Рішення № 55017315, 13.01.2016, Апеляційний суд Донецької області (м. Маріуполь)

22-ц/775/90/2016(м)

266/3003/15-ц

Головуючий у 1 інстанції Шишилін О.Г.

Категорія 59 Суддя-доповідач Мальцева Є.Є.

Р І Ш Е Н Н Я

І м е н е м У к р а ї н и

13 січня 2016 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Донецької області у складі:

головуючого судді - Мальцевої Є.Є.

суддів - Песоцької Л.І., Ткаченко Т.Б.

при секретарі - Брежнєві Д.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Маріуполі справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 03 грудня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення суми боргу за договором позики,

В С Т А Н О В И Л А:

В серпні 2015 року позивач звернувся із позовом про стягнення боргу в сумі 7000 доларів США за розпискою від 03.04.2012р. про позику та про стягнення пені за прострочення повернення боргу. З урахуванням уточнень позовних вимог, просив стягнути з ОСОБА_2 позику у сумі 7000 доларів США, пеню за 1 рік прострочення в сумі 12775 доларів США та судові витрати з оплати судового збору в розмірі 3654 грн..

Рішенням Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 03 грудня 2015 року позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення суми боргу за договором позики задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 за розпискою-договором від 03.04.2012р. заборгованість в сумі: 165533,90 грн. - тіло позики; 15000 грн. - пені, судовий збір 1410,66 грн. В задоволені іншої частині позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просила рішення суду від 03 грудня 2015 року скасувати та ухвалити нове, яким відмовити ОСОБА_3 у задоволені позовних вимог в повному обсязі. Зокрема, посилалася на невідповідність договору позики вимогам ст. 99 Конституції України, ч. 2 ст. 192 ЦК України, ч. 3 ст. 533 ЦК України. Звертала увагу на те, що судом не було враховано норми чинного законодавства щодо обмеження та здійснення платежів в іноземній валюті на території України між резидентами України. Вказувала, що в рішенні суд не надав належної оцінки доказам, не навів мотивів, з яких відкинув пояснення відповідача та свідка, як докази по справі. Посилалась на те, що судом незаконно стягнуто з неї пеню, не застосовано судом ст. 2 Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції».

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_2 та її представника ОСОБА_4, які підтримали доводи апеляційної скарги і просила апеляційну скаргу задовольнити, пояснення позивача ОСОБА_3 і його представника ОСОБА_5, які заперечували проти задоволення апеляційної скарги, просили залишити рішення без змін, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.

Судом встановлено і підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_2 03.04.2012 року взяла гроші у борг у ОСОБА_3 в сумі 7000 доларів США, що підтверджується розпискою - договором сторін, в якій відповідач зобов'язується до 01.09.2012 року повернути позичену суму за курсом на день повернення грошей. У разі неповернення в зазначений строк позиченої суми, зобов'язується повернути її з процентами із розрахунку 0,5% за кожний прострочений день (а.с.62).

Відповідач в суді не заперечувала, що розписку писала добровільно, викладені умови в розписці їй були зрозумілі, жодного примусу до неї не застосовувалося.

Заперечуючи проти рішення суду першої інстанції, ОСОБА_2 стверджувала, що гроші вона у ОСОБА_3 позичала, але не 7000 доларів США, а 63000 гривень, які повернула йому протягом часу. Звернення позивача до суду з такими вимогами, на її думку, є безпідставним, оскільки вона повернула йому позичену суму частками і не має зобов'язань перед позивачем. Колегії суддів відповідач пояснила також, що розписка не відповідає дійсним обставинам укладання договору позики, оскільки текст розписки написаний нею під диктовку кредитора ОСОБА_3. Такий текст розписки вона писала, щоб виконати його умови для позичання грошей, які й отримала, але в гривнях,а не в доларах США,

На підтвердження таких обставин відповідач суду не надала жодних письмових доказів, посилаючись тільки на допит в суді першої інстанції свідка ОСОБА_6, яка пояснювала, що ОСОБА_2 є її матір'ю, і що вона була присутньою при написанні розписки, також розписувалася, як свідок договору, бачила на столі пачку грошей в гривнях, при цьому сума грошей їй невідома, оскільки довіряла матері, і не змогла пояснити, у зв'язку із чим в розписці сума позики вказана в іншій валюті.

Суд першої інстанції, задовольняючи позов ОСОБА_3 частково, виходив із того, що відповідно до ст. 610, 612 ЦК України відповідач у строк визначений розпискою позику не повернув, належних доказів виконання умов розписки не надав, що призвело до правових наслідків порушення зобов'язання, зокрема, стягнення суми боргу і нарахування неустойки (пені).

