Постанова № 54681837, 23.12.2015, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа: № 826/6583/14 Головуючий у 1-й інстанції:Нагорянський С.І.

Суддя-доповідач:Міщук М.С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 грудня 2015 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі:

головуючого судді суддів: при секретарі Міщука М.С. Бєлової Л.В., Гром Л.М. Доценку О.І.розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги Міністерства соціальної політики України, ОСОБА_5 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 жовтня 2015 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_5 до Міністерства соціальної політики України, третя особа Національне агенство України з питань державної служби про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення коштів, -

ВСТАНОВИВ:

16 травня 2014 року ОСОБА_5 звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Міністерства соціальної політики України, третя особа Національне агентство України з питань державної служби, в якому просив (з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 31 липня 2015 року):

- визнати протиправним і скасувати наказ Міністерства соціальної політики України № 175к від 28 лютого 2014 року «Про звільнення ОСОБА_5.»;

- поновити позивача на попередній посаді директора Департаменту управління персоналом і організаційно-документального забезпечення;

- стягнути з Міністерства соціальної політики України на користь ОСОБА_5 середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу;

- стягнути з Міністерства соціальної політики України на користь ОСОБА_5 моральну шкоду в сумі 20000 грн.;

- допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення на посаді та стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 серпня 2014 року позовні вимоги ОСОБА_5 задоволено частково. Визнано неправомірним наказ Міністерства соціальної політики України № 175к від 28 лютого 2014 року про звільнення ОСОБА_5 з посади директора Департаменту управління персоналом та організаційно - документального забезпечення з 03 березня 2014 року. Поновлено позивача на посаді директора Департаменту управління персоналом та організаційно - документального забезпечення з виплатою середньомісячної заробітної плати за дні вимушеного прогулу з 22 квітня 2014 року по дату винесення судом рішення в розмірі середньоденного заробітку позивача.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 20 листопада 2014 року скасовано постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 серпня 2014 року та прийнято нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 09 червня 2015 року постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 серпня 2014 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 20 листопада 2014 року скасовано, а справу направлено до суду першої інстанції на новий розгляд.

Скасовуючи рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 серпня 2014 року та Київського апеляційного адміністративного суду від 20 листопада 2014 року, а також направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Вищий адміністративний суд України зазначив, що судами не досліджено та не надано належної правової оцінки тому, що підставою для прийняття оскаржуваного наказу Міністерства соціальної політики України № 175-к прийнятого 28 лютого 2014 року слугував лист Нацдержслужби України № 1323/80/13 від 20 березня 2013 року. Однак, судами не було досліджено та встановлено, чому відповідач прийняв рішення про звільнення ОСОБА_5 лише через рік після одержання відповіді від Нацдержслужби України, крім того належним чином не надано оцінку змісту вказаного листа.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 жовтня 2015 року позовні вимоги задоволено частково, а саме:

- визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства соціальної політики України № 175к від 28 лютого 2014 року «Про звільнення ОСОБА_5.»;

- поновлено ОСОБА_5 на посаді директора Департаменту управління персоналом і організаційно-документального забезпечення з 22 квітня 2014 року;

- стягнуто з Міністерства соціальної політики України на користь ОСОБА_5 середньомісячний заробіток з 22 квітня 2014 року, але не більш як за один рік.

У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_5 відмовлено.

В апеляційній скарзі про зміну постанови ОСОБА_5 посилається на те, що оскільки його заява про поновлення на роботі розглядалась більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, повинен винести рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу; у зв'язку із незаконним звільненням він зазнав моральних страждань та має право на їх відшкодування; наказ про його звільнення підписаний не уповноваженою особою.

З урахуванням наведених обставин ОСОБА_5 просить змінити постанову суду першої інстанції, а саме:

- скасувати пункт 4 постанови суду в частині обмеження стягнення середньомісячного заробітку терміном з 22 квітня 2014 року, але не більш як за один рік, та стягнути з відповідача на його користь середньомісячний заробіток з 22 квітня 2014 року за весь час вимушеного прогулу;

- скасувати пункт 5 постанови суду та задовольнити його позовні вимоги щодо стягнення з відповідача на мою користь моральної шкоди в повному обсязі;

- зазначити в мотивувальній частині рішення як однією з підстав визнання незаконним наказу Міністерства соціальної політики України № 175 к від 28 лютого 2014 року підставу видання та підписання наказу неповноважною особою, оскільки ОСОБА_6 мала на той час статус народного депутата України Верховної ради VII скликання, і не мала права обіймати посади міністра соціальної політики України, до складання нею цих повноважень.

