Постанова № 54681196, 24.12.2015, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"24" грудня 2015 р. Справа№ 910/10294/15

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого:Коротун О.М.

суддів: Майданевича А.Г.

ОСОБА_1

при секретарі судового засідання Куценко К.Л.,

за участю представників:

від позивача: ОСОБА_2 довіреність б/н від 21.07.2015;

від відповідача: ОСОБА_3 довіреність б/н від 25.11.2015;

розглянувши апеляційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "ІТАК" та Малого приватного підприємства "Круїз"

на рішення Господарського суду міста Києва від 07.07.2015

у справі № 910/10294/15 (суддя Ломака В.С.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ІТАК"

до Малого приватного підприємства "Круїз"

про стягнення 528 396,19 грн.,

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю ІТАК (далі позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Малого приватного підприємства КРУЇЗ (далі відповідач) про стягнення (з урахуванням заяви про уточнення розміру позовних вимог, поданої 06.07.2015) 528 396,19 грн., з яких: 99 935,71 грн. основного боргу, 70 703,85 грн. пені, 7 726,74 грн. 3 % річних, 168 693,56 грн. інфляційних втрат та 181 336,33 грн. процентів за користування чужими грошовими коштами (товарний кредит).

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказував на те, що відповідно до укладеного між сторонами договору він поставив відповідачу товар, який останнім, в порушення взятих на себе зобовязань, не був повністю оплачений, внаслідок чого виникла заборгованість.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 07.07.2015 позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з відповідача на користь позивача 99 935,71 грн. - основного боргу, 70 703,85 грн. - пені, 7 726,74 грн. - 3 % річних, 168 693,56 грн. - інфляційних втрат та витрати по сплаті судового збору у розмірі 6 941,20 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Не погодившись з прийнятим рішенням, ТОВ "ІТАК" звернулося до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 07.07.2015 в частині відмови у задоволенні позовних вимог щодо стягнення з відповідача відсотків за користування товарним кредитом та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог в цій частині.

Апеляційна скарга позивача мотивована тим, що суд першої інстанції прийняв рішення з порушенням норм матеріального права, зокрема, не зясував той факт, що санкції у вигляді застосування пені та стягнення процентів за користування чужими коштами, які були передбачені умовами договору, є двома різними видами відповідальності, а відтак можуть бути застосовані до відповідача без порушення приписів законодавства в цій частині.

Не погодившись з прийнятим рішенням, відповідач також звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення у даній справі в частині стягнення з МПП "Круїз" суми 3% річних та інфляційних втрат і прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позову в цій частині.

Апеляційна скарга відповідача мотивована тим, що суд першої інстанції прийняв рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, зокрема, не зясував той факт, що застосування відповідальності у вигляді стягнення 3% річних та інфляційних втрат не було передбачено умовами договору. Крім того, апелянт стверджує, що суд першої інстанції безпідставно не розглянув клопотання відповідача про зупинення провадження у справі та призначення судової експертизи.

Двома різними ухвалами Київського апеляційного господарського суду від 06.08.2015 апеляційні скарги сторін були прийняті до провадження та призначені до розгляду.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 13.10.2015 вищезазначені апеляційні скарги були обєднанні в одне апеляційне провадження.

Справа слухалася різними складами суду, в судових засіданнях оголошувалися перерви. Розгляд справи неодноразово відкладався, зокрема, на 24.12.2015.

Представник позивача у судовому засіданні 24.12.2015 підтримав доводи власної апеляційної скарги, просив її задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати в частині відмови в задоволенні позовних вимог. Проти задоволення апеляційної скарги відповідача заперечував з підстав, викладених у відзиві на апеляційну скаргу.

У судовому засіданні 24.12.2015 представник відповідача підтримав доводи власної апеляційної скарги, просив її задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати в частині задоволення позовних вимог про стягнення 3% річних та інфляційних втрат. Проти задоволення апеляційної скарги позивача заперечував.

