Постанова № 54721196, 16.12.2015, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"16" грудня 2015 р. Справа№ 910/22657/15

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого:Корсакової Г.В.

суддів: Власова Ю.Л.

ОСОБА_1

при секретарі судового засідання Сташук Т.А.

за участю представників сторін:

від позивача: ОСОБА_2 за довіреністю

від відповідача: ОСОБА_3 за довіреністю

розглянувши апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «ЧИНБАР»

на рішення господарського суду міста Києва від 01.10.2015 (дата підписання 06.10.2015)

у справі №910/22657/15 (суддя Чинчин О.В.)

за позовом Публічного акціонерного товариства «ЧИНБАР»

до Публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк»

про визнання договору частково недійсним

ВСТАНОВИВ:

Публічне акціонерне товариство «ЧИНБАР» звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк» про визнання частково недійсною додаткової угоди № 2 від 12.02.2010 до кредитного договору №23-09-980-KL від 24.09.2009, укладеного між Публічним акціонерним товариством «Брокбізнесбанк» та Публічним акціонерним товариством «ЧИНБАР» в частині надання кредиту у розмірі 199 890 000,00 грн. з моменту її укладення.

Рішенням господарського суду міста Києва від 01.10.2015 у справі №910/22657/15 у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

Не погодившись з прийнятим рішенням, Публічне акціонерне товариство «ЧИНБАР» звернулося до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду міста Києва від 01.10.2015 у справі №910/22657/15 та прийняти нове рішення про задоволення позову Публічного акціонерного товариства «ЧИНБАР».

Апеляційна скарга мотивована неповним зясуванням обставин, що мають значення для справи, а також неправильним застосуванням судом першої інстанції норм матеріального права.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 28.10.2015 у справі №910/22657/15 апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «ЧИНБАР» на рішення господарського суду міста Києва від 01.10.2015 прийнято до провадження у складі колегії суддів: головуючий суддя Корсакова Г.В., судді: Станік С.Р., Власов Ю.Л., та призначено до розгляду на 25.11.2015.

Розпорядженням Секретаря судової палати Київського апеляційного господарського суду від 25.11.2015 у звязку з перебуванням судді Станіка С.Р. у відпустці, для розгляду справи сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Корсакова Г.В., судді: Власов Ю.Л., Зубець Л.П.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 25.11.2015 прийнято справу № 910/22657/15 за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства «ЧИНБАР» на рішення господарського суду міста Києва від 01.10.2015 до провадження у наступному складі колегії суддів: головуючий суддя Корсакова Г.В., судді: Власов Ю.Л., Зубець Л.П.

25.11.2015 через відділ документального забезпечення суду відповідач надав відзив на апеляційну скаргу, в якому він просить залишити рішення господарського суду міста Києва від 01.10.2015 у справі №910/22657/15 без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

У судовому засіданні 25.11.2015 відповідно до ст. 77 ГПК України оголошено перерву до 16.12.2015.

Представник позивача у судовому засіданні 16.12.2015 підтримав вимоги апеляційної скарги та просив її задовольнити. Представник відповідача заперечив проти вимог апеляційної скарги та просив відмовити в її задоволенні, а оскаржуване рішення залишити без змін.

Статтею 101 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Апеляційний господарський суд не звязаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Згідно із ст. 99 Господарського процесуального кодексу України апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції.

Перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення представників сторін, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів Київського апеляційного господарського суду дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, 24.09.2009 між Закритим акціонерним товариством «ЧИНБАР» (змінило назву на Публічне акціонерне товариство «ЧИНБАР») (Позичальник) та Публічним акціонерним товариством «Брокбізнесбанк» (Банк) було укладено Кредитний договір №23-09-980-KL (далі Кредитний договір), відповідно до умов п.1.1. якого Банк надає Позичальнику у тимчасове користування на умовах повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти, на умовах, визначених цим Договором.

Відповідно до п. 1.1.1. Кредитного договору кредит надається у вигляді відкличної поновлювальної кредитної лінії з лімітом заборгованості у розмірі 1 500 000,00 грн.

Згідно з п. 1.1.2 Кредитного договору термін користування кредитом до 23.09.2012 включно.

Кредит надається Позичальнику на наступні цілі: для поповнення обігових коштів (п.1.2 Кредитного договору).

Відповідно до п.1.1.3. Кредитного договору процентна ставка за користування кредитом становить 25 процентів річних.

У п.1.3 Кредитного договору визначено, що після надходження письмових заяв від Позичальника про надання коштів в межах відкритої кредитної лінії, Банк і Позичальник укладають додаткові угоди до цього Договору про надання коштів в розрізі кредитної лінії (окремо по кожній сумі, що має надаватися). Після підписання такої додаткової угоди, Банк протягом 3 банківських днів перераховує Позичальнику кошти за реквізитами вказаними в його письмовій заяві.

