Рішення № 54704278, 12.11.2015, Рівненський районний суд Рівненської області

Справа № 570/4572/14-ц

Номер провадження 2/570/129/2015

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 листопада 2015 року

Рівненський районний суд Рівненської області:

в особі судді Кушнір Н.В.

з участю представника позивача-відповідача адвоката ОСОБА_1,

відповідача-зустрічного позивача ОСОБА_2,

її представника адвоката ОСОБА_3,

представника зустрічного відповідача адвоката ОСОБА_4,

представників органу опіки та піклування ОСОБА_5,

ОСОБА_6,

ОСОБА_7,

прокурорів Лукасевича А.І.,

ОСОБА_8,

при секретарі судового засідання Бардабуш В.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в приміщенні Рівненського районного суду Рівненської області ( м.Рівне вул.П.Могили 24 ) цивільну справу за позовом ОСОБА_9 до ОСОБА_2, ОСОБА_10, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: орган опіки та піклування Рівненської районної державної адміністрації, прокурор Рівненського району про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням та за зустрічним позовом ОСОБА_2, що також діє в інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_10, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: орган опіки та піклування Рівненської районної державної адміністрації до ОСОБА_9, ОСОБА_11, ОСОБА_12, органу приватизації в особі Зорянської сільської ради Рівненського району Рівненської області про вселення, встановлення порядку користування житлом, усунення перешкод у його користуванні, визнання частково недійсним рішення органу приватизації та свідоцтва про право власності на нерухоме майно, зняття осіб з реєстраційного обліку,

в с т а н о в и в :

05 березня 2014 року ОСОБА_9 звернувся до суду з позовом і на підставі ст.ст.71, 72 ЖК України просить визнати ОСОБА_2 та ОСОБА_10 своїх бувшу дружину та сина такими, що втратили право користування житловим приміщення у службовій квартирі АДРЕСА_1.

В обґрунтування своїх вимог вказував, що є наймачем вказаної квартири. В квартирі, крім нього, зареєстровані відповідачі: неповнолітній син ОСОБА_13 та колишня дружина, з якою він перебував у зареєстрованому шлюбі до 17 жовтня 2012 року. Посилаючись на те, що, будучи вписані в ордер на вказану квартиру у березні 2010 року, відповідачі без поважних причин та з власної волі не скористалися своїм правом на вселення, в спірній квартирі не проживали без поважних причин, не сплачували вартість комунальних послуг.

Згідно вимог зустрічної позовної заяви позивач ОСОБА_2 просить

●поселити її з сином у квартиру № 55 буд.№ 7 по вул.Жовтневій в с.Зоря Рівненського району Рівненської області;

●виділити їй меншу, а бувшому чоловіку з їх сином більшу кімнату для проживання;

●зобов»язати бувшого чоловіка та його дружину з її неповнолітнім сином не чинити їм перешкод у користуванні вказаним житлом;

●визнати частково недійсним рішення органу приватизації № 62о від 21 жовтня 2014 року та свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 21 жовтня 2014 року в частині виключення з них відомостей щодо ОСОБА_11 та ОСОБА_12 шляхом внесення відомостей відносно неї та їх сина;

●зняти з реєстраційного обліку спірного житла ОСОБА_11 та ОСОБА_12 як осіб, що отримали таку реєстрацію протиправно;

●компенсувати за рахунок відповідача судові витрати.

В обґрунтування своїх вимог покликається на те, що у вказану квартиру їх сім»я не вселилася з поважних причин, а після розлучення чоловік чинив у цьому їй з сином перешкоди. Під час приватизації він незаконно зняв з реєстрації її та їх неповнолітнього сина, а зареєстрував свою другу дружину та її сина, провівши після цього приватизацію вказаної квартири на вказаних трьох осіб.

Всіх учасників судового процесу відповідно до ст.ст.74-76 ЦПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду справи. Зважаючи на те, що явку сторін не було визнано обов'язковою, а також враховуючи достатність матеріалів справи для прийняття рішення та доказів про правовідносини сторін, відсутність необхідності заслуховувати їх особисті пояснення з приводу спору суд, беручи до уваги встановлені строки розгляду цивільних справ, дійшов висновку про можливість розглянути справу за відсутності учасників судового розгляду, які не з»явилися до суду.

