Постанова № 55066937, 13.01.2016, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"13" січня 2016 р. Справа№ 910/20257/15

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Калатай Н.Ф.

суддів: Рябухи В.І.

Ропій Л.М.

при секретарі Фесенко А. В.

За участю представників:

від позивача: Коротун О. М. - представник за довіреністю № 01 від 05.01.2016

від відповідача: Мельник М. О. - представник за довіреністю від 10.09.2015

Агафонов А. В. - представник за довіреністю від 10.09.2015

від третьої особи: не з'явились

розглянувши у відкритому судовому засіданні

апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Арм-Інвест»

на рішення Господарського суду міста Києва від 06.10.2015

у справі № 910/20257/15 (суддя Курдельчук І. Д.)

за позовом Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Український фінансовий світ» в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Український фінансовий світ» Гончарова Сергія Івановича

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Арм-Інвест»

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача

Товариство з обмеженою відповідальністю «КФ Профлайн»

про стягнення 20 255 034,06 грн.

ВСТАНОВИВ:

В серпні 2015 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив стягнути з відповідача заборгованість за кредитним договором № 008/2115-Кл від 09.10.2012 в сумі 20 255 034,06 грн., яка складається з заборгованості за кредитом в сумі 800 000 доларів США та заборгованості за відсотками в сумі 158 742,57 доларів США, що разом становить 985 742,57 доларів США та станом на 03.08.2015 по курсу Національного банку України дорівнює 20 255 034,06 грн.

Як на підставу своїх майнових вимог позивач у позовній заяві послався на те, що внаслідок порушення умов кредитного договору відповідач має перед позивачем заборгованість з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитними коштами на загальну суму 958 742,57 доларів США, що в еквіваленті по курсу НБУ 21,126666 грн./дол. складає 20 255 034,06 грн., додавши до позову відповідний Розрахунок загальної заборгованості.

При цьому позивач повідомив про втрату ним оригіналу кредитного договору № 008/2115-Кл від 09.10.2012 та кредитної справи по вказаному договору, але на підтвердження наявності заборгованості у заявленій до стягнення сумі послався на фактичні дані, одержані з системи автоматизації банку, додавши до позову меморіальні ордери та Довідку про рух коштів по кредитному договору.

Крім того, на підтвердження розміру боргу відповідача, листом від 06.10.2015 № 3056/06-10-15 (а.с.78 т.1) позивач долучив до матеріалів справи виписку по особовим рахункам відповідача за період з 10.10.2012 по 28.09.2015 № 2062001000758.840, № 20682001000758.840, № 20698001500758.840.

Відповідач проти факту укладення з позивачем кредитного договору № 008/2115-Кл від 09.10.2012 не заперечує, але наполягає на тому, що він не є належним відповідачем у цій справі, посилаючись на укладений між позивачем, відповідачем та третьою особою договір від 14.07.2014 про переведення боргу (заміну боржника) за кредитним договором, згідно з яким борг за кредитним договором переведено з відповідача на третю особу, а також на укладений цією ж датою між позивачем та третьою особою договір про внесення змін до кредитного договору, яким внесли відповідні зміни до назви, адреси та банківських реквізитів позичальника.

В свою чергу, позивач у письмових поясненнях (а.с.65 т.1) повідомив суду, що з 15.08.2014 у позивача запроваджено тимчасову адміністрацію, і в ході перевірки за період протягом одного року до дня її запровадження на підставі ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» вказаний договір від 14.07.2014 про переведення боргу (заміну боржника) за кредитним договором визнано нікчемним, про що відповідача та третю особу було повідомлено листами вих. № 001/4435 від 26.12.2014 та вих. № 001/4435/2 від 26.12.2014.

За таких обставин, позивач вважає, що кредитна заборгованість відповідача за кредитним договором № 008/2115-Кл від 09.10.2012 є дійсною та підлягає погашенню за рахунок саме відповідача.

Заперечуючи проти позову по суті спору, відповідач у письмових поясненнях (а.с.74-76 т.1) послався на те, що у ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» встановлений вичерпний перелік підстав нікчемності договорів, про які можуть заявляти уповноважені представники Фонду гарантування вкладів фізичних осіб; що в листах вих. № 001/4435 від 26.12.2014 та вих. № 001/4435/2 від 26.12.2014 уповноважена особа Фонду не наводить обґрунтування жодної з підстав нікчемності договору б/н від 14.07.2014 про внесення змін, в якому заборгованість за кредитним договором переведена з відповідача на третю особу, зазначених у ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», а як на підставу нікчемності договору б/н від 14.07.2014 про внесення змін помилково та необґрунтовано посилається на ч. 1 та ч. 2 ст. 228 ЦК України; що відповідач жодних листів відносно нікчемності договору б/н від 14.07.2014 про внесення змін від позивача не одержував; що договір б/н від 14.07.2014 про внесення змін є правомірним в силу презумпції правомірності правочину, встановленої ст. 204 ЦК України, і що правомірність цього договору не є предметом дослідження в рамках судової справи № 910/20257/15.

Крім того, відповідач звертає увагу на той факт, що у письмових поясненнях на заяву про заміну відповідача позивач зазначає про те, що нікчемним визнано договір від 14.07.2014 про переведення боргу, в той час як листах вих. № 001/4435 від 26.12.2014 та вих. № 001/4435/2 від 26.12.2014 уповноваженої особи Фонду інформація щодо визнання вказаного договору нікчемним відсутня.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 06.10.2015, повний текст якого підписаний 12.10.2015, у справі № 910/20257/15 позов задоволено повністю.

Задовольняючи позовні вимоги в повному обсязі, суд першої інстанції визнав доведеними, незважаючи на відсутність оригіналів відповідних документів, факт укладення між позивачем та відповідачем кредитного договору № 008/2115-Кл від 09.10.2012 та наявність заборгованості за вказаним договором на заявлену позивачем до стягнення суму.

