Рішення № 55059951, 13.01.2016, Апеляційний суд Луганської області

Справа № 415/6608/15-ц

Провадження № 22ц/782/886/15

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

2016 року, січня місяця, 13-го дня судова колегія судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Луганської області в складі :

головуючого судді Яресько А.В.,

суддів- Борисова Є.А., ОСОБА_1

за участю секретаря: Коротенко С.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Сєвєродонецьку Луганської області цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Лисичанського міського суду Луганської області від 01 грудня 2015 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні власністю

встановила:

У жовтні 2015 року гр. ОСОБА_2 звернулась до суду із позовною заявою про усунення перешкод у користуванні власністю, просила суд визнати відповідача ОСОБА_3 таким, що втратив право користування житловим приміщенням квартирою №42 у будинку 30 по вул. П. Морозова у місті Лисичанську, усунути перешкоди у користуванні власністю. Посилалась у позові на те, що відповідач зловживає алкогольними напоями, веде антисоціальний спосіб життя, не сплачує комунальні послуги, спосіб його життя заважає їй вільне використовувати належну їй на праві власності квартиру.

Рішенням Лисичанського міського суду Луганської області від 01 грудня 2015 року у задоволенні позовних вимог було відмовлено за їх необґрунтованістю.

Із рішенням суду не погодилась позивачка та надала апеляційну скаргу, у якій посилалась на порушення судом норм матеріального та процесуального права, неврахування наданих по справі доказів.

Вислухавши доповідача, пояснення позивачки та її представника, відповідача, дослідивши наявні у матеріалах справи докази колегія суддів приходить до наступних висновків.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції дійшов до висновків про те, що відповідач є членом сімї власника житла, проживає у спірній квартирі, не є відсутнім. Суд вказує у рішенні на те, що позивачка не навела доводів на підтвердження того, що відповідач ставить перешкоди їй у користуванні власною квартирою, порушує її право власності на квартиру, робить висновок про те, що «суд не вбачає підстав для визнання відповідача таким, що втратив право користуватись жилим приміщенням у вище зазначеній квартирі, а так само і усунення перешкод у користуванні квартирою, у звязку з відсутністю таких».

Колегія суддів не може погодитись із такими висновками суду першої інстанції повною мірою, адже вони суперечать окремим наявним у справі доказам, що не були враховані належним чином судом при постановленні рішення. Між тим, зазначені докази є належними та допустимими, повинні були бути врахованими при винесенні рішення.

Так, статтею 3 Сімейного кодексу України передбачено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Статтями 156, 64 Житлового кодексу визначено, що до членів сім'ї власника будинку (квартири) належать дружина власника будинку, їх діти і батьки, вказано і на те, що членами сім'ї власника будинку може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з власником будинку і ведуть з ним спільне господарство.

Як вбачається з пояснень позивачки у судовому засіданні відповідач ОСОБА_3 є її племінником, сином її рідного брата, вони тривалий час постійно спільно проживають у її однокімнатній квартирі, вселився він за добровільної згоди позивачки, він отримує пенсію, частину якої неперіодично віддає позивачці, що періодично опікується його станом, вимушена вживати заходів для придбання медикаментів для його лікування у наркологічних закладах, придбання їжі, тобто можна зробити висновки і щодо ведення спільного господарства. Конституційний Суд України у своєму рішенні від 03 червня 1999 рокунадавав розяснення про те, що членами сім'ї можуть бути визнані не лише близькі родичі (рідні брати, сестри, онуки, дід, баба), але й інші родичі або особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв'язках (неповнорідні брати, сестри; зять, невістка; вітчим, мачуха; опікуни, піклувальники, пасинки, падчерки та інші) за умов постійного проживання і ведення спільного господарства.

За таких обставин доводи апеляції про те, що суд першої інстанції безпідставно визнав ОСОБА_3 членом сім'ї власника квартири є необґрунтованими, адже у розумінні статей 156, 64 ЖК він має статус члена сім'ї власника квартири, є зареєстрованим у квартирі позивачки, тобто він може бути виселеним як член сім'ї на підставі ст. 157 ЖКУ та інших норм, які регулюють виселення членів сім'ї.

