Постанова № 54601796, 23.12.2015, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

23 грудня 2015 року № 826/21331/15

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Іщука І.О., суддів: Погрібніченка І.М., Шулежка В.П., розглянувши у порядку письмового провадження справу

за позовомОСОБА_1до Міністерства юстиції Українипровизнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середньої заробітної плати за вимушений прогул,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Міністерства юстиції України, в якому просить:

1. визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства юстиції України від 03.08.2015 р. № 2375/к про звільнення ОСОБА_1 з посади Заступника начальника відділу контролю за роботою територіальних органів Управління контролю та статистичного забезпечення Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України;

2. поновити ОСОБА_1 на посаді Заступника начальника відділу контролю за роботою територіальних органів Управління контролю та статистичного забезпечення Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України та внести відповідні зміни до трудової книжки ОСОБА_1;

3. стягнути з Міністерства юстиції України суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу, починаючи з дня винесення наказу про звільнення по день прийняття судом рішення про поновлення на посаді;

4. допустити негайне виконання рішення Окружного адміністративного суду м. Києва в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді Заступника начальника відділу контролю за роботою територіальних органів Управління контролю та статистичного забезпечення департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах стягнення за один місяць.

Позовні вимоги мотивовані тим, що при звільненні позивача Міністерством юстиції України порушено порядок звільнення, передбачений нормами чинного законодавства, а також право позивача на працю, гарантоване ст. 43 Конституції України, ст. 2 КЗпП України, в силу положень яких, громадянам гарантується захист від незаконного звільнення, а, відтак, позивач вважає, що оскаржуваний наказ підлягає визнанню протиправним та скасуванню, а позивач - поновленню на посаді.

Позивач та його представник в судовому засіданні підтримали позовні вимоги та просили суд задовольнити їх в повному обсязі.

Представник відповідача в судовому засіданні проти позовних вимог заперечував та просив суд відмовити в їх задоволенні, оскільки, на думку відповідача, твердження позивача щодо відсутності його згоди на звільнення не відповідає дійсності та спростовується його власною заявою. В особовій справі позивача відсутні будь-які докази, які б підтверджували анулювання досягнутої домовленості щодо звільнення позивача за згодою сторін. Відсутність в заяві про звільнення позивача дати його звільнення не свідчить про відсутність у позивача добровільного наміру звільнитися та про порушення порядку звільнення, оскільки у самій заяві позивач не зазначив про термін з якого його слід вважати звільненим, а саме з дати реєстрації наказу. Таким чином, звільнення позивача відбулося відповідно до вимог чинного законодавства.

Відповідно до ч. 4 ст.122 Кодексу адміністративного судочинства України, у судовому засіданні 03.11.2015 року, за згодою сторін, суд дійшов висновку про можливість розгляду справи у письмовому провадженні.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва дійшов висновку про наступне.

Наказом Міністерства юстиції України від 06.04.2015 р. № 1012/к ОСОБА_1 призначений на посаду Заступника начальника відділу контролю за роботою територіальних органів Управління контролю та статистичного забезпечення Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України із присвоєнням восьмого рангу державного службовця.

03.08.2015 р. ОСОБА_1 працівниками Департаменту кадрової роботи та державної служби було усно повідомлено про наказ Заступника Міністра юстиції - керівника апарату Іванченко О.П. № 2375/к від 03.08.2015 р. про звільнення його з займаної посади за угодою сторін та складено акт про відмову від ознайомлення з ним.

Вважаючи, наказ № 2375/к від 03.08.2015 р. про звільнення протиправним, позивач звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва за захистом своїх порушених прав та законних інтересів.

Досліджуючи надані сторонами докази, аналізуючи наведені міркування та заперечення, оцінюючи їх в сукупності, суд бере до уваги наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 38 Конституції України громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

Згідно з частиною 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 17 Кодексу адміністративного судочинства України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.

Статус державних службовців, які працюють у державних органах та їх апараті, визначено в Законі України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року N 3723-XII (надалі - Закон N 3723-XII).

Відповідно до пункту 15 частини 1 статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

Будь-яка публічна служба є державною службою.

З урахуванням викладеного, суд зазначає, що позивач перебував на публічній, тобто державній службі, а саме на посаді Заступника начальника відділу контролю за роботою територіальних органів Управління контролю та статистичного забезпечення Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України.

Як вже зазначалось, суспільні відносини, пов'язані зі створенням правових, організаційних, економічних та соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу, регулює Закон України від 16 грудня 1993 року N 3723-XII «Про державну службу». Згідно зі статтями 9 і 30 цього Закону правовий статус окремих категорій державних службовців регулюється Конституцією України, спеціальними законами та Кодексом законів про працю України.

Спеціальним законодавством урегульовані питання, пов'язані із прийняттям (обранням, призначенням) громадян на публічну службу, її проходженням та звільненням із неї (її припиненням).