Виходячи з того, що договір про переведення боргу від 14.07.2014 було укладено за один місяць до введення тимчасової адміністрації, у м. Донецьку, у якому на той час проводилася АТО; що в особі Банку правочин було підписано в.о. ОСОБА_6, який розшукувався Банком; що рішенням від 31.03.2014 № 10-БТ комісії з питань нагляду та регулювання діяльності банків Управління Національного банку України в Донецькій області позивачу було заборонено здійснювати операції, зокрема, здійснення операцій з відчуження активів банку (продаж, заміна, переоформлення, надання в заставу та інші дії), а уклавши спірний правочин, посадова особа Банку порушила вказане рішення та без документального підтвердження спроможності третьої особи погасити кредит на значну суму уклала договір від 14.07.2014, який позбавляє Банк можливості отримати кредитні кошти, так як новий боржник зареєстрований на території проведення АТО та звернення стягнення на його майно є проблематичним, суд першої інстанції встановив наявність ознак нікчемності укладеного позивачем, відповідачем та третьою особою договору про переведення кредитного боргу з відповідача на третю особу в розумінні ч. 1 ст. 228 ЦК України як такого, що укладений в порушення публічного порядку з метою незаконного заволодіння майном.

Враховуючи вищевикладене, суд першої інстанції дійшов висновку про законність і обґрунтованість вимог позивача про стягнення заборгованості за кредитним договором № 008/2115-Кл від 09.10.2012 саме з відповідача, оскільки відповідно до статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Не погоджуючись з рішенням, Товариство з обмеженою відповідальністю «Арм-Інвест» звернулось до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду міста Києва від 06.10.2015 у справі № 910/20257/15 скасувати як таке, що прийняте судом з порушенням та неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.

Так, відповідач послався на те, що судом першої інстанції не було взято до уваги, що ТОВ «Арм-Інвест» є неналежним відповідачем, у якого вже немає будь-яких зобов'язань за спірним кредитним договором, оскільки з укладенням позивачем, відповідачем та третьою особою договору про переведення боргу (заміну боржника) від 14.07.2014 боржником у зобов'язанні щодо повернення кредиту за кредитним договором № 008/2115-Кл від 09.10.2012 та сплати відсотків за користування ними стала третя особа, а отже, саме вона і має бути відповідачем у цій справі.

Про факт наявності згоди позивача на заміну боржника у вказаному зобов'язанні, на думку відповідача, свідчить і те, що 14.07.2014 позивач та третя особа уклали договір № 9 про внесення змін до кредитного договору № 008/2115КЛ від 10.10.2012, в якому сторони погодили зміну сторін вказаного кредитного договору, зокрема те, що позичальником є третя особа.

Також відповідач зазначив про те, що роблячи висновок про нікчемність договору про переведення боргу (заміну боржника) від 14.07.2014, суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог та порушив імперативні приписи ст. 204 ЦК України, яка встановлює що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним; що рішення щодо визнання нікчемним договору від 14.07.2014 б/н позивачем суду не надавалось і судом не досліджувалось, тому висновок суду першої інстанції щодо визнання Уповноваженою особою Фонду вказаного договору нікчемним є необґрунтованим.

Крім того, відповідач послався на те, що він не отримував письмового повідомлення Уповноваженої особи Фонду про нікчемність договору від 14.07.2014 про переведення боргу (заміну боржника).

Також відповідач зазначив про те, що, встановлюючи нікчемність вказаного договору, Уповноважена особа Фонду фактично діяла не у відповідності з приписами чинного законодавства, оскільки підстави для визнання правочинів неплатоспроможного банку нікчемними визначені у ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», в той час як відносячи спірний правочин до нікчемних, уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб не наводить жодної з підстав, встановлених у ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», посилаючись на ч. 1 та ч. 2 ст. 228 ЦК України.

Водночас відповідач вважає, що віднесення договору від 14.07.2014 про переведення боргу (заміну боржника) до нікчемних на підставі ч. 1 та ч. 2 ст. 228 ЦК України не ґрунтується на приписах чинного законодавства, оскільки вказаний договір не відноситься до нікчемних в розумінні вказаної норми закону, що при кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін, а доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо, проте у спірних правовідносинах вказані обставини відсутні.

Ухвалою від 30.10.2015 колегією суддів Київського апеляційного господарського суду в складі: головуючий суддя - Калатай Н.Ф., судді Ропій Л. М., Рябуха В. І. апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Арм-Інвест» прийнято до розгляду та порушене апеляційне провадження.

Третя особа представників в жодне судове засідання не направила, про причини неявки суду не повідомила .

Враховуючи належне повідомлення всіх учасників про час і місце судового розгляду апеляційної скарги, а також те, що явка представників сторін в судове засідання не визнана обов'язковою, колегія суддів дійшла висновку про розгляд апеляційної скарги у відсутності представників третьої особи за наявними матеріалами апеляційного провадження.

В судовому засіданні представники відповідача звернулись до суду з клопотанням про повернення надмірно сплаченого судового збору, в якому, з посиланням на сплату ними судового збору при зверненні до суду з цією апеляційною скаргою в розмірі більшому, за визначений Законом України «Про судовий збір», просили повернути судовий збір в сумі 120 585 грн.

Представник позивача проти задоволення вказаного клопотання не заперечив.

Під час розгляду справи представники відповідача апеляційну скаргу підтримали повністю, представник позивача проти задоволення апеляційної скарги заперечив, просив залишити її без задоволення, а оспорене рішення суду першої інстанції - без змін.

Дослідивши матеріали апеляційної скарги, матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, з урахуванням правил ст. ст. 99, 101 Господарського процесуального кодексу України, згідно з якими апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення господарського суду у повному обсязі, колегія суддів встановила таке.

