Рішення № 54679005, 24.12.2015, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24.12.2015Справа № 910/26944/15

За позовомТовариства з обмеженою відповідальністю «БК-ЕКСПЕРТ»

доПриватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Українська страхова група»

простягнення 23 919, 11 грн.

Суддя Ломака В.С.

Представники сторін:

від позивача:ОСОБА_1 за довіреністю № 20/07/-15 від 20.07.2015 р.;

від відповідача:ОСОБА_2 за довіреністю № 0114-151від 15.12.2014 р.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «БК ЕКСПЕРТ» (далі позивач) звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Українська страхова група» (далі відповідач) про стягнення 23 919, 11 грн., з яких 2 165, 75 грн. 3% річних, 18 530, 07 грн. інфляційних втрат та 3 223, 29 грн. пені. Крім того, позивач просив суд покласти на відповідача судові витрати щодо сплати судового збору.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказував на те, що на підставі укладеного з первісним кредитором Відокремленим підрозділом ПАТ «Народна фінансового-страхова компанія «Добробут» «Регіональне управління» Договору від 01.11.2012 р. про відступлення права вимоги, до позивача перейшло належне первісному кредиторові право вимоги в порядку регресу до фізичних та юридичних осіб, що виникло у нього внаслідок виплати страхового відшкодування за договорами про страхування, укладеними між первісним кредитором та споживачами (страхувальниками), в тому числі, до відповідача за страховим випадком дорожньо-транспортною пригодою, яка трапилась 05.03.2012 р. на 114 км + 750 м. автодороги Красноперекопськ-Сімферополь, за участю автомобіля «БАЗ А 079», реєстраційний номер НОМЕР_1, під керуванням водія ОСОБА_3 та автомобіля «Шкода», реєстраційний номер НОМЕР_2, під керуванням водія ОСОБА_4 Рішенням господарського суду міста Києва від 22.10.2014 р. у справі № 910/14821/14, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 08.12.2014 р., з відповідача на користь позивача було стягнуто 50 000, 00 грн. страхового відшкодування та 1 827, 00 грн. витрат по сплаті судового збору. Як стверджує позивач, вищевказане страхове відшкодування було сплачено відповідачем лише 18.02.2015 р., у звязку з чим позивачем нараховано та заявлено до стягнення 3% річних в сумі 2 165, 75 грн., інфляційні втрати в сумі 18 530, 07 грн. та пеню в сумі 23 919, 11 грн. Враховуючи зазначене, позивач вирішив звернутись до суду за захистом своїх прав та законних інтересів.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 19.10.2015 р. порушено провадження у справі № 910/26944/15, її розгляд призначено на 10.11.2015 р.

30.10.2015 р. через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подані додаткові документи для долучення до матеріалів справи.

05.11.2015 р. через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником відповідача подано відзив на позовну заяву, відповідно до змісту якого відповідач проти задоволення позову заперечує через невірне визначення позивачем періоду нарахування пені, інфляційних втрат та 3% річних, оскільки граничний строк для прийняття рішення та виплати страхового відшкодування відповідно до вимог ст. 36.2 Закону України «Про обовязкове страхування цивільно-правової відповідальності» був 01.05.2014 р., а не 08.09.2013 р., як зазначає позивач. При цьому, відповідач зазначає, що борг ним було сплачено 22.01.2015 р., а не 18.02.2015 р., як вказує позивач. Крім того, відповідач стверджує, що 3% річних та інфляційні втрати нараховані позивачем безпідставно, оскільки дія ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України не поширюється на правовідносини у звязку із відшкодуванням збитків та шкоди. Також, відповідач зазначає, що оскільки для позадоговірних зобовязань у сфері страхування чинне цивільне законодавство не передбачає можливість забезпечення виконання таких зобовязань шляхом встановлення неустойки, а договірні відносини між сторонами з цього приводу відсутні, вимоги позивача про стягненню пені є необґрунтовані та не підлягають задоволенню. Водночас, відповідач заявляє про сплив строків позовної давності щодо вимог, в частині стягнення пені.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 10.11.2015 р. на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи відкладено на 01.12.2015 р.

В судовому засіданні 01.12.2015 р. на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України оголошено перерву до 15.12.2015 р.

08.12.2015 р. через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником відповідача подані додаткові документи для долучення до матеріалів справи.

