, не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на вагу (відсутність негативних наслідків для позивача через просторочене виконання зобовязань).

За ст. 59 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Відповідно до ст. 60 ЦПК України доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

Враховуючи пояснення сторін, дослідивши подані суду докази, суд вважає за можливе зменшити розмір неустойки до 60 000 грн..

На підставі наведеного, суд вважає, що з ОСОБА_2 слід стягнути заборгованість за кредитним договором в сумі 77399,70 дол. США, що за офіційним курсом Національного банку України на дату розрахунку становить 1603912,19 грн., заборгованість по відсоткам за користування кредитним коштами в розмірі 4614,17 дол. США, що за офіційним курсом Національного банку України на дату розрахунку становить 95616,95 грн., пеню в розмірі 60000 грн.

При цьому суд приходить до висновку про відмову у задоволенні вимог в частині солідарного стягнення з відповідача ОСОБА_3 заборгованості з наступних підстав.

Договір поруки має додатковий (акцесорний) до основного зобовязання кредитного договору характер і укладається саме для забезпечення виконання останнього, а поручитель згідно з частиною першою статті 554 ЦК відповідає перед кредитором, за загальним правилом, солідарно із позичальником, якщо договором поруки не встановлено його додаткову (субсидіарну) відповідальність.

Встановлено, що 15 червня 2007 року між ВАТ «ОСОБА_1 Аваль» та ОСОБА_3 укладено договір поруки. кредитний договір.

У п. 1.1, 1.3 вказано, що поручитель зобовязується перед кредитором відповідати за невиконання ОСОБА_2 усіх його зобовязань перед кредитором, що виникли з кредитного договору №014/3796/74/56745 від 15 червня 2007 року. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, за всіма зобовязаннями останнього за основним договором, включаючи повернення основної суми боргу, сплати процентів, комісій, відшкодування можливих збитків, сплату пені та інших штрафних санкцій.

П.3.1 договору поруки встановлено, що відповідальність поручителя та боржника є солідарною.

За ст. 543 ЦК України у разі солідарного обовязку боржників кредитор має право вимагати виконання обовязку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.

У п. 22 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ № 5від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» вказано, що відповідно до частини першої статті 559 ЦК припинення договору поруки повязується зі зміною забезпеченого зобовязання за відсутності згоди поручителя на таку зміну та за умови збільшення обсягу відповідальності поручителя. При цьому обсяг зобовязання поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким визначено обсяг зобовязань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель. Проте якщо в договорі поруки передбачено, зокрема, можливість зміни розміру процентів за основним зобовязанням і строків їх виплати тощо без додаткового повідомлення поручителя та укладення окремої угоди, то ця умова договору стала результатом домовленості сторін (банку і поручителя), а, отже, поручитель дав згоду на зміну основного зобовязання.

Якщо в договорі поруки такі умови сторонами не узгоджені, а з обставин справи не вбачається інформованості поручителя і його згоди на збільшення розміру його відповідальності, то відповідно до положень частини першої статті 559 ЦК порука припиняється у разі зміни основного зобовязання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. У цьому випадку поручитель має право на предявлення позову про визнання договору поруки припиненим.

П. 24 даної постанови також передбачено, що відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобовязання не предявить вимоги до поручителя.

При вирішенні таких спорів суд має враховувати, що згідно зі статтею 526 ЦК зобовязання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Отже, якщо кредитним договором не визначено інші умови виконання основного зобовязання, то у разі неналежного виконання позичальником своїх зобовязань за цим договором строк предявлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів має обчислюватися з моменту настання строку погашення зобовязання згідно з такими умовами, тобто з моменту настання строку виконання зобовязання у повному обсязі або у звязку із застосуванням права на повернення кредиту достроково. Таким строком не може бути лише несплата чергового платежу.

Предявленням вимоги до поручителя є як направлення/вручення йому вимоги про погашення боргу (залежно від умов договору), так і предявлення до нього позову. При цьому в разі предявлення вимоги до поручителя кредитор може звернутися до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобовязання.

При цьому сама по собі умова договору про дію поруки до повного виконання позичальником зобовязання перед кредитодавцем або до повного виконання поручителем взятих на себе зобовязань не може розглядатися як установлення строку дії поруки, оскільки це не відповідає вимогам статті 252 ЦК України, згідно з якою строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.

Крім того, листом Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних та кримінальних справи № 10-1393/0/4-12 від 27 вересня 2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» передбачено, що за положеннями частини першої статті 559 ЦК України припинення поруки в разі зміни основного зобовязання без згоди поручителя, унаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності, презюмується. У цьому разі звернення до суду з позовом про визнання договору поруки припиненим не є необхідним, проте такі вимоги підлягають розгляду судом у разі наявності відповідного спору.