- в іншій частині Постанову суду залишити без змін.

В апеляційній скарзі про скасування постанови Міністерство соціальної політики України (надалі також Мінсоцполітики), зазначає, що судом першої інстанції на вимогу ухвали Вищого адміністративного суду не надано належної правової оцінки тому, що підставою для прийняття оскаржуваного наказу Міністерства соціальної політики України № 175-к прийнятого 28 лютого 2014 року слугував лист Нацдержслужби України № 1323/80/13 від 20 березня 2013 року, не надано оцінку змісту вказаного листа; не досліджено витребовуваний судом першої інстанції у Мінсоцполітики запит Міністерства до Голови Національного агентства України з питань служби Толкованову В.В. від 14.03.2013 року № 2768/0/14-13/09; не враховано, що підставою для звільнення ОСОБА_5 є саме стаття 7 КзпП України, а не за статтями 40, 41 КзпП України.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, які з`явились у судове засідання та перевіривши за матеріалами справи наведені у скарзі доводи колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_5 підлягає частковому задоволенню, а апеляційна скарга Міністерства соціальної політики України не підлягає задоволенню виходячи з наступного.

Як встановлено матеріалами справи наказом Міністерства соціальної політики України № 95-к від 01.03.2013 року ОСОБА_5 був призначений на посаду начальника Управління кадрового забезпечення Міністерства соціальної політики України за погодженням з Національним агентством України з питань державної служби (лист від 28.02.2013 року № 871/80-13) (т. 1 а. с. 33).

14 березня 2013 року Міністерство соціальної політики України звернулось до Національного агентства України з питань державної служби з листом № 2768/0/14-13/09 щодо погодження призначення ОСОБА_5 на посаду директора Департаменту управління персоналом та організаційно-документального забезпечення Міністерства соціальної політики України.

Листом від 20 березня 2013 року № 1323/80/13 Національне агентство України з питань державної служби повідомило, що Положенням № 912 передбачено утворення в органі виконавчої влади окремого структурного підрозділу, на який може бути покладено виключно обов'язки з питань кадрової роботи та державної служби. Покладання на кадрову службу інших обов'язків, не передбачених зазначеним Положенням, не допускається (т. 1 а. с. 18).

У подальшому наказом Міністерства соціальної політики України № 159-к від 21.03.2013 року позивача було призначено на посаду директора Департаменту управління персоналом та організаційно-документального забезпечення (т. 1 а. с. 34).

Наказом Міністерства соціальної політики України № 175-к від 28.02.2014 року (надалі також Наказ № 175-к), підписаного Міністром Соціальної політики України ОСОБА_6, ОСОБА_5 було звільнено з посади директора Департаменту управління персоналом та організаційно-документального забезпечення з 03.03.2014 року відповідно до статті 7 Кодексу законів про працю України та виплачено компенсацію за невикористані 17 днів основної відпустки та 15 днів додаткової відпустки за стаж державної служби (т. 1 а. с. 12).

Підставою прийняття Наказу № 175-к слугував пункт 9 Типового положення про кадрову службу органу виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 02.08.1996 року № 912 (надалі також Положення № 912) та лист Нацдержслужби України від 20.03.2013 року № 1323-80/13 (т. 1 а. с. 18), а саме: порушення процедури прийняття позивача на посаду директора Департаменту управління персоналом та організаційно-документального забезпечення за відсутності погодження Національного агентства України з питань державної служби.

Позивача було ознайомлено з оскаржуваним наказом 28.02.2014 року, однак від підпису про ознайомлення ОСОБА_5 відмовився, про що складено відповідний акт від 28.02.2014 року (т. 1 а. с. 41).

