Ухвала суду № 55020957, 11.01.2016, Апеляційний суд Дніпропетровської області (м. Дніпро)

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Провадження № 22-ц/774/1102/16 Справа № 199/7419/14-ц Головуючий у 1 й інстанції - Якименко Л. Г. Доповідач - Черненкова Л.А.

Категорія 44

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 січня 2016 року м. Дніпропетровськ

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області в складі:

головуючого судді - Черненкової Л.А.

суддів - Пономарь З.М., Деркач Н.М.

при секретарі - Хлус Ю.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 21 жовтня 2015 року по справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2, ОСОБА_5 про усунення перешкод у користування власністю шляхом виселення та зобов'язання не чинити перешкоди та за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_5 до ОСОБА_4, ОСОБА_6, треті особи: орган опіки та піклування Амур-Нижньодніпровської районної у м. Дніпропетровську рада, реєстраційна служба Головного управління юстиції у Дніпропетровській області та приватний нотаріус Дзержинського міського нотаріального округу Донецької області Іваненко Анатолій Михайлович про визнання договору дарування недійсним, -

В С Т А Н О В И Л А:

02 вересня 2014 року ОСОБА_4 звернулася до суду із вказаним позовом, за яким просила суд усунути їй перешкоди у користуванні власністю - квартирою АДРЕСА_8 шляхом виселення ОСОБА_2 та ОСОБА_5 з вказаної квартири, та зобов'язати їх не чинити перешкоди позивачці у вільному користуванні та розпорядженні даним житловим приміщення, а також стягнути на її користь судові витрати. В обґрунтуванні своїх позовних вимог посилалася на те, що їй на підставі договору дарування від 13.11.2010 року, посвідченого приватним нотаріусом Дзержинського міського нотаріального округу Донецької області Іваненком А.М., належить квартира АДРЕСА_1. В даній квартирі по теперішній час проживають відповідачі, які ніколи не були членами родини позивача, не вели спільне господарство та не приймали участі у її придбанні. В квартиру по АДРЕСА_9 відповідачі заселилися у 2007 році зі згоди колишнього власника - брата позивачки ОСОБА_6, за умови проживання до 2010 року, тобто до моменту укладання договору дарування. Незважаючи на це, до теперішнього часу відповідачі не виселилися з квартири та чинять позивачці перешкоди у користуванні власністю.

26 січня 2015 року ОСОБА_2, діючи також в інтересах неповнолітньої доньки ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, звернулася до суду із зустрічним так із окремим позовом, який розглядався в іншому провадженні, до ОСОБА_4 та ОСОБА_6 про визнання договору дарування недійсним.

Ухвалою суду від 02.04.2015 року вказані позови об'єднані в одне провадження.