Звертаючись до суду з цим позовом, позивач послався на те, що між ним та відповідачем укладено кредитний договір № 008/2115-Кл від 09.10.2012 (далі Кредитний договір), за умовами якого він надав відповідачу кредит в сумі 800 000 доларів США, а відповідач мав повернути вказаний кредит в строк до 30.05.2014 та сплачувати відсотки за користування ним в розмірі 14% річних, і що позивач свій обов'язок по наданню кредиту виконав у повному обсязі, проте внаслідок неналежного виконання відповідачем своїх обов'язків за Кредитним договором в частині повернення суми кредиту та сплати відсотків за користування ними у відповідача утворилась заборгованість в сумі 20 255 034,06 грн., яка складається з заборгованості за кредитом в сумі 800 000 доларів США та заборгованості за відсотками в сумі 158 742,57 доларів США, що разом становить 985 742,57 доларів США та станом на 03.08.2015 по курсу Національного банку України дорівнює 20 255 034,06 грн.

При цьому позивач зазначив про те, що не може надати а ні оригінал, а ні належним чином засвідчену копію Кредитного договору, оскільки:

- указом Президента України № 405/2014 від 14.04.2014 введено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13.04.2014 «Про невідкладні заходи щодо боротьби з терористичною загрозою і збереження територіальної цілісності України» та розпочато проведення Антитерористичної операції (далі - АТО) на території Донецької і Луганської областей;

- позивач зареєстрований на території проведення АТО, а саме: м. Донецьк, проспект Миру, буд. 5-Б;

- у зв'язку з активною фазою проведення АТО в Донецькій області, всі оригінали документів, які знаходилися у головному офісі позивача, спрямовувалися на зберігання до м. Київа у зв'язку із зміною місцезнаходження позивача;

- 21.06.2014 невідомі особи протиправно заволоділи належним позивачу на праві власності автомобілем, в якому знаходилися оригінали документів позивача, у тому числі оригінал Кредитного договору та кредитної справи;

- за вказаним фактом керівництвом позивача була подана заява №001/1787 від 23.06.2014 на ім'я начальника Куйбишевського РВ ДМУ ГУМВС України в Донецькій області Яценко П.Д.;

- також про вказані обставини злочину Міністру внутрішніх справ України зроблено відповідну заяву від 15.08.2014;

- факт втрати документів підтверджується оголошенням в газеті «Голос України» №199 (5949) від 16.10.2014.

Відповідач також зазначив про неможливість надання оригіналу Кредитного договору з огляду на те, що 14.07.2014 позивач як банк, відповідач як первісний боржник та третя особа як новий боржник уклали договір про переведення боргу (заміну боржника) за Кредитним договором (далі Договір про переведення боргу), копію якого відповідач долучив до матеріалів справи (а.с.41-42 т. 1), в якому погодили, що відповідач за згодою позивача переводить на третю особу борг (грошове зобов'язання) у розмірі 800 000 доларів США за Кредитним договором, а третя особа приймає переведений борг та, у зв'язку з переведенням на неї боргу, зобов'язується виконувати зобов'язання у відповідності з Кредитним договором.

В зв'язку з укладенням вказаного Договору про переведення боргу, 14.07.2014 позивач та третя особа підписали договір № 9 про внесення змін до Кредитного договору, копію якого відповідач також долучив до матеріалів справи (а.с. 39 т. 1).

Відповідач повідомив, що з огляду на укладення вказаних договорів, він передав третій особі оригінали Кредитного договору та всіх додаткових угод до нього, що унеможливлює надання ним як оригіналів, так і копій вказаних документів до суду.

Крім того, з огляду на зазначені обставини, відповідач послався на те, що він не є належним відповідачем у цій справі.

Водночас третя особа, незважаючи на вимоги ухвали суду від 18.11.2015 та 02.12.2015, також не надала суду а ні оригіналу Кредитного договору, а ні будь-яких його копій, не надавши жодних пояснень щодо причин їх ненадання.

Частина 1 ст. 35 ГПК України встановлює, що обставини, які визнаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, можуть не доказуватися перед судом, якщо в суду не виникає сумніву щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання.

Враховуючи, що факт укладення Кредитного договору, за яким позивач прийняв на себе зобов'язання надати відповідачу кредит в сумі 800 000 доларів США, а відповідач - повернути вказаний кредит в строк до 30.05.2014 та сплачувати відсотки за користування ним в розмірі 14% річних позивачем та відповідачем не заперечується, так само як і факт виконання позивачем обов'язків по наданню кредиту в сумі 800 000 доларів США, в той час як факт надання кредиту у вказаній сумі підтверджується вищезгаданим Договором про переведення боргу та наявним в матеріалах справи меморіальним ордером № 262_24 від 19.10.2012 (а.с.9 т.1), Довідкою про рух коштів по кредитному договору (а.с.10-12 т.1) та випискою по особовим рахункам відповідача за період з 10.10.2012 по 28.09.2015 № 2062001000758.840, № 20682001000758.840, № 20698001500758.840 (а.с.97-119 т.1), колегія суддів, незважаючи на відсутність в матеріалах справи Кредитного договору (як оригіналу, так і копії - примітка суду), вважає доведеним факт укладення вказаного договору.

Згідно з ч.1 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу (ч.2 ст.11 ЦК України).

Згідно з п.1 ч.2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ч.1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно з ч. 1 ст. 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно зі ст.ст. 525, 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства; Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається.

Відповідно до ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Статтею 629 ЦК України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

З матеріалів справи слідує та сторонами не заперечується той факт, що кредит в сумі 800 000 доларів США, наданий за Кредитним договором, позивачу повернуто не було, так само, як не було сплачено у повному обсязі відсотки за користування вказаним кредитом, а відтак, вимоги позивача про стягнення вказаних коштів на свою користь в судовому порядку є законними та обґрунтованими, проте, колегія суддів не може погодитись з тим, що стягненню вказана заборгованість підлягає саме з відповідача, з огляду на таке.

