Ухвала суду № 54900330, 23.12.2015, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 22-ц/785/8131/15

Головуючий у першій інстанції: ОСОБА_1

Доповідач :Ісаєва Н. В.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23.12.2015 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Одеської області у складі:

головуючого-судді: Ісаєвої Н.В.,

суддів: Журавльова О.Г, ОСОБА_2,

при секретарі: Ліснік Н.П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_4, ПАТ

«Укрсоцбанк», ОСОБА_5 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 19 серпня 2015 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_6, ОСОБА_7 про витребування майна з чужого незаконного володіння, виселення з житла, повернення майна у власність, за участі третіх осіб : Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк», ОСОБА_5,-

в с т а н о в и л а :

Позивач ОСОБА_4 звернувся із вказаними позовними вимогами до відповідачів, просив витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_6 на користь ОСОБА_4 квартиру під №310, розташовану за адресою: місто Одеса, вулиця Літературна, будинок 12, виселити ОСОБА_6 із вказаної квартири; витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_7 на свою користь квартиру під №210, розташовану за адресою: місто Одеса, вулиця Літературна, будинок 12, виселити ОСОБА_7 із вказаної квартири; повернути у власність позивача зазначені об'єкти нерухомого майна; також позивач просив встановити порядок виконання рішення суду, вказавши, що рішення суду є підставою для здійснення державної реєстрації права власності ОСОБА_4 на зазначені квартири.

В обґрунтування позовних вимог посилався на таке. Позивач набув право власності на нежилі приміщення під №204 та №304, які розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Літературна, 12, на підставі договорів купівлі-продажу від 07 липня 2006 року між ним та ВАТ «Антарктика». У листопаді 2012 року ОСОБА_5, діючи разом з невстановленими особами, увійшовши в довіру до ОСОБА_4, шляхом омани, переконали його передати їм правовстановлюючі документи на спірні нежилі приміщення. На підставі підробленої розписки і підроблених документів про об'єднання двох нежитлових приміщень в одне та про присвоєння їм одного нового номера 210, замість номерів 204 і 304, на користь ОСОБА_5 ухвалено рішення Приморським районним судом м. Одеси від 30 листопада 2012 року про визнання за ним права власності на нежиле приміщення під №210 в будинку 12, по вул. Літературній, в м. Одесі. Втім, зазначене рішення в подальшому було скасоване, у задоволенні позову відмовлено. Проте, відповідач ОСОБА_5 зареєстрував за собою право власності на нежиле приміщення під №210, після чого передав право власності на спірне приміщення своєму сину ОСОБА_6 на підставі договору дарування від 27.12.2012 року. В подальшому ОСОБА_6 розділив спірне майно на дві самостійні квартири, яким присвоєно нові номери №210 та №310, та вжито дії з переведення їх у до складу жилого фонду. Відповідач ОСОБА_6 продав квартиру під №210 ОСОБА_7, право власності за якою на спірне приміщення зареєстровано 31 березня 2013 року. Таким чином, враховуючи, що рішення суду, на підставі якого спірне майно формально вибуло з власності позивача, на сьогоднішній день є скасованим, позивач ОСОБА_4 звернувся до суду із вказаними позовними вимогами.

Під час попереднього розгляду справи 26 грудня 2014 року було постановлено заочне рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_4 задоволено.

Ухвалою суду від 20 липня 2015 року зазначене заочне рішення від 26 грудня 2014 року скасоване, справу призначено до розгляду в загальному порядку.

Під час нового розгляду справи представник позивача підтримала заявлені від імені позивача вимоги в повному обсязі, просила їх задовольнити.

Представники відповідачів у судовому засіданні проти задоволення позову заперечували.

Представник відповідача ОСОБА_6 посилався на правомірність дій цієї сторони під час набуття нею прав на спірне приміщення на підставі рішення Приморського районного суду міста ОСОБА_2 від 30 листопада 2012 року. В решті вимог до ОСОБА_6 його представник вказав на існування між сторонами боргових зобов'язань, а також на те, що витребувані приміщення- квартири- ніколи не належали позивачу, оскільки в останнього існувало лише право власності на нежилі приміщення.