Виходячи із загальних засад цивільного законодавства та судочинства, права особи на захист у суді порушених або невизнаних прав, рівності процесуальних прав і обовязків сторін (статті 3, 12-15, 20 ЦК України, статті 3-5, 11, 15, 31 ЦПК України) можна зробити висновок про те, що у разі невизнання кредитором права поручителя на припинення зобовязання за договором поруки, передбаченого частиною першою статті 559 ЦК України, таке право підлягає захисту судом за позовом поручителя шляхом визнання його права на підставі пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України (про визнання договору поруки припиненим, про визнання поруки такою, що припинена).

Крім того, законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правовою захисту, не заборонений законом.

З матеріалів справи встановлено, що між банком та ОСОБА_2 укладено додаткову угоду, якою змінено було проценту ставку за договором, змінені тарифи банку, графік платежів. Позивач не надав суду жодних доказів про інформування поручителя ОСОБА_3 про укладення даної угоди та його згоди на укладення. Договір поруки жодних посилань на додаткову угоду не містить, тому суд приходить до висновку, що договір поруки припинив свою дію, що є в свою чергу підставою для відмови в задоволенні позову в частині солідарного стягнення з ОСОБА_3 заборгованості.

Також суд приходить до висновку про відмову в задоволенні зустрічного позову.

Стаття 99 Конституції України закріплюючи за гривнею правовий статус грошової одиниці України, не визначає сферу її обігу і не встановлює будь-яких обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Згідно з приписами ст. 192 ЦК України законним платіжним засобом обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України є грошова одиниця України гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадку і порядку, встановленому законом.

Частиною 1 ст. 1054 ЦК України визначено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобовязується надати грошові (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобовязується повернути кредит та сплатити проценти. Частиною 1 ст. 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Стаття 2 цього Закону визначає банківський кредит як будь-яке зобов'язання банку надати певну суму грошей, будь-яку гарантію, будь-яке зобов'язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов'язання на сплату процентів та інших зборів з такої суми. При цьому, відповідно до приписів цієї статті, кошти це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.

Таким чином, законодавство України чітко визначає правомочність банків на підставі відповідних ліцензій надавати кредити та бути суб'єктом кредитних зобов'язань, а спеціальне законодавство у сфері банківської діяльності не містить приписів, які забороняють банкам надавати кредити в іноземній валюті або регламентували умови кредитування в іноземній валюті.

Згідно ст.. 533 ЦК України, грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Згідно П.1 Ч.2 ст.47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (редакція якого діяла на час укладення Кредитного договору) на підставі банківської ліцензії банки мають право здійснювати операції та угоди з валютними цінностями.

Пунктом 2 статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» встановлюється, що Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.

Пункт «в» ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» передбачає вимогу щодо отримання індивідуальної ліцензії Національного Банку України на здійснення операцій щодо надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі.

В той же час, на сьогодні законодавством не встановлено терміни та суми кредитів в іноземній валюті як критерій їх віднесення до сфери дії режиму індивідуального ліцензування. Ця обставина, з огляду на відсилочний характер норми Декрету, не дозволяє поширити режим індивідуального ліцензування на валютні операції, пов'язані з наданням резидентами (банками та іншими фінансовими установами) кредитів в іноземній валюті.

Таким чином, за відсутності нормативних умов для застосування режиму індивідуального ліцензування щодо вказаних операцій, єдиною правовою підставою для здійснення банками кредитування в іноземній валюті, згідно з вимогами ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», є наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, що отримана у встановленому порядку.

Додатково слід зазначити, що відповідно до п. 1.5 Положення "Про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу" (затверджене постановою Правління НБУ від 14.10.2004 р. № 483 та зареєстроване в Міністерстві юстиції України 09.11.2004 р. за № 1429/10028), використання іноземної валюти як засобу платежу на території України без індивідуальної ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк, якому у встановленому порядку видано ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями.

Виходячи з наведеного, надання та одержання кредиту в іноземній валюті та сплата процентів за цим кредитом не потребує наявності індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти як засобу платежу на території України жодної з сторін договору.

Таким чином, відповідно до норм ст.ст. 192, 533, 1054 ЦК України, ст.ст. 32, 44 Закону України "Про Національний банк України", ст.ст. 2, 47, 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність", ст.ст. 1, 4, 34 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", ст.ст. 1, 3, 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" банки та інші установи, які у встановленому порядку отримали генеральну ліцензію НБУ на здійснення валютних операцій, мають достатні юридичні підстави та законне право для надання резидентам України кредитів в іноземній валюті.

Згідно Дозволу № 10-42 від 11 жовтня 2006 року, до банківської ліцензії № 10 Національного банку України, ВАТ «ОСОБА_5 Аваль» було надано право на здійснення операцій, визначених пунктами 1-4 частини другої та четвертої ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність».

15 червня 2007 року між ВАТ «ОСОБА_1 Аваль» та ОСОБА_2 укладено кредитний договір №014/3796/74/56745, за яким банк надав позичальнику кредит в розмірі 88 305 дол. США на строк користування до 15 червня 2027 року, зі сплатою відсотків у розмірі 12,500% річних.