В частині задоволення позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що під час прийняття наказу від 21 березня 2013 року № 150к про призначення ОСОБА_5 на посаду директора Департаменту управління персоналом та організаційно-документального забезпечення не було порушено правил прийняття на роботу, оскільки призначення позивача на посаду керівника кадрової служби Міністерства соціальної політики України вже було погоджено з Національним агентством України з питань державної служби. При цьому, законодавством не передбачено погодження на посаду директора Департаменту управління персоналом та організаційно-документального забезпечення.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов висновку, що застосування статті 7 Кодексу законів про працю України від 10.12.1971 року № 322-VIII (надалі також КЗпП України), як підстави для звільнення позивача, є неправомірним, оскільки в даному випадку не відбулось порушень встановлених Законом правил прийняття на роботу.

Крім того, в день звільнення (останній робочий день) - 03 березня 2015 року ОСОБА_5 був тимчасово непрацездатний, а згідно до статті 40 КЗпП України, розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається.

Відмовляючи в іншій частині позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано належних доказів на підтвердження погіршення його стану здоров'я після звільнення, характеру та обсягу страждань, характеру немайнових, не вказано з яких саме міркувань він виходив, визначаючи розмір суми відшкодування моральної шкоди, та якими доказами це підтверджується.

Позивачем також не надано доказів наявності причинно-наслідкового зв'язку між наведеними вище обставинами та діями Мінсоцполітики, у зв'язку із звільненням позивача з посади, що свідчить про відсутність підстав для задоволення позову в частині стягнення моральної шкоди.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

З наказу № 175к вбачається, що підставами для звільнення ОСОБА_5 є статті 7 КЗпП України та пункт 9 Положення № 912.

Відповідно до статті 7 КЗпП України, особливості регулювання праці осіб, які працюють у районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров'я, тимчасових і сезонних працівників, а також працівників, які працюють у фізичних осіб за трудовими договорами, додаткові (крім передбачених у статтях 37 і 41 цього Кодексу) підстави для припинення трудового договору деяких категорій працівників за певних умов (порушення встановлених правил прийняття на роботу та ін.) встановлюються законодавством.

Згідно пункту 9 Положення № 912, на посади керівника кадрової служби, його заступника та спеціалістів кадрової служби призначаються особи з відповідним рівнем кваліфікації згідно з Довідником типових професійно-кваліфікаційних характеристик посад державних службовців. Призначення на посаду та звільнення з посади керівника кадрової служби здійснюється за наявності висновку Нацдержслужби.

Як встановлено матеріалами листом Національного агентства України з питань державної служби № 871/80-13від 28 лютого 2013 року погоджено призначення ОСОБА_5 на посаду начальника Управління кадрового забезпечення Міністерства соціальної політики України. Висновок надано відповідно до Положення № 912.

У зв'язку зі змінами в організаційній структурі Міністерства соціальної політики України, наказом від 21 березня 2013 року № 150к позивача було призначено на посаду директора Департаменту управління персоналом та організаційно-документального забезпечення.

Водночас, суд зазначає, що вищевказане Положення № 912 передбачає погодження на посаду керівника кадрової служби, в той час як позивача наказом від 21 березня 2013 року № 150к було призначено на іншу посаду, а саме: директора Департаменту управління персоналом та організаційно-документального забезпечення Міністерства соціальної політики України, яка не потребує погодження та на яку не розповсюджується дія Положення 912.

Про що і зазначено в листі Національного агентства України з питань державної служби № 1323/80-13 від 20.03.2013 року, а саме, що Положенням № 912, передбачено утворення в органі виконавчої влади окремого структурного підрозділу, на який має бути покладено виключно обов'язки з питань кадрової роботи та державної служби. Покладення на кадрову службу інших обов'язків, не передбачених законодавством Положенням, не допускається.

А отже, на ОСОБА_5, як на директора Департаменту управління персоналом та організаційно-документального забезпечення, розповсюджуються загальні правила прийняття та звільнення державного службовця, які встановлені Кодексом законів про працю України та Законом України «Про державну службу».

Крім того, Мінсоцполітики, як суб'єктом владних повноважень, не надано жодного доказу покладення на ОСОБА_5 забезпечення виключно кадрової політики апарату Міністерства соціальної політики, що дало б змогу віднести покладені на ОСОБА_5 посадові обов'язки виключно до кадрової роботи.

З урахуванням наведеного, колегією суддів не приймаються до уваги доводи апеляційної скарги Мінсоцполітики, що ОСОБА_5 забезпечував виключно кадрову політику апарату Міністерства соціальної політики, а отже відноситься до кадрової служби органу виконавчої влади, за необґрунтованістю.

