Рішення № 55000928, 11.01.2016, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №473/3548/15-ц 11.01.2016 11.01.2016 11.01.2016

Провадження №22-ц/784/110/16

Справа №473/3548/15-ц

Провадження №22-ц/784/110/16 Суддя суду першої інстанції ОСОБА_1

Категорія 27 Доповідач апеляційного суду ОСОБА_2

Рішення

Іменем України

11 січня 2016 року місто Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області в складі:

головуючого - Серебрякової Т.В.,

суддів: Самчишиної Н.В., Галущенка О.І.,

із секретарем судового засідання Лівшенко О.С.,

за участі:

відповідача ОСОБА_3 та його представника ОСОБА_4,

переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 18 листопада 2015 року, ухвалене у цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки та визнання права власності,

ВСТАНОВИЛА:

У вересні 2015 року Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» (далі ПАТ «Дельта Банк») подало зазначений позов до ОСОБА_3, який обґрунтовувало наступним.

04 квітня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» (далі ВАТ «Сведбанк»), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Сведбанк» (далі за текстом ПАТ «Сведбанк»), та позичальником ОСОБА_3 у простій письмовій формі був укладений кредитний договір №1404/0408/71-003, за яким банк надав відповідачу грошові кошти у вигляді кредиту у розмірі 17 000 доларів США, строком до 03 квітня 2028 року та зі сплатою 11.9% річних за весь строк фактичного користування кредитом.

В порядку забезпечення виконання зобовязань за вказаним кредитним договором, того ж дня між банком та відповідачем також був укладений, з дотриманням нотаріальної форми посвідчення, іпотечний договір, за яким останній передав в іпотеку банку належний йому на праві власності житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами, який знаходиться у місті Вознесенську Миколаївської області по вулиці Осіпенко, №2.

25 травня 2012 року між ПАТ «Сведбанк» та ПАТ «Дельта Банк» було укладено договір купівлі - продажу прав вимоги, відповідно до якого ПАТ «Дельта Банк» набуло права вимоги по вказаному кредитному та іпотечному договорам.

Посилаючись на те, що відповідач порушує кредитні зобовязання та станом на 28 липня 2015 року має заборгованість в загальному розмірі 266786 грн. 55 коп., з яких: 248 317 грн. 12 коп. заборгованість за тілом кредиту, 18 469 грн. 44 коп. заборгованість за відсотками, позивач просив в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором, звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на будинок за ПАТ «Дельта Банк».

Рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 18 листопада 2015 року у задоволенні позову ПАТ «Дельта Банк» відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду, ПАТ «Дельта Банк» подало апеляційну скаргу посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.

В доводах апеляційної скарги позивач зазначає, що висновки суду про відмову у задоволенні позову з підстав застосування до спірних правовідносин Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (далі Закон України про мораторій) є невірними та просить рішення суду скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення позову. При цьому посилається на те, що судом не були враховані правові висновки Верховного Суду України, зроблені в аналогічних справах.

Так, відмовляючи в задоволенні позову ПАТ «Дельта Банк», суд першої інстанції дійсно виходив із того, що відповідно до вимог Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», який набрав чинності 07 червня 2014 року, не може бути звернуто стягнення на спірне нерухоме майно, яке є предметом іпотеки.

Проте, повністю погодитись із таким висновком місцевого суду не можна, оскільки суд дійшов його з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст.214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Зазначеним вимогам судове рішення не відповідає, оскільки суд не встановив фактичні обставини, що мають значення для правильного вирішення справи та при цьому порушив норми як процесуального, так і матеріального права.

З матеріалів справи вбачається, що 04 квітня 2008 року між ВАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Сведбанк», та позичальником ОСОБА_3 у простій письмовій формі був укладений кредитний договір №1404/0408/71-003, за умовами якого банк надав позичальнику грошові кошти у вигляді кредиту в іноземній валюті в розмірі 17 000 доларів США з розрахунку 11.9% річних за весь час фактичного користування кредитом, на строк до 03 квітня 2028 року (а.с.7-20).

Того ж дня, з метою забезпечення виконання вказаного кредитного зобовязання між вказаними сторонами був укладений іпотечний договір, за яким відповідач передав позивачу в іпотеку належний йому на праві власності житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами, який знаходиться у місті Вознесенську Миколаївської області по вулиці Осіпенко, №2 (а.с.22-25).

25 травня 2012 року між ПАТ «Сведбанк» та ПАТ «Дельта Банк» укладено договір купівлі - продажу прав вимоги, відповідно до якого ПАТ «Дельта Банк» набуло права вимоги по вищевказаному кредитному та іпотечному договорам (а.с.35-42).

