Ухвала суду № 54583109, 23.12.2015, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа № 22-ц//796/13637/2015 Головуючий у 1 інстанції -Лазаренко В.В.

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 грудня 2015 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва в складі :

головуючого - Шахової О.В.

суддів: Невідомої Т.О. та Поливач Л.Д .

при секретарі Бугай О.О.

розглянула в відкритому судовому засіданні у м. Києві цивільну справу за позовами ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Державна реєстраційна служба України, про поділ майна подружжя та до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_5, про визнання недійсними договорів дарування за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 10 вересня 2015 року,

В С Т А Н О В И Л А :

У серпні 2014 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом про поділ майна подружжя.

У січні 2015 року подала позов про визнання недійсними договорів дарування.

Ухвалою Солом'янського районного суду м. Києва від 20 лютого 2015 року вказані справи об'єднані в одне провадження.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що з 7 червня 1985 року по 23 грудня 2009 року перебувала в шлюбі з ОСОБА_2 Під час шлюбу за договорами про участь у будівництві об'єкту нерухомості, укладеними на ім'я відповідача, були сплачені грошові кошти та, відповідно, було набуте (побудоване) майно, яке є спільною власністю подружжя. Також зазначає, що після розірвання щлюбу вказане майно було зареєстровано на ім'я відповідача ОСОБА_2, який в порушення вимог закону, а саме без її письмової згоди відчужив належне їй з відповідачем спільне майно на користь ОСОБА_6 Враховуючи, що спірне майно було відчужено без її згоди просить визнати договори дарування спірного майна, укладені між ОСОБА_2 та ОСОБА_6, недійсними.

У ході розгляду справи ОСОБА_1 уточнила свої позовні вимоги, і остаточно просила визнати недійсним договори дарування від 31.07.2013 р., які укладені між ОСОБА_2 та ОСОБА_6 щодо:квартири АДРЕСА_1, загальною площею 92,80 кв. м; квартири АДРЕСА_2 А у м. Києві, загальною площею 140,3 кв. м;нежилих приміщень з АДРЕСА_7, загальною площею - 199,80 кв. м; нежилих приміщень з АДРЕСА_8 загальною площею - 156,20 кв. м;машиномісця АДРЕСА_9 м. Києві; машиномісця АДРЕСА_10машиномісця АДРЕСА_11;машиномісця АДРЕСА_12

У порядку поділу майна подружжя визнати за нею право власності на:машиномісце АДРЕСА_13 загальною площею 140,3 кв.м; 2/5 частин машиномісця АДРЕСА_14;2/5 частин машиномісця АДРЕСА_15 м. Києві;нежилі приміщення з АДРЕСА_16

За ОСОБА_2 визнати право власності на:машиномісце АДРЕСА_17;квартиру АДРЕСА_18 загальною площею 92,80 кв.м;3/5 частин машиномісця АДРЕСА_19;3/5 частин машиномісця АДРЕСА_15 м. Києві;нежилі приміщення з АДРЕСА_20

Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 10 вересня 2015 року ОСОБА_1 у задоволені позову відмовлено.

Не погодившись з рішенням суду ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу та посилаючись на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального і порушення норм процесуального права просить рішення суду скасувати та ухвалити нове про задоволення її вимог.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує, зокрема, що є помилковими та такими, що зроблені без належної оцінки обставин та наданих доказів висновки суду, що спірне майно є особистою власністю відповідача ОСОБА_2, тому що право власності на нього виникло у відповідача після державної реєстрації новоствореного майна, яке мало місце вже після розірвання шлюбу. Проте таких висновків суд дійшов на порушення ч. 3 ст. 61 СК України, якою визначено, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то й майно отримане за договором є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Факт отримання майна за вказаним договором вже після розірвання шлюбу не може впливати на статус цього майна як спільного сумісного майна подружжя, оскільки це майно є спільною сумісною власністю подружжя саме в силу вимог ч. 3 ст. 61 СК України. Суд також встановив, що оформлення та реєстрація права власності відбулись на ім'я відповідача ОСОБА_2 вже після розірвання шлюбу, а отже і визнав це майно його особистою приватною власністю. Також, є помилковими на думку позивача, що за умовами договорів між ОСОБА_2 та ТОВ «Виробничий Вектор» про участь у будівництві об'єкту нерухомості не було передбачено будь-яких платежів і гроші були сплачені відповідачем ОСОБА_2 за облігації, а потім обміняні на об'єкти нерухомості, в той час як вона не заявляла вимоги про визнання договорів міни недійсними, а отже і інше спірне майно є особистою приватною власністю ОСОБА_2 Проте, всі зазначені спірні договори були укладенні відповідачем ОСОБА_2 в період шлюбу, а отже і в інтересах сім'ї. Висновок суду, що предметом договорів були виключно облігації, а самі договори не передбачали обов'язку сплатити гроші за новостворену нерухомість, є помилковим. Суд не надав оцінки усім доказам у їх сукупності та безпідставно визнав, що нібито у 2008 році відповідач розраховувався за договорами коштами, які він нібито отримав від батьків в дар більше двох років назад. Всупереч логіці суд витлумачив, що нібито отримані за договором дарування кошти в сумі 4 700 000 грн. стали джерелом для придбання спірного майна в сумі 5 133 569 грн., які були фактично сплачені згідно квитанцій та не надав ніякого логічного пояснення звідки та за рахунок яких коштів були сплачені ще 433 569 грн. Також суд не надає ніякого логічного пояснення чому визнаючи договір дарування коштів цільовим, а саме на придбання нерухомості по АДРЕСА_6 доходить висновку, що саме ці кошти були використанні для придбання іншої спірної нерухомості. Крім того, всупереч вимогам ч. 5 ст.719 ЦК України договір дарування не був нотаріально посвідчений.