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

Таким чином, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Відповідно до вимог ст.10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності, а частинами 1, 4 ст.60 ЦПК встановлено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог, заперечень, крім випадків, установлених ст. 61 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відсутність конкретної вказівки в договорі, якої саме іноземної держави валюта бралася в борг, а саме іноземної держави долара (США, Австралії чи Канади тощо), не може бути підставою для відмови в задоволенні позову про стягнення боргу, а може вплинути на визначення лише розміру боргу, що підлягає доказуванню в установленому законодавством порядку.

Тому колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивач надав необхідні докази укладання 03.04.2012 року договору позики з ОСОБА_2, а наявність у позивача її боргової розписки свідчить про невиконання відповідачем зобов'язань за договором. Отже, висновок суду про необхідність задоволення вимог позивача про стягнення суми боргу за договором є правильним, таким, що узгоджуються з правовими позиціями, встановленими постановою ВСУ від 18 вересня 2013 року № 6-63цс13.

Доводи апеляційної скарги про те, що судом не встановлені усі обставини справи, а саме, те, що ОСОБА_7 брала у борг 63000 грн, а не 7000 доларів США, об'єктивно відповідачем не підтверджені, інших доказів, які б не були перевірені судом першої інстанції, колегії суддів не надано, тому не можуть бути підставою для скасовування рішення в цій частині.

Відповідно до ст.1051 ЦК України якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.

Виходячи з наведеного, неможливо погодитися із доводами апеляційної скарги і про те, що суд першої інстанції всупереч вимогам закону не прийняв до уваги пояснення свідка, допитаного за клопотанням відповідача, як доказ, який спростовує вимоги позивача.

Також не є слушними доводи апеляційної скарги про незаконність рішення суду про задоволення позову у зв'язку із незастосуванням норм матеріального права, якими встановлюється заборона укладати договори позики в іноземній валюті, незважаючи на те, що зміст розписки - договору позики - не відповідає таким вимогам законодавства України.

Колегія суддів не може погодитися з такими твердженнями відповідача у зв'язку із наступним.

Так, статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний закон держави не встановлює якихось обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Згідно зі ст.192 ЦК України, законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій Україні, є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановленому законом.

Відповідно до ст.524 ЦК України зобов'язання має бути виражене в грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.

Згідно ч.3 ст.533 ЦК України використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Згідно зі ст.ст.6, 627 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначені умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ч.1 ст.628, ст.629 ЦК України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені між ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до ст.638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідні для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін, має бути досягнута згода.

Згідно зі ст.1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самі сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Посилання відповідача на те, що укладання договору позики між фізичними особами порушує вимоги Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю», Постанови Правління НБУ України №200 «Про затвердження Правил використання готівкової іноземної валюти на території України та внесення змін до деяких нормативно-правових актів НБУ», і тому такий договір є недійсним, що, на думку відповідача виключає задоволення позову, є безпідставними, оскільки вказані відповідачем нормативні акти не можуть бути застосовані до спірних правовідносин.

Відповідно до ч.2 ст.4 ЦК України основним актом цивільного законодавства є Цивільний Кодекс України, при цьому глава 71 даного кодексу, що регулює відносини позик, не встановлює жодних обмежень щодо укладання договору позики в іноземній валюті. А статтею ст.524 ЦК України встановлено, що зобов'язання має бути виражене в грошовій одиниці України - гривні, але сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.

Наведені вище норми закону дають підставу для висновку про те, що незалежно від валюти боргу (тобто грошової одиниці, в якій визначена сума зобов'язання) валютою платежу, тобто засобом погашення грошового зобов'язання і його виконання є національна валюта України гривня.

Отже, висновок суду першої інстанції про обґрунтованість вимог позову про виконання зобов'язань за договором позики і стягнення суми позики в гривні України по курсу на час ухвалення рішення в сумі 165533,90 грн. є правильним.

Таким чином, рішення суду в цій частині мотивоване та обґрунтоване вимогами законів і інших нормативно-правових актів. Висновки є вичерпними.

Згідно ст.546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов'язання.

Зі змісту розписки, пояснень сторін, та правової природи забезпечення зобов'язання яку визначили сторони, суд першої інстанції дійшов до висновку, що зобов'язання було забезпечено неустойкою у формі пені.