На підставі постанови Правління Національного банку України від 14.08.2014 № 491 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Український фінансовий світ» до категорії неплатоспроможних» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 14.08.2014 № 69 «Про виведення з ринку та запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «УФС», згідно з яким запроваджено тимчасову адміністрацію строком на три місяці з 15.08.2014 по 15.11.2014 та призначено уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію в ПАТ «КБ «УФС» - Гончарова С. А.

Відповідно до постанови Правління Національного банку України від 10.11.2014 № 717 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Український фінансовий світ» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 13.11.2014 № 119 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «КБ «УФС» та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку», згідно з яким було розпочато процедуру ліквідації позивача та призначено уповноваженою особою Фонду на ліквідацію позивача провідного професіонала з питань врегулювання неплатоспроможності банків відділу запровадження процедури тимчасової адміністрації та ліквідації департаменту врегулювання неплатоспроможності банків Гончарова С. І. строком на 1 рік з 13.11.2014 по 12.11.2015 включно (http://www.fg.gov.ua/not-paying/liquidation/42-ukr-fin-svit/1163-894-oholoshennya-pro-pochatok-procedury-likvidacii-ta-pryznachennya-upovnovagenoi-osoby-fondu-na-likvidaciyu-banku-pat-kb).

Згідно з ч. 2 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», протягом дії тимчасової адміністрації Фонд зобов'язаний забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті.

Частина 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» встановлює, що правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними з таких підстав:

1) банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов'язання без встановлення обов'язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог;

2) банк до дня визнання банку неплатоспроможним взяв на себе зобов'язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов'язань перед іншими кредиторами повністю чи частково стало неможливим;

3) банк здійснив відчуження чи передав у користування або придбав (отримав у користування) майно, оплатив результати робіт та/або послуги за цінами, нижчими або вищими від звичайних (якщо оплата на 20 відсотків і більше відрізняється від вартості товарів, послуг, іншого майна, отриманого банком), або зобов'язаний здійснити такі дії в майбутньому відповідно до умов договору;

4) банк оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів банку перевищувала вартість майна;

5) банк прийняв на себе зобов'язання (застава, порука, гарантія, притримання, факторинг тощо) щодо забезпечення виконання грошових вимог у порядку іншому, ніж здійснення кредитних операцій відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність»;

6) банк уклав кредитні договори, умови яких передбачають надання клієнтам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку;

7) банк уклав правочини (у тому числі договори), умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку;

8) банк уклав правочин (у тому числі договір) з пов'язаною особою банку, якщо такий правочин не відповідає вимогам законодавства України;

9) здійснення банком, віднесеним до категорії проблемних, операцій, укладення (переоформлення) договорів, що призвело до збільшення витрат, пов'язаних з виведенням банку з ринку, з порушенням норм законодавства.

З наявних в матеріалах справи копій листів позивача за підписом уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію позивача Гончарова С. І. відповідачу та третій особі № 001/4435 від 26.12.2014 та № 001/4435/2 від 26.12.2014 відповідно (а.с. 66-67 т. 1) про нікчемність правочинів слідує, що:

- виконуючи обв'язки, покладені на уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб статтею 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», забезпечено проведення перевірки правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) позивачем протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними;

- за результатами проведення перевірки виявлено, що: «правочин, а саме - договір б/н від 14.07.2014 р. про внесення змін, в якому заборгованість за кредитним договором № 008/2115-Кл від 10.10.2012 переведено з ТОВ «Арм-інвест» на ТОВ «Профлайн» між ПАТ «КБ УФС» та ТОВ «Арм-інвест», є нікчемним відповідно до вимог ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та ст. 228 ЦК України».

Водночас, зі змісту вказаних листів, які є єдиними наданими позивачем документами на підтвердження факту віднесення Договору про переведення боргу до нікчемних, слідує, що, відносячи вказаний правочин до нікчемних, уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб взагалі не зазначила, якому саме пункту частини 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не відповідає вказаний правочин, пославшись фактично лише на приписи ст. 228 ЦК України, в той час як виходячи зі змісту ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб наділена повноваженнями відносити правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку до нікчемних виходячи виключно з підстав, визначених в ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», що суперечить приписам ч. 2 ст. 19 Конституції України згідно з якою органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Судом апеляційної інстанції (ухвали від 18.11.2015 та від 02.12.2015) позивача, серед іншого, було зобов'язано надати суду:

- письмові пояснення щодо підстав віднесення Договору про переведення боргу до нікчемних із наданням відповідних документальних доказів (за наявності) на підтвердження вказаних обставин;

- письмові пояснення з посиланням на приписи чинного законодавства щодо наявності у уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прав на віднесення договорів до нікчемних з підстав інших, ніж визначені у ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

На виконання вказаних вимог позивач надав суду відповідні письмові пояснення (а.с. 210-225 т. 1), де пояснив, що уклавши Договір про переведення боргу, відповідач мав на меті неналежне припинення своїх зобов'язань за Кредитним договором та виникнення відповідних зобов'язань у сторонньої юридичної особи - ТОВ «КФ «Профлайн» (третя особа), що може розглядатися як укладення кредитного договору на нових умовах; що третя особа, в свою чергу, не сплатила банку відповідних грошових коштів; що Договір про переведення боргу не містить посилання на отримання згоди від Спостережної ради банку, а у банку відсутні будь-які документи, які б свідчили про те, що при укладенні вказаного договору та внесенні змін до кредитного договору було дотримано вимоги ст. 346 ГК України та ст. 638 ЦК України.

