Рішення № 54539070, 16.12.2015, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16.12.2015Справа №910/11744/15

За позовомПублічного акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний Банк»до1. SINTAL AGRICULTURE PUBLIC LIMITED 2. Науково-виробничої фірми «Сінтал'Д» - Товариства з обмеженою відповідальністю 3. Товариства з обмеженою відповідальністю «Конкорд Капітал»провизнання договору недійснимСуддя Босий В.П.

Представники сторін:

від позивача:Земляна І.О.від відповідача 1:не з'явивсявід відповідача 2:не з'явивсявід відповідача 3:Балаценко М.І.

Обставини справи:

Публічне акціонерне товариство «Перший Український Міжнародний Банк» (надалі - «Банк») звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до SINTAL AGRICULTURE PUBLIC LIMITED, Науково-виробничої фірми «Сінтал'Д» - Товариства з обмеженою відповідальністю (надалі - ТОВ НВФ «Сінтал'Д») та Товариства з обмеженою відповідальністю «Конкорд Капітал» (надалі - ТОВ «Конкорд Капітал») про визнання договору недійсним.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що договір про переведення боргу, укладений між відповідачами 22.12.2008 р., має бути визнаний судом недійсним, оскільки не був спрямований на реальне настання правових наслідків, тобто є фіктивним правочином.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 07.05.2015 р. порушено провадження у справі та призначено її до розгляду на 03.06.2015 р.

Ухвалами господарського суду міста Києва від 03.06.2015 р. та 06.07.2015 р. розгляд справи відкладався на 06.07.2015 р. та 08.07.2015 р. відповідно у зв'язку із неявкою представника відповідача 1 та неподанням витребуваних доказів.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 08.07.2015 р. справу №910/11744/15 передано за підсудністю до господарського суду Харківської області.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 19.08.2015 р. ухвалу господарського суду міста Києва від 08.07.2015 р. скасовано, а матеріали справи №910/11744/15 передано за підсудністю до господарського суду міста Києва.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 15.09.2015 р. справу призначено до розгляду на 23.09.2015 р.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 23.09.2015 р. розгляд справи відкладено на 30.09.2015 р. у зв'язку з неявкою представників відповідачів та необхідністю витребування додаткових доказів.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 30.09.2015 р. зупинено провадження у справі №910/11744/15 до перегляду Вищим господарським судом України постанови Київського апеляційного господарського суду від 19.08.2015 р. та повернення матеріалів справи до господарського суду міста Києва.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 03.12.2015 р. поновлено провадження у справі та призначено її до розгляду на 16.12.2015 р.

Представник позивача в судове засідання з'явилася, надала пояснення по суті спору, позовні вимоги підтримала та просила задовольнити повністю.

Представник відповідача 1 в судове засідання не з'явився, вимоги ухвали суду не виконав, про причини неявки суд не повідомив, хоча про час та місце розгляду справи був належним чином повідомлений.

Із матеріалів справи вбачається, що відповідач 1 є нерезидентом, місцезнаходженням якого є Кіпр, Нікосія, а достовірної інформації щодо наявності на території України офіційно зареєстрованого представництва на момент розгляду справи у суду відсутні, а тому про розгляд даної справи сул повідомляв відповідача 1 в порядку, передбаченому чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Порядок вручення судових та позасудових документів на території Республіки Кіпр регулюється Конвенцією про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах 1965 року.

Відповідно до ст. 1 вказаної Конвенції, передбачено, що ця конвенція застосовується у цивільних або комерційних справах щодо всіх випадків, коли існує потреба в передачі судових та позасудових документів для вручення за кордоном.

У ст. 10 Конвенції зазначено, що, якщо запитувана держава не заперечує, то ця Конвенція не обмежує можливості надсилати судові документи безпосередньо поштою особам, які перебувають за кордоном.

Нотою, датованою 05.01.1984 р., Уряд Кіпру зазначив, що не заперечує проти способів передачі документів, передбачених у ст. 10 Конвенції.

