Ухвала суду № 54622715, 23.12.2015, Апеляційний суд Сумської області

Справа №576/241/15-ц Головуючий у суді у 1 інстанції - ОСОБА_1Номер провадження 22-ц/788/2341/15 Суддя-доповідач - ОСОБА_2 Категорія - 57

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 грудня 2015 року м.Суми

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Сумської області в складі:

головуючого-судді - Ткачук С. С.,

суддів - Ільченко О. Ю. , Попруги С. В.

за участю секретаря судового засідання - Пархоменко А.П.,

розглянувши матеріали справи за апеляційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Автофінанс»

на рішення Глухівського міськрайонного суду Сумської області від 12 листопада 2015 року

у справі за позовом ОСОБА_3 до товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Автофінанс» про визнання недійсним договору фінансового лізингу та стягнення грошової суми, сплаченої на виконання договору,

в с т а н о в и л а:

Звернувшись до суду із позовом, в якому після уточнення, ОСОБА_3 просив суд на підставі ст. ст. 216, 808 ЦК України, ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів», Закону України «Про фінансовий лізинг» визнати недійсним договір фінансового лізингу від 15.01.2015 року № 000386, укладений між ним та товариством з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Автофінанс» (далі ТОВ «ЛК «Автофінанс», компанія) та стягнути з відповідача на його користь грошову суму, сплачену на виконання договору, у розмірі 27917 грн.

Свої вимоги позивач мотивує тим, що в січні 2015 року, він знайшов в Інтернеті оголошення про продаж автомобіля Renault Dokker пасс. 2013 року випуску у м. Львів. Зателефонувавши за контактними телефонами, він уточнив вартість вказаного автомобіля, що становила 141300 грн., та домовився про зустріч з продавцем. В офісі працівник відповідача - ОСОБА_4 запевнила його про наявність та перебування у власності зазначеного автомобіля та підтвердила його ціну 141300 грн., пояснивши йому умови покупки автомобіля та повідомила, що спочатку необхідно внести перший внесок в сумі 27917 грн., після цього автомобіль з головного офісу м. Києва буде доставлений за його домашньою адресою, а решту грошових коштів в сумі 85466 грн. необхідно сплатити після отримання автомобіля. Узгодження ціна автомобіля відбулось до підписання договору. Будучи упевненим в такій ціні автомобіля позивач, не читаючи, підписав запропонований представником відповідача текст договору та сплатив 27917 грн. адміністративного платежу по виписаній йому квитанції. Після сплати зазначених грошових коштів на рахунок відповідача, позивач повернувся в офіс та отримав свій примірник договору з якого дізнався, що він підписав не договір купівлі продажу, а договір фінансового лізингу, в якому виявилась інша марка та ціна автомобіля у розмірі 279175 грн. Позивач звернувся до центрального офісу відповідача у м. Києві з письмовою заявою про розірвання даного договору, про те його не було розірвано.

ОСОБА_3 доводив, що діяльність, якою займається відповідач є нечесною підприємницькою практикою, такою, що вводить споживача в оману. Тому вказані обставини, є підставою для визнання укладеного договору незаконним та повернення сплачених за цим договором коштів.

Рішенням Глухівського міськрайонного суду Сумської області від 12.11.2015 року позов ОСОБА_3 задоволено в повному обсязі.

Визнано договір фінансового лізингу № 000386 від 15.01.2015 року, укладений між ОСОБА_3 та ТОВ «ЛК «Автофінанс» - недійсним.

Стягнуто з ТОВ «ЛК «Автофінанс» на користь ОСОБА_3 сплачений адміністративний платіж в сумі 27917,00 грн. Вирішено питання судових витрат.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції відповідачем, посилаючись на незаконність та необґрунтованість рішення, подано апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення районного суду, постановити нове рішення про відмову в задоволенні заявленого позову та стягнути з позивача на користь відповідача судовий збір за подачу апеляційної скарги.

Всі доводи апеляційної скарги по суті зводяться до того, що позивач мав необхідний доступ до інформації про положення договору, укладеного між сторонами по справі, про що свідчить його особистий підпис на кожній сторінці договору, а отже сторонами було досягнуто згоди по всіх істотних умовах у відповідності до Закону України «Про фінансовий лізинг» та положень ЦК України. Позивачем не доведено, а судом першої інстанції не вмотивовано можливість застосування до оскаржуваного правочину наслідків нікчемності та ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів».

В судовому засіданні представник ТОВ «ЛК «Автофінанс» підтримала доводи апеляційної скарги і просила задовольнити. Вона підтвердила, що компанія не має ліцензії на надання фінансових послуг при здійсненні , бо умови закону такого не передбачають, а на роздрукованому витягу електронного сайту «Авто.RIA» проставлена їх печатка, яка застосовується при укладенні договорів. З приводу ствердження позивача про внесення до договору іншої моделі автомобіля, пояснила, що зазначене у стовбці (комплектація/модефікація) - «ACCES» відображає комплектацію автомобіля марки моделі «Renault Dokker». Договір не було розірване через відсутність письмової заяви позивача.