Позивач-зустрічний відповідач ОСОБА_9 у поданій до суду заяві просить справу розглянути у його відсутність у присутності його представника на підставі наявних матеріалів справи. У поданих письмових запереченнях на зустрічну позовну заяву просить первісний позов задоволити, а у зустрічному - відмовити за безпідставністю.

По суті спору стверджує, що після розірвання шлюбу бувша дружина та їх син залишилися проживати в ІНФОРМАЦІЯ_1. Бувша дружина не є членом його сім»ї, тому на даний час, не дивлячись на реєстрацію за адресою спірної квартири, не має права користувача чи власника. Така реєстрація створює йому перешкоди як власнику майна, оскільки бувша дружина не сплачує жодних комунальних послуг. Щодо неповнолітнього сина, то він, як особа, що на даний час досягла 14 років, самостійно обрав місце проживання з матір»ю і він як батько поважає такий його вибір.

Його представник адвокат ОСОБА_1 підтримує первісний позов, просить у задоволенні зустрічного позову відмовити, оскільки відповідачі по зустрічному позову є власниками спірного нерухомого майна, тому бувшу дружину довірителя та їх сина необхідно виписати з квартири на підставі ст.405 ЦК України. Вважає, що з переходом права власності на квартиру до ОСОБА_9 та членів його нової сім»ї - дружини ОСОБА_11 та її сина ОСОБА_14 його бувша дружина ОСОБА_2 та їх неповнолітній син ОСОБА_13 втратили статус члена сім»ї власника квартири, тому не мають самостійного законного права користування спірною квартирою. Вселення цих осіб до спірної квартири суперечить нормам житлового законодавства, і такими діями позивачу та членам його нової сім»ї буде завдано моральну шкоду у вигляді порушення звичного та нормального способу життя.

Відповідач-зустрічний позивач ОСОБА_2 просить відмовити у первісному позові та задоволити зустрічний позов.

По суті справи показала, що під час шлюбу не вселялася у спірне житло, оскільки це було їх спільне як подружжя рішення. Вони проживали у квартирі її батьків і з 2011 року здавали спірне житло у найм, попередньо зробивши там ремонт. Через погіршення шлюбних відносин з позивачем з весни 2012 року, припинення між ними шлюбу в жовтні 2012 року, не могла вселитися у вказане житло. Бувший чоловік з метою позбавлення її та їх сина права на приватизацію спірного житла шляхом обману, незаконно, без її відома і згоди, приватизував їх квартиру на себе та нову дружину з її сином.

Її представник адвокат ОСОБА_3, підтримуючи вимоги та аргументацію свого довірителя, показав, що не будучи в даний час власником квартири, в якій вона зареєстрована, його довіритель та неповнолітній син позбавлені можливості в ній проживати і зацікавлені в поверненні сторін до первісного стану з метою реалізувати своє право на приватизацію квартири, повернутої до державного житлового фонду. Він вважає, що приватизацію спірної квартири проведено з порушенням законодавства на підставі довідок, які не відображали дійсних на той час обставин справи, бо в судовому порядку права на дану квартиру його довіритель та їх неповнолітня дитина позбавлені не були, ОСОБА_9 однозначно усвідомлював їх право прийняти участь у приватизації даної квартири.

Ураховуючи правові норми щодо житлових прав, склад сім'ї (3 особи), розмір жилої площі, що припадає на одну особу, норму жилої площі для надання одній особі й вимоги, що ставляться до жилого приміщення (ст.ст.47, 48, 50 ЖК України), взаємовідносини сторін та наявність у квартирі двох ізольованих кімнат, вважає за можливе встановити порядок користування житловими приміщення шляхом виділення позивачу меншої кімнати, а бувшому чоловіку з їх сином, які є особами однієї статті, більшої житлової кімнати. Решту приміщень у вказаній квартирі необхідно залишити у спільному користуванні. При такому порядку користуванні права наймачів не будуть порушені та це не призведе до постановлення будь-кого на квартирний облік, як осіб, що потребують поліпшення умов проживання. Задоволення позову в цій частині не суперечитиме вимогам чинного законодавства та не порушуватиме жодних прав наймачів, а також не погіршуватиме її житлових умов.