В свою чергу стаття 7 КЗпП України передбачає припинення трудового договору за додаткових підстав, встановлених законодавством.

Однак, наказ № 175к не містить посилання додаткові підстави, встановлені законодавством.

В свою чергу, в наказі як на підставу звільнення, зазначено пункту 9 Положення № 912, дія якого, як встановлено вище, на ОСОБА_5 не розповсюджується.

З огляду на вищенаведене, колегія суддів погоджується із судом першої інстанції, що під час прийняття наказу від 21 березня 2013 року № 150к про призначення ОСОБА_5 на посаду директора Департаменту управління персоналом та організаційно-документального забезпечення не було порушено правил прийняття на роботу, оскільки законодавством не передбачено узгодження посади директора вказаного Департаменту з Нацдержслужбою.

Отже, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що застосування статті 7 КЗпП України, як підстави для звільнення позивача, є неправомірним, оскільки в даному випадку не відбулось порушень встановлених Законом правил прийняття на роботу.

Відповідно до статті 40 КЗпП України, не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці.

Згідно зі статтею 2411 КЗпП України строки виникнення і припинення трудових прав та обов'язків обчислюються роками, місяцями, тижнями і днями. Коли строки визначаються днями, то їх обчислюють з дня, наступного після того дня, з якого починається строк.

Тобто, день звільнення - це останній день, коли працівник перебуває у трудових відносинах з роботодавцем.

Оскільки фактично останнім днем роботи позивача було 22 квітня 2014 року, саме цей день вважається днем звільнення працівника.

Вищевказане узгоджується з пунктом 2.27 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженого наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29 липня 1993 року № 58, де вказано, що днем звільнення вважається останній день роботи.

Судом встановлено, ОСОБА_5 був тимчасово непрацездатний з 03 березня 2014 року по 21 березня 2014 року, з 24 березня 2014 року по 09 квітня 2014 року, з 10 квітня 2014 року по 18 квітня 2014 року, що підтверджується лікарняними листами (т. 1 а. с. 13-15).

Таким чином, в день звільнення (останній робочий день) - 03 березня 2015 року ОСОБА_5 був тимчасово непрацездатний, а статті 40 КЗпП України, не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці.

Зазначені обставини свідчать про порушення Міністерством соціальної політики порядку звільнення ОСОБА_5 з посади, а відтак і про неправомірність наказу про звільнення позивача з посади.

З урахуванням зазначеного, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що наказ Міністерства соціальної політики України від 28 лютого 2014 року № 175-к про звільнення позивача є протиправним та підлягає скасуванню.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_5, що наказ № 175к підписаний не уповноваженою особою, тобто міністр ОСОБА_6 на час підписання наказу не мала на це права, як керівник Міністерства соціальної політики України, оскільки не була позбавлена повноважень депутата Верховної Ради України не приймаються колегією суддів до уваги з огляду на наступне.

ОСОБА_6. Постановою Верховної Ради України «Про формування складу Кабінету Міністрів України» від 27 лютого 2014 року призначено на посаду Міністра соціальної політики України.

З 27 лютого 2014 року по 02 грудня 2014 року ОСОБА_6 обіймала посаду міністра соціальної політики України.

Таким чином, судом встановлено, що на час видання спірного наказу ОСОБА_6 обіймала посаду міністра соціальної політики України та мала всі необхідні повноваження для підписання наказів, що видавались у Міністерстві соціальної політики України.

Більш того, відповідність ОСОБА_6 займаній посаді не є предметом розгляду даної справи.

Щодо позовних вимог про стягнення з Мінсоцполітики на користь ОСОБА_5 середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу колегія судді зазначає наступне.

Суд першої інстанції дійшов вірного висновку про необхідність стягнення з Міністерства соціальної політики України на користь ОСОБА_5 середнього заробітку за час вимушеного прогулу у відповідності до статті 235 КЗпП України, однак судом першої інстанції не взято до уваги те, що даний спір про поновлення на роботі розглядається вже більше одного року, не з вини позивача.

У відповідності до статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Оскільки з урахуванням перебування на лікарняному фактично останнім днем роботи позивача було 22 квітня 2014 року, саме цей день вважається днем звільнення працівника.