Представники відповідача ОСОБА_7 заперечували проти позову, вказуючи на те, що позивач ніколи не набував права власності на квартиру № 210 у вказаному будинку, яка належить цій стороні, це майно раніше не існувало, право власності на нього виникло як на новостворене вперше. Відповідачка ОСОБА_7 діяла добросовісно та за всіх обставин не мала можливості передбачати про наявність вад в статусі та правах відчужувача такого майна. За усіма критеріями для задоволення позову про віндикацію спірне майно не може бути витребувано від ОСОБА_7 як у добросовісного набувача та власника вказаної квартири (а.с. 187-189).

Судом до участі у справі залучено третіх осіб - Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк», враховуючи доводи представника відповідача ОСОБА_6 про перебування спірного майна в іпотеці цього банку, та ОСОБА_5, виконуючи вимоги статті 660 ЦК України.

Третя особа ОСОБА_5 про дату, час та місце проведення судового засідання повідомлявся належним чином неодноразово, в судове засідання не з'явився.

Представник третьої особи Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» в судовому засіданні вважав позов ОСОБА_4 обґрунтованим, за необхідне позов задовольнити в повному обсязі (а.с. 191).

Рішенням суду позов задоволено частково - у задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_7 про витребування майна з чужого незаконного володіння, виселення з житла, повернення майна у власність відмовлено.

Витребувано з чужого незаконного володіння ОСОБА_6 на користь ОСОБА_4 квартиру під №310 (колишнє нежитлове приміщення №304), розташовану за адресою: місто Одеса, вулиця Літературна, будинок 12.

Виселено ОСОБА_6 з квартири під №310 (колишнє нежитлове приміщення №304), розташованої за адресою: місто Одеса, вулиця Літературна, будинок 12.

Повернуто у власність ОСОБА_4 квартиру під №310 (колишнє нежитлове приміщення №304), загальною площею 58,7 квадратних метрів житловою - 28,2 квадратних метрів, розташовану за адресою: місто Одеса, вулиця Літературна, будинок 12.

Встановлено порядок виконання рішення суду, вказавши, що це рішення суду є правовстановлюючими документом на нерухоме майно та є підставою для здійснення державної реєстрації права власності ОСОБА_4 на квартиру АДРЕСА_1 в Державному реєстрі речових прав па нерухоме майно.

На рішення суду представник ОСОБА_4, ПАТ «Укрсоцбанк», ОСОБА_5 принесли апеляційні скарги, в яких просять рішення суду скасувати, постановити нове, посилаючись на те, що судом неповно зясовані обставини, що мають значення для справи, а також, що судом порушено норми матеріального та процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги та заперечень на неї, законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Згідно ст. 213 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 303 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно ст. 308 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних підстав.

Згідно п.3 ст.10 ЦПК України , кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень, а суд згідно ст.11 ЦПК України, розглядає цивільну справу в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів.

Вирішуючи спір по суті, суд першої інстанції повно та всебічно дослідив матеріали справи, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює.

У судовому засіданні встановлено наступне.

На підставі договорів купівлі-продажу, укладених 07 липня 2006 року між ОСОБА_4 та Акціонерною рибопромисловою компанією «Антарктика» у формі відкритого акціонерного товариства, позивач набув право власності на нежилі приміщення під №204, загальною площею 47 кв.м., та №304, загальною площею 47,3 кв.м., які розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Літературна, будинок 12.

Зазначені договори посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_8, зареєстровано в реєстрі за №299 та №300, відповідно.

Згідно з рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 30 листопада 2012 року у цивільній справі № 1522/26678/12 за третьою особою в цій справі ОСОБА_5 визнано право власності на нежиле приміщення під №210 в будинку 12, по вул. Літературній, в м. Одесі, загальною площею 107,8 кв.м., за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_4 про визнання права власності.