Відповідач взяті на себе зобовязання по погашенню кредиту та сплаті відсотків за договором кредиту не виконував належним чином. Станом на 28 липня 2015 року виникла заборгованість за кредитним договором в загальному розмірі 12 092 доларів США 43 цента, що еквівалентно 266 786 грн. 55 коп. та яка складається із: заборгованості по тілу кредиту в сумі 11255 доларів США 28 центів, що еквівалентно 248 317 грн. 12 коп. та заборгованості за відсотками в розмірі 837 доларів США 15 центів, що еквівалентно 18 469 грн. 44 коп. (а.с.26).

Встановивши ці обставини, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки громадянин України ОСОБА_3 отримав споживчий кредит в іноземній валюті, предмет іпотеки житловий будинок є місцем постійного проживання іпотекодавця, його площа складає 61.8 кв.м, а іншого майна останній не має, то дія Закону України про мораторій є підставою для відмови в задоволенні позову про звернення стягнення на іпотечне майно та визнання права власності.

Але з таким застосуванням положень Закону України про мораторій, а тому і підставами для відмови в задоволенні позову погодитись не можна, з огляду на наступне.

Так, в силу ст.11 ЦК України, цивільні права та обовязки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обовязки.

Зокрема, цивільні права та обовязки виникають із договорів та інших правочинів, зміст яких, відповідно до ст.ст.203-204,215 ЦК України, не суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; вони вчинені у формі, встановленій законом, особами, які мають необхідний обсяг цивільної дієздатності, за їх вільного волевиявлення і відповідно до їх внутрішньої волі і спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними.

Недодержання виписаних вимог в прямо визначених законом випадках робить договір (правочин) нікчемним, а у разі відсутності такого зазначення - може тягнути його недійсність (у повному обсязі або окремої його частини) за судовим рішенням.

Якщо недійсність договору прямо не встановлена законом, або якщо він не визнаний судом недійсним - то він є правомірним і підлягає виконанню сторонами.

В силу ст.ст.3,627 ЦК України, договору притаманна така риса, як свобода договору. Поряд із справедливістю, добросовісністю і розумністю вона вважається вищою цінністю права, що забезпечує природне існування фізичної особи.

Свободу договору можна охарактеризувати як нормативно закріплену можливість особи здійснювати дії, вчинки на власний розсуд, не порушуючи при цьому свободу інших субєктів.

Зміст свободи договору в загальному розкривається у ст.627 ЦК України, яка з посиланням на ст.6 ЦК України встановлює співвідношення актів цивільного законодавства і договору. За ними, зміст названого принципу проявляється у свободі особи вільно вступати у договірні відносини; самостійно обирати контрагента та вид договору, який регулюватиме їх взаємні відносини; самостійно визначають умови (зміст) договору, структуру і вид договірного звязку.

Учасники договору можуть обрати договір, що передбачений законом (так звані поіменовані договори, які прямо передбачені в ЦК України або в іншому нормативному акті) договору, так і договір, не передбачений у законодавстві (непойменований), проте породжує права та обовязки його учасників.

За ст.626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обовязків.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами є ті умови, без погодження яких договір взагалі не вважається укладеним. Такі суттєві умови договору визначаються в законі, разом з тим ними можуть стати будь-які умови, на погодженні яких наполягає та чи інша сторона.

Істотні умови відображають природу договору, відсутність будь - якої з них не дає змоги сторонам виконати їх обовязки, які покладаються на них за договором. Якщо сторони досягли згоди за всіма істотними умовами, які визнані такими законом або необхідні для даного виду, то договір вважається укладеним і набуває обовязкової сили для сторін.

Одночасно за ст.509 ЦК України, слід розуміти правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобовязана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обовязку.

В силу ст.ст.525-526 ЦК України зобовязання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Принцип належного виконання припускає, що зобовязання має бути виконане належними субєктами, в належному місці, в належний час, належним предметом і належним чином.

Одностороння відмова від зобовязання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Під порушенням зобовязання слід розуміти такий протиправний вплив з боку правопорушника, внаслідок чого субєктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення чи взагалі ліквідації. Порушенням зобовязання є його невиконання і неналежне виконання. Невиконання зобовязання має місце тоді, коли сторони взагалі не вчиняють дій, які складають зміст зобовязання, або не утримуються від певних дій, хоча за змістом зобовязання могли утримуватися від їх вчинення.