За розрахунком суду пеня за договором позики за період з 25.08.2014 року по 24.08.2015 року складала б 240592,82 грн з урахуванням курсу долару США на день ухвалення рішення.

Частиною третьою статті 551 ЦК України передбачено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків.

Тому, з урахуванням таких положень закону, суд першої інстанції вирішив зменшити розмір неустойки до 15000 грн..

Однак, такий висновок суду є помилковим, оскільки він суперечить закону.

Статтею 2 Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» на час проведення антитерористичної операції забороняється нарахування пені та/або штрафів на основну суму заборгованості із зобов'язань за кредитними договорами та договорами позики з 14 квітня 2014 року громадянам України, які зареєстровані та постійно проживають або переселилися у період з 14 квітня 2014 року з населених пунктів, визначених у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція, а також юридичним особам та фізичним особам - підприємцям, що провадять (провадили) свою господарську діяльність на території населених пунктів, визначених у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція.

Банки та інші фінансові установи, а також кредитори зобов'язані скасувати зазначеним у цій статті особам пеню та/або штрафи, нараховані на основну суму заборгованості із зобов'язань за кредитними договорами і договорами позики у період проведення антитерористичної операції.

Розпорядженням КМ України від 2 грудня 2015 р. N 1275-р затверджений Перелік населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, серед яких є м.Маріуполь. Крім того, прийняті інші нормативні акти, що визначають райони проведення АТО. Так, наказом Служби безпеки України від 07 жовтня 2014 року № 33/6/а «Про визначення районів проведення антитерористичної операції та термінів її проведення», визначені такі райони проведення антитерористичної операції та терміни її проведення, як Донецька і Луганська області з 07 квітня 2014 року.

Зі справи вбачається, що пеня позивачем нарахована ОСОБА_2 25.08.2014 року. ОСОБА_2 зареєстрована та проживає в м.Маріуполі (а.с.20-21).

Отже, рішення суду в частині часткового задоволення позовних вимог ОСОБА_3 про стягнення з відповідача пені в сумі 15000 грн є помилковим і підлягає скасуванню з ухваленням рішення про відмову в його позовних вимогах про стягнення пені в сумі 12775 доларів США..

Заперечення позивача про те, що стягнута судом першої інстанції сума пені повинна покрити частину його збитків від прострочення повернення боргу, тому рішення суду слід залишити без змін, не можуть бути прийняті до уваги, оскільки у відповідності до ст.303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Таких вимог позивачем заявлено не було.

Відповідно до положень ст.88 ЦПК України у зв'язку із ухваленням рішення про відмову у стягненні суми пені 12775 доларів США (яка за курсом долара на день ухвалення рішення складала б 240592,82 грн), підлягає зміні сума відшкодування судових витрат, стягнутих на користь позивача з відповідача. З урахуванням позовних вимог, які визначені судом першої інстанції в розмірі 467633,26 грн ( курс долара 23,67 грн), і приймаючи до уваги, що задоволенню підлягають лише 35,4% позовних вимог, з відповідача на користь позивача у відшкодування судового збору слід стягнути 1293 грн. ( 35,4 відсотка від 3654 грн судового збору, сплаченого позивачем при зверненні до суду).

Також у відповідності до положень цієї норми процесуального закону, у зв'язку із тим, що скарга позивача задоволена частково, рішення скасовано в частині відмови у позовних вимогах про стягнення пені, з позивача на користь відповідача слід стягнути пропорційно задоволеним вимогам скарги судовий збір за апеляційне оскарження рішення суду в розмірі 333,61 грн. (враховуючи, що судом першої інстанції стягнута сума 180533,9 грн на користь позивача, і скасовано рішення в частині стягнення 15000 грн, що складає 8,3 відсотків задоволених вимог скарги; тому 8,3 % від суми сплаченого судового збору за апеляційне оскарження рішення 4019,4 грн дорівнює 333,61 грн).

Керуючись ст. 303, 307,309, 313, 316 ЦПК України, колегія суддів

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 03 грудня 2015 року скасувати в частині стягнення пені.

У позовних вимогах ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення пені в сумі 12775 доларів США за прострочення повернення боргу за договором позики від 03 квітня 2012 року - відмовити.

Це ж рішення змінити в частині судових витрат.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 у відшкодування судового збору 1293 грн..

В решті залишити рішення без змін.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 у відшкодування судового збору 333,61 грн..

Рішення суду набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржене в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Судді Є.Є. Мальцева

Л.І. Песоцька

Т.Б. Ткаченко