Таким чином,вважає позивачка, висновки суду повністю протирічать матеріалам справи та є упередженими на користь сторони відповідача.

У судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник ОСОБА_1 доводи апеляційної скарги, з підстав викладених в ній підтримав та просив задовольнити.

Представники відповідача ОСОБА_2 проти апеляційної скарги заперечували та просили відхилити апеляційну скаргу та залишити без змін рішення суду першої інстанції, ухваленого, на його думку, з дотриманням вимог закону.

Інші особи,які беруть участь у справі в судове засідання не з'явилися, про розгляд справи повідомлені за законом належно, причини неявки не повідомили і заяв про відкладення справи не подавали.

Відповідно до ч.2 ст. 305 ЦПК неявка сторін, або інших осіб,які беруть участь у справі,належним чином повідомлених про час та місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи в апеляційному суді.

Перевіривши матеріали справи,заслухавши пояснення позивача, її представника та представників відповідача, обговоривши апеляційну скаргу, в межах її доводів, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що з 07 червня 1985 року по 13 квітня 2010 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі.

Під час перебування у шлюбі ОСОБА_2 було укладено ряд договорів, зокрема, договір пайової участі в будівництві житлового комплексу з ТОВ «Контакт-Інвест», договори про участь у будівництві об'єкту нерухомості з ТОВ «Виробничий Вектор», а також цільовий договір дарування від 26 травня 2006 року за яким ОСОБА_2 отримав в дар від батьків - ОСОБА_7 та ОСОБА_8 грошові кошти в сумі 4 700 000 грн для придбання квартир та машиномісць, зокрема по АДРЕСА_6

Відповідно до ч. 3 ст. 368 Цивільного кодексу України, ст. 60 Сімейного кодексу України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 57 Сімейного кодексу України майно, набуте особою за час шлюбу, але на підставі договору дарування є особистою приватною власністю такої особи.

У відповідності із ч. 2 ст. 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Згідно п. п. 23, 24 Постанови «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007 р. за № 11 вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (ст. ст. 60, 69 СК, ч. З ст. 368 ЦК), відповідно до частим 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї (ч. 4 ст. 65 СК).

За таких обставин, для поділу спільного майна необхідно встановити його обсяг станом на дату розірвання шлюбу.

Судом встановлено, що між ОСОБА_2 та ТОВ «Контакт-Інвест» 05 серпня 2008 року було укладено договір № 34 пайової участі в будівництві житлового комплексу.

Пунктом 3.8. вказаного договору передбачено, що після повного внесення коштів у Забудовника виникає перед Пайовиком боргове зобов'язання.

Свідоцтва про право власності на вказані нежилі приміщення АДРЕСА_21 та нежилі приміщення з АДРЕСА_22 видані 18.10.2011 року.

Отже, станом на дату розірвання шлюбу нерухоме майно як об'єкт не існувало. Однак в цей час існувало, визначене п. 3.8. договору пайової участі боргове зобов'язання Забудовника, тобто майнове право, яке згідно з приписами ст. 190 Цивільного кодексу є об'єктом цивільних прав та в цивільному обороті прирівняне до майна, в тому числі в частині його захисту та/або поділу.