Згідно абз. 2 п. 1 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 6 листопада 1992 року N 9 (надалі - Постанова Пленуму N 9) діяльність судів по розгляду справ цієї категорії повинна спрямовуватися на всемірну охорону конституційного права кожного на працю, яке включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується, а також на охорону прав і законних інтересів підприємств, установ, організацій, на зміцнення трудової та виробничої дисципліни, на виховання працівників у дусі свідомого й сумлінного ставлення до праці.

Як вбачається з пояснень позивача, призначення його на посаду Заступника начальника відділу контролю за роботою територіальних органів Управління контролю та статистичного забезпечення Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України відбулось за умови незаконного вимагання підписання заяви про звільнення з займаної посади за угодою сторін, без зазначення дати, яка була відібрана у нього безпосередньо керівником Департаменту кадрової роботи та державної служби Міністерства юстиції України ОСОБА_4 у квітні 2015 року з тих підстав, що ОСОБА_4 відмовлявся ознайомлювати позивача з наказом про призначення останнього на посаду та погрожував анулювати цей наказ.

Позивачем під час перебування у щорічній відпустці (наказ № 1254/6 від 13.07.2015 р.) на ім'я заступника Міністра юстиції - керівника апарату Іванченко О.П. була направлена телеграма про відкликання його заяви про звільнення з посади Заступника начальника відділу контролю за роботою територіальних органів Управління контролю за статистичного забезпечення Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, без зазначення дати, як така, що була відібрана у ОСОБА_1 протиправним шляхом під адміністративним тиском начальником Департаменту кадрової роботи та державної служби Міністерства юстиції України.

Відповідно до електронного повідомлення № 10747 від 31.07.2015 р. за підписом начальника відділення поштового зв'язку № 107 м. Київ, Північного поштампу Київська міська дирекція УДППЗ «Укрпошта» Рябець, зазначена вище телеграма була вручена 31.07.2015 р. о 10 год. 20 хв. уповноваженому на прийом кореспонденції Чирикал.

Однак, відповідачем не була взята до уваги отримана від позивача телеграма про відкликання його заяви про звільнення, а також про відсутність наміру звільнятися, натомість 03.08.2015 р. прийнято наказ № 2375/к про звільнення.

Оцінюючі спірні правовідносини, суд виходить з нижченаведеного.

Відповідно до ст. 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю України (надалі - КЗпП України) підставою для припинення трудового договору є угода сторін.

Пунктом 8 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 6 листопада 1992 року N 9 визначено, що при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за п. 1 ст. 36 КЗпП (за згодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника.

Сама по собі згода власника або уповноваженого ним органу задовольнити прохання працівника про звільнення до закінчення строку попередження не означає, що трудовий договір припинено за п. 1 ст. 36 КЗпП, якщо не було домовленості сторін про цю підставу припинення трудового договору. В останньому випадку звільнення вважається проведеним з ініціативи працівника (ст. 38 КЗпП).

Отже, обов'язковою умовою для звільнення працівника за п. 1 ст. 36 КЗпП України є домовленість сторін про дату звільнення.

Як вбачається із заяви позивача про звільнення з займаної посади за угодою сторін, вона не містить волевиявлення позивача та визначення строку, з якого трудовий договір пропонується розірвати за угодою сторін, а містить фразу «датою звільнення вважати дату реєстрації наказу».

Таким чином формулювання «датою звільнення вважати дату реєстрації наказу» не є в розумінні трудового законодавства України узгодженою датою звільнення.

Також вказана заява містить лише підпис Заступника Міністра юстиції України проте не містить резолюції «не заперечую» або «погоджую» або «до наказу», що свідчить також про відсутність волевиявлення зі сторони відповідача. Крім того, відсутня дата вчинення підпису Заступника міністра юстиції.

В той же час, згідно резолюції - підпис Заступника міністра юстиції України на заяві про призначення шляхом переведення позивача вчинено запис «погоджую», а також сама заява містить погоджувальний підпис іншої посадової особи.

Зважаючи на викладене вище, суд приходить до висновку, що відсутність погодженої дати та волевиявлення позивача, а також відсутність вищевказаних дій з боку позивача, спростовує наявність його волі на припинення трудових відносин, а тому оформлення його звільнення на підставі угоди сторін за п. 1 ст. 36 КЗпП України, є незаконним.

Окрім того, як вбачається з пояснень позивача та встановлено матеріалами справи, відповідачем було задоволено прохання працівника про звільнення з посади, яку він ніколи не обіймав, що підтверджується копією трудової книжки.

Так, зі змісту заяви про звільнення вбачається, що позивач просить його звільнити з посади заступника начальника відділу контролю за роботою територіальних органів Департаменту Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, в той час коли, відповідно до наказу «Про призначення ОСОБА_1» № 1012/к від 06.04.2015 р. останнього призначено на посаду Заступника начальника відділу контролю за роботою територіальних органів Управління контролю та статистичного забезпечення Департаменту Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України.

В судовому засіданні представник відповідача не зміг пояснити вищенаведеного факту.