В уточненій позовній заяві, викладеній в останній редакції, з самостійними позовними вимогами разом з ОСОБА_2 звернулася також її донька ОСОБА_5, оскільки на час розгляду справи вона досягла повноліття. В обґрунтуванні своїх позовних вимог позивачі ОСОБА_2 та ОСОБА_5 посилалися на те, що 13.11.2010 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_4 укладено договір дарування квартири АДРЕСА_10, який був нотаріально посвідчений нотаріусом Дзержинського міського нотаріального округу Донецької області Іваненко A.M. За умовами вказаного договору дарувальник свідчить, що особи, які проживають і зареєстровані в квартирі на момент укладення цього договору, не заперечують проти виселення (зняття з реєстрації) з квартири в строки, встановлені цим договором; сторони договору стверджують, що права малолітніх, непрацездатних та інших осіб при укладенні цього договору не порушені. Дані обставини не відповідають дійсності, оскільки договір дарування на момент укладення порушує права та інтереси ОСОБА_2 та неповнолітньої на той час ОСОБА_5 З 1994 року ОСОБА_2 та ОСОБА_6 об'єднались для спільної діяльності, покращення матеріального становища та ведення спільного господарства, у зв'язку з чим почали проживати однією сім'єю, вести спільне господарство, побут, бюджет та розподіляли між собою обов'язки в сім'ї. Вони спільно піклувались про побудову спільних відносин між собою на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги. За час спільного проживання та діяльності у них народилась донька ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1. З 1994 року по 1998 рік ОСОБА_6 та ОСОБА_2 проживали у квартирі матері позивачки за адресою: АДРЕСА_2, де ОСОБА_6 також був зареєстрований з 07.10.1997 року по 04.06.1998 року. Після народження доньки ОСОБА_6 та ОСОБА_2 вирішили за спільно зароблені кошти придбати житло для спільного проживання їх сім'ї. Незважаючи на спільну діяльність, коштів на придбання житла не вистачало, у зв'язку із чим ОСОБА_2 позичила 29.05.1998 року у ОСОБА_9 2 000 дол. США для купівлі квартири, що в еквіваленті становило 4100 грн., які особисто повернула тільки у 2011 році. 02.06.1998 року на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_2 та ОСОБА_6 придбали на сумісні кошти квартиру АДРЕСА_11, яка є їх спільною сумісною власністю. За домовленістю між сторонами спірна квартира була оформлена на ОСОБА_6, який і займався її реєстрацією. Позивачка посилалася на те, що відповідно до правового висновку Верховного Суду України від 26.12.2013 року майно набуте до 1 січня 2004 року під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між: собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їх спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету). Враховуючи, що витрати на придбання квартири ОСОБА_2 та ОСОБА_6 були понесені порівну по 2 000 дол. США, тому кожному з них належить по 1/2 частині спірної квартири. Таким чином, при посвідченні 13.11.2010 року договору дарування від між ОСОБА_6 та ОСОБА_4 нотаріусом було порушено п.434 "Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України" (у редакції на момент вчинення договору дарування), яка зазначає, що правочини щодо розпорядження майном, що є спільною сумісною власністю, які подаються для нотаріального посвідчення, підписуються всіма співвласниками цього майна або уповноваженими ними особами. При посвідченні правочинів щодо розпорядження спільним майном, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, якщо правовстановлюючий документ оформлений на одного із співвласників, нотаріус вимагає письмову згоду інших співвласників. Згода на укладення таких правочинів повинна бути посвідчена нотаріально. Позивачка ОСОБА_5, яка є донькою ОСОБА_2 та ОСОБА_6, в позові зазначила, що вона також постійно проживала та проживає в даній квартирі, відвідувала дошкільну групу навчально-виховного об'єднання № 117 з 1999 року по 2003 рік, була зарахована до 1 класу 01.09.2003 року вказаного закладу, де закінчила одинадцять класів, а також знаходилась на обліку у дільничного педіатра з 1998 року за адресою: АДРЕСА_12. Ч.2 cт. 64 ЖК України зазначає, що до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти, тому ОСОБА_5, як дитина власника квартири, має право на користування спірною квартирою, тому договір дарування порушує її право на користування житлом. Окрім цього, ОСОБА_6 та ОСОБА_4, уклавши договір дарування без попередньої згоди органів опіки та піклування, у зв'язку з чим порушили ст.6 ЦК України, ч.2 cт.177 СК України та ст.12 Закону "Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей". З посиланням на дані обставини позивачі за зустрічним позовом просила суд встановити факт спільного проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_6 з листопада 1994 року по січень 2010 року та визнати їх членами однієї сім'ї; визнати за ОСОБА_2 та ОСОБА_6 право власності на квартиру АДРЕСА_13, по 1/2 частині кожному; договір дарування квартири від 13 листопада 2010 року, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_4 визнати недійсним із застосуванням правових наслідків недійсного правочину; виключити з Державного реєстру прав на нерухоме майно, реєстру прав власності на нерухоме майно відомості про ОСОБА_4, як власника квартири АДРЕСА_3; виключити з Державного реєстру правочинів запис №4207435 про договір дарування від 13.11.2010 року.

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 21 жовтня 2015 року ухвалено: позов ОСОБА_4 - задовольнити частково; усунути ОСОБА_4 перешкоди у користування власністю шляхом виселення ОСОБА_2 та ОСОБА_5 з квартири АДРЕСА_4, без надання іншого житлового приміщення; в іншій частині позову, - відмовити; стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 121,80 грн. судових витрат та 1500 грн. витрат на правову допомогу; стягнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 121,80 грн. судових витрат та 1500 грн. витрат на правову допомогу; ОСОБА_2 та ОСОБА_5 в позові до ОСОБА_4 та ОСОБА_6 про визнання договору дарування недійсним - відмовити.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 просить рішення суду скасувати та постановити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_4 та ОСОБА_6 задовольнити в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

В запереченнях на апеляційну скаргу представник ОСОБА_4 - ОСОБА_10 просить апеляційну скаргу відхилити, а рішення суду - залишити без змін, посилаючись на те, що порушень матеріального чи процесуального закону, які могли б призвести до скасування рішення суду першої інстанції не вбачається і наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду, є безпідставними та необґрунтованими, які зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці та особистого тлумачення апелянтом норм матеріального та процесуального права.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді, пояснення сторін, що з'явилися, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги в її межах та межах позовних вимог, дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно відхилити з наступних підстав.