Зазначене нове нежитлове приміщення № 210 утворене в результаті реконструкції належних позивачу у цій справі нежитлових приміщень під №№ 204 та 304 та їх обєднання в одне приміщення (а.с. 8-9).

На підставі вказаного рішення суду третя особа ОСОБА_5 зареєстрував за собою право власності на одне нежиле приміщення під №210, загальною площею 107,8 кв.м., після чого передав право власності на спірне приміщення своєму сину відповідачу в цій справі ОСОБА_6 на підставі договору дарування від 27.12.2012 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_9, зареєстрованого в реєстрі за №996, а також зареєстрованого в КП «ОМБТІ та РОН» 28.12.2012 року.

Після реєстрації права власності на новоутворене нежитлове приміщення № 210, загальною площею 107,8 кв.м., відповідач ОСОБА_6 вчинив дії щодо його юридичного розділення на дві окремі самостійні квартири, яким присвоєно нові номери №210 та №310 та які переведено до складу жилого фонду на підставі декларацій про готовність об*єкта до експлуатації від 14.03.2013 року №ОД142130730122 та №ОД142130730730225, загальною площею 49,1 кв.м. (житлова 32,2 кв.м.) та 58,7 кв.м. (житлова 28,2 кв.м.), відповідно.

Зазначене підтверджується наявною у матеріалах справи відповіддю КП «БТІ» Одеської міської ради від 21.05.2013 року за №3448-05/535 (а.с.14).

В подальшому відповідач ОСОБА_6 продав квартиру під №210 відповідачу ОСОБА_7, на ім'я якої право власності на спірне приміщення зареєстровано у відповідному державному реєстрі 31 березня 2013 року.

Апеляційним судом Одеської області 25 листопада 2013 року рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 листопада 2012 року скасовано, у позовних вимогах ОСОБА_5 відмовлено у повному обсязі (а.с. 10-11).

Зазначене рішення апеляційного суду Одеської області залишено без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 20 березня 2014 року (а.с. 12-13).

Таким чином, рішення, на підставі якого ОСОБА_5 зареєстрував право власності на спірне нерухоме майно, яке в подальшому неодноразово проходило перереєстрацію (у звязку з обєднанням приміщень позивача в одне, розділом їх, зміною цільового призначення та реконструкцією) або відчужувалось на користь іншої особи, на сьогоднішній день втратило юридичну силу та є скасованим, а тому правові підстави, в силу яких ОСОБА_5 набув право на спірне майно, відпали.

Суд правильно визнав помилковим твердження сторони позивача щодо оцінки правового статусу рішення суду від 30 листопада 2012 року (а.с. 8-9), постановлене у цивільній справі № 1522/26678/12, оскільки судове рішення не є правочином за своєю правовою природою.

Судом враховано, що позивач ОСОБА_4 брав участь у розгляді зазначеної справи, не заперечував проти задоволення позовних вимог ОСОБА_5, вказавши на відсутність в нього можливості повернути гроші останньому та запропонувавши в рахунок погашення існуючого боргу визнати за позивачем (в тому судовому провадженні) право власності на нежиле приміщення № 210, загальною площею 107,8 кв.м., розташоване в будинку № 12, по вул. Літературній, в м. Одесі.

Отже, правочином в описаній правовій ситуації є домовленість (згода) між ОСОБА_4 та ОСОБА_10 про припинення грошового зобовязання першої особи внаслідок передання ним кредиторові другій особі відступного.

В силу обставин, встановлених в рішенні Апеляційного суду Одеської області від 25 листопада 2013 року, а також беручи до уваги, що передане ОСОБА_4 в якості відступного нерухоме майно юридично не існувало та не належало йому за відсутності правового титулу таких майнових прав, такий правочин є нікчемним та не надавав ОСОБА_5 жодних прав власника з володіння, користування та розпорядження ним. Як встановлено в рішенні суду апеляційної інстанції, суд першої інстанції застосував неналежний спосіб захисту прав ОСОБА_5, такі вимоги задоволенню не підлягали.