Відповідно до ст. 346 ГК України: Для одержання банківського кредиту позичальник надає банкові такі документи: клопотання (заяву), в якому зазначаються характер кредитної угоди, мета використання кредиту, сума позички і строк користування нею; техніко-економічне обґрунтування кредитного заходу та розрахунок економічного ефекту від його реалізації; інші необхідні документи (ч.1). Для зниження ступеня ризику банк надає кредит позичальникові за наявності гарантії платоспроможного суб'єкта господарювання чи поручительства іншого банку, під заставу належного позичальникові майна, під інші гарантії, прийняті у банківській практиці. З цією метою банк має право попередньо вивчити стан господарської діяльності позичальника, його платоспроможність та спрогнозувати ризик непогашення кредиту (ч.2). Кредити надаються банком під відсоток, ставка якого, як правило, не може бути нижчою від відсоткової ставки за кредитами, які бере сам банк, і відсоткової ставки, що виплачується ним по депозитах. Надання безвідсоткових кредитів забороняється, крім випадків, передбачених законом (ч.3).

Відповідно до ст. 638 ЦК України: Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору; Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (ч.1). Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною (ч.2).

З огляду на вказані обставини, позивач дійшов висновку, що банк уклав кредитний договір, умови якого передбачають надання третій особі переваг (пільг), прямо не встановлених законодавством України, тобто можливості невиконання ст. 346 ГК України, неузгодженні дати повернення кредиту, процентної ставки тощо.

З вказаних пояснень можна дійти висновку, що позивач вважає, що Договір про переведення боргу має ознаки нікчемності, встановлені п. 6 ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», згідно з яким банк уклав кредитні договори, умови яких передбачають надання клієнтам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку.

Проте, колегія суддів вважає помилковими висновок позивача про те, що укладення Договору про переведення боргу за своєю правовою природою є укладенням нового кредитного договору, оскільки, укладаючи новий договір, сторони фактично створюють нові зобов'язання (права та обов'язки), в той час як укладаючи договір про переведення боргу, сторони фактично змінюють особу боржника у вже існуючих зобов'язаннях, а відтак, при його укладенні здійснення всіх необхідних для укладення кредитного договору дій не є обов'язковим.

За таких обставин, Договір про переведення боргу не може бути віднесений до нікчемних з підстав, встановлених п. 6 ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», оскільки зі змісту вказаного пункту слідує, що його може бути застосовано лише при укладенні нових кредитних договорів, а не заміні боржника у вже існуючих договорах.

Крім того, в обґрунтування наявності підстав для віднесення Договору про переведення боргу нікчемним позивач послався на те, що строк повернення кредитних коштів за кредитним договором настав, що банк, не маючи достовірних відомостей про нового позичальника, зважаючи на загальний характер нестабільності у Донецькому регіоні, фактично відмовився від власних майнових вимог до належного боржника, який отримав від банку грошові кошти.

Отже, можна дійти висновку, що позивач вважає, що Договір про переведення боргу має ознаки нікчемності, встановлені п. 1 ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», згідно з яким банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов'язання без встановлення обов'язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог;

Розкриваючи суть відмови неплатоспроможної особи від власних майнових вимог, позивач послався на п. 16 Листа ВГСУ від 28.03.2013 № 01-06/606/2013 «Про Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (у редакції Закону України від 22.12.2011 N 4212-VI), де зазначено, що під майновими діями боржника слід розуміти виконання боржником зобов'язань за вже укладеним до початку відповідного року правочином (договором) на шкоду власним інтересам або інтересам інших кредиторів. Наведене стосується, зокрема виконання зобов'язання раніше встановленого строку (терміну), відмови від власних майнових вимог, сплати коштів кредитору або прийняття майна в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів до боржника перевищувала вартість майна тощо.

Проте, частиною 4 ст. 104 ЦК України встановлено, що особливості припинення банку як юридичної особи встановлюються законом.

Таким спеціальним законом є Закон України «Про банки і банківську діяльність», який визначає структуру банківської системи, економічні, організаційні і правові засади створення, діяльності, реорганізації і ліквідації банків.

Згідно зі ст. 2 вказаного Закону, ліквідація банку - процедура припинення функціонування банку як юридичної особи відповідно до положень цього Закону та Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Отже, у спірному випадку відсутні підстави для застосування вимог Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Посилання позивача на те, що завдана його інтересам шкода виявилась в тому, що через місяць після укладення Договору про переведення боргу банк було визнано неплатоспроможним, а згодом, відкрито його ліквідаційну процедуру, до уваги колегією суддів не приймаються як недоведені з огляду на те, що на дату укладення Договору про переведення боргу позивача не було віднесено до категорії неплатоспроможних, оскільки відповідну постанову № 491 Правлінням НБУ було прийнято лише 14.08.2014.

Посилання позивача на рішення від 31.03.2014 № 10-БТ комісії з питань нагляду та регулювання діяльності банків Управління Національного банку України в Донецькій області, яким до позивача застосовано заходи впливу у вигляді обмеження та зупинення здійснення окремих видів здійснюваних операції (а.с.85-90 т.1), до уваги колегією суддів також не приймаються, оскільки нормами чинного законодавства не передбачено таких наслідків невиконання банківськими установами вимог та приписів (заходів впливу) Національного банку України, як визнання недійсними укладених всупереч них правочинів.

До того ж, відсутні будь-які підстави вважати, що відповідач та третя особа, укладаючи з позивачем Договір про переведення боргу, були обізнані про наявність вказаного рішення, враховуючи, що воно прийняте під грифом «БТ».

Постанова № 410/БТ Правління Національного банку України про віднесення позивача до категорії проблемних, копія якої долучена позивачем до матеріалів справи (а.с.91-93 т.1), була прийнята 15.07.2014, тобто після укладення Договору про переведення боргу, та стосовно позивача, а не обох контрагентів за спірним правочином, внаслідок чого також не може мати юридичних наслідків для відповідача.

Недодержання вимог Національного Банку України при наданні певній банківській установі статусу проблемного банку може свідчити лише про наявність підстав для притягнення Національним банком України особи, щодо якої вжито заходи впливу, у порядку, визначеному Законом України «Про банки і банківську діяльність», до окремого виду відповідальності за порушення в сфері здійснення банківської діяльності.