Відповідно до ст. 156 ЖКУ члени сім`ї власника квартири, які проживають разом з ним у квартирі, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником квартири, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Аналогічне положення містить ч. 1 ст. 405 Цивільного кодексу України (далі ЦКУ), згідно якої члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Стаття 157 ЖКУ встановлює, що членів сім`ї власника квартири може бути виселено у випадках, передбачених ч. 1 ст. 116 ЖКУ. Виселення провадиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення. Частина 1 ст. 116 ЖКУ визначає, що якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ними, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціального співжиття роблять неможливим для інших проживання із ними в одній квартирі, а заходи запобігання і громадського впливу виявилися безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Отже виходячи з аналізу змісту наведеної норми у всіх випадках, що є вказаними у статті до винних осіб повинні попередньо вживатись заходи попередження, що можуть бути застосовані судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах жильців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів й іншими громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача. Тобто закон встановлює в якості умови виселення осіб, винних у руйнації або псуванні житлового приміщення, наявність фактів про те, що ці дії носили систематичний характер, а до винного в цьому були застосовані заходи попередження і суспільного впливу, які виявилися безрезультатними (наприклад, його поведінка була предметом розгляду органів міліції, прокуратури, суду, громадських організацій). Під систематичністю необхідно розуміти скоєння двох і більше таких правопорушень. При цьому необхідно, щоб до винної особи попередньо були застосовані міри попередження суспільного впливу. До таких підстав відноситься і систематичне порушення правил суспільного співжиття, чим створюють неможливі умови для проживання інших в одній квартирі чи одному домі. При цьому тут протиправна винна поведінка - це навмисні дії особи, безпосередньо пов'язані не тільки з явною неповагою до звичайних правил спільного проживання (скандали, дебоші, образи, заподіяння тілесних ушкоджень), але також навмисне ігнорування встановлених правил користування житловими і підсобними приміщеннями, невиконання вимог про дотримання тиші в квартирах і на подвір'ї а також інші навмисні дії, що перешкоджають нормальному проживанню в квартирі або житловому будинку. Виселення через неможливість спільного проживання може мати місце при систематичному порушенні винним правил суспільного співжиття.

Щодо доводів апелянта про визнання позову, то це перевірялось у судовому засіданні, визнаючи певні обставини відповідач заперечував інші, не бажав бути виселеним - а отже не було підстав для застосування передбаченої ст.174 ЦПК процедури, як і не було підстав для виселення без застосування до того мір попередження та громадського впливу.

Як було розяснено Пленумом Верховного Суду України у п. 17 Постанови Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України, №2 від 12 квітня 1985 р., при розгляді справ про виселення на підставі ст. 116 ЖК УРСР осіб, що систематично порушують правила суспільного співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або житловому будинку, варто виходити з того, що при антигромадському поводженні, що продовжується, виселення винного може бути й у випадку повторного порушення, якщо раніше вжиті заходи попередження або суспільного впливу не дали позитивних результатів. Доказом застосування мір попередження і громадського впливу можуть служити постанови про притягнення до адміністративної відповідальності, офіційні застереження, рішення суду або третейського суду про притягнення до відповідальності, протоколи або постанови громадських організацій, трудових колективів, що засудили дії винного. Одні лише факти звернення у відповідні органи зі скаргами на порушення правил суспільного співжиття без застосування до винного заходів впливу цими органами не є підставою для виселення. Виселення без надання іншого житлового помешкання обумовлено ще і безрезультатністю застосованих до винної особи заходів попередження і суспільного впливу. Отже, законодавством встановлений чіткий порядок для виселення інших осіб, які проживають разом з власниками житла.

Наявні у справі докази, зокрема покази свідків, що були допитані у судовому засіданні (а.с. 32-33), довідка лікарні №943 (а.с. 23), виписка з амбулаторної карти (а.с. 24-26) підтверджують доводи позивачки про неадекватну та конфліктну поведінку відповідача, агресію, нетерпиму обстановку у родині, потенціальну загрозу для рідних та близьких, сусідів (а.с. 26) що виникає внаслідок постійного зловживання алкогольними напоями. Проте, з матеріалів справи не вбачається, що до відповідача раніше вживались судом чи іншими органами заходи впливу через порушення ним правил суспільного співжиття, антигромадське поводження. За таких обставин суд першої інстанції вірно відмовив у задоволенні позовних вимог, проте помилково не застосував мір попередження і громадського впливу, не засудивши дії винного та не давши оцінку його діям шляхом винесення попередження відповідача у рішенні суду про можливе його позбавлення права на проживання та про виселення з житлового приміщення -квартири АДРЕСА_1 у разі вчинення ним дій щодо недотримання правил співжиття, порушення прав власника житла, псування чи руйнування житлового приміщення, використання його не за призначенням, антигромадської поведінки.

Із врахуванням предмету позову та положень статті 88 ЦПК є підстави для покладення судових витрат на відповідача. З огляду на викладене вище та керуючись ст. ст. 303-304, 307, 309, 315-316 ЦПК України, колегія суддів

вирішила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Лисичанського міського суду Луганської області від 01 грудня 2015 року змінити, доповнивши його резулятивну частину наступним текстом:

"Попередити судом ОСОБА_3 про можливе його судом позбавлення права на проживання та про виселення з житлового приміщення -квартири АДРЕСА_1 у разі вчинення ним дій щодо недотримання правил співжиття, порушення прав власника житла, псування чи руйнування житлового приміщення, використання його не за призначенням, антигромадської поведінки."

Стягнути з ОСОБА_3 судовий збір у розмірі 535 грн. 92 коп., який перерахувати за наступними реквізитами:отримувач коштів: УК у м.Сєвєрод./Апеляц.суд Луган.обл./22030001, код ОКПО: 37944909, МФО: 804013, банк отримувача: ГУ ДКСУ у Луганській області, рахунок: 31211206780080 по коду класифікації доходів: судовий збір, код ЄДРПОУ суду: 37944909, призначення платежу: «Судовий збір, за позовом(ПІБ чи назва установи, організації позивача), Апеляційний суд Луганської області(назва суду, де розглядається справа), код ЄДРПОУ 02890564».

Рішення суду набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржено протягом двадцяти днів у касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий Судді