При цьому, позивач визнав наявність між ним та ОСОБА_5 боргових зобовязань з договору позики (а.с. 152), що залишилося не запереченим стороною позивача під час розгляду справи.

Відповідно до ч.ч. 1,4 ст. 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до правової позиції, сформульованої Пленумом Верховного Суду України у постанові від 06.11.2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», реституція як спосіб захисту цивільного права застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним.

У зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину. Норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Такого самого висновку Верховний Суд України дійшов також й за результатами узагальнення практики розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними за 2007 рік, згідно із яким якщо майно передане власником за правочином, який є нікчемним або оспорюваним, то позов про визнання правочину недійсним та (або) про застосування наслідків недійсності правочину має предявлятися тоді, коли майно залишається у набувача. Тобто якщо вчинений один правочин і повернути майно можна шляхом застосування реституції, то ефективним способом захисту буде визнання правочину недійсним. Якщо ж набувач, який набув майно за недійсним правочином, надалі відчужив таке майно іншій особі, потрібно звертатися з віндикаційним позовом. В цьому випадку немає перешкод для задоволення лише віндикаційного позову, оскільки право на витребування майна з чужого володіння не потребує визнання недійсним правочину, за яким майно вибуло від законного власника, воно лише обмежене добросовісністю набувача і зберігається за власником за умови, якщо майно вибуває з володіння власника поза його волею, що й повинно бути доведено в суді. Застосування реституції та повернення майна за недійсним правочином, враховуючи положення ст. 216 ЦК, є можливим тоді, коли предметом спору є правочин за участю власника і першого покупця (набувача).

Зазначене повною мірою узгоджується із правовою позицією, викладеною у п.21 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 від 07 лютого 2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», згідно із якою у разі коли між особами відсутні договірні відносини або відносини, пов'язані із застосуванням наслідків недійсності правочину, спір про повернення майна власнику підлягає вирішенню за правилами статей 387,388 ЦК України.

Згідно з правилом ч. 1 ст. 387 ЦК України, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Відповідно до ст. 388 Цивільного кодексу України, власник має право витребувати майно добросовісного набувача у випадку, якщо воно вибуло з володіння власника не з його волі, іншим шляхом.

Згідно із правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у рішенні від 16 квітня 2014 року по справі № 6-146цс13, за змістом ст. 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.

Цей правовий висновок не може бути застосований до вимог, заявлених до відповідача ОСОБА_7, оскільки спірне майно вибуло з володіння саме за волею ОСОБА_4, який перебував в омані стосовно характеру його правових дій та стосунків з ОСОБА_5, а не на підставі зазначеного заочного рішення суду, скасованого у подальшому вищим судом.

Разом з тим, як вже встановлено, згідно з деклараціями про готовність обєкта до експлуатації від 14.03.2013 року №ОД142130730122 та №ОД142130730730225 відбулася зміна цільового призначення та статусу обєкта нерухомого майна, що є предметом цього спору, внаслідок проведення відповідних будівельних робіт.

В подальшому відповідач ОСОБА_7 придбала новостворену квартиру АДРЕСА_2 на відплатній підставі за договором купівлі-продажу.

Зазначений договір ніким не оскаржено, не скасовано, а, отже у суду були відсутні підстави вважати, що ОСОБА_7 набула у власність спірне нерухоме майно без достатніх правових підстав.

При цьому, твердження позивача щодо того, що відповідачка ОСОБА_7 знаходилась у змові з ОСОБА_5 та була добре обізнана щодо спірної правової ситуації, а тому не може бути визнаною добросовісним набувачем, не знайшло свого підтвердження під час розгляду справи, з огляду на що суд зробив висновок, що відповідачка у розумінні ст.330, 388 ЦК України є добросовісним набувачем.

Відповідно до ст. 388 ЦК набувач визнається добросовісним, якщо він не знав, що особа, у якої він придбав річ, не мала права її відчужувати. Отже, набувач є добросовісним, якщо він не знав і не повинен був знати про незаконність свого володіння.