За ст.611 ЦК України, у разі порушення зобовязання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобовязання внаслідок односторонньої відмови від зобовязання, якщо це встановлено договором або законом, чи розірвання договору; зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків і моральної шкоди.

При цьому, відповідно до ст.ст.622,625 ЦК України боржник, не звільняється від обовязку виконати зобовязання в натурі, якщо інше не встановлено договором або законом.

Зазначене у повній мірі стосується і кредитного договору та іпотечного договору.

Так, за ст.33 Закон України «Про іпотеку» від 05 червня 2003 року (з наступними змінами), у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобовязання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобовязанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Позасудове врегулювання здійснюється, як зазначено вище, на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя, який укладають сторони, або згідно з застереженням, що міститься в іпотечному договорі.

До способів позасудового врегулювання, поряд з іншими, відноситься і передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобовязання (ч.3 ст.36 Закону «Про іпотеку»).

Такий спосіб позасудового регулювання як звернення стягнення шляхом передачі права власності на предмет іпотеки може бути застосований судом лише за умови, що це прямо передбачено умовами іпотечного договору.

Така правова позиція висловлена Верховним Судом України в постанові від 11 грудня 2013 року (справа №6-124цс13) і відповідно до ст.360-7 ЦПК України є обовязковою для застосування судами України.

07 червня 2014 року набув чинності Закон України про мораторій, згідно з п.1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із ст.4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із ст.5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобовязань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є обєктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (обєкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.

Поняття «мораторій» у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобовязання (п.2 ч.1 ст.263 ЦК України).

Таким чином, установлений цим Законом мораторій не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобовязань за договором, а лише тимчасово забороняє примусове стягнення на майно (відчуження без згоди власника).

Крім того, протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Закон України про мораторій не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобовязань, то він не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію цього Закону на період його чинності.

За такого, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що з набуттям чинності Закону України про мораторій неможливо звернути стягнення на предмет іпотеки. Чинність цього Закону на час вирішення спору сама по собі не може бути підставою для відмови в захисті порушеного права позивача.

Така правова позиція міститься у постановах Верховного Суду України від 27 травня 2015 року (№6-58цс15), від 09 вересня 2015 року (№6-483цс15), від 21 жовтня 2015 року (№6-1644цс15), які відповідно до ст.360-7 ЦПК України є обовязковими для всіх субєктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Отже, колегія суддів не може погодитись з підставою відмови в задоволенні позову ПАТ «Дельта Банк», зазначеної судом першої інстанції.

Разом з тим, при вирішенні спору по суті колегія суддів виходить з обраного позивачем способу захисту порушеного права, норм Закону України «Про іпотеку» та умов іпотечного договору.

Колегія суддів встановила, що відповідно до витягу з Додатку №1 до Договору купівлі - продажу прав вимоги за кредитами (Перелік прав вимоги за кредитами) між ПАТ «Сведбанк» та ПАТ «Дельта Банк» від 25 травня 2012 року (а.с.34) простроченої заборгованості за кредитним договором №1404/0408/71-003 від 04 квітня 2008 року станом на 25 травня 2012 року не було.

27 серпня 2015 року позивач направив на адресу відповідача лист-вимогу про сплату останнім протягом тридцяти днів простроченої заборгованості у розмірі 1 170 доларів США 35 центів, з яких: 432 долара США 28 центів, що еквівалентно 9537 грн. 08 коп. - прострочена заборгованість за тілом кредиту та 738 доларів США 07 центів, що еквівалентно 16283 грн. 51 коп. прострочена заборгованість за відсотками (а.с.27,26).

При цьому, позивач взагалі не надав до суду розрахунку заборгованості, який би включав в себе дані про період виникнення заборгованості за кредитним договором. Але, відповідач не спростовував ті обставини, що заборгованість по сплаті кредиту існує у розмірі визначеному позивачем.

Виходячи із наведеного, колегія суддів вважає доведеними вимоги позивача щодо порушення відповідачем умов кредитного договору, внаслідок чого у нього виникла заборгованість за кредитним договором.

Відповідно до п.3.9 кредитного договору №1404/0408/71-003 від 04 квітня 2008 року, при порушенні умов, передбачених п.5.1.8. цього договору, та/або у випадках, в яких чинним законодавством України (в тому числі у випадках, передбачених Законом України «Про іпотеку») передбачено право дострокової вимоги виконання зобовязань, забезпечених іпотекою, та/або якщо позичальник порушує строки платежів, встановлені п.3.1. цього договору, банк має право вимагати дострокового повернення кредиту та сплати процентів, а позичальник зобовязаний виконати зазначені зобовязання в порядку, передбаченому цим пунктом цього договору.

