Постанова № 54509479, 17.12.2015, Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

і м е н е м У к р а ї н и

17 грудня 2015 рокусправа № 804/12900/15

Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді:Мартиненка О.В.

суддів: Поплавського В.Ю. Чепурнова Д.В.

за участю секретаря судового засідання:Олійник Р.І.

за участю:

представника відповідача: ОСОБА_1

позивача: ОСОБА_2

представника позивача: ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпропетровську апеляційну скаргу Державної міграційної служби України

на постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29 вересня 2015 року у справі №804/12900/15 за позовом громадянина ОСОБА_4 ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області, про визнання неправомірним та скасування рішення від 30.07.2015 року №450-15, зобовязання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

02.09.2015р. громадянин ОСОБА_4 ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом, в якому просив:

- визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 30.07.2015 року №450-15 про відмову громадянину ОСОБА_4 ОСОБА_2 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні;

- зобовязати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина ОСОБА_4 ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту в Україні.

В обґрунтування своїх вимог посилався на те, що має обґрунтовані побоювання бути переслідуваним у країні свого походження Болгарії, у звязку з чим, є підстави для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Проте, відповідач відмовив йому у задоволенні відповідної заяви. На думку позивача, відповідач не врахував усі обставини справи та зробив передчасні висновки про відсутність підстав для надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29 вересня 2015 року позов задоволено. Визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 30.07.2015 року №450-15 про відмову громадянину ОСОБА_4 ОСОБА_2 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні. Зобовязано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина ОСОБА_4 ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту в Україні.

Не погодившись з рішенням суду, Державна міграційна служба України подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить постанову суду скасувати та прийняти нову про відмову в позові. Апеляційна скарга обґрунтована правомірністю прийнятого Рішення №450-15 від 30.07.2015 року про відмову громадянину ОСОБА_4 ОСОБА_2 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, оскільки позивач перебільшує загрозу власній безпеці у разі повернення до Болгарії. Разом з тим, враховуючи тривалий термін проживання на території України та шлюб з громадянкою України, позивач має право на інші законні підстави для легалізації на території України.

Перевіривши матеріали справи, оцінивши доводи апеляційної скарги та правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що 19 січня 2015 року ОСОБА_2 звернувся із заявою за №33 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у якій зазначив, що обставини у Болгарії не змінились, погроза для життя продовжується та він не може повернутися до країни, у звязку із чим, просив повторно розглянути матеріали його справи.

На підставі заяви, анкети, співбесіди від 22.01.2015 року доданих до матеріалів особової справи, документів та інформації по країні походження заявника, 05.02.2015 року Головним управлінням Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області зроблено висновок про доцільність прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину ОСОБА_4 ОСОБА_2, 09.08.1957р.н.

Вказаний висновок та матеріали особової справи було направлено до Державної міграційної служби України для прийняття остаточного рішення.

За результатами розгляду матеріалів особової справи громадянина ОСОБА_5 Болгарія ОСОБА_2, Державною міграційною службою України складений висновок від 28.07.2015 року (о/с №2015 DP 0033) про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та прийнято Рішення №450-15 від 30.07.2015 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погодившись з таким Рішенням відповідача, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Вирішуючи спір між сторонами та задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що позивач зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву, зазначивши, що не має можливості повернутись до країни походження в звязку із тим, що вимушений був покинути свою країну з політичних причин, а також внаслідок обставин, які загрожують його життю та свободі, відповідно до яких він не може повернутися до країни свого походження, а тому потребує додаткового захисту. Суд зазначив, що з огляду на встановлення постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29 травня 2014 року та ухвалою Дніпропетровського адміністративного апеляційного суду від 16 вересня 2014 року обставин у справі, які з моменту прийняття вказаних судових рішень залишились незмінними, відповідачем не доведено правомірність прийнятого ним рішення від 30.07.2015 року №450-15 про відмову громадянину ОСОБА_4 ОСОБА_2 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.

Суд апеляційної інстанції не погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з наступних підстав.

Суд першої інстанції вірно визначився з нормами матеріального права, які підлягають застосуванню у спірних правовідносинах.

Так, правовий статус біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту в Україні, порядок надання, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення державних гарантій захисту біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Відповідно до пункту 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до розділу «А» Конвенції про статус біженців від 1951 року, термін "біженець" означає особу, яка:

1) вважалася біженцем згідно з угодами від 12 травня 1926 р. і 30 червня 1928 р. або згідно з конвенціями від 28 жовтня 1933 р. і 10 лютого 1938 р., Протоколом від 14 вересня 1939 р. або згідно зі Статутом Міжнародної організації у справах біженців;

2) внаслідок подій, які відбулися до 1 січня 1951 р., і через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.

Отже, з аналізу наведених норм, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця.

До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути повязано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Відповідно до п.13 ст.1 Закону, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань

Як вбачається з матеріалів справи, підставою для звернення позивача із заявою про надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту стали наступні обставини.

ОСОБА_2 прибув в Україну у 1994 році з метою налагодження бізнесу, потім на два роки з тією ж метою виїжджав до Румунії, яку залишив у звязку з мовними труднощами, і з 1996 року проживає на території України.

У 2005 році ОСОБА_2 одружився з громадянкою України та отримав посвідку на тимчасове, а потім на постійне проживання.