Згідно з правилом ч. 5 ст. 12 ЦК України якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом.

За усіма встановленими судом обставинами набуття відповідачкою ОСОБА_7 своєї квартири вона не знала та не могла знати проте, що особа, у якої вона придбала цю річ, не мала права її відчужувати. По-перше, право власності на квартиру АДРЕСА_3 виникло вперше на підставі свідоцтва про право власності, виданого Державним реєстратором Реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції Одеської області ОСОБА_11 26.03.2013 року як на новостворене майно (а.с. 166). Раніше цього реєстрації такого майна у відповідному Державному реєстрі не існувало. Тобто були відсутні передумови встановити попереднього власника цього колишнього приміщення - ОСОБА_4, оскільки створення майна є не похідним, а первинним способом виникнення права власності на нього.

Таким чином, за умови невстановлення судом підстав для іншого в цьому провадженні, відповідачка ОСОБА_7 має вважатися такою, яка є добросовісним набувачем спірного, набутого нею майна, що дає підстави стверджувати про наявність презумпції її добросовісності як набувача займаної нею квартири.

За наслідками судового розгляду не отримано належних доказів того, що набувач ОСОБА_7 діяла під час придбання спірної квартири недобросовісно, мала або за всіма обставинами повинна була мати підстави для обєктивних сумнівів в правомірності дій продавця, а рівною мірою мати підстави для сумнівів у правомірності набуття нею права власності стосовно спірного обєкту.

Відповідно до правової позиції, сформульованої в листі № 24-150/0/4-13 від 28.01.2013 року Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, власник майна не може витребувати його з незаконного володіння іншої особи за сукупної наявності трьох умов: а) набувач має бути добросовісним набувачем він не повинен знати, що купує майно не у власника; б) майно має бути придбане за гроші, тобто повинно бути саме купленим; в) власник має втратити володіння цим майном із власної волі, тобто майно має бути передане власником за договором (схову, майнового найму) іншій особі, яка б продала його добросовісному набувачеві.

Отже, за правилом ст. 388 ЦК України позивач не вправі витребувати спірне майно від добросовісного набувача ОСОБА_7, яка, по-перше: є добросовісним набувачем, оскільки вона не могла та не повинна була знати, що купує майно не у власника, по-друге: придбала його на відплатній підставі за договором купівлі-продажу, по-третє: придбала майно, яке не вибувало поза волею позивача, оскільки придбала саме жилу квартиру, а не нежиле приміщення, яке належало ОСОБА_4 та щодо якого в нього існувало право власності.

Отже, стосовно вимог до ОСОБА_7 майно, що належало позивачу, юридично та фактично не збереглося в результаті створенні іншого майна, що позбавляє його права вимагати його повернення у свою власність, лише надає право ОСОБА_4 вимагати від ОСОБА_5 компенсації вартості набутого останнім майна без достатньої правової підстави.

За наведених обставин позовні вимоги позивача, заявлені до ОСОБА_7, не підлягають задоволенню, як такі, що є необґрунтованими та безпідставними.

За правилом статті 330 ЦК України суд має визнати відповідача ОСОБА_7 таким добросовісним набувачем, в якого не може бути витребувано майно його колишнім власником, в силу чого така особа набула право власності на займану нею квартиру.

Згідно зі статтею 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Оцінюючи характер набуття у володіння частини спірного майна відповідачем ОСОБА_6, зі всіх встановлених обставин ця особа або знала, або мала усі достатні обставини знати та сумніватися у правомірності дій попереднього відчужувача свого батька, який не вправі був здійснювати відчуження усього спірного майна, оскільки вони перебувають у близьких родинних відносинах, та оскільки саме цей відповідач ОСОБА_6 вчинив дії зі здійснення заміни статусу, цільового призначення спірного приміщення, а також змінив фактичний склад приміщень спірного нерухомого майна.