У судовому засіданні 15.12.2015 р. від представника позивача надійшли письмові пояснення у справі, відповідно до яких він стверджує про поновлення строку позовної давності щодо пені зі сплатою відповідачем 18.02.2015 р. основного боргу, а також, що відповідно до правової позиції Верховного Суду України в постанові № 6-113цс14 від 01.10.2014 р. спірні зобовязання є грошовими.

Від представників сторін в судовому засіданні 15.12.2015 р. надійшло клопотання про продовження строку вирішення спору на 15 днів.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 15.12.2015 р. в порядку ст. 69 ГПК України було продовжено строк вирішення спору на 15 днів та в судовому засіданні оголошено перерву до 24.12.2015 р.

21.12.2015 р. через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подані додаткові документи для долучення до матеріалів справи та письмові пояснення, відповідно до яких він вкотре наголошує на безпідставності заперечень відповідача.

У судовому засіданні 24.12.2015 р. судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно зясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, обєктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва,

ВСТАНОВИВ:

19 жовтня 2011 року між Представництвом «Берлін-Хемі-АГ» (далі страхувальник) та Відокремленим підрозділом Приватного акціонерного товариства «Народна фінансово-страхова компанія «Добробут» «Регіональне управління» (далі страховик) було укладено Договір добровільного страхування наземного транспорту № 30/32 500 (далі Договір), відповідно до якого страховиком були застраховані майнові інтереси страхувальника, пов'язані з експлуатацією наземного транспортного засобу, а саме: автомобіля «Шкода», державний номерний знак НОМЕР_2.

05.03.2012 р. о 20 год. 00 хв., на 114 км + 750 м. автодороги Красноперекопськ-Сімферополь, водій ОСОБА_3, керуючи транспортним засобом марки «БАЗ», державний номерний знак НОМЕР_1, у місці розвороту, припустив проїзд на заборонений червоний сигнал світлофору у разі чого допустив зіткнення з транспортним засобом «Шкода», державний номерний знак НОМЕР_2, під керуванням водія ОСОБА_4, який здійснював розворот на зелений сигнал світлофору, що призвело до пошкодження транспортних засобів.

Постановою Залізничного районного суду м. Сімферополя АР Крим від 30.03.2012 р. водія ОСОБА_3 було визнано винним у скоєнні адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 124 КУпАП, та призначено йому адміністративне стягнення у вигляді позбавлення права керування автотранспортними засобами терміном на 1 рік.

Відповідно до Звіту № 1627 U від 27.04.2012 р., вартість матеріального збитку, завданого власнику автомобіля марки «Шкода», державний номерний знак НОМЕР_2, складає 75 760, 39 грн.

Страхувальником було подано страховику заяву про страховий випадок та виплату страхового відшкодування № 48 від 06.03.2012 р.

10.05.2012 р. страховиком було складено та підписано страховий акт № 48/12, відповідно до якого ДТП, яка сталась 05.03.2012 р. о 20 год.00 хв., на 114 км + 750 м. автодороги Красноперекопськ-Сімферополь, визнана страховиком страховим випадком та призначено до виплати страхове відшкодування в розмірі 99 600,00 грн.

На підставі страхового акту № 48/12 від 10.05.2012 р. страховиком було здійснено виплату страхувальнику за Договором страхове відшкодування в розмірі 99 600,00 грн., що підтверджується наявними у матеріалах справи копіями платіжних доручень № 852 від 11.05.2012 р. на суму 10 000,00 грн., № 914 від 22.05.2012 р. на суму 20 000,00 грн., № 958 від 24.05.2012 р. на суму 20 000,00 грн., № 959 від 28.05.2012 р. на суму 20 000,00 грн. та № 981 від 31.05.2012 р.

01.11.2012 р. між страховиком (первісний кредитор) та Товариством з обмеженою відповідальністю «БК-ЕКСПЕРТ» (далі позивач, новий кредитор) було укладено Договір про відступлення права вимоги б/н (далі Договір про відступлення права вимоги), відповідно до умов якого первісний кредитор переводить (уступає) належне йому право вимоги в порядку регресу до фізичних та юридичних осіб, що виникло у нього внаслідок виплати страхового відшкодування за договорами про страхування, укладеними між первісним кредитором та споживачами (страхувальниками), а новий кредитор набуває право вимоги та зобов'язується перерахувати первісному кредитору кошти за переведене (уступлене) право вимоги відповідно до розділу 3 цього договору.