Таким чином, з метою належного повідомлення відповідача 1, враховуючи норму ст. 10 Конвенції та позицію Уряду Кіпру, спосіб відправлення судових документів відповідачу-1 здійснювався безпосередньо за адресою місцезнаходження Компанії SINTAL AGRICULTURE PUBLIC LIMITED.

Представник відповідача 2 в судове засідання не з'явився, вимоги ухвали суду не виконав, про причини неявки суд не повідомив, хоча про час та місце розгляду справи був належним чином повідомлений, що підтверджується відмітками на звороті ухвали суду.

В судове засідання представник відповідача 3 з'явився, через канцелярію суду надав пояснення стосовно суті спору, проти задоволення позовних вимог заперечував.

В судовому засіданні судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

У судових засіданнях складалися протоколи згідно статті 81-1 Господарського процесуального кодексу України.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

22.12.2008 р. між ТОВ НВФ «Сінтал'Д» (первісний боржник), компанією SINTAL AGRICULTURE PUBLIC LIMITED (новий боржник) та ТОВ «Конкорд Капітал» (кредитор) був укладений договір преведення боргу (надалі - «Договір»).

Відповідно до п. 1.1 Договору первісний боржник переводить, а новий боржник приймає на себе борг і стає зобов'язаним власність сплатити на користь кредитора суму в розмірі 37 264 000,00 грн.

За змістом п. 1.3 Договору винагорода нового боржника: за виконання новим боржником зобов'язання первісного боржника щодо сплати боргу останній зобов'язується сплатити новому боржнику суму в розмірі 37 264 00,00 грн.

Пунктом 1.4 Договору визначено перехід боргу: борг вважається переданим від первісного боржника до нового боржника з дати укладення. Новий боржник зобов'язаний сплатити борг в розмірі та на умовах, встановлених угодами про розірвання договорів купівлі-продажу.

Відповідно до п. 1.5 Договору кредитор дає згоду на заміну боржника у зобов'язанні з погашення боргу і отримує право вимагати від нового боржника (замість первісного боржника) належного виконання зобов'язань за угодами про розірвання договорів купівлі-продажу.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 08.01.2014 р. порушено провадження у справі №922/4938/13 про банкрутство ТОВ НВФ «Сінтал'Д», а 21.01.2014 р. в офіційному друкованому виданні «Голос України» №10 (5760) було розміщено оголошення про порушення такої справи.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 11.08.2014 р. у справі №922/4938/13 заяву Банку як кредитора з грошовими вимогами до боржника (ТОВ НВФ «Сінтал'Д») в сумі 79 488 623,23 грн. задоволено повістю.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 24.12.2014 р. у справі №922/4938/13 задоволено заяву компанії SINTAL AGRICULTURE PUBLIC LIMITED з грошовими вимогами до боржника у розмірі 64 417 472,21 грн. (з яких вимоги у розмірі 37 264 000,00 грн. виникли на підставі Договору).

Спір у справі виник у зв'язку із оспорювання позивачем дійсності Договору.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Вивчивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, суд приходить до висновку про необхідність відмови в задоволенні позовних вимог з огляду на наступне.

Згідно із ст. 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

За приписом ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

За змістом постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. Вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою законодавства, яке полягає у наданні особі, що вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб, встановлений законом або договором.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить ст. 20 Господарського кодексу України.

Таким чином, відповідно до приписів ст. 1 Господарського процесуального кодексу України, ст.ст. 15, 16 Цивільного кодексу України, ст. 20 Господарського кодексу України застосування судом будь-якого способу судового захисту вимагає наявності наступної сукупності умов: наявність у позивача певного суб'єктивного права або інтересу; порушення (невизнання або оспорювання) означеного права/інтересу відповідачем; належність обраного способу судового захисту (з точки зору адекватності порушення і спроможності його усунути та поновити (захистити) право або інтерес та закріплення положеннями діючого законодавства).