Відповідно до ст.627 ЦК України, відповідно до ст. 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначені умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Ч.1 ст.628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обовязковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

На підставі вищезазначеного вбачається, що правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Крім того, відповідні обставини наявності умислу, істотність значення обставин, щодо яких введено в оману, і сам факт обману, повинна довести сторона, яка введено в оману.

Однією з підстав, що стало причиною введення позивача в оману при укладанні кредитного договору стало порушення банком вимог ст. ст. 11, 15 Закону України «Про захист прав споживачів». Оскільки позивач був позбавлений можливості ознайомитись з умовами кредитування та не міг передбачити можливі ризики при укладанні даного правочину.

Однак, як вбачається з матеріалів ОСОБА_2 добровільно виявила бажання скористатися послугами банку та укласти кредитний договір.

Суд вважає, що при укладенні умов договору про надання кредиту, договору іпотеки ОСОБА_2 діяла вільно, виходячи з власних інтересів, прийняла рішення про вибір контрагента та про вступ з ним в договірні відносини, на власний розсуд з контрагентом визначила характер договору, який вони уклали, його умови (зміст), в тому числі розмір штрафних санкцій.

Суд приходить до висновку про відмову у задоволенні зустрічного позову, оскільки відповідачка, ставлячи вимогу про визнання недійсним кредитного договору, посилаються перш за все на ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Згідно Рішення Конституційного суду України №15-рп/2011 від 10.11.2011р. дія Закону України «Про захист прав споживачів» поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. Однак, відповідачкою не доведено порушення її прав з боку позивача саме як споживача.

Крім того, ч. 1 статті 215 ЦК України передбачені підстави недійсності правочину, а саме: недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частиною першою-третьою (зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, п'ятою (правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним) та шостою (правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей) статті 203 ЦК України.

Відповідно до розяснень п. п. 2, 4-7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України). Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. Судам відповідно до статті 215 ЦК необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК тощо). Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду. Відповідно до статей 215 та 216 ЦК суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У цьому разі в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги в разі нікчемності правочину та наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Наслідком визнання правочину (договору) недійсним не може бути його розірвання, оскільки це взаємовиключні вимоги

Стаття 18 Закону України "Про захист прав споживачів" містить інші самостійні підстави визнання угоди (чи її умов) недійсною. Так, за змістом ч. 5 цієї норми у разі визнання окремого положення договору, включаючи ціну договору, несправедливим може бути визнано недійсним або змінено саме це положення, а не сам договір. Тільки у разі, коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (ч. 6 ст. 18 Закону). Поняття "Несправедливі умови договору" закріплено в ч.2 ст.18 цього Закону - умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.

Положення ст.18 Закону України "Про захист прав споживачів", встановлює, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (п. 6 ч.1 ст.3, ч.3 ст.509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.

Відповідно до ч.1 ст.60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Зважаючи на викладені положення чинного законодавства та встановлені судом обставини, суд приходить до висновку що при підписанні договору, передбачені чинним законодавством вимоги для укладення договору були дотримані, умова договору відповідає вимогам, в т.ч. Закону України "Про захист прав споживачів", чинного на час його укладення, а тому відсутні підстави стверджувати про невідповідність договорів вимогам законодавства, на що позивач посилається у своїй зустрічній позовній заяві.

На підставі наведеного, оцінюючи кожний доказ окремо та у їх сукупності, суд приходить до висновку про необґрунтованість та недоведеність зустрічних позовних вимог.

Враховуючи викладене та керуючись ст.ст. 16, 526, 527, 530, 590, 652 ЦК України, ст.ст. 57-64, 208-223 ЦПК України, -

в и р і ш и в :

Позов публічного акціонерного товариства «ОСОБА_1 Аваль» до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості - задоволити частково.

Стягнути з ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, яка зареєстрована за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_2, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, на користь публічного акціонерного товариства «ОСОБА_1 Аваль» в особі Київської регіональної дирекції Публічного акціонерного товариства «ОСОБА_1 Аваль» (01601, м. Київ, вул. Пирогова, 7-7б, реквізити КРД «ОСОБА_1 Аваль»: МФО 322904, код ЄДРПОУ 23494105, рахунок НОМЕР_2) заборгованість за кредитним договором в сумі 77399,70 дол. США (сімдесят сім тисяч триста девяносто девять дол. США 70 центів), що за офіційним курсом Національного банку України на дату розрахунку становить 1603912,19 грн., заборгованість по відсоткам за користування кредитним коштами в розмірі 4614,17 дол. США (чотири тисячі шістсот чотирнадцять доларів 17 центів), що за офіційним курсом Національного банку України на дату розрахунку становить 95616,95 грн., пеню в розмірі 60000 грн. (шістдесят тисяч грн.) та судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 3 654 грн. (три тисячі шістсот пятдесят чотири грн.).

У решті позовних вимог відмовити.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства «ОСОБА_1 Аваль», третя особа ОСОБА_3 про визнання договорів недійсними, зобовязання вчинити дії відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя Н.С. Пінкевич