Відповідно до Акту приймання-передачі регресних справ від 05.11.2012 р., первісний кредитор передав, а позивач прийняв право вимоги, що виникло у страховика внаслідок виплати страхового відшкодування за вищезазначеним страховим випадком на суму 99 600, 00 грн.

Цивільно-правова відповідальність власника автомобіля «БАЗ», державний номерний знак НОМЕР_1, на момент скоєння вищезазначеної ДТП була застрахована у Приватному акціонерному товаристві «Страхова компанія «Українська страхова група» (далі - відповідач), згідно з Полісом обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів № АА/5756159.

Таким чином, на підставі вищезазначених норм та у зв'язку з укладенням Полісу № АА/5756159 відповідач прийняв на себе обов'язок відшкодовувати шкоду, заподіяну страхувальником відповідача майну третіх осіб внаслідок експлуатації транспортного засобу «БАЗ», державний номерний знак НОМЕР_1.

Як стверджує позивач, він звертався до відповідача з претензією про виплату страхового відшкодування, яка була отримана відповідачем 10.06.2013 р., в підтвердження чого надав рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення зі штрихкодовим ідентифікатором № 0101904658589.

У відповідь на вищевказану претензію відповідач листом № 03/3912 від 05.07.2013 р. відповідач повідомив позивача про те, що для прийняття рішення щодо виплати страхового відшкодування позивач повинен надати йому відповідні документи.

Оскільки в подальшому відповідач вимоги позивача так і не задовольнив, з урахуванням зазначеного, позивач звернувся до відповідача з позовом про стягнення страхового відшкодування в межах страхової суми, встановленої Полісом № АА/5756159 (50 000,00 грн.).

Рішенням господарського суду міста Києва від 22.10.2014 р. у справі № 910/14821/14, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 08.12.2014 р., було вирішено стягнути з Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Українська страхова група» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «БК-ЕКСПЕРТ» страхове відшкодування в розмірі 50 000 (п'ятдесят тисяч) грн. 00 коп. та витрати по сплаті судового збору в розмірі 1 827 (одна тисяча вісімсот двадцять сім) грн. 00 коп.

Одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (п. 4 Інформаційного листа Вищого господарського суду України № 01-8/1427 від 18.11.2003 року "Про Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та юрисдикцію Європейського суду з прав людини").

Даний принцип тісно пов'язаний з приписами ч. 2 ст. 35 ГПК України, відповідно до якої, факти встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори) під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.

За змістом наведеної норми, неодмінною умовою її застосування є один і той самий склад сторін як у справі, що розглядається господарським судом, так і у справі (або справах) зі спору, що вирішувався раніше, і в якій встановлено певні факти, що мають значення для розглядуваної справи.

Преюдиційні факти є обов'язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв'язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акту, який набрав законної сили.

З матеріалів справи вбачається, що відповідач 22.01.2015 р. перерахував на рахунок Відділу державної виконавчої служби Соломянського районного управління юстиції у місті Києві від 50 827, 00 грн., що підтверджується наявною в матеріалах справи банківською випискою від 22.01.2015 р. та платіжним дорученням № 1169 від 22.01.2015 р.

У свою чергу, ВДВС Соломянського районного управління юстиції у м. Києві перерахувало позивачу означені грошові кошти 18.02.2015 р., про що свідчить наявна в матеріалах справи банківська виписка від 18.02.2015 р.

Таким чином, з огляду на те, що відповідач несвоєчасно оплатив позивачу страхове відшкодування, останній нарахував відповідачу 3% річних в сумі 2 165, 75 грн., інфляційні втрати в сумі 18 530, 07 грн. та пеню в сумі 3 223, 29 грн.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і обєктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.

Статтею 27 Закону України «Про страхування» та статтею 993 Цивільного кодексу України визначено, що до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, в межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за заподіяний збиток.

Частинами першою та другою статті 1187 ЦК України передбачено, що джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб.

Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Відповідно до пунктів 1, 3 частини 1 статті 1188 ЦК України шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, а саме шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою, а за наявності вини всіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоди, розмір відшкодування визначається у відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне значення.

Таким чином, за змістом вказаних норм, у відносинах між кількома володільцями джерел підвищеної небезпеки відповідальність будується на загальному принципі вини.

Згідно з пунктом 22.1 статті 22 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» при настанні страхового випадку страховик відповідно до лімітів відповідальності страховика відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, яка була заподіяна у результаті дорожньо-транспортної пригоди життю, здоров'ю, майну третьої особи.