Окрім того, слід зазначити, що звільнення працівника, зокрема, за п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України є правомірним у випадку наявності підстав для звільнення та наявність юридичного акту припинення трудового договору, додержання загальних та додаткових гарантій припинення трудового договору, зокрема, порядку звільнення.

Згідно із ст. 47 КЗпП України на роботодавця покладений обов'язок в день звільнення видати позивачу належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу.

Відповідно до приписів ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.

Як встановлено судом, 03.08.2015 р. в день звільнення з позивачем розрахунку проведено не було. Вказане також підтверджується банківською випискою за період з 01.07.2015 р. по 28.08.2015 р., наявною в матеріалах справи.

Отже, не здійснивши розрахунки з позивачем в день звільнення, відповідачем було порушено вимоги ст. 116 КЗпП України.

Суть спору про поновлення на публічній службі може полягати у вимогах про визнання неправомірним рішення щодо припинення публічної служби та про поновлення на посаді та у вимогах про присудження заробітної плати, іншого грошового утримання втраченого особою у зв'язку з неправомірним звільненням з посади.

Дослідивши фактичні обставини справи в їх системному взаємозв'язку, суд приходить до висновку, що звільнення позивача на підставі ч. 1 ст. 36 КЗпП України за угодою сторін вчинено з порушенням вимог чинного законодавства, а тому наказ Міністерства юстиції України від 03.08.2015 р. № 2375/к про звільнення ОСОБА_1 з посади Заступника начальника відділу контролю за роботою територіальних органів Управління контролю та статистичного забезпечення Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України є протиправним та таким, що підлягає скасуванню, а ОСОБА_1 підлягає поновленню Міністерством юстиції України на посаді Заступника начальника відділу контролю за роботою територіальних органів Управління контролю та статистичного забезпечення Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України з 04.08.2015 р.

Судом також встановлено, що позивач був прийнятий на роботу до Управління справами Верховної Ради України з 28.08.2015 р. та на час розгляду справи займає посаду помічника-консультанта народного депутата. Відповідно до довідки від 18.11.2015 р. № 9-1-15/1389 за період з 28.08.2015 р. по жовтень 2015 р. позивачу за новим місцем роботи було нараховано заробітну плату в розмірі 5071,50 грн.

Позивач зазначає, що не заперечує проти продовження трудових правовідносин з відповідачем.

Відповідно до ч. 2 ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

При цьому, згідно абзацу 2 пункту 32 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 6 листопада 1992 року № 9 при присудженні оплати за час вимушеного прогулу зараховується заробіток за місцем нової роботи (одержана допомога по тимчасовій непрацездатності, вихідна допомога, середній заробіток на період працевлаштування, допомога по безробіттю), який працівник мав в цей час.

Тобто компенсація середнього заробітку на період працевлаштування за новим місцем роботи не підлягає зарахуванню при визначені грошової суми нарахованої працівнику за час вимушеного прогулу.

З наведеного слідує, що у випадку визнання судом звільнення працівника протиправним та поновлення його на роботі, слід задовольнити позовні вимоги в частині стягнення з Міністерства юстиції України суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, починаючи з дня винесення наказу про звільнення по день поновлення на посаді, за виключенням компенсації середнього заробітку отриманого позивачем за період працевлаштування за новим місцем роботи.

Оцінюючи правомірність дій відповідача, суд має керуватися критеріями, закріпленими у ч. 3 ст. 2 КАС України, згідно з якими у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з вимогами статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідачем не доведена правомірність його дій, водночас позивачем доведено обставини в обґрунтування своїх позовних вимог, а тому суд приходить до висновку про наявність правових підстав для задоволення позову.

Керуючись статтями 69 - 71, 160-165, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва,

П О С Т А Н О В И В:

1. Позов ОСОБА_1 задовольнити.

2. Визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства юстиції України від 03.08.2015 р. № 2375/к про звільнення ОСОБА_1 з посади Заступника начальника відділу контролю за роботою територіальних органів Управління контролю та статистичного забезпечення Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України.

3. Поновити ОСОБА_1 на посаді Заступника начальника відділу контролю за роботою територіальних органів Управління контролю та статистичного забезпечення Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України з 04.08.2015 р. та внести відповідні зміни до трудової книжки ОСОБА_1.

4. Стягнути з Міністерства юстиції України суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу, починаючи з дня винесення наказу про звільнення по день поновлення на посаді, за виключенням компенсації середнього заробітку, отриманого позивачем за період працевлаштування за новим місцем роботи.

5. Допустити негайне виконання рішення Окружного адміністративного суду м. Києва в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді Заступника начальника відділу контролю за роботою територіальних органів Управління контролю та статистичного забезпечення департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах стягнення за один місяць.

Постанова відповідно до ч. 1 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом.

Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів з дня її проголошення особою, яка оскаржує постанову, за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя І.О. Іщук

Судді І.М. Погрібніченко

В.П. Шулежко