Ухвала суду № 54621583, 24.12.2015, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 22-ц/785/9842/15

Головуючий у першій інстанції ОСОБА_1

Доповідач Панасенков В. О.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24.12.2015 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:

головуючого - судді Панасенкова В.О.

суддів: Парапана В.Ф.

ОСОБА_2,

при секретарі: Добряк Н.І.,

за участю: позивача ОСОБА_3, його представника ОСОБА_4, відповідача ОСОБА_5 та його представника ОСОБА_6,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 12 жовтня 2015 року за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5 про стягнення боргу за договором позики,

в с т а н о в и л а:

27 серпня 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду з вказаним позовом, який остаточно уточнив 02 березня 2015 року, обґрунтовуючи вимоги тим, що 23 червня 2013 року він позичив відповідачу ОСОБА_5 грошові кошти в іноземній валюті в розмірі 115000 дол. США, що за курсом НБУ еквівалентно 1569750,00 грн. на строк до 30 червня 2013 року, про що останній надав розписку, але до теперішнього часу борг не повернутий. Розмір заборгованості остаточно становить 4280920,94 грн., з яких сума основного боргу в розмірі 3192400,00 грн., встановлений індекс інфляції в розмірі 928988,40 грн. та три процента річних від простроченої суми за весь час прострочення з 01 липня 2013 року по 02 березня 2015 року в розмірі 159532,54 грн.

Посилаючись на ці обставини, та на ст. ст. 526, 625, 1046, 1049 ЦК України, позивач ОСОБА_3 просив суд позов задовольнити та стягнути суму судового збору в розмірі 3564 грн. (а.с. 2-4).

Відповідач ОСОБА_5 та його представника ОСОБА_7 проти позову заперечували й в своїх усних та письмових поясненнях зазначали, що договір позики 23 червня 2013 року не укладався й грошові кошти в розмірі 115000 дол. США не передавались. Насправді, 23 червня 2013 року приватним нотаріусом ОСОБА_8 були засвідчені підписи ОСОБА_3 та ОСОБА_5 на змінах до установчих документів Приватного підприємства «Камея», згідно яких ОСОБА_5 став учасником вказаного підприємства. За домовленістю між позивачем та відповідачем, останній, у разі необхідності, повинен був внести до статутного капіталу підприємства грошові кошти в розмірі 115000 дол. США. На виконання цієї домовленості відповідачем складена розписка. В подальшому ОСОБА_5 відмовився збільшувати свій внесок до статутного капіталу ПП «Камея», але позивач більш чим через рік звернувся до суду із вказаним позовом (а.с. 66-67).

Рішенням суду першої інстанції позов ОСОБА_3 задоволено частково. Суд стягнув з відповідача ОСОБА_5 на користь позивача заборгованість 2481700 грн. та судовий збір в сумі 3654 грн. (а.с. 92-93).

В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_5 просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове рішення про задоволення позову, мотивуючи тим, що судом першої інстанції порушені норми процесуального та матеріального права (а.с. 135-137).

В запереченні на апеляційну скаргу позивач ОСОБА_3 просить скаргу відхилити у звязку з безпідставністю її доводів.

Заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги відповідача ОСОБА_5, пояснення на апеляцію позивача ОСОБА_3, його представника ОСОБА_4, відповідача ОСОБА_5 та його представника ОСОБА_6, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга відповідача задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм процесуального та матеріального права.

Відповідно до ст. 526 ЦК України зобовязання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно із ст. 610 ЦК України порушенням зобовязання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобовязання (неналежне виконання).

Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобовязується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, незалежно від суми.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

У відповідності до ст. 1049 ЦК України, позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

У відповідності до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобовязання, на вимогу кредитора зобовязаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Судом першої інстанції встановлено, що 23 червня 2013 року позивач ОСОБА_3 позичив відповідачу ОСОБА_5 грошові кошти в іноземній валюті в розмірі 115000 дол. США, що за курсом НБУ еквівалентно 1569750,00 грн., на строк до 30 червня 2013 року (а.с. 9).

У підтвердженні своїх вимог позивач ОСОБА_3 надав суду копію розписки від 23 червня 2013 року, у якій зазначено, що ОСОБА_5 взяв у борг у ОСОБА_3 115000 дол. США та зобовязався повернути позику до 30 червня 2013 року (а.с. 9).

Із форми та змісту наданої позивачем ОСОБА_3 розписки вбачається, що між сторонами у справі виникли зобов'язання за договором позики, а саме одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти, а позичальник зобовязується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики).

До теперішнього часу відповідач не повернув борг позивачу у встановлений строк. Розмір заборгованості на 02 березня 2015 року становить 2481700 грн. (115000 дол. США х 21,58 грн. : 100%) та три процента річних від простроченої суми за весь час прострочення з 01 липня 2013 року по 02 березня 2015 року в розмірі 124017,00 грн. (2481700 грн. х 3 х 609днів : 100), який відповідачем не оспорювався.