Відповідно до ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу від 02.06.1998 року належала квартира АДРЕСА_1. Починаючи з 1996 року ОСОБА_6 проживав разом з ОСОБА_2 та у них народилася донька ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1. Після придбання вказаної квартири ОСОБА_6 заселився в дане житлове приміщення разом з ОСОБА_2 та їх спільною малолітньою дитиною, які у спірній квартирі ніколи зареєстрованими не були, однак проживають по теперішній час. У 2010 році ОСОБА_6 переїхав на інше місце проживання та 13.11.2010 року уклав з ОСОБА_4 договір дарування квартири АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Дзержинського міського нотаріального округу Донецької області Іваненком А.М.

Задовольняючи частково позовні вимоги за первісним позовом, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_5 не є членами сім'ї ОСОБА_4, своїми діями порушують законні права позивачки в частині вільного володіння, розпорядження та користування своїм майном, проживають у належній їй квартирі без будь-яких правових підстав та реєстрації, жодних договорів на їх проживання сторони не укладали, тому суд вважає ОСОБА_4 усунути перешкоди у користуванні власністю та виселити ОСОБА_2 та ОСОБА_5 з квартири АДРЕСА_4, без надання іншого житлового приміщення.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив з того, що ці позовні вимоги є недоведеними. Так, в судовому засіданні відповідачем ОСОБА_6 було зазначено, що спірна квартира була придбана за особисті кошти, отримані ним від продажу спадкової квартири по АДРЕСА_14 що також підтвердила свідок ОСОБА_12, яка є його колишньою дружиною. Факт продажу ОСОБА_6 спадкового майна та сплату саме цих коштів за квартиру не спростовувала також і сама позивачка ОСОБА_2, однак наполягала, що другу частину коштів внесла вона. Надана розписка, начебто про позичання ОСОБА_2 коштів у сумі 2000 доларів США у ОСОБА_9 для придбання квартири, та які вона особисто повернула тільки у 2011 році, не доводять її домовленості з ОСОБА_6 про створення спільної сумісної власності, оскільки належних та допустимих доказів, які б підтверджували згоду ОСОБА_6 на отримання грошей у борг саме для купівлі квартири, або на отримання ним цих коштів від ОСОБА_2 для укладання договору купівлі-продажу та передачі їх продавцеві, суду не надано. У судовому засіданні не знайшов свого підтвердження і факт домовленості між сторонами ОСОБА_6 та ОСОБА_2 на створення спільного майна, оскільки починаючи з 1998 року ОСОБА_2 не вчинила жодних правових дій, як власник квартири, направлених на реалізацію свого права, не зареєструвалася в даній квартирі, не зареєструвала за даною адресою свою на той час малолітню дитину, не ставила перед ОСОБА_6 питання щодо визнання за нею права власності на частину квартири, незважаючи на те, що відповідач в спірній квартирі не проживає з 2010 року. Шлюб між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 ніколи не укладався. Зібраними у справі доказами не знайшла свого підтвердження та обставина, що нерухоме майно - квартира АДРЕСА_4, придбана внаслідок спільної праці членів сім'ї: ОСОБА_6 та ОСОБА_2 Пояснення свідків стосовно їх спільного проживання та народження спільної дитини не є доказом придбання майна внаслідок їх спільної праці. Окрім цього, як з позовної заяви, так і з пояснень позивачки ОСОБА_2 вбачається, що про укладання договору купівлі-продажу спірної квартири лише покупцем ОСОБА_6 їй було відомо на час придбання квартири, вимог про поновлення строку позовної давності на звернення з даним позовом до суду вона не ставила, поважних причин пропущення вказаного строку не зазначила. Що стосується позовних вимог про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та дружини в період з 1994 року, то дані вимоги не підлягають задоволенню у зв'язку з їх безпідставністю, оскільки вимогами чинного на той час КпШС України та ст.273 ЦПК України не передбачено встановлення даного факту у судовому порядку. Заселення та проживання ОСОБА_2 разом з донькою ОСОБА_5 в спірній квартир не свідчить про те, що дана квартира належить сторонам на праві спільної сумісної власності. Таким чином, при посвідченні 13.11.2010 року договору дарування від між ОСОБА_6 та ОСОБА_4 нотаріусом жодним чином не було порушено п.434 "Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України" (у редакції на момент вчинення договору дарування), яка зазначає, що правочини щодо розпорядження майном, що є спільною сумісною власністю, які подаються для нотаріального посвідчення, підписуються всіма співвласниками цього майна або уповноваженими ними особами. Показання свідків ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17 та ОСОБА_9 не підтверджують будь-яких обставин, за яких була придбана спірна квартира та не підтверджують факту її придбання за спільні кошти та для спільного проживання ОСОБА_6 та ОСОБА_2. Посилання позивачів на недійсність договору дарування у зв'язку з відсутністю на відчуження даної квартири згоди органу опіки та піклування, також є безпідставними, оскільки малолітня на той час дитина ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, не була співвласником спірної квартири та не була зареєстрована в ній, у зв'язку з чим згода органу опіки та піклування для укладання договору дарування не потребувалась. Позовні вимоги про виключення з Державного реєстру прав на нерухоме майно, реєстру прав власності на нерухоме майно відомості про ОСОБА_4, як власника квартири АДРЕСА_5 та виключення з Державного реєстру правочинів запис №4207435 про договір дарування від 13.11.2010 року, також задоволенню не підлягають через їх необґрунтованість та безпідставність.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції.