До того ж, рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії проблемного, яке прийняте у формі постанови Правління Національного банку України від 15.07.2014 № 410/БТ, є правовим актом індивідуальної дії та має чітко виражений організаційно-розпорядчий характер, оскільки, на відміну від нормативно-правового акта, спрямоване на реалізацію заходів впливу стосовно конкретного проблемного банку, а не щодо невизначеного кола осіб.

Правова позиція про те, що постанова № 410/БТ Правління Національного банку України про віднесення позивача до категорії проблемних НБУ не є актом цивільного законодавства, а тому не є достатньою та належною правовою підставою для визнання договору недійсним, підтримана Вищим господарським судом України у постанові від 20.10.2015 у справі № 911/1235/15.

Щодо посилань позивача на те, що новий боржник - третя особа зареєстрована у Донецькому регіоні, а відтак, з огляду на проведення у вказаному регіоні АТО, стягнення з неї кредитних коштів не є можливим, слід зазначити таке.

Як слідує з матеріалів справи, позивач станом на дату укладення Договору про переведення боргу також був зареєстрований в зоні АТО, в той час як станом на дату укладення вказаного договору жодних достовірних відомостей як про те, що проведення АТО затягнеться на довгий термін, так і про те, що м. Донецьк залишиться територією, на якій органи державної влади України тимчасово не здійснюватимуть свої повноваження, не було і не могло бути, в той час як відповідно до ст. 42 ГК України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Тобто укладаючи Договір про переведення боргу, за умовами якого обов'язки по поверненню коштів за Кредитним договором перейшли до особи, яка була зареєстрована в зоні АТО, позивач діяв на власний ризик, а вказані дії не свідчать про те, що позивач фактично відмовився від власних майнових вимог.

До того ж, позивачем не наведено посилань на положення чинного законодавства, які б забороняли укладати будь-які договори з юридичними особами, які зареєстровані в зоні проведення АТО, в той час як відповідно до статті 1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" тимчасово окупована територія України є невід'ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України.

Статтею 13 вказаного Закону встановлено, що особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території визначаються законом.

Як вбачається з листа Міністерства юстиції України від 30.05.2014 № 6602-0-26-14/8.1, розробити та внести в установленому порядку на розгляд Кабінету Міністрів України відповідний законопроект Міністерству економічного розвитку і торгівлі доручено листом Першого віце-прем'єр-міністра України Яреми В. Г. від 08.05.2014 р. N 16143/2/1-14 (п. 10) до доручення Прем'єр-міністра України Яценюка А. П. від 07.05.2014 р. N 16143/1/1-14, проте доказів існування спеціального закону на дату укладення Договору про переведення боргу до матеріалів справи не долучено.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про нікчемність Договору про переведення боргу виходячи з того, Договір про переведення боргу укладено за один місяць до введення тимчасової адміністрації у м. Донецьку, у якому на той час проводилася АТО, і що посадова особа позивача порушила рішення від 31.03.2014 № 10-БТ комісії з питань нагляду та регулювання діяльності банків Управління Національного банку України в Донецькій області, яким позивачу було заборонено здійснювати операції, уклавши без документального підтвердження спроможності третьої особи погасити кредит на значну суму Договір про переведення боргу, який позбавляє позивача можливості отримати кредитні кошти, так як новий боржник зареєстрований на території проведення АТО та звернення стягнення на його майно є проблематичним.

Щодо посилань позивача на нікчемність Договору про переведення боргу з підстав частини першої статті 228 ЦК України, з чим погодився суд першої інстанції, та на те, що з боку позивача правочин було підписано в.о. Голови Ради директорів позивача ОСОБА_6, який розшукувався позивачем, слід зазначити таке.

Згідно з ч. 2 ст. 215 ЦК України:

1. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу;

2. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним;

3. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Згідно з ч. 2 ст. 228 ЦК України правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним

Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним (ч. 1 ст. 228 ЦК України).

Пункт 18 Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.2009 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» встановлює, що:

- перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений статтею 228 ЦК:

1) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина;

2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним;

- такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо;

- усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок;

- при кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Отже, умовою, за якою можливо віднесення правочину до нікчемних на підставі ст. 228 ЦК України, є вина сторін або однієї з сторін, які укладають відповідний правочин, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину, а доказом такої вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Матеріали справи не містять доказів наявності відповідного вироку суду щодо будь-якої з осіб, які підписали Договір про переведення боргу, а відтак, відсутні правові підстави для віднесення вказаного договору до нікчемних в розумінні ст. 228 ЦК України.

Водночас з наданих позивачем документів слідує, що:

- станом на дату укладення Договору про переведення боргу особою, яка мала повноваження діяти від імені позивача без доручення, був ОСОБА_6, тобто особа, яка і підписала Договір про переведення боргу з боку позивача як в. о. Голови ради директорів (відомості з ЄДРПОУ № 23-07/2055 від 02.12.2015 (а.с. 253 т. 1);

- з відповідною заявою про зникнення ОСОБА_6 позивач звернувся лише 18.09.2014, а у вказаній заяві він зазначив про те, що ОСОБА_6 не з'являється на робочому місці з 15.08.2014 (лист Управління кримінальної поліції Головного управління національної поліції у Донецькій області № 1/200/3 від 23.11.2015 (а.с. 254-255 т. 1), а отже, відомості про те, що станом на дату укладення Договору про переведення боргу вказана особа була викрадена або примушена до укладення вказаного договору, відсутні;

- збройне захоплення невідомими особами будівлі головного офісу позивача за адресою: м. Донецьк, пр-т Миру, 5-Б мало місце 20.11.2014 (заява позивача про вчинення кримінального правопорушення № 602/19-03-15 від 19.03.2015 (а.с. 244-245 т. 1), тобто відомостей про, ще станом на дату укладення Договору про переведення боргу головний офіс позивача не працював, відсутні.

За таких обставин, враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає висновки уповноваженої особи Фонду про наявність підстав для віднесення Договору про переведення боргу до нікчемних, які містяться в листах № 001/4435 від 26.12.2014 та № 001/4435/2 від 26.12.2014 і з якими погодився суд першої інстанції, такими, що не відповідають дійсним обставинам справи.