Представник зустрічного відповідача ОСОБА_11 адвокат ОСОБА_4 просить відмовити у задоволенні зустрічного позову, оскільки ОСОБА_2 фактично не оспорює приватизацію квартири, просто просить замінити нову дружину з її сином на її та їх сина, що не є в компетенції суду. Оскільки на момент вселення ОСОБА_4 у квартиру єдиним наймачем був ОСОБА_9, він і дав згоду на її поселення. ОСОБА_12 як неповнолітній син ОСОБА_15 вселився до матері навіть без згоди ОСОБА_9 як основного квартиронаймача.

Щодо первісного позову, то вважає, що оскільки відповідачі не проживали у спірній квартирі, що не оспорюється ними, тому є всі підстави для визнання ОСОБА_2 та її малолітнього сина такими, що втратили право користування спірною квартирою з березня 2010 року. В зв'язку з цим не підлягають задоволенню і зустрічні позовні вимоги про визнання права користування спірним жилим приміщенням та вселення. Вимоги про визнання незаконними та скасування розпорядження органу приватизації та свідоцтва про право власності на житло є похідними і випливають з основного позову, а тому позовні вимоги в цій частині також не підлягають задоволенню.

У поданій до суду заяві в.о.сільського голови ОСОБА_16 як представник відповідача по зустрічному позову просить справу слухати у їх відсутність, підтримують позов зустрічного позивача.

Представники органу опіки та піклування, підтримуючи аргументацію адвоката ОСОБА_3 вважають, що в даному спорі грубо порушені житлові права неповнолітнього ОСОБА_10.

Їх думку підтримує прокурор, вважаючи, що первісним позивачем не доведено підстав для задоволення позову, оскільки бувша дружина та син були позбавлені можливості користуватися житлом внаслідок перешкод їм у цьому позивачем та обману з його сторони. Приватизація квартири в жовтні 2014 року проведена незаконно, оскільки вже 12 вересня 2014 року основний квартиронаймач достовірно знав, що зняття з реєстрації бувшої дружини та їх неповнолітнього сина скасоване, і вони, залишаючись зареєстрованими у вказаному житлі, мають право на його приватизацію навіть при фактичному непроживанні у ньому.

Заслухавши пояснення учасників судового розгляду, показання свідків, з»ясувавши обставини та вивчивши матеріали справи, дослідивши подані письмові докази, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов таких висновків.

Вимоги ст.214 ЦПК Кодексу зобов»язують суд під час ухвалення рішення вирішити такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин. Відповідно до ст.16 цього кодексу звертаючись до суду, позивач за власним розсудом обирає спосіб захисту. Обравши спосіб захисту позивач в силу ст.ст.10, 60 ЦПК України, діючи на засадах змагальності, повинен переконливими, належними та припустимими доказами довести правову та фактичну підставу заявлених ним вимог. Розглядаючи справу, суд забезпечив сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, рівні можливості щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Сторони у справі скористались правовою допомогою.

Предметом спору є службова квартира АДРЕСА_1.

Суть первісного позову полягає у припиненні правовідносин найму через втрату відповідачами права користування ним, а суттю зустрічного - захист порушеного права наймачів на приватизацію вказаного житла.

Як встановлено судом, ОСОБА_9 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 1997 рік по 17 жовтня 2012 року, син подружжя ОСОБА_10 ІНФОРМАЦІЯ_2 проживає з матір»ю, батько на його утримання сплачує аліменти.

Відповідно до ордеру від 19 березня 2010 року на підставі рішення № 28 виконкому Зорянської сільської ради Рівненського району Рівненської області від 28 січня 2010 року вказаній сім»ї виділена службова квартира за вказаною адресою. Вказані особи зареєстровані за адресою спірного житла з 02 квітня 2010 року.

Як показали свідки ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19 знайомі ОСОБА_2, знають їх сім»ю дуже давно. ОСОБА_2 проживали у квартирі батьків ОСОБА_20 в м.Рівне. Згодом на їх сім»ю виділили службову квартиру в с.Зоря, яка фактично не була придатною для проживання, у зв»язку з цим у ній проводився тривалий ремонт. між подружжям була домовленість, що після проведення ремонту квартира здається в найм, щоб віддати борги, затрачені на ремонт, крім того подружжя працювало, а син навчався в м.Рівне, а на 18 річчя сина квартира буде передана йому у власність. Після розлучення плани чоловіка змінилися і він, зрадивши своє слово офіцера, повів себе не як батько, не повідомляючи про свої наміри ні сина, ні бувшу дружину, ніхто не міг навіть подумати, що батько вчинить так проти свого єдиного сина.