Відповідно до статті 27 Закону України «Про страхування» та статті 993 ЦК України до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за заподіяний збиток.

Як зазначалось вище, рішенням господарського суду міста Києва від 22.10.2014 р. у справі № 910/14821/14, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 08.12.2014 р. було вирішено стягнути з Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Українська страхова група» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «БК-ЕКСПЕРТ» страхове відшкодування в розмірі 50 000, 00 грн. та витрати по сплаті судового збору в розмірі 1 827, 00 грн. 00 коп.

З матеріалів справи вбачається, що відповідач 22.01.2015 р. перерахував на рахунок ВДВС Соломянського районного управління юстиції у м. Києві від 50 827, 00 грн., що підтверджується наявною в матеріалах справи банківською випискою від 22.01.2015 р. та платіжним дорученням № 1169 від 22.01.2015 р.

У свою чергу, ВДВС Соломянського районного управління юстиції у м. Києві перерахував позивачу означені грошові кошти 18.02.2015 р., про що свідчить наявна в матеріалах справи банківська виписка від 18.02.2015 р.

У звязку з цим, позивач вирішив додатково заявити позовні вимоги про стягнення нарахованих на суму 50 000, 00 грн. за період з 09.09.2013 р. по 17.02.2015 р. 3 % річних в розмірі 2 165, 75 грн. та інфляційних втрат в розмірі 18 530, 07 грн.

Так, частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постановах від 04.07.2011 р. у справі № 13/210/10, від 12.09.2011 р. у справі № 6/433-42/183, від 23.01.2012 р. у справі № 37/64, від 14.11.2011 у справі № 12/207, виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобовязання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та трьох процентів річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. При цьому зазначена норма не обмежує права кредитора звернутися до суду за захистом свого права, якщо грошове зобовязання не виконується й після вирішення судом питання про стягнення основного боргу.

Таким чином, чинне законодавство не повязує припинення зобовязання з постановленням судового рішення, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобовязань боржника та не виключає його відповідальності за порушення строків розрахунків.

Як на тому наголошено в п. 7.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 р. «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобовязань», за відсутності інших підстав припинення зобов'язання, передбачених договором або законом, зобов'язання, в тому числі й грошове, припиняється його виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). Саме лише прийняття господарським судом рішення про задоволення вимог кредитора, якщо таке рішення не виконано в установленому законом порядку, не припиняє зобов'язальних відносин сторін і не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Отже, якщо судове рішення про стягнення з боржника коштів фактично не виконано, кредитор вправі вимагати стягнення з нього в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних аж до повного виконання грошового зобов'язання. Однак при цьому слід мати на увазі, що у разі коли судовим рішенням з боржника стягнуто суму неустойки (штрафу, пені), то правова природа відповідної заборгованості саме як неустойки у зв'язку з прийняттям такого рішення залишається незмінною, і тому на неї в силу припису частини другої статті 550 ЦК України проценти не нараховуються, інфляційні ж нарахування та нарахування трьох процентів річних на цю заборгованість можуть здійснюватися на загальних підставах відповідно до частини другої статті 625 названого Кодексу з дня, наступного за днем набрання законної сили відповідним судовим рішенням.

Основною метою визначення інфляційних втрат є встановлення розміру компенсації, яку боржник зобов'язаний в порядку ст. 625 ЦК України сплатити кредитору для усунення наслідків знецінення грошових коштів, що не були вчасно повернуті внаслідок порушення грошового зобов'язання.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної в постанові від 06.06.2012 р. № 6-49цс12 зобов'язання страховика про виплату страхувальнику страхових виплат у разі настання страхового випадку є грошовим зобов'язанням, у разі невиконання якого одночасно можуть застосовуватись наслідки, передбачені як нормою ч. 2 ст. 625 ЦК України, так і нормами ст. ст. 549 - 550 ЦК України.

Вищий господарський суд України в постанові від 25.02.2013 р. у справі № 5017/2321/2012 також відзначив, що положення ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України щодо стягнення інфляційних втрат та 3% річних, нарахованих на суму страхового відшкодування, підлягаючого до виплати позивачу в порядку регресу, застосовуються в разі порушення як договірних так і позадоговірних грошових зобов'язань, в тому числі і до зобов'язань відшкодування шкоди в порядку регресу, незалежно від підстав їх виникнення.