Рішення суду від 30.11.2012 року у справі 1522/26678/12 про визнання за ОСОБА_5 права власності на нежиле приміщення № 210, загальною площею 107,8 кв.м., за вказаною адресою було зареєстроване у відповідному реєстрі 17 грудня 2012 року. При цьому, за спливом лише десяти днів це приміщення на підставі договору дарування від 27 грудня 2012 року, реєстровий № 996, зареєстровано 28.12.2012 року за відповідачем ОСОБА_6 (а.с. 14).

За спливом строку меншого за три місяці відбулася нова перереєстрація спірних приміщень на підставі декларацій про готовність обєкта до експлуатації від 14.03.2013 року, при чому реєстрація новостворених обєктів також відбулася вперше: замість одного нежилого приміщення зареєстровано два жилих.

Тобто відбулося неодноразове відчуження спірних приміщень задля створення видимості правомірності набуття цього майна останнім володільцем, такі дії носили фіктивний характер без наміру створення правових наслідків, які були обумовлені такими діями та правочинами.

Кожного разу і на підставі рішення суду від 30.11.2012 року, і на підставі декларацій про готовність обєкта до експлуатації реєстрація обєкта нерухомості відбувалася вперше, відомості про існування таких обєктів попередньо були відсутніми. Подібні дії, як зазначено, свідчили про бажання ОСОБА_6 та ОСОБА_5 створити такі умови, за яких можливий покупець такого майна був би позбавлений можливості прослідкувати та зясувати права попередніх власників на спірне майно, що й відбулося стосовно ОСОБА_7

При цьому, істотне значення для вирішення позовних вимог до ОСОБА_6 має та обставина, що жодна з правових підстав набуття ним у власність спочатку нерухомого приміщення під №210, а потім й жилих квартир, утворених з реконструкції попереднього, не мала оплатного характеру.

Стороною відповідача ОСОБА_6 не доведено існування жодного оплатного зустрічного задоволення з його сторони на користь третьої особи ОСОБА_5 Їх дії з неодноразового відчуження спірних приміщень, зміни у різний спосіб особи власника носили характер дій, вчинюваних про людське око, з метою створити видимість правомірності набуття спірного майна останнім набувачем, що вчинено задля подальшого продажу іншій особі, яка б не мала сумнівів у правомірності такого останнього відчуження. Такою добросовісною особою добросовісним набувачем суд визнав відповідача ОСОБА_7, права якої підлягають захисту судом.

З огляду на наведене в цій частині вимог до відповідача ОСОБА_6 суд зробив правильний висновок,що позовні вимоги ОСОБА_4 обґрунтованими й такими, що підлягають задоволенню.

Згідно з ч. 2 ст. 399 Цивільного кодексу України право володіння припиняється у разі витребування майна від володільця власником або іншою особою.

Відповідно до ст. 217 ЦПК України суд, який ухвалив рішення, може визначити порядок його виконання, надати відстрочку або розстрочити виконання, вжити заходів для забезпечення його виконання, про що зазначає в рішенні.

Таким чином, доводи апеляційнних скарг не приймаються до уваги, оскільки спростовуються матеріалами справи, а письмових доказів на підтвердження доводів апеляційної скарги до апеляційного суду надано не було.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів розглянувши скаргу в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи не допустив, рішення суду відповідає фактичним обставинам справи, а наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують.

За таких обставин, доводи апеляційної скарги на увагу не заслуговують та задоволенню не підлягають, підстави для ухвалення нового рішення відсутні.

Судова колегія, розглянувши справу, прийшла до висновку, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, в зв'язку з чим, апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін.

Керуючись ст.ст. 303, 307 ч. 1 п. 1, 319, 324 ЦПК України, колегія суддів,

у х в а л и л а:

Апеляційні скарги ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_4, ПАТ«Укрсоцбанк», ОСОБА_5 відхилити.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 19 серпня 2015 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, однак її може бути оскаржено до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів.

ОСОБА_12Ісаєва

Судді: О.Г. Журавльов

ОСОБА_2