Відповідно, Уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб віднесла Договір про переведення боргу до нікчемних без наявних правових підстав для цього.

При цьому, колегія суддів зауважує на тому, що відповідно до приписів чинного законодавства недійсність, в тому числі нікчемність, договору має визначатися станом на дату його укладення, тобто у спірному випадку Договір про переведення боргу має відповідати визначеним ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» критеріям саме в момент його укладення, тобто 14.07.2014, проте частина з наведених позивачем підстав фактично зводяться до заперечень щодо порядку виконання спірного договору, зокрема, щодо невиконання його третьою особою та фактичної неможливості, з огляду на місцезнаходження третьої особи, його примусового виконання, проте обставини щодо виконання правочину не можуть бути підставою для віднесення такого договору до недійсних.

Також, слід врахувати посилання відповідача на те, що у письмових поясненнях на заяву про заміну відповідача позивач зазначає про те, що нікчемним визнано договір від 14.07.2014 про переведення боргу, в той час як листах вих. № 001/4435 від 26.12.2014 та вих. № 001/4435/2 від 26.12.2014 уповноваженої особи Фонду інформація щодо визнання вказаного договору нікчемним відсутня, та на те, що відповідач жодних листів відносно нікчемності договору б/н від 14.07.2014 про внесення змін від позивача не одержував.

Щодо вказаних обставин слід зазначити таке.

Як вбачається з матеріалів справи, 14.07.2014 було укладено два договори:

Позивачем, відповідачем та третьою особою укладено Договір б/н про переведення боргу (заміну боржника) за Кредитним договором № 008/2115-КЛ на відкриття кредитної лінії, що укладений 10 жовтня 2012 року між позивачем та відповідачем;

Позивачем та третьою особою укладено Договір № 9 про внесення змін до Кредитного договору № 008/2115-Кл на відкриття кредитної лінії від 10 жовтня 2012 року.

Отже, щодо Кредитного договору № 008/2115-Кл від 10.10.2012 укладено два договори:

Трьохсторонній Договір б/н від 14.07.2014 про переведення боргу (заміну боржника) за Кредитним договором

Двосторонній Договір № 9 від 14.07.2014 про внесення змін до Кредитного договору.

Водночас, у вищезгаданих листах вих. № 001/4435 від 26.12.2014 та вих. № 001/4435/2 від 26.12.2014 уповноваженої особи Фонду йдеться про те, що за результатами проведення перевірки виявлено, що «договір б/н від 14.07.2014р. про внесення змін, в якому заборгованість за кредитним договором № 008/2115-КЛ від 10.10.2012 р. переведено з ТОВ «Арм-інвест» на ТОВ «КФ «Профлайн» між ПАТ КБ УФС» та ТОВ «Арм-інвест» є нікчемним відповідно до вимог статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та статті 228 Цивільного кодексу України».

Тобто йдеться про Договір б/н від 14.07.2014 між позивачем та відповідачем.

Проте, двостороннім є Договір № 9 від 14.07.2014, але укладено його позивачем та третьою особою, а Договір б/н від 14.07.2014 є трьохстороннім, укладеним між позивачем, відповідачем та третьою особою.

При цьому двостороннього Договору б/н між позивачем та відповідачем 14.07.2014 не укладалось.

За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку про відсутність належних доказів на підтвердження того, що в ході проведення перевірки за період протягом одного року до дня запровадження у позивача тимчасової адміністрації на підставі ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Уповноваженою особою Фонду було визнано нікчемним саме Договір про переведення боргу.

Також, позивачем не доведено належними та допустимими доказами факту повідомлення Уповноваженою особою Фонду в порядку ч. 4 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» листами вих. № 001/4435 від 26.12.2014 та вих. № 001/4435/2 від 26.12.2014 відповідача та третьої особи відповідно про нікчемність Договору про переведення боргу, оскільки долучений позивачем до матеріалів справи Витяг з Журналу реєстрації вихідних документів за 26.12.2014 (а.с.122-123 т.1) є одностороннім документом позивача, в той час як відповідач проти одержання ним листа Уповноваженої особи Фонду вих. № 001/4435 від 26.12.2014 заперечує. Будь-яких інших доказів на підтвердження вказаних обставин позивачем суду не надано.

Те, що повідомлення чи не повідомлення контрагентів банку про нікчемність відповідних правочинів (та інших договорів) не робить відповідні правочини правомірними, оскільки вони об'єктивно є нікчемними в силу закону і не можуть створювати будь-яких юридичних наслідків, крім тих, які пов'язані з їх нікчемністю, на що посилається позивач, не є підставою вважати, що такі повідомлення можна не направляти, оскільки вказані дії є обов'язком уповноваженої особи Фонду, який виникає з акту цивільного законодавства, адже згідно з Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» дії кредитора з виконання зобов'язання з повернення банку майна (коштів), яке він отримав від такого банку, а у разі неможливості повернути майно в натурі - відшкодування його вартості у грошових одиницях за ринковими цінами, що існували на момент вчинення правочину, є правовим наслідком саме отримання повідомлення уповноваженої особи Фонду про нікчемність правочину на підставах, передбачених частиною третьою статті 38 вказаного Закону.

З огляду на обставини, які викладені вище, а саме на відсутність підстав для віднесення Договору про переведення боргу до нікчемних, відповідно до приписів чинного законодавства безпідставними є позовні вимоги про стягнення заборгованості за Кредитним договором саме з відповідача, оскільки з дати укладення Договору про переведення боргу та договору № 9 про внесення змін до Кредитного договору, а саме з 14.07.2014, боржником у зобов'язання щодо повернення кредиту за Кредитним договором є саме третя особа, а відтак, у задоволенні позовних вимог про стягнення вказаної заборгованості з позивача слід відмовити.