Відповідно до п.2.1 Кредитного договору видача кредиту на цілі, визначені п.1.2 цього Договору, здійснюється у безготівковій формі на підставі заяви Позичальника та платіжного доручення.

Цей Договір набуває чинності з дати його підписання та скріплення печатками Сторін та діє до повного виконання Позичальником своїх зобовязань за цим Договором (п.8.1 Кредитного договору).

В подальшому до Кредитного договору було укладено 10 додаткових угод, якими сторони змінювали ліміт заборгованості, процентну ставку за користування кредитом, термін користування кредитом.

Додатковою угодою №2 від 12.02.2010 до Кредитного договору №23-09-980-KL від 24.09.2009 року пункт 1.1.1 Кредитного договору викладено в наступній редакції: «Кредит надається у вигляді відкличної поновлювальної кредитної лінії з лімітом заборгованості у розмірі 211 800 000,00 грн.». Пункт 1.1.3. кредитного договору №23-09-980-KL від 24.09.2009 року викладено в наступній редакції: «Процентна ставка за користування кредитом: 23 (двадцять три) процентів річних». Згідно з п. 3 Додаткової угоди №2 від 12.02.2010 ця додаткова угода складена і підписана в трьох примірниках, що мають однакову юридичну силу і є невідємною частиною кредитного договору №23-09-980-KL від 24.09.2009.

На виконання умов Кредитного договору банк надав позичальнику кредитні кошти у сумах, зазначених позивачем в заявах на отримання кредиту в розрізі кредитної лінії, та загалом надав кредит в сумі 211 800 000 грн., що підтверджується платіжними дорученнями № 972 від 24.09.2009 на суму 1 500 000 грн., № 1769 від 30.12.2009 на суму 300 000 грн. та № 198 від 12.02.2010 на суму 210 000 000 грн.

В серпні 2015 року Публічне акціонерне товариство «ЧИНБАР» звернулось до господарського суду з позовом у даній справі про визнання частково недійсною Додаткової угоди №2 від 12.02.2010 до Кредитного договору №23-09-980-KL від 24.09.2009, в частині надання кредиту у розмірі 199 890 000,00 грн., посилаючись на те, що під впливом тяжких економічних обставин, всупереч внутрішньому волевиявленню позивача було укладено спірну додаткову угоду на отримання кредиту в розмірі, який значно перевищував суму, яка дійсно була надана у користування позивача. Крім того, зазначив, що на момент укладання вказаної угоди позивач перебував у стані, який загрожував припиненням роботи підприємства, що є свідченням тяжких обставин, а також зауважив, що фактично не отримував у користування грошові кошти в розмірі 199 890 000,00 грн., а тому Додаткова угода №2 від 12.02.2010 має бути визнана частково недійсною на підставі ст. 233 ЦК України.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову та виходить з наступного.

Згідно зі статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, пятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

У пункті 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» зазначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон повязує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

За змістом п.2.9 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Отже, звертаючись до суду з позовом про визнання договору недійсним, позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон повязує визнання угод недійсними і настанням відповідних наслідків.

Відповідно до ч. 1 ст. 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

В пункті 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» розяснено, що правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

У п. 3.10 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 №11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» зазначено, що ознаками правочину, що підпадає під дію статті 233 ЦК України, є вчинення особою правочину на вкрай невигідних для себе умовах (зокрема, реалізації за низьку оплату майна, що має значну цінність), під впливом тяжкої для неї обставини (наприклад, під загрозою банкрутства) і добровільно, тобто за відсутності насильства, обману чи помилки, можливо, навіть з ініціативи самого позивача. Доведення того, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено або було б вчинено на інших умовах, покладається на позивача. Останній, крім повернення йому одержаного другою стороною, вправі вимагати відшкодування йому завданих збитків і моральної шкоди стороною, яка скористалася тяжкою обставиною.

З огляду на викладене, для кваліфікації правочину за ст. 233 Цивільного кодексу України необхідна обов'язкова наявність зазначених двох умов у сукупності: вплив тяжкої обставини і вкрай невигідні умови. Крім того, має бути причинно-наслідковий зв'язок між тяжкими обставинами та укладеним правочином (його укладання саме з метою усунення обставин).

Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Частиною 7 ст. 179 Господарського кодексу України передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обовязків (ст. 626 Цивільного кодексу України).

Згідно з ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Частиною 1 статті 1054 ЦК України визначено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобовязується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобовязується повернути кредит та сплатити проценти.

Частиною 2 ст. 345 Господарського кодексу України передбачено, що кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі. У кредитному договорі передбачаються мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту.