Спірні правовідносини за первісним позовом виникли з приводу порушення права власності позивача на користування спірною квартирою зі сторони відповідачів.

Спірні правовідносини за зустрічним позовом виникли між сторонами щодо визнання недійсним договору дарування; встановлення факту спільного проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_6 з листопада 1994 року по січень 2010 року та визнання їх членами однієї сім'ї; визнання за ОСОБА_2 та ОСОБА_6 право власності на квартиру АДРЕСА_13 по 1/2 частині кожному.

Колегія суддів встановила і це підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_4 є власником квартири АДРЕСА_3 на підставі договору дарування квартири від 13 листопада 2010 року, посвідченого приватним нотаріусом Дзержинського міського нотаріального округу Донецької області Іваненком А.М., зареєстрованого в реєстрі за № 3927 та зареєстрованого в КП «ДМБТІ» Дніпропетровської обласної ради 01.02.2011 року за реєстраційним № 31902950 (а.с.8,9).

Згідно вказаного договору дарування ОСОБА_6 подарував ОСОБА_4 зазначену квартиру, яка належала йому на підставі договору купівлі-продажу від 02.06.1998 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Поповою І.В. за реєстром № 1-1176 та зареєстрованого в БТІ м. Дніпропетровська Дніпропетровської області за реєстровим № 61-123/265п від 01.07.1998 року.

Сторони визнали за розглядом справи, що відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_5 дійсно мешкають у спірній квартирі позивача без реєстрації місця проживання з часу придбання квартири тобто з 1998 року по теперішній час, а тому цей факт є встановленим.

Аналізуючи докази у справі, колегія суддів дійшла висновку, що на підставі перевірених доказів судом першої інстанції встановлені обставини порушення прав позивача ОСОБА_4, як нового власника, на користування спірною квартирою зі сторони відповідачів, оскільки відповідачі на вимоги позивача добровільно не виселяються із вказаної квартири та правових підстав для проживання в спірній квартирі у відповідачів не має.

Відповідно до ч. ч. 1, 2, 7 ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно з положеннями ст. 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Суд першої інстанції правильно застосував правові позиції Верховного Суду України до спірних правовідносин.

Згідно з правовою позицією, викладеною в постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року № 6-135цс13, майно, набуте до 1 січня 2004 року під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їх спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

Аналогічні вимоги зазначені і в правовій позиції, викладеній в постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 березня 2015 року № 6-211цс14, де вказано, що під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого до 1 січня 2004 року особами, які проживали однією сім'єю, але не перебували в зареєстрованому шлюбі, необхідно встановити не лише обставини щодо спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно придбавалось сторонами внаслідок спільної праці. Тобто сам факт спільного проживання сторін у справі не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін. Частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожного зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним із подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання майна вкладені, крім спільних коштів, кошти, що належали одній зі сторін, то частка в цьому майні, відповідно до розміру внеску, є її власністю.