Згідно з ч. 1 ст. 34 ГПК України, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Враховуючи підстави відмови у позові, наявні у матеріалах справи документальні докази, пов'язані з протиправним заволодінням належним позивачу на праві власності автомобілем, в якому знаходилися оригінали документів позивача, у тому числі оригінал Кредитного договору та кредитної справи, до уваги колегією суддів не приймаються і не досліджуються як такі, що не впливають на вирішення спору сторін по суті.

Згідно зі ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Позивачем належним чином не доведено обставини, на які він посилається як на підставу задоволення своїх вимог.

Згідно зі ст. 104 Господарського процесуального кодексу України, підставами для скасування або зміни рішення місцевого господарського суду є:

1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи;

2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими;

3) невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи;

4) порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

Колегія суддів вважає, що при прийнятті оспореного рішення судом першої інстанції мале місце неправильне застосування норм матеріального права та недоведеність обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими, тому рішення Господарського суду міста Києва від 06.10.2015 у справі № 910/20257/15 підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення, яким у задоволенні позову відмовляється повністю.

Враховуючи вищевикладене, апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю «Арм-Інвест» задовольняється повністю.

Відповідно до ст.ст. 44, 49 ГПК України всі судові витрати по справі покладаються на позивача.

При цьому, враховуючи, що станом на дату звернення до суду з цим позовом позивач, відповідно до приписів Закону України «Про судовий збір» був звільнений від сплати судового збору, судовий збір за звернення до суду з цим позовом з позивача не стягується, стягненню з позивача на користь відповідача підлягають витрати по сплаті судового збору за звернення з апеляційною скаргою.

Водночас щодо суми витрат за подачу апеляційної скарги, яка підлягає стягненню з позивача на користь відповідача сліду зазначити таке.

Статтею 4 Закону України «Про судовий збір» в редакції, чинній на дату звернення з апеляційною скаргою, встановлені ставки судового збору в таких розмірах:

- за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру 1,5 відсотки ціни позову, але не менше 1 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 150 розмірів мінімальних заробітних плат;

- за подання до господарського суду позовної заяви немайнового характеру 1 розмір мінімальної заробітної плати;

- за подання до господарського суду апеляційної скарги на рішення суду; апеляційних скарг у справі про банкрутство; заяви про перегляд судового рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами 110 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги;

- за подання апеляційної і касаційної скарги на ухвалу суду; заяви про приєднання до апеляційної чи касаційної скарги на ухвалу суду 1 розмір мінімальної заробітної плати.

Отже, виходячи з приписів Закону України «Про судовий збір» в редакції, чинній на дату звернення з апеляційною скаргою, судовий збір за звернення з апеляційною скаргою має бути сплачений в розмірі 110 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, незалежно від того, в якій частині апелянт оскаржує рішення суду першої інстанції.

Статтею 4 Закону України «Про судовий збір», в редакції, чинній на дату звернення з позовом до суду, було встановлено, що судовий збір за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру становить 2 відсотки ціни позову, але не менше 1,5 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 60 розмірів мінімальних заробітних плат.

Ціна позову становить 20 255 034,06 грн., а тому судовий збір, який підлягав сплаті при поданні цієї позовної заяви до суду першої інстанції, становив 73 080 грн. (1 218*60).

За таких обставин, при зверненні до суду з цією апеляційної скаргою згідно з приписами статті 4 Закону України «Про судовий збір» в редакції, чинній на дату звернення з апеляційною скаргою, відповідач мав сплатити судовий збір в сумі 80 388,00 грн. (73 080*110%), а відтак, саме вказана сума підлягає стягненню з позивача на користь відповідача.

Відповідно до приписів ч. 1 ст. 7 Закону України «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом.

Відповідачем при звернення до суду з цією апеляційною скаргою сплачено судовий збір в сумі 200 970 грн. (платіжне доручення № 671 від 22.10.2015 грн.).

З огляду на приписи ч. 1 ст. 7 Закону України «Про судовий збір», те, що відповідачем при звернення до суду з цією апеляційною скаргою було зайво сплачено судовий збір в сумі 120 582 грн. (200 970-80 388), та враховуючи подане відповідачем клопотання про повернення надмірно сплаченого судового збору, поверненню з Державного бюджету України підлягає зайво сплачений судовий збір в сумі 120 582 грн., а подане відповідачем клопотання про повернення вказаного судового збору задовольняється.

Керуючись ст.ст. 99, 101-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Арм-Інвест» на рішення Господарського суду міста Києва від 06.10.2015 у справі № 910/20257/15 задовольнити повністю.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 06.10.2015 у справі № 910/20257/15 скасувати і прийняти нове рішення.

3. В позові відмовити повністю.

4. Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Український фінансовий світ» (83050, м. Донецьк, проспект Миру, буд. 5-Б; 01033, м. Київ, вул. Тарасівська, 18, ідентифікаційний код 26444836) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Арм-Інвест» (03113, м. Київ, вул. Полковника Шутова, 9-А, ідентифікаційний код 34353197) витрати по сплаті судового збору за подачу апеляційної скарги в сумі 80 388 (вісімдесят тисяч триста вісімдесят вісім) грн.

5. Видачу наказу на виконання цієї постанови доручити Господарському суду міста Києва.

6. Повернути Товариству з обмеженою відповідальністю «Арм-Інвест» (03113, м. Київ, вул. Полковника Шутова, 9-А, ідентифікаційний код 34353197) з Державного бюджету України зайво сплачений судовий збір в сумі 120 582 (сто двадцять тисяч п'ятсот вісімдесят дві) грн., перерахований платіжним дорученням № 671 від 22.10.2015, оригінал якого міститься в матеріалах справи.

7. Повернути до Господарського суду міста Києва матеріали справи № 910/20257/15.

Повний текст постанови складено: 18.01.2016

Головуючий суддя Н.Ф. Калатай

Судді В.І. Рябуха

Л.М. Ропій