Крім того, між ОСОБА_2 та ТОВ «Виробничий Вектор» було укладено 6 договорів про участь у будівництві об'єкту нерухомості, а саме:№ НОМЕР_1 від 31.08.2006 року щодо квартири АДРЕСА_4, НОМЕР_2 від 31.08.2006 р. щодо квартири АДРЕСА_5. у м. Києві;0059 005 віл 06.06.2008 р. щодо машиномісця АДРЕСА_23. у м. Києві;НОМЕР_7 від 06.06.2008 р. щодо машиномісця АДРЕСА_24 НОМЕР_5 від 14.07.2006 р. щодо машиномісця АДРЕСА_25 НОМЕР_6 від 14.07.2006 р. щодо машиномісця АДРЕСА_26

Вказані договори є типовими, та містять однакові умови щодо порядку та способу їх виконання.

Відповідно до розділу 3 вказаних договорів передача Забудовником (ТОВ «Виробничий Вектор») об'єкта нерухомості відбувається за умови передачі йому оплаченої в повному обсязі в порядку та в строк в строк облігації, яка придбається Інвестором за договором купівлі продажу облігації.

Свідоцтво про право власності за договором № НОМЕР_1 від 31.08.2006 р. на квартиру АДРЕСА_6 видано 13.03.2012 р; свідоцтво про право власності за договором № НОМЕР_2 від 31.08.2006 р. на квартиру АДРЕСА_1 видано 13.03.2012 року; свідоцтво про право власності за договором № НОМЕР_3 від 06.06.2008 р. на машиномісце АДРЕСА_27 видано 16.03.2012 року; свідоцтво про право власності за договором НОМЕР_4 від 06.06.2008 р. на машиномісце АДРЕСА_28 видано 16.03.2012 року; свідоцтво про право власності за договором № НОМЕР_5 від 14.07.2006 р. на машиномісце АДРЕСА_29 видано 29.10.2010 року; свідоцтво про право власності за договором № НОМЕР_6 від 14.07.2006 року на машиномісце АДРЕСА_30 видано 29.10.2010 р.

Відповідно до договору дарування від 26 травня 2006 року ОСОБА_2 отримав в дар від батьків - ОСОБА_7 та ОСОБА_8 грошові кошти в сумі 4 700 000 грн.

Вказаний договір дарування є цільовим, з умовою спрямування отриманих коштів на придбання квартир та машиномісць по АДРЕСА_6 у м. Києві.

Встановивши, що нерухоме майно, щодо поділу якого заявлено позовні вимоги, а саме - квартири АДРЕСА_31 в м. Києві, нежилі приміщення з АДРЕСА_32, загальною площею - 199,80 кв. м, нежилі приміщеня з АДРЕСА_33 загальною площею - 156,20 кв. м, машиномісця АДРЕСА_34 машиномісця АДРЕСА_35 набуті ОСОБА_2 у власність після розірвання шлюбу в межах витрат на придбання прав на отримання такого майна за грошові кошти в сумі 4 700 000 грн, що були його особистою приватною власністю, суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правих підстав для визнання зазначеного нерухомого майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а відтак і відсутності правових підстав для визнання наступних договорів дарування укладених між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 недійсним.

Доводи апеляційної скарги про те, що майнові права на спірне нерухоме майно набувались у власність під час шлюбу в інтересах сім'ї, тому спірне нерухоме майно є об'єктом спільної сумісної власності подружжя безпідставні, з наступних підстав.

Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які складають підстави виникнення права спільної сумісної власності на майно подружжя) визначені в ст. 60 СК України.

За змістом цієї норми майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності.

Таким чином, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна. Тобто, застосовуючи цю норму права (ст.60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні кошти або спільна праця подружжя.

Враховуючи викладене колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для визнання спірного нерухомого майна об'єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2, так як позивачем не доведено, що спірні об'єкти нерухомості набутті за спільні кошти або спільною працею подружжя під час шлюбу. Натомість відповідачем доведено, що спірне нерухоме майно набуто ним у власність після розірвання шлюбу за власні кошти, основним джерелом походження сплачених за договорами коштів є кошти, які були отримані ОСОБА_2 за договором дарування від 26 травня 2006 року .

Доводи апелянта про те, що за спірним договором будь-які грошові коштів не передавались, сам договір не посвідчений нотаріально, колегія суддів відхиляє, оскільки договір дарування від 26 травня 2006 року недійсним не визнавався, а ст. 204 ЦК України встановлено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Інші доводи апеляційної скарги є аналогічними доводам, що викладені позивачем на обґрунтування позовної заяви, вони були предметом розгляду суду першої інстанції та отримали належну правову оцінку.

Таким чином, суд першої інстанції повно встановив обставини, що мають значення для даної справи. Висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні. Доводи викладені в апеляційній скарзі не спростовують висновків суду.

Згідно ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Керуючись ст.ст. 303,304, 307,308, 313,315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів,

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити

Рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 10 вересня 2015 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом 20 днів.

Головуючий

Судді