З урахуванням наведеного колегія суддів дійшла висновку про необхідність cкасувати постанову суду першої інстанції в частини стягнення з Міністерства соціальної політики України на користь ОСОБА_5 середньомісячний заробіток з 22 квітня 2014 року, але не більш як за один рік та прийняти в цій частині нове рішення, яким стягнути з Міністерства соціальної політики України на користь ОСОБА_5 середньомісячний заробіток з 22 квітня 2014 року до по 23 грудня 2015 року включно, у розмірі 260842 (двісті шістдесят тисяч вісімсот сорок дві) грн. 95 коп. без врахування податку на заробітну плату та інших обов'язкових платежів.

Даний розрахунок проведено відповідно до наданої Довідки від 06 серпня 2015 року № 193/07/103-15, підписаної заступником начальника Управління бухгалтерського забезпечення - начальником відділу розрахунків та обліку централізованих заходів Маршалюк Н.Г., згідно якої середньоденна заробітна плата ОСОБА_5 становить 616,65 грн.

Кількість робочих днів з 22 квітня 2014 року по 23 грудня 2015 року складає 423 дні, отже розмір заробітку за весь час вимушеного прогулу складає 260842, 95 грн. (423 дні * 616,65 грн.).

Колегія суддів додатково зазначає, що згідно Довідки Міністерства соціальної політики України від 21 грудня 2015 року № 07/341 на депонентському рахунку Міністерства соціальної політики України знаходяться кошти ОСОБА_5 у сумі 10782,40 грн., які останній відмовляється отримувати.

З цього приводу ОСОБА_5 було зазначено, що дані кошти це нараховані кошти за невикористану відпустку, але від їх отримання він відмовляється, оскільки бажає після поновлення на посаді, у подальшому скористатись своїм правом на відпустку.

У зв'язку з цим зазначена сума у розмірі 10782,40 грн. до розрахунку виплати заробітку за час вимушеного прогулу колегією суддів не приймалась.

Щодо позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди, колегія суддів погоджується із судом першої інстанції та не вбачає підстав для її задоволення, з огляду на таке.

Відповідно до статті 237-1 КЗпП України, відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Пунктом 5 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 року № 4 (надалі також Постанова № 4) передбачено, що при вирішенні спору пре відшкодування моральної (немайнової) шкоди обов'язковому з'ясуванню підлягають: протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

Згідно з пунктом 9 Постанови № 4, розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації.

В обґрунтування позовної вимоги про стягнення моральної шкоди ОСОБА_5 зазначав, що дії Міністерства соціальної політики України, пов'язані з його звільненням з посади, спровокували психологічне напруження, стали причиною погіршення стану здоров'я та тривалого стаціонарного лікування, а також призвели до моральних страждань і душевних страждань відносно забезпечення себе і своєї сім'ї засобами існування.

Крім того, ОСОБА_5 не надано належних доказів на підтвердження погіршення його стану здоров'я після звільнення, характеру та обсягу страждань, характеру немайнових, не вказано з яких саме міркувань він виходив, визначаючи розмір суми відшкодування моральної шкоди, та якими доказами це підтверджується.

Позивачем також не надано доказів наявності причинно-наслідкового зв'язку між наведеними вище обставинами та діями Міністерства соціальної політики України, у зв'язку із звільненням позивача з посади, що свідчить про відсутність підстав для задоволення позову в частині стягнення моральної шкоди.

Таким чином, доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції, у зв'язку з чим колегія суддів не знайшла підстав для задоволення апеляційної скарги.

Керуючись ст.ст. 160, 167, 195, 196, 198, 202, 205, 207, 212, 254 КАС України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Міністерства соціальної політики України залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити частково.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 жовтня 2015 року скасувати в частині стягнення з Міністерства соціальної політики України на користь ОСОБА_5 середньомісячний заробіток постановивши в цій частині нове рішення, яким стягнути з Міністерства соціальної політики України на користь ОСОБА_5 середньомісячний заробіток з 22 квітня 2014 року по 23 грудня 2015 року включно у розмірі 260842 (двісті шістдесят тисяч вісімсот сорок дві) грн. 95 коп. без врахування податку на заробітну плату та інших обов'язкових платежів.

В іншій частині постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 жовтня 2015 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня її складання в повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий суддя

Судді:

Повний текст рішення складено 28.12.2015 року.

Головуючий суддя Міщук М.С.

Судді: Бєлова Л.В.

Гром Л.М.