Дослідивши матеріали справи, розглянувши доводи апеляційних скарг, заперечень на них, заслухавши пояснення представників сторін, Київський апеляційний господарський суд встановив наступне.

Як вірно зясовано судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, 20.02.2013 між позивачем (постачальник) та відповідачем (покупець) було укладено договір поставки № 46 (далі договір), відповідно до п. 1.1. якого постачальник на замовлення покупця зобовязується виготовити флексографічним способом та передати у власність покупця друковану продукцію, а покупець зобовязується прийняти і оплатити продукцію на умовах даного договору.

Пунктом 1.2. договору передбачено, що асортимент, ціни та найменування продукції зазначаються у рахунках фактурах та/або специфікаціях на кожну окрему партію продукції, що оформляються додатками та є невідємною частиною договору.

Згідно з п. 1.3. договору постачальник на замовлення покупця також виготовляє фотополімерне кліше, яке оплачується покупцем окремо від продукції згідно рахунку-фактури у формі 100% передоплати до початку виконання робіт.

Власником фотополімерного кліше є покупець (п. 1.4. договору).

За умовами п. 1.5. договору вважається, що постачальник належним чином виконав взяті на себе зобовязання по виготовленню фотополімерного кліше і воно повністю відповідає вимогам покупця та є належної якості з моменту підписання акту приймання-передачі виконаних робіт сторонами.

Судом першої інстанції правомірно встановлено, що згідно п. 2.2. договору оплата за окрему партію продукції здійснюється в національній валюті України на підставі рахунку-фактури наступним чином:

-50% передплата вартості продукції до початку виготовлення, але не пізніше трьох банківських днів з моменту виставлення рахунку-фактури;

-50% протягом 10-ти (десяти) календарних днів після отримання продукції покупцем шляхом перерахування коштів на рахунок постачальника.

Відповідно до п. 11.1. договору він вступає в силу з моменту його підписання сторонами і діє до 31.12.2014, проте у будь-якому випадку до повного виконання сторонами взятих на себе зобовязань за договором.

Матеріалами справи підтверджується та сторонами не заперечується, що додатковою угодою № 1 від 21.02.2013 р. сторони змінили п. 2.2. договору та виклали його в наступній редакції:

Оплата за окрему партію продукції здійснюється в національній валюті України на підставі рахунку-фактури наступним чином:

- 100% вартість продукції протягом 60 календарних днів після отримання продукції покупцем, шляхом перерахування коштів на рахунок постачальника.

Судом першої інстанції правомірно встановлено, що на виконання умов договору позивач передав відповідачу продукцію на загальну суму 1 146 478,19 грн. на підставі видаткових накладних, датованих періодом з 22.02.2013 по 20.02.2015, а також виконав роботи по виготовленню фотополімерного кліше на суму 2 866,02 грн., що підтверджується актами здачі-прийняття робіт (надання послуг) № ИТ-0131 від 18.03.2013 та № ИТ-0197 від 11.04.2013 (копії вищенаведених первинних документів наявні в матеріалах справи).

Факт поставки продукції та виконання робіт на загальну суму 1 149 344,21 грн. (а також своєчасне виставлення постачальником рахунків-фактур на оплату) відповідачем не заперечується, при цьому судом першої інстанції вірно зясовано, що належне прийняття товару окремо підтверджується довіреностями відповідача на отримання товарно-матеріальних цінностей (копії яких наявні в матеріалах справи).

Разом з цим, відповідач взяті на себе зобовязання з оплати наданих позивачем договірних послуг виконав лише частково, що підтверджується наявними в матеріалами справи банківськими виписками, внаслідок чого за МПП "Круїз" утворилась заборгованість перед ТОВ "ІТАК"в сумі 99 935,71 грн. (сума вказаної заборгованості ані в суді першої, ані в суді апеляційної інстанції відповідачем не заперечувалася).

Враховуючи викладене, задовольняючи позовні вимоги в частині стягнення розміру основної заборгованості, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про те, що факт надання позивачем послуг на спірну суму підтверджується належними та допустимими доказами та не спростований відповідачем.