Тобто, важливою умовою застосування судом певного способу захисту права або інтересу є його належність - встановлення судом тих обставин, що вжиття саме обраного позивачем способу захисту спроможне поновити порушені права особи, що звертається до суду з відповідним позовом.

Згідно із ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до ст. 33 вказаного Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Статтею 54 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що позовна заява повинна містити виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги; зазначення доказів, що підтверджують позов; законодавство, на підставі якого подається позов.

За таких обставин, враховуючи зміст ст.ст. 4-3, 33, 54 Господарського процесуального кодексу України при зверненні до суду з розглядуваним позовом позивачем повинно бути доведено належними та допустимими доказами факт порушення його прав та законних інтересів внаслідок укладення відповідачами спірного Договору.

Як на підставу недійсності Договору позивач вказує на те, що він є фіктивним, тобто не спрямованим на настання реальних наслідків, що обумовлені ним, і таким, що суперечить вимогам ч. 5 ст. 203, ч. 1,3 ст. 216 Цивільного кодексу України.

Зокрема, фіктивність оскаржуваного правочину на думку позивача виражається у тому, що спірний Договір не створив для його сторін жодних правових наслідків та був укладений лише з метою штучного нарощування кредиторської заборгованості ТОВ НВФ «Сінтал'Д» перед компанією SINTAL AGRICULTURE PUBLIC LIMITED.

Статтею 234 Цивільного кодексу України передбачено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Згідно з п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06.11.2009 р. для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Відповідно до ч. 3 п. 3.11 постанови пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» №11 від 29.05.2013 р. у розгляді відповідних справ суд має враховувати, що ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, то даний правочин не може визнаватися фіктивним. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення.

Тобто, для дослідження фіктивності правочину необхідно встановити обставини щодо відсутності наміру в усіх учасників правочину створити правові наслідки та наявності умислу сторін такого правочину, що може полягати в т.ч. в настанні несприятливих наслідків для третіх осіб.

В той же час, за змістом ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою для недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу саме в момент вчинення такого правочину.

Як вбачається із матеріалів справи, оспорюваний Договір був укладений між відповідачами 22.12.2008 р., а справу про банкрутство ТОВ НВФ «Сінтал'Д» порушено ухвалою господарського суду Харківської області від 08.01.2014 р.

Таким чином, з моменту укладення спірного правочину та до моменту порушення провадження у справі про банкрутство відповідача 2 пройшло більше 5 років, що спростовує твердження позивача про те, що такий договір був укладений виключно з метою збільшення кредиторської заборгованості боржника.

Посилання позивача на невигідність для відповідача 3 спірного договору та на значне збільшення фінансових зобов'язань відповідача 2 не є підставою вважати Договір недійсним, оскільки згідно зі ст. 44 Господарського кодексу України підприємництво здійснюється, зокрема, на підставі вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності та власного комерційного ризику.

Статтею 91 Цивільного кодексу України визначено, що юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Цивільна правоздатність юридичної особи може бути обмежена лише за рішенням суду. Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Одним із прикладів реалізації юридичною особою цивільної правоздатності є здатність юридичної особи вчиняти правочини, займатися підприємницькою діяльністю, не забороненою законом, обмеження якої (цивільної правоздатності) можливе лише за рішенням суду.

Відповідно до ст. 627 Цивільного кодексу України, статті 6 цього Кодексу, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Тобто, суб'єкт підприємницької діяльності вправі вибирати спосіб здійснення ним підприємницької діяльності, здійснюючи її на свій ризик, і самостійно відповідати за результати своїх дій, він вільний у виборі напрямків і методів роботи, незалежний у прийнятті рішень, діє своєю волею та за своїми інтересами, вільний у встановленні прав і обов'язків по договорам, що укладаються, у визначенні будь-яких умов договорів, що не суперечать закону.

Отже, такі обставини як наявність чи відсутність економічного ефекту від укладених в ході підприємницької діяльності договорів та зростання договірних зобов'язань суб'єкта підприємницької діяльності є комерційним ризиком і суб'єкт підприємницької діяльності повинен самостійно нести відповідальність за власні комерційні ризики.