Відповідач на апеляційну скаргу заперечив і просив залишити без змін.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Судом визнано встановленим і це підтверджується матеріалами справи, що 15.01.2015 року ОСОБА_3 уклав з відповідачем договір фінансового лізингу №000386 з трьома додатками до нього (а.с. 10-16), з якого вбачається, що відповідач зобовязується придбати у власність предмет лізингу, а саме, «Renault ACCES», обєм двигуна 1,5м3 та передати його у користування позивача в строк та на умовах цього договору, а позивач зобовязується прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові платежі та інші платежі згідно умовами договору. Цього ж дня позивач сплатив компанії 27917 грн. згідно платіжної квитанції від 15.01.2015 (а.с.19). Як зазначено у цій квитанції вид платежу «сплата за лізинговий платіж згідно угоди №000386».

Не зазначення в квитанції дійсного призначення платежу «адміністративний платіж» дає підстави для висновку, що дії відповідача були нечесними та недобросовісними і вчинені умисно, щоб привабити клієнта та схилити його до укладення договору.

Разом з тим, у договорі у розділі «визначення термінів» та по тексту договору цей платіж значиться як першочерговий одноразовий адміністративний платіж у розмірі 10% від вартості предмету лізингу(згідно додатку»1) за перевірку, розгляд та підготовку документів для укладення договору. При цьому додатково зазначено, що таке призначення вказаного платежу зберігається незалежно від назви призначення платежу у квитанції на сплату.

За умовами договору, до отримання в користування предмету лізингу, лізінгоодержувач повинен сплатити лізингодавцю перший внесок, який не входить до обсягу фінансування та складається з таких платежів: адміністративний платіж 10%, авансовий платіж 50%, комісія за передачу -3% від ціни предмету лізингу.

Відповідно до п. 1.3 укладеного договору, лізингодавець (відповідач) бере на себе зобов'язання придбати предмет лізингу у власність (отримати право власності на предмет лізингу) та передати предмет лізингу у користування лізингоодержувача (позивач) на строк та на умовах, передбачених цим договором.

Пунктом 1.7. договору передбачено, що предмет договору передається в користування лізинтоодержувачеві протягом строку не більше 120 робочих днів з моменту сплати лізингоодержувачем на рахунок лізингодавця: адміністративного платежу; авансового платежу; комісії за передачу предмету лізингу; у разі наявності, сплатити різниці до вже сплаченого авансового платежу на умовах викладених у п. 9.4 ст. 9 даного договору, або різниці до вже сплаченого авансового платежу на умовах викладених у п. 9.6 ст. 9 даного договору.

Предмет лізингу за даним договором позивачу придбано не було.

Задовольняючи позов, суд, надавши повному і всебічному аналізу умови укладеного сторонами договору фінансового лізингу і керуючись нормами Законів України «Про фінансовий лізинг», «Про захист прав споживачів» , статтями 328, 806, 627, 215, 216 ЦК України, обґрунтовано і на законних підставах визнав умови цього договору несправедливими, ознаки яких визначено в частині 2 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Суд правильно визнав встановлені обставини такими, які свідчать про порушення прав позивача, як споживача, при укладені договору та частковому його виконанню, а тому захистив порушене право споживача, визнав цей договір фінансового лізингу недійсним та повернув позивачеві сплачену суму.

Суд першої інстанції правильно дійшов висновку про те, що п.1.4 договору містить односторонню відповідальність лізингоодержувача за невиконання будь-якого зобовязання щодо якості, комплектності, справності предмета лізингу, його заміни, введення в експлуатацію, усунення несправностей протягом гарантійного строку, своєчасного та повного задоволення гарантійних вимог, монтажу тощо, бо визначено, що за вищенаведеними зобовязаннями відповідає продавець.

Відповідно до ст. 808 ЦК України якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, заміни, безоплатного усунення недоліків, монтажу та запуску в експлуатацію тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець (постачальник) та лізингодавець несуть перед лізингоодержувачем солідарну відповідальність за зобов'язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу.

Ухвалюючи рішення про повне задоволення позову, суд першої інстанції вірно виходив з недійсності укладеного сторонами правочину, оскільки його умови є несправедливим і укладений із застосуванням нечесної підприємницької практики, тобто з порушенням вимог ст.ст. 18,19 Закону України «Про захист прав споживачів», укладеними всупереч принципу добросовісності, та як наслідок створює істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.

За приписами частини 1 ст. 203 ЦК України зміст проточину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, пятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Стаття 18 Закону України "Про захист прав споживачів" містить самостійні підстави визнання угоди (чи її умов) недійсною.