За загальним правилом кожна особа має право на захист свого цивільного права лише в разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 3 ЦПК України).

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що позичальник, відповідач ОСОБА_5 не виконав взяті на себе зобовязання за договором позики в строк, що передбачений договором. Тому права позивача були порушені і у відповідності до ст. ст. 15, 16 ЦК України підлягають судовому захисту шляхом стягнення заборгованості за договором позики в розмірі 2481700 грн. та три процента річних у розмірі 124017,00 грн.

Аналогічний висновок, висловлений Верховним Судом України у постанові від 01 квітня 2015 року у справі №6-37цс15, який у відповідності до ч. 1 ст. 360-7 ЦК України є обовязковим для всіх судів України.

Таким чином, перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції виконав всі вимоги цивільного судочинства і вирішив справу згідно із законом.

Доводи відповідача ОСОБА_5 в апеляційній скарзі про те, що рішення суду першої інстанції є незаконним, оскільки суд не звернув уваги на те, що договір позики 23 червня 2013 року не укладався й грошові кошти в розмірі 115000 дол. США не передавались, розписка була складена ним на підтвердження домовленості внести до статутного капіталу ПП «Камея» 115000 дол. США, не приймаються до уваги за таких підстав.

Відповідно до ст. ст. 10, 60 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частинами 3, 4 ст. 212 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний звязок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводить мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Відповідно до ч. 1 ст. 64 ЦПК України письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

Відповідно до принципів змагальності та диспозитивності цивільного процесу відповідач повинен був довести в судовому засіданні належними та допустимими доказами обставини, на які посилався як на підставу своїх заперечень проти позову, але не надав жодного доказу.

Частинами 3, 4, 5 статті 213 ЦК України передбачено, що при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів.

Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги зясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін.

Якщо за правилами, встановленими частиною третьою цієї статті, немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення.

Із змісту та буквального значення слів та понять наданої позивачем ОСОБА_3 розписки вбачається, що 23 червня 2013року ОСОБА_5 взяв у борг у ОСОБА_3 115000 дол. США та зобовязався повернути позику до 30 червня 2013 року (а.с. 9).

Таким чином, розписка від 23 червня 2013року є документом, що підтверджує боргове зобовязання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобовязанням їх повернення та дати отримання коштів.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні ст. ст. 1046, 1047 ЦК України Верховний Суд України у постанові від 18 вересня 2013 року у справі №6-63цс13 висловив такий правовий висновок: «письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки».

Аналогічний правовий висновок, висловлений Верховним Судом України у постанові від 02 липня 2014 року у справі №6-79цс14, у постанові від 11 листопада у справі №6-1967цс15, який у відповідності на до ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України є обовязковим для всіх судів України.

В судовому засіданні відповідачем не оспорена безгрошовість вказаної розписки.

Посилання відповідача ОСОБА_5 в апеляційній скарзі на те, що розписка була складена ним на підтвердження домовленості внести до статутного капіталу ПП «Камея» 115000 дол. США, а не боргового зобовязання, спростовується матеріалами справи.

Допитані в судовому засіданні за ініціативою відповідача свідки ОСОБА_8, приватний нотаріус, ОСОБА_9, ОСОБА_10, дружина відповідача, свідчили, що вони не були присутніми при складанні розписки. Угода про вступ відповідача ОСОБА_5 до складу учасників ПП «Камея» була укладена 23 травня 2013 року, про що свідчить договір купівлі-продажу частки у статутному капіталі підприємства у розмірі 40%, тобто за місяць до складання розписки.

Надані відповідачем в судовому засіданні суду апеляційної інстанції документи щодо звернення до правоохоронних органів із скаргами про вчинення позивачем ОСОБА_3 кримінального правопорушення за неповернення розписки від 23 червня 2013 року та копія позовної заяви від 08 грудня 2015 року про визнання недійсним договору позики, не приймаються до уваги, оскільки вони у даному випадку не мають правового значення для правильного вирішення даного спору.

Отже, відповідач ОСОБА_5 не надав безспірних доказів, які спростовують пояснення позивача ОСОБА_3, ні суду першої інстанції, ні суду апеляційній скарзі.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, дав їм правильну оцінку та з достовірністю встановив, що є законні підстави для задоволення позову.

Відповідно до ч. 1 ст. 303 ЦПК Украйни під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Інших правових доводів апеляційна скарга не містить.

Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.

Отже, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову немає.

Керуючись ст. ст. 303, 307 ч. 1 п. 1, 308, 313, 315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області,

у х в а л и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_5 відхилити, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 12 жовтня 2015 року залишити без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили ухвалою.

Судді апеляційного суду Одеської області: В.О. Панасенков

ОСОБА_11

ОСОБА_2