Тільки в разі встановлення цих фактів та обставин положення частини першої статті 24 Кодексу про шлюб та сім'ю України, частини першої статті 17 Закону України від 7 лютого 1991 року № 697-XII «Про власність» вважається правильно застосованим із дотриманням рекомендацій, які містяться в постановах Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України» та від 22 грудня 1995 року № 29 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності».

У зв'язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім'єю, слід установити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці.

Аналізуючи докази у справі, колегія суддів приходить до висновку про те, що позивачі за зустрічним позовом не довели, що спірна квартира придбана 02.06.1998 року ОСОБА_2 та ОСОБА_6 внаслідок спільної праці, як особами котрі не перебували в зареєстрованому шлюбі.

Зазначений договір купівлі-продажу від 02.06.1998 року не оспорений ОСОБА_2 у встановленому законом порядку, тобто вона не зверталась до суду із позовом про визнання його недійсним в частині, яку вона вважає належною їй, а тому її позовні вимоги про визнання за нею та ОСОБА_6 право власності на квартиру АДРЕСА_13 по 1/2 частині кожному є безпідставними.

Крім того, не спростовані за розглядом справи доводи ОСОБА_6 про те, що спірна квартира ним придбана за особисті кошти, які ним отримані від продажу спадкової квартири по АДРЕСА_15 та в особисту власність.

За розглядом справи не знайшов свого підтвердження і факт домовленості між сторонами ОСОБА_6 та ОСОБА_2 на створення спільного майна.

Відповідно до ч.2 ст.64 ЖК України, до членів сім'ї наймача відносяться дружина наймача, їх діти та батьки. Членами сім'ї наймача можуть бути визнані й інші особи, якщо вони постійно проживають спільно з наймачем та ведуть спільне господарство.

Згідно із ч. 4 ст. 368 ЦК України майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України «Про власність», який був чинним на час придбання майна, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

Правильним є висновок суду першої інстанції, який стосується позовних вимог про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та дружини в період з 1994 року, що дані вимоги не підлягають задоволенню у зв'язку з їх безпідставністю, оскільки вимогами чинного на той час КпШС України та ст.273 ЦПК України не передбачено встановлення даного факту у судовому порядку. Такий юридичний факт може бути встановлений лише з 2004 року, якщо згідно із законом вони породжують юридичні наслідки. Однак, за період з 2004 року по 2010 рік не встановлено таких обставин, які б породжували юридичні наслідки для ОСОБА_2 та ОСОБА_6

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що спірний договір дарування від 13.11.2010 року не порушує права, свободи та інтереси позивачів за зустрічним позовом, а саме: ОСОБА_2 та ОСОБА_5

Зазначені особи ніколи не були зареєстровані в спірній квартирі та мають інше зареєстроване місце проживання за адресою: АДРЕСА_16 (а.с.20,21).

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що відсутність на відчуження спірної квартири за договором дарування згоди органу опіки та піклування не є підставою для визнання цього договору недійсним, оскільки малолітня на той час дитина ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_4, не була співвласником спірної квартири та не була зареєстрована в ній, у зв'язку з чим згода органу опіки та піклування для укладання договору дарування не потребувалась.

Згідно ст. 12 Закону України "Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей" держава охороняє і захищає права та інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна.

Неприпустимо зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей.

Однак, за встановленими обставинами справи на час укладення спірного договору дарування від 13 листопада 2010 року, неповнолітня ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_4, була забезпечення житлом за адресою своєї реєстрації місця проживання, а саме: АДРЕСА_6, в якому вона має право на користування жилим приміщенням. За адресою спірної квартири АДРЕСА_7 не встановлено її право, як ї право її матері на користування жилим приміщенням.

Розглядаючи спір, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно і всебічно дослідив і оцінив обставини по справі, надані докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, стосуються переоцінки доказів у справі, що не є підставою для скасування законного та обґрунтованого рішення суду.

Відповідно до ст. 212 ЦПК суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед установленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду постановлено у відповідності з вимогами закону та не має підстав для його скасування, і доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Керуючись ст.ст.303,304, п.1 ч.1 ст.307, ст. 308, ч.1 п.1 ст.314, 317,319, ч.1 ст.218 ЦПК України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 - відхилити.

Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 21 жовтня 2015 року - залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий суддя Л.А. Черненкова

Судді Н.М. Деркач

З.М. Пономарь