Аналогічні висновки містяться у постанові Вищого господарського суду України від 16.11.2011 р. у справі № 5023/2327/11.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що позивач не надав до суду доказів, які б підтверджували той факт, що Договір суперечить нормам Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, а також не довів відсутність необхідного обсягу цивільної дієздатності будь-якої з осіб, яка вчинила спірний правочин та не спрямованість будь-якої зі сторін на реальне настання правових наслідків, обумовлених спірним правочином.

Таким чином, позивачем не доведено, а судом не встановлено обставин з якими положення статей 203, 215 Цивільного кодексу України пов'язують можливість визнання Договору недійсним.

Більш того, згідно з абз. 1 п. 26 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» особами, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину.

Із матеріалів справи вбачається, що Банк не є стороною правочину, вимогу про недійсність якого ним заявлено.

Як вбачається із абзацу 5 пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» вимога про визнання правочину недійсним може бути заявлена особою, якщо вона доведе порушення її прав вчиненням такого правочину.

Реалізуючи передбачене ст. 64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам визначеним законодавством встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

Отже, вирішуючи спір про визнання правочину недійсним за позовом особи, яка не є стороною такого правочину, суду, перш за все, слід встановити відсутність/наявність/ порушення чи оспорювання таким правочином прав та законних інтересів особи, яка звернулася із відповідним позовом.

Аналогічні висновки містяться у постанові Вищого господарського суду України від 28.10.2015 р. у справі № 910/8670/15-г.

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Обґрунтовуючи підстави порушення прав позивача оспорюваним ним договором, останній посилається на те, що вказаний договір спрямований на штучне збільшення кредиторської заборгованості у справі про банкрутство ТОВ НВФ «Сінтал'Д» та на усунення реальних кредиторів від процесу прийняття рішень в справі про банкрутство.

Зокрема, позивач посилається на ухвалу господарського суду Харківської області від 24.12.2014 р. у справі №922/4938/13, якою задоволено заяву компанії SINTAL AGRICULTURE PUBLIC LIMITED з грошовими вимогами до боржника у розмірі 64 417 472,21 грн. (з яких вимоги у розмірі 37 264 000,00 грн. виникли на підставі Договору).

В той же час, як вбачається із Єдиного державного реєстру судових рішень, постановою Вищого господарського суду України від 21.05.2015 р. ухвалу господарського суду Харківської області від 24.12.2014 р. у справі №922/4938/13 скасовано, а справу в цій частині передано на новий розгляд до господарського суду Харківської області.

За наслідками нового розгляду, ухвалою господарського суду Харківської області від 23.09.2015 р. у справі №922/4938/13 відмовлено компанії SINTAL AGRICULTURE PUBLIC LIMITED у визнанні грошових вимог у розмірі 37 264 000,00 грн., яки виникли на підставі Договору.

Вказана ухвала набрала законної сили та на момент винесення рішення у даній справі відсутні докази її оскарження в апеляційному порядку.

Таким чином суд приходить до висновку, що укладення спірного Договору між відповідачами ніяким чином не вплинуло на об'єм кредиторських вимог компанії SINTAL AGRICULTURE PUBLIC LIMITED до боржника - ТОВ НВФ «Сінтал'Д», що спростовує твердження позивача про наявність його порушеного права під час здійснення розгляду справи господарського суду Харківської області №922/4938/13.

Виходячи з наведеного, за встановлених судом обставин справи та недоведеності позивачем обґрунтованості заявлених ним позовних вимог, недоведеності факту порушення оспорюваним ним договором прав та законних інтересів позивача, в задоволенні позовних вимог з викладених у позові Банку правових підстав необхідно відмовити.

Відповідно до вимог ст. 49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на позивача.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позовних вимог Публічного акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний Банк» відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 21.12.2015 р.

Суддя В.П. Босий