Аналогічна позиція Вищого господарського суду України у постанові від 29.01.2013 р. у справі № 5011-16/11067-2012.

Вищий господарський суд України у постанові від 28.02.2012 р. у справі № 7/088-11 наголосив, що чинним цивільним законодавством не визначений строк виконання одним страховиком зобов'язання по відшкодуванню іншому страховику шкоди, однак, цей строк пов'язаний з моментом пред'явлення відповідною особою (в даному випадку страховиком) зворотної вимоги до відповідача.

Зокрема, приписами ч. 2 ст. 530 ЦК України передбачено, що у разі, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк з дня пред'явлення вимоги.

Як зазначалось вище, позивач звертався до відповідача з претензією про виплату страхового відшкодування, яка була отримана відповідачем 10.06.2013 р.

У свою чергу, відповідач фактично виконав зобовязання зі сплати страхового відшкодування лише 18.02.2015 р.

Так, відповідно до правової позиції Вищого господарського суду України в постанові від 19.04.2006 р. у справі № 19/202 сам факт перерахування боржником коштів на депозитний рахунок органу Державної виконавчої служби ще не свідчить про виконання рішення суду, яким постановлено стягнути грошові кошти на користь позивача. Так, лише факт видачі стягнутих коштів стягувачу, який може підтверджуватись відповідними платіжними дорученнями (з відміткою банку про їх виконання) щодо перерахування стягнутих коштів з депозитного рахунку, підтверджує повне фактичне виконання рішення суду.

Таким чином, позивач обрав вірні періоди нарахування 3 % річних та інфляційних втрат. При цьому, він рахує їх у меншому розмірі, ніж міг би, в силу арифметичних помилок, а тому в цій частині позов задовольняється в редакції його вимог в силу відсутності клопотання про вихід за межі позовних вимог.

Водночас, що стосується вимог позивача про стягнення пені в розмірі 3 223, 29 грн., суд відзначає наступне.

Відповідно до п. 36.5. ст. 36 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» за кожен день прострочення виплати страхового відшкодування (регламентної виплати) з вини страховика (МТСБУ) особі, яка має право на отримання такого відшкодування, сплачується пеня з розрахунку подвійної облікової ставки Національного банку України, яка діє протягом періоду, за який нараховується пеня.

Вказана норма регулює відносини страховика та страхувальника за договором страхування цивільно-правової відповідальності наземних транспортних засобів, а позивач не є суб'єктом цього договору. Дана позиція викладена в Постанові Верховного Суду України від 26.09.2012 р. № 3-41гс12.

Таким чином, суд не знаходить правових підстав для стягнення нарахованої позивачем пені.

При цьому, суд залишає без задоволення клопотання відповідача про застосування строків позовної давності, оскільки правила про позовну давність мають застосовуватися лише тоді, коли буде доведено існування самого субєктивного права. У випадку відсутності такого права або коли воно ніким не порушено, в позові має бути відмовлено не з причин пропуску строку позовної давності, а у звязку з необґрунтованістю самої вимоги.

Так, відповідно до п. 2.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29.05.2013 р. «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Відповідно до ст. ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Обовязок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого субєктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно зясувати обставини, які мають значення для справи.

Відповідно до п. 2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 р. «Про судове рішення» рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Оскільки, як зазначалось вище, судом встановлено часткову обґрунтованість позовних вимог, вони підлягають частковому задоволенню з урахуванням зазначеного.

Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору покладаються на сторони пропорційно задоволеній частині позову.

Керуючись ст. ст. 32, 33, 44, 49, 82 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва,

ВИРІШИВ:

1.Позовні вимоги задовольнити частково.

2.Стягнути з Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Українська страхова група» (03038, місто Київ, вулиця Федорова Івана, будинок 32, Літ. А; код ЄДРПОУ 30859524) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «БК-ЕКСПЕРТ» (03150, місто Київ, вулиця Димитрова, будинок 5; код ЄДРПОУ 36530730) 2 165 (дві тисячі сто шістдесят пять) грн. 75 коп. 3% річних, 18 530 (вісімнадцять тисяч пятсот тридцять) грн. 07 коп. інфляційних втрат та 1 053 (одну тисячу пятдесят три) грн. 86 коп. судового збору.

3.В іншій частині позову відмовити.

4.Після вступу рішення в законну силу видати наказ.

5.Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 29.12.2015 р.

Суддя В.С. Ломака