Свідки ОСОБА_21 та ОСОБА_22 сусіди по площадці спірної квартири підтвердили, що у даному житлі близько двох років проживають ОСОБА_9 та ОСОБА_11. Ні бувша дружина ОСОБА_23, ні сам ОСОБА_9 раніше у квартирі ніколи не проживали, бо спочатку у ній робився ремонт, а потім там проживали квартиранти.

Згідно акту обстеження службового житла станом на 06 лютого 2013 року у квартирі проживав ОСОБА_9 з дружиною ОСОБА_11 та її сином ОСОБА_14. Зі слів сусідів його бувша дружина ОСОБА_23 та їх син ОСОБА_13 у даній квартирі не проживали і не проживають. Аналогічні акти складено 08 липня та 09 грудня 2013 року.

Відповідно до довідки Зорянської сільської ради від 11 жовтня 2013 року на ім»я зареєстрованого у квартирі ОСОБА_9 у квартирі зареєстровані також його колишня дружина ОСОБА_23 та їх син ОСОБА_13.

На підставі вказаних документів 18 квітня 2014 року Рівненським районним судом Рівненської області винесене заочне рішення про задоволення позову ОСОБА_9 до ОСОБА_2, ОСОБА_10 про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, яке було скасоване за заявою відповідача 12 вересня 2014 року і в цей же день ОСОБА_9 позивач по справі отримав вказану ухвалу.

Не дивлячись на це, станом на 17 жовтня 2014 року за вказаною адресою зареєстровані лише ОСОБА_9, ОСОБА_11 та ОСОБА_24, що вбачається з довідки Зорянської сільської ради за адресою спірного житла. В цей же день подана заява від наймача про приватизацію вказаної квартири.

21 жовтня 2014 року на підставі розпорядження органу приватизації № 626 від 20 жовтня 2014 року керівником органу приватизації видане свідоцтво про право власності на нерухоме майно спірну квартиру на вказаних зареєстрованих осіб.

Зазначені обставини є визнаними сторонами, а тому у відповідності до ч.1 ст.61 ЦПК України не підлягають доказуванню.

Відповідно до ст.47 Конституції України кожен має право на житло, ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Ст.9 ЖК України визначено, що ніхто не може бути обмежений у праві користуватися жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій. Згідно зі ст.310 ЦК України фізична особа має право на місце проживання.

Враховуючи, що спірні правовідносини виникли на момент перебування даної квартири у будинку державного житлового фонду, то вони регулюються положеннями ст.ст.64, 71, 72 ЖК України.

Згідно ст.64 ЖК України члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму житлового приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Якщо вказані особи перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.

Згідно з положеннями ст.ст.71, 72 цього Кодексу особа може бути визнана судом такою, що втратила право користування жилим приміщенням, якщо не проживає в ньому понад шість місяців без поважних причин. Якщо наймач був відсутнім з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом. Пленум Верховного Суду України в п.10 постанови від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» роз'яснив судам, що у справах цієї категорії необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наведений в ст.71 ЖК УРСР перелік випадків збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї не є вичерпним. Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначаються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та правил ст.212 ЦПК України щодо оцінки доказів.

Держава забезпечила сім»ю ОСОБА_11 спірним житлом, яке вони використовували на власний розсуд. Ніким не заперечується їх реєстрації за вказаною адресою фактично зразу ж після отримання ордеру, тривале проведення ремонту, оскільки житло при отриманні ордеру та ще тривалий час не було придатне до проживання, в подальшому здача квартири у найм.

Не відповідає дійсності та спростовується доказами по справі твердження позивача у позовній заяві про те, що він із-за неприязних стосунків з дружиною після отримання ордеру в 2010 році одноособово вселився у спірне житло. З пояснень сторін та показів свідків слідує, що лише навесні 2012 року ОСОБА_9 виселився з квартири батьків дружини в м.Рівному, де вони проживали, у зв'язку з тим, що фактично створив нову сім'ю. Він залишив сім»ю та мешкав у квартирі жінки, з якою проживав без реєстрації шлюбу, згодом одружився з нею і у спірну квартиру вселився разом з новою дружиною та її дитиною лише у 2013 році.