Враховуючи наявну заборгованість за кредитом (протилежного не встановлено), яку відповідач не повертає, у позивача виникло право вимагати від відповідача дострокового повернення кредиту.

Як вище зазначалось, згідно зі ст.33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобовязання надає право іпотекодержателю задовольнити свої вимоги за основним зобовязанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Відповідно до ч.ч.1 та 3 ст.36 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин), сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобовязання у порядку, встановленому ст.37 цього Закону.

Вказаним положенням скористалися сторони при укладені договору іпотеки, оскільки відповідно до п.12 іпотечного договору від 04 квітня 2008 року визначено, що за вибором іпотекодержателя застосовується один із наведених нижче способів звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення вимог іпотекодержателя: за рішенням суду; згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя, яким вважається застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, викладене в пп.12.3.1 та 12.3.2 цього пункту договору.

Відповідно до п.12.3.1 та 12.3.2 іпотечного договору від 04 квітня 2008 року, задоволення вимог здійснюється шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобовязання у порядку, встановленому ст.37 Закону України «Про іпотеку». Відповідно до ст.37 Закону України «Про іпотеку» у випадку задоволення вимог іпотекодержателя шляхом використання процедури, передбаченої в цьому підпункті п.12.3 договору, договір про задоволення вимог іпотекодержателя, укладений шляхом здійснення цього застереження, є підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки. При цьому, вважається, що предмет іпотеки набувається у власність іпотекодержателя за вартістю, що буде визначена після прийняття іпотекодержателем рішення про обрання передбаченого цим пунктом договору способу звернення стягнення на предмет іпотеки, на підставі висновку незалежного експерта субєкта оціночної діяльності, правоздатність якого підтверджена сертифікатом субєкта оціночної діяльності. При цьому, сторони домовляються, що кандидатура субєкта оціночної діяльності визначається іпотекодержателем. Якщо фактичний розмір заборгованості іпотекодавця за основним зобовязанням менший за вартість, що вказана у висновку незалежного експерта субєкта оціночної діяльності, іпотекодержатель перераховує різницю на поточний рахунок іпотекодавця протягом 60 робочих днів з моменту набуття у власність предмета іпотеки.

Аналогічні положення викладені у ст.37 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин), в якій також передбачено, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобовязання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.

Іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки субєктом оціночної діяльності.

Враховуючи наведені умови договору іпотеки, а також норми Закону України «Про іпотеку», колегія суддів вважає, що ПАТ «Дельта Банк» має право ставити перед судом питання про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Разом з тим, вартість предмета іпотеки у встановленому законом порядку позивачем не визначалась.

Застосування вартості предмета іпотеки за домовленістю сторін, досягнутої при укладенні іпотечного договору, при передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки суперечить правилу ч.3 ст.37 Закону України «Про іпотеку», а тому є безпідставним (Верховний Суд України. Аналіз судової практики застосування судами законодавства, яке регулює іпотеку як заставу нерухомого майна. Розділ УІІ).

Застосування судом іншого, ніж зазначено в позові, способу звернення стягнення на предмет іпотеки, є виходом за межі позовних вимог.

В судове засідання представник ПАТ «Дельта Банк» не зявився, хоча про час та місце судового засідання був повідомлений належним чином, що позбавило апеляційну інстанцію можливості зясувати питання оцінки вартості предмета іпотеки у судовому засіданні.

Відповідно до ст.60 ЦПК України кожна сторона зобовязана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст.61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Оскільки, позивач не подав суду оцінку вартості предмета іпотеки, то на думку колегії суддів, позов не може бути задоволений.

Колегія суддів виходить з того, що оскільки, суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову з підстав застосування до спірних правовідносин Закон України про мораторій, тобто при неправильному застосуванні норм матеріального права, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення.

Разом із тим, встановивши обставини справи на підставі наданих сторонами доказів, колегія суддів дійшла висновку, що в задоволенні позову необхідно відмовити з підстав його недоведеності.

Керуючись ст.ст.303,309,316 ЦПК України, колегія суддів

ВИРІШИЛА:

Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» - задовольнити частково.

Рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 18 листопада 2015 року - скасувати та ухвалити у справі нове рішення.

В задоволенні позовних вимог Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки та визнання права власності відмовити.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення і з цього часу протягом двадцяти днів може бути оскаржено в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий: Т.В. Серебрякова

Судді: Н.В. Самчишина

ОСОБА_5