В цій частині суд апеляційної інстанції погоджується з висновками місцевого господарського суду, враховуючи наступне.

Згідно зі ст. 526 Цивільного кодексу України зобовязання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 193 Господарського кодексу України субєкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобовязання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору.

Укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є договором поставки.

Відповідно до ч. 1 ст. 712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (ч. 2 ст. 712 ЦК України).

Згідно з ч. 1 ст. 692 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Водночас, згідно з п. 2.2. договору, в редакції додаткової угоди № 1 до нього, сторони передбачили, що оплата за окрему партію продукції здійснюється в національній валюті України на підставі рахунку-фактури наступним чином: 100% вартість продукції протягом 60 календарних днів після отримання продукції покупцем, шляхом перерахування коштів на рахунок постачальника.

Таким чином, враховуючи, що строк грошового зобовязання відповідача щодо оплати поставленого товару по кожній окремі видатковій накладній настав, суд першої інстанції обґрунтовано та законно задовольнив позов в частині стягнення суми основного боргу у розмірі 99 935,71 грн.

Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції також дійшов висновку про те, що вимоги щодо стягнення з відповідача 70 703,85 грн. - пені, 7 726,74 грн. - 3 % річних та 168 693,56 грн. - інфляційних втрат є доведеними і обґрунтованими.

Суд апеляційної інстанції зазначає про правомірність висновків місцевого господарського суду, враховуючи наступне.

Згідно з приписами статей 525, 526 Цивільного кодексу України, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобовязання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору, вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 599 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Приписами статті 230 Господарського кодексу України встановлено, що штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Відповідно до частини 3 статті 549 Цивільного кодексу України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Частиною 6 статті 232 Господарського кодексу України встановлено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Пунктом 6.2. договору сторони визначили, що за порушення покупцем п. 2.2. або п. 4.2. договору останній сплачує постачальнику пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від вартості партії продукції за кожний день прострочення, а також суму відсотків за користування грошовими коштами за кожний день прострочення оплати.

Суд апеляційної інстанції перевірив розрахунок пені в межах заявлених позивачем періодів та дійшов висновку про те, що він є арифметично вірним, обґрунтованим та відповідає приписам ст. 232 ГК України, а відтак суд першої інстанції правомірно задовольнив позов в частині стягнення з відповідача 70 703,85 грн. суми вказаного виду неустойки.

Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги, відповідач не заперечував проти стягнення суми основного боргу та пені, однак вказував на неправомірність рішення місцевого господарського суду в частині задоволення позову про стягнення 3% річних та інфляційних втрат. При цьому сторона зазначала, що такого роду відповідальність не була передбачена умовами договору, а позивачем у розрахунку не були визначені періоди нарахування таких сум.

В цій частині суд апеляційної інстанції зазначає про необґрунтованість та безпідставність доводів відповідача, враховуючи наступне.

Згідно зі статтею 625 ЦК України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних в порядку ст. 625 ЦК України є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

При цьому, у листі від 01.07.2014 «ОСОБА_3 практики застосування ст. 625 Цивільного кодексу України в цивільному судочинстві» Верховний Суд України наголосив, що суди повинні враховувати, що коли в договорі не зазначено розміру процентів, цивільно-правова відповідальність за порушення грошового зобов'язання настає на підставі вимог закону, а саме ст. 625 ЦК України.

Вищенаведене свідчить про безпідставність доводів відповідача в частині того, що позивач не мав право заявляти до стягнення 3% річних та збитки від інфляції (з посиланням на те, що сторони не передбачили таке право постачальника умовами договору), оскільки право кредитора на нарахування такого роду відповідальності забезпечено приписами законодавства, зокрема, ст. 625 ЦК України.

Крім того, основною метою визначення інфляційних втрат є встановлення розміру компенсації, яку боржник зобов'язаний в порядку ст. 625 ЦК України сплатити кредитору для усунення наслідків знецінення грошових коштів, що не були вчасно повернуті внаслідок порушення грошового зобов'язання.