Заперечуючи проти первісного позову та обґрунтовуючи свої вимоги за зустрічним позовом, ОСОБА_2 посилалася на те, що з 2010 року в спірній квартирі не проживала спочатку через таке спільне рішення подружжя, а згодом через погіршення шлюбних відносин з чоловіком, потім через створення їй перешкод у користуванні квартирою та позбавленні законних підстав на користування житлом після припинення шлюбних відносин з позивачем, незаконною приватизацією квартири у 2014 році, без її відома, та оформлення права власності на квартиру за позивачем та його новою сім»єю. На думку суду, вказані заперечення відповідача щодо поважності причин її відсутності в спірному житлі понад встановлений законом строк заслуговують на увагу, оскільки підтверджуються наданими нею доказами.

Те, що позивач несе витрати на утримання спірного житла не є підставою для задоволення первісного позову та не позбавляє його права звернутися до суду з позовом до відповідачів про стягнення понесених ним витрат.

Намагання сторони позивача захистити порушене право власності на вказане житло не стосується даного позову, оскільки його предметом є службова квартира, а суттю спору позбавлення наймачів права його користуванням. Суд відхиляє доводи сторони первісного позивача про одночасне застосування різних правових норм - ст.71 ЖК України (про право на користування житлом наймачами) та ст.405 ЦК України (про право членів сім'ї власника житла на користування цим житлом), оскільки саме на вказану норму ЖК України покликався позивач при зверненні до суду із первісним позовом, тобто до моменту приватизації спірного жилого приміщення і саме ці обставини перевірялися судом. Наявність посилання на відповідну норму ЦК України свідчить про намагання узаконити проведену приватизацію. Спір між сторонами вирішується у відповідності з вимогами чинного в державі Житлового кодексу УРСР та на підставі наданих сторонами доказів, тому безпідставним є посилання на порушення ст.8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Також суд оцінює критично доводи позивача в обґрунтування свого позову про те, що станом на сьогодні бувша дружина та їх син проживають за іншою адресою, оскільки дана обставина не свідчить про те, що вони на момент звернення з первісним позовом про визнання осіб такими, що втратили право на користування жилим приміщенням, понад встановлений законодавством 6-ти місячний строк не відносилися до квартири як до свого місця проживання.

Акти, надані позивачем, підписані сусідами та ніким не засвідчені, вказують про непроживання відповідачів у квартирі, про відсутність їх речей, але не містять даних про те, з якого часу не проживають відповідачі у спірній квартирі та причини їх непроживання.

Аналізуючи показання сторін, свідків по справі, необхідно зазначити, що між ОСОБА_9 та його бувшою дружиною існує тривалий конфлікт, який перешкоджає проживанню в спірній квартирі. Через погіршення шлюбних відносин між сторонами ОСОБА_2 вимушено не поселялася у спірну квартиру, але навіть після припинення шлюбних відносин не втрачала зв'язок з квартирою та інтерес до цього житла, що не заперечується сторонами. Мав місце і той факт, що бувше подружжя неодноразово спілкувалися щодо передачі квартири у власність їх сину, що підтверджує наявність інтересу бувшої дружини до спірного житла. Встановлено, що від замків вказаних дверей в бувшої дружини відсутні ключі, що є перешкодою можливості вселення і подальшого проживання з неповнолітнім сином в даній квартирі.

За таких обставин, на думку суду, через погіршення шлюбних відносин між сторонами, та відсутність моральних підстав для вселення відповідачів у квартиру після припинення шлюбних відносин та створення чоловіком нової сім»ї, відсутність відповідача та її малолітньої дитини за місцем реєстрації не можна вважати безпричинною. Зі змісту позовної заяви не вбачається фактів того, що непроживання відповідачів у вищезазначеній квартирі є добровільним, відсутність у бувшої дружини ключів від спірної квартири ні під час подружнього життя, ні після припинення подружніх стосунків ніким не заперечується. Отже, доводи позивача про те, що відповідач добровільно не вселилася у спірну квартиру, у зв'язку з цим втратила право користування вказаним житлом, ніякими належними та допустимими доказами не підтвердженні і відповідачем не визнані.