Підприємництвом, відповідно до ст. 42 ГК України, є самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Принципи підприємницької діяльності визначено статтею 44 ГК України. Так, підприємництво здійснюється на основі: вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності; самостійного формування підприємцем програми діяльності, вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону; вільного найму підприємцем працівників; комерційного розрахунку та власного комерційного ризику; вільного розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом; самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.

Статтею 627 ЦК України встановлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обовязковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Як вірно встановлено місцевим господарським судом, на момент укладення спірної додаткової угоди сторони досягли згоди щодо всіх її істотних умов та бажали настання цивільних прав та обовязків. Такі умови були погоджені позичальником (позивачем), ним не заперечувались, та в подальшому були схвалені шляхом вчинення дій, спрямованих на виконання Кредитного договору, що підтверджується наявними в матеріалах справи розрахунком заборгованості позивача за Кредитним договором та копіями виписок з банківського рахунку.

Позивач, оскаржуючи додаткову угоду № 2, посилається на те, що під впливом тяжких економічних обставин, всупереч внутрішньому волевиявленню позивача було укладено спірну додаткову угоду на отримання кредиту в розмірі, який значно перевищував суму, яка дійсно була надана у користування позивача. Крім того, зазначив, що на момент укладання вказаної угоди позивач перебував у стані, який загрожував припиненням роботи підприємства, що є свідченням тяжких обставин, а також зауважив, що фактично не отримував у користування грошові кошти в розмірі 199 890 000,00 грн., оскільки останні були передані у користування відповідача шляхом їх розміщення на депозитному рахунку позивача.

Як вбачається з матеріалів справи, 12.02.2010 Закрите акціонерне товариство «ЧИНБАР» звернулось до відповідача з заявою про надання в розрізі кредитної лінії згідно з Кредитним договором №23-09-980-KL від 24.09.2009 траншу в сумі 210 000 000,00 грн. Платіжним дорученням №198 від 12.02.2010 року вказана сума була перерахована на рахунок Позивача.

Отже, грошові кошти в сумі 210 000 000,00 грн. згідно додаткової угоди № 2 від 12.02.2010 були надані позивачу.

На підтвердження наявності тяжких обставин, позивач надав звіт про фінансові результати з 2007 по 2009 роки, копії договорів з іншими підприємствами та довідки про обсяги виконання замовлень та відвантаження продукції.

Однак, з матеріалів справи не вбачається, що за весь час дії спірного договору порушивалось питання про банкрутство Публічного акціонерного товариства «ЧИНБАР» чи самим підприємством чи його кредиторами, доказів перебування позивача в стадії припинення матеріали справи також не містять.

З огляду на зазначене, надані позивачем звіти про фінансові результати, копії договорів та довідки не підтверджують перебування товариства у тяжкому фінансовому стані.

Відповідно до статей 33, 34 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно з ч. 1 ст. 43 ГПК України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і обєктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Враховуючи вищевикладене, судова колегія вважає, що позивачем не доведено, що на момент укладення оскаржуваної додаткової угоди № 2 від 12.02.2010 він перебував у скрутному фінансовому становищі, яке б полягало у відсутності коштів для нормального ведення господарської діяльності, або для нього існувала загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно було б укласти такий правочин, а відтак, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відсутності підстав, передбачених ст. 233 ЦК України, для визнання оскаржуваної додаткової угоди частково недійсною.

У відзиві на позовну заяву відповідач заявив про застосування строку позовної давності до позовних вимог Публічного акціонерного товариства «ЧИНБАР».

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно зі ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Частиною 3 статті 267 ЦК України встановлено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Як зазначено у п. 2.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 10 «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен зясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості.

Враховуючи вищевикладене, суд першої інстанції правомірно не застосував строк позовної давності та дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову у звязку з недоведеністю позовних вимог.

Заперечення скаржника, викладені в апеляційній скарзі, не приймаються колегією суддів до уваги, оскільки не спростовують висновків суду першої інстанції.

З огляду на зазначене, колегія суддів прийшла до висновку, що оскаржуване рішення відповідає фактичним обставинам, матеріалам справи та вимогам законодавства, а тому рішення господарського суду міста Києва від 01.10.2015 у справі № 910/22657/15 слід залишити без змін, а апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «ЧИНБАР» - без задоволення.

Керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 105 ГПК України, апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1.Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «ЧИНБАР» на рішення господарського суду міста Києва від 01.10.2015 у справі № 910/22657/15 залишити без задоволення.

2.Рішення господарського суду міста Києва від 01.10.2015 у справі № 910/22657/15 залишити без змін.

3.Матеріали справи № 910/22657/15 повернути до господарського суду міста Києва.

Головуючий суддя Г.В. Корсакова

СуддіЮ.Л. Власов

ОСОБА_1