З матеріалів справи вбачається, що позивач нарахував до стягнення 7 726,74 грн. суми 3 % річних. При цьому, в даному розрахунку враховані умови розділу 2 договору стосовно кінцевої дати оплати поставленого товару та вірно зазначений початок прострочення кожної окремої оплати. Так само, у розрахунку враховані часткові погашення заборгованості, які здійснювалися відповідачем. Таким чином, суд першої інстанції правомірно задовольнив позовні вимоги про стягнення 3% річних, розрахунок яких є арифметично вірним, тоді як доводи відповідача щодо відсутності у розрахунку позовних вимог періодів нарахування грошової відповідальності, передбаченої ст. 625 ЦК України, є безпідставними та спростовуються матеріалами справи.

Стосовно вимог про стягнення інфляційних втрат, суд апеляційної інстанції погоджується з висновками місцевого господарського суду в частині того, що індекси споживчих цін (індекси інфляції), які є показниками загального рівня інфляції в економіці, розраховуються в цілому за місяць, а не на конкретні дати. До того ж, вони розраховуються Державним комітетом статистики України щомісячно та публікуються в наступному за звітним місяці.

Крім того, необхідно враховувати, що сума боргу з урахуванням індексу інфляції повинна розраховуватися, виходячи з індексу інфляції за кожний місяць (рік) прострочення, незалежно від того, чи був в якийсь період індекс інфляції менше одиниці (тобто мала місце не інфляція, а дефляція). Аналогічна правова позиція викладена в п. 2 Інформаційного листа Вищого господарського суду України № 01-06/928/2012 від 17.07.2012 та листі Верховного Суду України Рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ № 62-97р від 03.04.1997.

Суд апеляційної інстанції перевірив розрахунок інфляційних втрат, наданий позивачем, та дійшов висновку, що сторона не враховувала при його обчисленні індекси інфляції в період дефляції (менше від одиниці), крім того нарахування здійснено в цілому за місяць, а не за періоди існування відповідної суми боргу шляхом перемноження місячних індексів інфляції. Разом з цим, при вірному застосуванні місячних індексів інфляції шляхом їх перемноження, інфляційні втрати мали б складати більшу суму, ніж заявив позивач. Таким чином, з огляду на відсутність клопотання позивача про вихід за межі позовних вимог (п. 2 ч. 1 ст. 83 ГПК України) суд першої інстанції обґрунтовано і законно задовольнив позов в частині стягнення 168 693,56 грн. інфляційних втрат за заявлені позивачем періоди.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про стягнення 181 336,33 грн. процентів за користування чужими грошовими коштами, суд першої інстанції зазначив, що застосування такого роду санкції не узгоджується з приписами статті 61 Конституції України, за змістом якої ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги, позивач заперечував проти наведеного висновку суду першої інстанції та наполягав, що санкції у вигляді застосування пені та стягнення процентів за користування чужими коштами, які були передбачені умовами договору, є двома різними видами відповідальності, а відтак можуть бути стягненні з відповідача на користь позивача в повному обсязі.

Суд апеляційної інстанції не погоджується з такими доводами позивача, враховуючи наступне.

Так, Верховний Суд України в постанові № 3-34гс14 від 01.07.2014 наголосив, що частиною третьою статті 692 ЦК України встановлено, що у разі прострочення оплати товару продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами.

Ця норма є спеціальною і поширює свою дію лише на правовідносини, повязані з купівлею-продажем товару, або на правовідносини, до яких згідно із чинним законодавством застосовуються положення про купівлю-продаж.

Частиною третьою статті 692 ЦК України фактично конкретизовано передбачений статтею 536 цього Кодексу обовязок боржника сплачувати встановлений договором або законом розмір процентів за користування чужими грошовими коштами та передбачене статтею 625 ЦК України право продавця вимагати від покупця сплати 3% річних за весь час прострочення, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

У розумінні зазначених норм проценти є не відповідальністю, а платою за весь час користування грошовими коштами, що не були своєчасно сплачені боржником. При цьому договором може бути встановлено лише інший розмір процентів річних, а не інший спосіб їх обчислення.