Виходячи з того, що ОСОБА_2 не втрачала зв'язок з квартирою та права користування нею у відповідності до вимог ст.71 ЖК України, то її та її неповнолітнього сина право на користування квартирою підлягає захисту. Суд дійшов висновку про недоведеність позивачем втрати відповідачами права на користування спірною квартирою згідно ст.71 ЖК України, тому відмовляє у задоволенні первісних позовних вимог. Крім того, сам по собі той факт, що ОСОБА_2 в оспорюваний період не зверталася до суду чи правоохоронних органів з вимогою про примусове вселення, не може бути підставою для задоволення первісного позову.

Щодо вселення бувших наймачів у вказану квартиру, то в судовому засіданні сторона власників квартири пояснила, що бувша дружина та син як могли, так і можуть проживати в спірній квартирі, але це, безперечно, створить додаткові труднощі для власників квартири у зв»язку з відсутністю можливості використовувати житло за цільовим призначенням, оскільки наявність триваючого внутрішньо-сімейний конфлікту між бувшим подружжям ніким не заперечується.

Щодо неповнолітнього сина, то відповідно до ч.2 ст.160 Сімейного Кодексу України місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за загальною згодою батьків та самої дитини. Сторони не заперечували, що після розірвання шлюбу за згодою батьків місце проживання сина ОСОБА_13 визначено з матір»ю і спору з цього приводу не виникало.

Оскільки бувшу дружину з сином самоуправно з оспорюваної квартири ніхто не виселяв, бо вони там і не жили, а мати звернулася до суду за захистом прав та інтересів своїх і дитини та просила задовольнити їх одночасно, тому, на думку суду, позовні вимоги в цій частині є безпідставними, оскільки доказів про наявність саме такого спору зустрічним позивачем не представлено. Крім того, суд вважає, що оскільки правова підстава зняття вказаних осіб з реєстраційного обліку у спірній квартирі відпала в зв'язку із скасуванням заочного рішення Рівненського районного суду Рівненської області, а тому вони мають право на реєстрацію у вказаній квартирі та користування і вселення в неї.

Щодо зобов»язань для бувшого чоловіка та його дружини з її неповнолітнім сином не чинити бувшим наймачам перешкод у користуванні вказаним житлом, то діючим законодавством не передбачено захист таких вимог на майбутнє.

Щодо позовної вимоги про виділення ОСОБА_2 меншої, а бувшому чоловікові з їх сином більшої кімнати для проживання, то, дійсно, згідно ст.104 ЖК України член сім»ї наймача вправі вимагати за згодою інших членів сім»ї, які проживають разом з ним, укладання з ним окремого договору найму, якщо житлову площу, що припадає на нього, може бути виділена у вигляді приміщення, яке відповідає вимогам ст.63 цього Кодексу. У разі відмови членів сім»ї дати згоду на укладання окремого договору найму спір може бути вирішено в судовому порядку.

Згідно п.16 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12.04.1985 року N 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» в силу ст.104 ЖК суд вправі задовольнити вимоги члена сім'ї наймача про поділ жилого приміщення, якщо жилу площу, що припадає на нього (або з урахуванням укладеної угоди про порядок користування жилим приміщенням), може бути виділено у вигляді ізольованого приміщення, яке складається з однієї або кількох кімнат, розмір якого не менше встановленого для надання одній особі.

Разом з тим, судом взято до уваги, що в спірній квартирі мешкає відповідач з новою дружиною та її неповнолітнім сином, питання щодо виселення яких позивачем поставлено не було.

За таких умов ці позовні вимоги задоволені бути не можуть, оскільки на час розгляду справи вказана квартира перебуває у спільній частковій власності вказаних осіб по 1/3 ідеальній частці кожному і їм видано свідоцтво про право власності на житло. За відсутності доказів чинення перешкод у користуванні житлом, відсутні підстави для задоволення позову в частині встановлення між сторонами порядку користування таким, оскільки виключає можливість встановлення порядку користування вказаним житлом у зв'язку зі зміною його правового статусу.

При виникнення підстав для вирішення питання встановлення порядку такого користування позивачі не позбавлені права звернення до суду з такими вимогами.

Щодо визнання частково недійсним рішення органу приватизації № 62о від 21 жовтня 2014 року та свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 21 жовтня 2014 року в частині виключення з них відомостей щодо ОСОБА_11 та ОСОБА_12 шляхом внесення відомостей відносно неї та їх сина, то суд прийшов до таких висновків.