Так, за змістом частини пятої цієї норми у разі визнання окремого положення договору, включаючи ціну договору, несправедливим може бути визнано недійсним або змінено саме це положення, а не сам договір.

Тільки у разі, коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (частина шоста статті 18 Закону).

Визначення поняття "несправедливі умови договору" закріплено в частині другій статті 18 цього Закону умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу.

Аналізуючи норму статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" можна дійти висновку, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обовязків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.

Несправедливими є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобовязань, включаючи умови про взаємозалік, зобовязання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обовязків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; (пункти 2,3 частини третьої статті 18 Закону «Про захист прав споживачів); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у звязку з розірвання або невиконанням ним договору (пункт 4 частини третьої статті 18 Закону).

Аналіз змісту спірного договору фінансового лізингу від 15.01.2015 року, укладеного між сторонами, дає підстави прийти до висновку, що в договорі виключені та обмежені права лізингоодержувача як споживача стосовно лізингодавця у разі неналежного виконання ним обовязків, передбачених договором та законом (статті 3 та 12 договору), звужені обовязки лізингодавця, які передбачені в Законі України «Про фінансовий лізинг», положеннях ЦК України, повністю виключена відповідальність лізингодавця за невиконання або неналежне виконання обовязків щодо передачі предмета лізингу та передачі цієї речі належної якості, одночасно значно розширені права лізингодавця, які суперечать вимогам чинного законодавства.

Згідно пункту 1.4 договору, лізингодавець не відповідає перед лізингоодержувачем за невиконання будь-якого зобовязання щодо якості, комплектності, справності предмета лізингу, його заміни, введення в експлуатацію, усунення несправностей протягом гарантійного строку, своєчасного та повного задоволення гарантійних вимог, монтажу тощо. За вищенаведеними зобовязаннями відповідає продавець.

Так, із договору та додатку №2 (специфікація) вбачається, що предмет фінансового лізингу належним чином не визначений, зокрема відсутні технічні та індивідуальні характеристики автомобіля, рік його випуску, продавець (постачальник), ціна у грошовій одиниці України, більш того замість Renault Ассеs, обєм двигуна 1,5 л3 вказано Renault Dokker пасс. 2013 року випуску, але вартість зазначена та сама 16888,99 доларів США.

Таким чином, оскільки вибір продавця предмета лізингу за договором здійснює відповідач, так як в договорі лізингу відсутні будь-які відомості про продавця товару, його найменування та місцезнаходження, куди має завертатись споживач у випадку порушення якості, комплектності та інших умов з продажу товару, то пункт 1.4 договору, щодо усунення лізингодавця від відповідальності в частині якості, комплектності, справності та ін. суперечить положенням статті 808 ЦК України.

Аналогічна позиція міститься у постанові Верховного суду України від 16 грудня 2015 року по справі № 6-2766цс15.

Крім того, слід зазначити, що на роздрукованому оголошені про продаж автомобіля Renault Dokker пасс. 2013 року вказана ціна авто в розмірі 141300 грн. та міститься напис працівника представництва компанії про те, що залишкова ціна на момент отримання авто складає 113383 грн., який засвідчений такою ж печаткою, що й договір фінансового лізингу, укладеного між сторонами (а.с. 21), що є підставою вважати про недобросовісну підприємницьку діяльність та введення в оману відповідачем своїх клієнтів.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, щодо недійсності договору, укладеного між сторонами по справі, у звязку з порушення принципів справедливості, розумності та добросовісності та положень Закону України «Про фінансовий лізинг» та ст.18,19 Закону України «Про захист прав споживачів».

Також слід зазначити, що згідно пункту 4 частини першої статті 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб може здійснюватись лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії.

Послуга з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах є фінансовою послугою (пункт 11-1 статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»).

Окрім того, в судовому засіданні підтверджено представником компанії, що укладання договору фінансового лізингу 15.01.2015 року між сторонами, відповідачем було вчинено без відповідного дозволу (ліцензії), що також може бути підставами для визнаний судом правочину недійсним згідно ст. 227 ЦК України, але таких вимог позивачем не було заявлено.

Відповідно до ст. 308 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Суд першої інстанції всебічно і повно зясував, обставини справи, що мають значення для справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні. Судом постановлено обґрунтоване рішення з дотриманням вимог матеріального і процесуального і міжнародного права, тому підстав для його скасування немає.

Доводи апеляційної скарги про те, що позивач мав необхідний доступ до інформації про положення договору і досягнення згоди по всіх істотних умовах у відповідності до Закону України «Про фінансовий лізинг» та положень ЦК України не дають підстав для висновку про порушення судом норм матеріального чи процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, тому до уваги не приймаються.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313-315, 319, 324 ЦПК України, колегія суддів

у х в а л и л а:

Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Автофінанс» відхилити.

Рішення Глухівського міськрайонного суду Сумської області від 12 листопада 2015 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.

Судді: