Ухвала суду № 54597087, 17.12.2015, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"17" грудня 2015 р. м. Київ К/800/27033/15

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Черпака Ю.К. (судді-доповідача), Головчук С.В., Ліпського Д.В.,розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_4 до Управління Пенсійного фонду України в Ленінському районі м. Луганська про зобов'язання призначити пенсію,

за касаційною скаргою ОСОБА_4 на постанову Біловодського районного суду Луганської області від 07 квітня 2015 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 03 червня 2015 року,

встановив:

У жовтні 2014 року ОСОБА_4 пред'явив позов до Управління Пенсійного фонду України в Ленінському районі м. Луганська (далі - УПФУ в Ленінському районі м. Луганська) про визнання протиправним рішення УПФУ в Ленінському районі м. Луганська щодо відмови в призначенні йому пенсії за віком та зобов'язання нарахувати та виплачувати пенсію за віком.

Позов обґрунтував тим, що УПФУ в Ленінському районі м. Луганська протиправно відмовило в призначенні пенсії за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», оскільки право громадянина на призначення пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні.

Постановою Біловодського районного суду Луганської області від 07 квітня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 03 червня 2015 року, відмовлено в задоволенні позову.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити. Скаргу обґрунтовує доводами, аналогічними викладеним у позовній заяві.

В запереченні на касаційну скаргу УПФУ в Ленінському районі м. Луганська зазначило про необґрунтованість її доводів, просить залишити судові рішення першої та апеляційної інстанцій без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Судами встановлено, що до листопада 1997 року ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, проживав в Ленінському районі м. Луганська. 06 березня 1997 року позивач отримав паспорт громадянина України для виїзду за кордон НОМЕР_1 та виїхав на постійне місце проживання до Ізраїлю, де перебуває на Консульському обліку посольства України в державі Ізраїль.

12.03.2014р. ОСОБА_4 звернувся до Управління Пенсійного фонду України в Ленінському районі м. Луганська із заявою про призначення пенсії за віком та надав копію нотаріально посвідченої довіреності та паспорта, оригінал заяви про відкриття рахунку, копію трудової книжки, копію диплому, копію картки платника податків, копію довідки про присвоєння ідентифікаційного номеру та паспорту представника, архівну довідку про роботу, довідку про перейменування підприємства, копію договору купівлі-продажу.

Рішенням від 20.03.2014 р. № 3 відмовлено в призначенні пенсії за віком на загальних підставах відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», оскільки документи про місце проживання (реєстрації) відсутні.

Суди попередніх інстанцій, відмовляючи в задоволенні позову, виходили з відсутності міжнародного договору між двома державами (Україною та Ізраїлем), та інших законодавчо визначених процедур на Україні для вирішення сторонами (державами) питань з пенсійного забезпечення громадян, які є громадянами іншої держави, але постійно проживають на території іншої держави і набули право на пенсію при досягненні на території відповідної держави пенсійного віку.

Колегія суддів не погоджується з таким висновком судів першої та апеляційної інстанцій, виходячи з наступного.

Відповідно до частини першої статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до якої громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Крім того, Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами (частина третя статті 25 Конституції України).

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 49, другим реченням статті 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Конституційний Суд України в рішенні від 07.10.2009 р. № 25-рп/2009 визнав такими, що не відповідають Конституції України (неконституційними), положення пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" щодо припинення виплати пенсії пенсіонерам на час постійного проживання (перебування) за кордоном у разі, якщо Україна не уклала з відповідною державою міжнародний договір. Зазначені положення Закону втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.

В пункті 3.3 рішення зазначено, що оспорюваними нормами Закону конституційне право на соціальний захист поставлене в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

Окрім того, як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні у справі "Пічкур проти України ", яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. Дійсно, заявник, який був економічно активним в Україні з 1956 до 1996 року, мав право на отримання пенсії після закінчення трудової діяльності та, як це передбачалося національним законодавством на час події, він знову отримував би свою пенсію після повернення в Україну. Тому ЄСПЛ дійшов до висновку, що заявник перебував у відносно схожій ситуації із пенсіонерами, які проживали в України, щодо самого права на отримання пенсії (пункт 51 рішення).

У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою: статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою, у поєднанні із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно з частиною другою статті 8 КАС України і статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини як джерела права.

Відповідно до частин першої і четвертої статті 8 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають, зокрема, громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані інвалідами в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом. Іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, мають право на отримання пенсійних виплат і соціальних послуг із системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування нарівні з громадянами України на умовах та в порядку, передбачених цим Законом, якщо інше не передбачено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Статтею 5 Закону України «Про громадянство України» встановлено, що документами, які підтверджують громадянство України, зокрема, є паспорт громадянина України для виїзду за кордон.

З огляду на викладене суди першої та апеляційної інстанції дійшли помилкового висновку про відмову в задоволенні позову, оскільки право громадянина на призначення пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні та відсутність на даний час механізму виплати пенсій громадянам, які проживають у країнах, з якими не укладено міждержавних договорів щодо пенсійного забезпечення.

Разом з цим, судам необхідно встановити наявність умов, з якими Закон пов'язує призначення пенсії: чи досягла особа пенсійного віку, чи має необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж.

Порушення судами обох інстанцій норм матеріального права і неповне встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, згідно із статтею 227 КАС України є підставою для скасування ухвалених судових рішень і направлення справи до суду першої інстанції на новий розгляд.

Керуючись статтями 222, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ухвалив:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Скасувати постанову Біловодського районного суду Луганської області від 07 квітня 2015 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 03 червня 2015 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, та оскарженню не підлягає.

Судді:Черпак Ю.К. Головчук С.В. Ліпський Д.В.