Як було вищезазначено, пунктом 6.2. договору сторони, зокрема, визначили, що за порушення покупцем п. 2.2. або п. 4.2. договору останній сплачує постачальнику суму відсотків за користування грошовими коштами за кожний день прострочення оплати.

При цьому, п. 2.3. договору передбачено, що у разі несвоєчасної оплати продукції, з дати виникнення простроченої заборгованості, на суму заборгованості нараховуються відсотки за користування грошовими коштами по ставці 0,2 % за кожний день користування.

В цій частині правомірним є висновок місцевого господарського суду про те, що згідно з положеннями статті 549 ЦК України грошовою сумою, яку боржник повинен передати кредитору у разі порушення зобовязання, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобовязання за кожен день прострочення виконання, є саме пеня, а не відстоки за користування чужими коштами.

З огляду на наведене, колегія суддів зазначає, що проценти за користування чужими грошовими коштами, які за умовами договору (пункт 2.3) нараховуються за кожен день користування, за своєю правовою природою, враховуючи спосіб їх обчислення, підпадають під визначення пені (частина третя статті 549 ЦК України), нарахування якої передбачено пунктом 6.2 договору у розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожен день прострочення за цей самий період, що не узгоджується з приписами статті 61 Конституції України, за змістом якої ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (зазначена правова позиція наведена у постанові Вищого господарського суду України від 20.10.2015 по справі № 922/1207/15, в якій також враховані правові висновки Верховного Суду України під час вирішення аналогічних спорів).

Враховуючи викладене, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив в задоволенні позовних вимог про стягнення 181 336,33 грн. процентів за користування чужими грошовими коштами. Відтак, апеляційна скарга позивача задоволенню не підлягає.

Доводи, викладені в апеляційній скарзі відповідача також не знайшли свого підтвердження під час перегляду оспорюваного рішення. При цьому, суд апеляційної інстанції зазначає про безпідставність посилань апелянта на той факт, що суд першої інстанції не розглянув його клопотання про зупинення провадження по справі, витребування документів та призначення експертизи, оскільки зі змісту рішення (а.р. 3-4) вбачається, що суд розглянув та мотивовано відхилив кожне з заявлених клопотань. Разом з цим, до суду апеляційної інстанції з аналогічними клопотаннями відповідач не звертався, а суд апеляційної інстанції за результатами перегляду рішення не встановив обставин необхідності таких дій, з урахуванням наявності в матеріалах справи доказів, яких достатньо для ухвалення обґрунтованого рішення.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про часткове задоволення позовних вимог та стягнення з відповідача на користь позивача 99 935,71 грн. - основного боргу, 70 703,85 грн. - пені, 7 726,74 грн. - 3 % річних, 168 693,56 грн. - інфляційних втрат.

Отже, доводи апеляційних скарг не знайшли свого підтвердження під час перегляду рішення судом апеляційної інстанції, апелянти не подали жодних належних доказів на спростування висновків суду першої інстанції, які могли б бути прийняті та дослідженні судом апеляційної інстанції в розумінні ст.ст. 33, 34, 36, 43, 101 ГПК України.

Судові витрати за подання апеляційних скарг покладаються на апелянтів в порядку ст. 49 ГПК України.

Керуючись статтями 32-34, 36, 43, 99, 101105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд,-

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ІТАК" на рішення Господарського суду міста Києва від 07.07.2015 у справі № 910/10294/15 залишити без задоволення.

2. Апеляційну скаргу Малого приватного підприємства "Круїз" на рішення Господарського суду міста Києва від 07.07.2015 у справі № 910/10294/15 залишити без задоволення.

3. Рішення Господарського суду міста Києва від 07.07.2015 у справі № 910/10294/15 залишити без змін.

4. Матеріали справи № 910/10294/15 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів з дня набрання постановою апеляційного господарського суду законної сили.

Головуючий суддя О.М. Коротун

СуддіА.Г. Майданевич

ОСОБА_1