Державний житловий фонд - це житловий фонд місцевих рад народних депутатів та житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні та оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ. Сторонами не оспорювався зміна статусу квартири зі службової, хоча відповідні докази про це сторони не представляли.

Дії уповноваженого органу приватизації житлового фонду щодо передачі спірної квартири у власність (прийняття розпорядження щодо передачі спірної квартири у приватну власність з оформленням свідоцтва про право власності на житло) свідчать про наявність волі власника державного житлового фонду на відчуження спірної квартири.

Відповідно до ст.1, ч.1 ст.5, ст.8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» наймачі квартир державного житлового фонду та члени їх сімей, які постійно проживають у квартирі разом з наймачем або за яким зберігається право на житло, мають право на приватизацію займаних квартир шляхом передачі їм цих квартир у спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї на підставі рішення відповідного органу приватизації.

До членів сім'ї наймача включаються лише громадяни, які постійно мешкають у квартирі разом з наймачем або за якими зберігається право на житло.

При оформленні заяви на приватизацію квартири громадянин бере на підприємстві, що обслуговує жилий будинок, довідку про склад сім'ї та займані приміщення. У довідці вказуються члени сім'ї наймача, які прописані та мешкають разом з ним, а також тимчасово відсутні особи, за якими зберігається право на житло (пункти 3,20,21 Положення).

Виходячи з аналізу змісту вказаного Закону, ст.ст.1, 6, 9, 61 ЖК України, ст. 29 ЦК України місцем постійного проживання особи є житлове приміщення, в якому особа постійно проживає, має передбачені ст.64 ЖК України права користування цим приміщенням і на яке за собою зберігається це право і при тимчасовій відсутності (у випадках, передбачених ст.71 ЖК України) а відтак, і право на приватизацію разом з іншими членами сім'ї.

За таких обставин при вирішенні зазначеного спору, пов'язаного з наявністю чи відсутністю у позивача права на приватизацію спірного житлового приміщення в момент реалізації відповідачами цього права, суд, відповідно до вимог ст.ст.213-215 ЦПК України, повинен установити, чи було на той момент спірне житло місце постійного проживання позивача або на яке за нею, відповідно до ст.71 ЖК України, зберігалися права, передбачені ст.65 ЖК України та ст.5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».

На час приватизації спірної квартири та отримання власниками розпорядження органу приватизації та свідоцтва на право на житло позивачі по зустрічному позову відповідно до вимог ст.71 ЖК України, не визнані такими, що втратили право користування квартирою.

При визначенні кола членів сімї суду необхідно виходити з положень ст.64 ЖК України. Ст.65 ЖК України встановлено, що наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Згідно з розясненнями, що містяться в п.9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» при розгляді спорів про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен зясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сімї наймача, чи прописані вони в цьому жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сімї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням.

Проте письмової згоди ОСОБА_2 на вселення ОСОБА_11 не було, як і не погоджувалося з нею питання її реєстрації в квартирі.

Відповідно до наведених норм Закону та положень ЖК України право на приватизацію мають особи, які поселились у квартиру в установленому законом порядку, у тому числі з дотриманням правил реєстрації, і постійно проживають на момент проведення приватизації. Лише один факт проживання в квартирі без з» ясування підстав поселення в неї не свідчить про набуття права користування квартирою, а відповідно й права на її приватизацію.

Приватизація є цивільно-правовою угодою і може бути визнана недійсною з підстав, передбачених цивільним законодавством для визнання угод недійсними.

Беручи до уваги вищевикладене, суд вважає, що ОСОБА_9 при поданні заяви 17 жовтня 2012 року про приватизацію житла були порушені права його бувшої дружини та їх малолітнього сина, оскільки відомості про них не були зазначені в пакеті документів, передбачених Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду". Зазначені обставини підтверджують той факт, що приватизація квартири відбулась з порушенням Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» та з порушенням прав первісних відповідачів, оскільки вони у судовому порядку не були визнані такими, що втратили право користування житловим приміщенням, оскільки позов про захист житлових прав первісного позивача перебував на розгляді в суді та на момент приватизації зберігали таке право, оскільки були тимчасово відсутні у вказаній квартирі внаслідок створення їм перешкод зі сторони у користуванні цією квартирою.

Разом з тим, згідно з вимогами ч.2 ст.6 Конституції України органи, зокрема, судової влади, здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. Суд своїм рішенням не може заміняти рішення органів, на які законом покладені відповідні обов»язки. Так, згідно ч.1 ст.8 вищевказаного Закону приватизація здійснюється уповноваженими на це органами, тобто суд не вправі включати в рішення про приватизацію осіб, рішення по яких орган приватизації не приймав, і передавати у власність житловий фонд.

Також не підлягає до задоволення вимога про зняття з реєстраційного обліку спірного житла ОСОБА_11 та ОСОБА_12 як осіб, що отримали таку реєстрацію протиправно, бо відповідно до ст.ст.7, 11 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" зняття з реєстрації місця проживання здійснюється на підставі, зокрема, судового рішення, яке набрало законної сили, про 1) позбавлення права власності на житлове приміщення, 2) позбавлення права користування житловим приміщенням, 3) визнання особи безвісно відсутньою, 4) визнання особи померлою. Таким чином, вирішення питання про зняття особи з реєстраційного обліку залежить, зокрема, від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цвітного законодавства. Даний висновок висловлений у постанові Верховного Суду україни від 16 січня 2012 року у справі № 6-57цс11.

Реєстрація місця проживання та місця перебування осіб здійснюється органом реєстрації. Центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері реєстрації фізичних осіб, затверджує відповідно до закону порядок реєстрації місця проживання та місця перебування осіб в Україні, зразки документів, необхідних для реєстрації і зняття з реєстрації місця проживання та місця перебування.

Таким чином, самі по собі позовні вимоги про зняття з реєстрації ґрунтуються на обов'язках державного органу, який здійснює реєстрацію місця проживання особи, тому є зайвими, хоча це є правовим наслідком первісної вимоги і додатковою гарантією судового захисту суб'єктивних цивільних прав позивача.

За змістом ч.1 ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу і такого самостійного способу захисту порушеного права або інтересу як зняття особи з реєстрації місця проживання не передбачено.

Предметом позову є зняття з реєстрації місця проживання відповідачів. Вирішення такої вимоги можливе в поєднанні з вирішенням питання про відсутність у відповідачів права користування спірною квартирою.

Такої ж вимоги не заявлено, а змінювати позовні вимоги самостійно суд не вправі відповідно до ст. 11 ЦПК України. Такі обставини свідчать про неправильність обрання позивачем способу захисту порушеного права, а тому в задоволенні цих позовних вимог слід відмовити за безпідставністю вимог.

Відмовляючи в задоволенні позовів, суд виходив з того, що сторонами належними та достовірними доказами не доведені свої позовні вимоги, або ж обраний невірний спосіб їх захисту. Суд вважає, що задоволення позовів не забезпечує справедливу рівновагу між інтересами наймачів на мирне користування майном. Визначений ними спосіб по суті спір не вирішує та буде призводити до нових конфліктів сторін, а також порушення інтересів, зокрема, неповнолітніх дітей.

На підставі ст.88 ЦПК України понесені позивачами витрати залишаються на них у зв"язку з відмовою у задоволенні позову.

З огляду на викладене, на підставі ст.ст.47, 50, 71, 72 ЖК України, ст.405 ЦК України, Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», керуючись ст.10, 11, 60, 88, 209, 213-215 ЦПК України, суд

в и р і ш и в :

відмовити у позові ОСОБА_9 до ОСОБА_2, ОСОБА_10, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: орган опіки та піклування Рівненської районної державної адміністрації, прокурор Рівненського району про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням.

Відмовити у зустрічному позові ОСОБА_2, що також діє в інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_10, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: орган опіки та піклування Рівненської районної державної адміністрації до ОСОБА_9, ОСОБА_11, ОСОБА_12, органу приватизації в особі Зорянської сільської ради Рівненського району Рівненської області про вселення, встановлення порядку користування житлом, усунення перешкод у його користуванні, визнання частково недійсним рішення органу приватизації та свідоцтва про право власності на нерухоме майно, зняття осіб з реєстраційного обліку.

Вступна та резолютивна частини судового рішення проголошені 12 листопада 2015 року. Повний текст виготовлено 17 листопада 2015 року.

Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду Рівненської області через Рівненський районний суд Рівненської області протягом десяти днів з дня проголошення.

Суддя Кушнір Н.В.