Вироком №2 ІІ Кримінального відділення Верховного Касаційного суду від 27.06.2002, з урахуванням змін, внесених рішенням ІІІ Кримінального відділення Верховного Касаційного суду №536 від 17.06.2004 року ОСОБА_2 заочно засуджено до 5 років позбавлення волі за вчинення злочину, передбаченого пунктом «д» частини першої, частиною другою статті 20, частиною четвертою статті 242 (контрабанда в особливо великих розмірах) Кримінального кодексу ОСОБА_5 Болгарія.

ОСОБА_2 було оголошено в міжнародний розшук компетентним органом Болгарії для притягнення до кримінальної відповідальності.

У зв'язку з цим, посвідку на постійне проживання було анульовано, а заявника затримано та поміщено до установи попереднього ув'язнення з метою вирішення питання щодо його екстрадиції і видачі.

З метою уникнення екстрадиції ОСОБА_2 у 2009 році вперше звернувся до Державної міграційної служби України за захистом.

Проте, у задоволенні заяви про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту було відмовлено, що стало підставою для звернення до суду з позовом. 11.10.2013 року ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду позов було залишено без розгляду на підставі заяви ОСОБА_2 До того ж, на той період часу була відсутньою інформація про результати оскарження у Європейському суді з прав людини неправомірного (на думку заявника) вироку щодо його контрабандної діяльності на території Болгарії.

Повторне звернення до Державної міграційної служби відбулося у 2013 році. Проте, у задоволенні заяви про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту було відмовлено, що стало підставою для звернення до суду з позовом.

Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29 травня 2014 року у справі №804/4447/14, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського адміністративного апеляційного суду від 16 вересня 2014 року, задоволений адміністративний позов громадянина ОСОБА_4 ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області. Суд визнав неправомірним та скасував рішення Державної міграційної служби України від 14 березня 2014 року №115-14 про відмову громадянину ОСОБА_4 ОСОБА_2 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, зобовязав Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина ОСОБА_4 ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.

Отже, судом встановлено, що позивач постійно перебуває на території України з 1996 року. У період з 1996 року по 2009 рік (13 років) із заявами про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту не звертався. Також з матеріалів справи вбачається, що Наказом Міністерства юстиції України №840/5 від 28.05.2014 року було відмовлено у видачі з України до ОСОБА_5 Болгарія ОСОБА_2 для виконання покарання у вигляді 5 років позбавлення волі, призначеного вироком №2 ІІ Кримінального відділення Верховного Касаційного суду від 27.06.2002, з урахуванням змін, внесених рішенням ІІІ Кримінального відділення Верховного Касаційного суду №536 від 17.06.2004 року (а.с.35).

Підставою для прийняття даного наказу став висновок Департаменту міжнародного права та співробітництва від 16.05.2014 року, відповідно до якого Департамент дійшов висновку, що запит Головної прокуратури ОСОБА_5 Болгарія не може бути задоволений, оскільки стосується діяння, яке не є злочином, що тягне видачу (а.с.36-37).

За інформацією НЦБ Інтерполу в Болгарії розшук ОСОБА_2 припинено у зв'язку із закінченням строків притягнення до кримінальної відповідальності (о/с№ 2015 DP 0033, арк. спр.32). Цей термін сплинув 17.06.2014 року.

В обґрунтування необхідності надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, ОСОБА_2 зазначив, що вимушений був покинути свою країну з політичних причин, а також внаслідок обставин, які загрожують життю та свободі, відповідно до яких він не може повернутися до країни свого походження, у звязку з чим, потребує додаткового захисту.

В обґрунтування таких тверджень, позивач пояснював, що є громадянином ОСОБА_4, з 1981 року служив в Розвідувальному Управлінні Генерального Штабу Болгарської ОСОБА_6. З 1991 року працював у Греції, м. Солоніки на посаді відповідального за міжнародні та торгівельно-економічні звязки. Крім цього, був парторгом комуністичної партії (надалі соціалістична) і активно співпрацював з Міжнародним відділом ЦК партії. Проводив політичну діяльність, направлену на заснування та підтримку політичних звязків вищого керівництва партії з лідерами основних політичних партій Греції. В 1990 -1991 рр. в Болгарії відбулась зміна влади на зміну правлячій комуністичній партії прийшла опозиційна партія «Союз Демократичних сил». Був прийнятий закон «Про деполітизацію». Оскільки позивач був членом «Болгарської Соціалістичної партії» (колишня Комуністична партія), він вимушений був звільнитися в 1991 році в званні підполковника. На той час, почалась «чистка» в державних органах країни. Тобто, позивач мав зробити вибір, або ж залишатися в розвідці або відмовитись від членства в партії. У звязку з тим, що позивач не хотів змінювати свої політичні погляди, він вимушений був звільнитися.

У 1992 році він був свідком на зустрічі як перекладач, обговорення контрабандних схем щодо продажу тютюнових виробів. Організаторами даної зустрічі були ОСОБА_7, який представляв в Болгарії іншу політичну силу Союз Демократичних Сил, та угрупування «СІК» головою вказаного угрупування був ОСОБА_8, який з 2001 року був призначений на посаду головного секретаря (начальника поліції) Міністерства внутрішніх справ, потім мером Софії, а згодом Премєр-міністром Болгарії. На теперішній час він залишається Премєр-Міністром Болгарії.

Тобто, позивач вважає, що він є свідком злочинної діяльності ОСОБА_8 Борисова у схемах, повязаних з контрабандою. Зазначив, що всі свідки кримінальної діяльності ОСОБА_8 Борисова зникають.

Вважаючи, що саме оскільки він був членом «Болгарської Соціалістичної партії», а отже має інші політичні переконання ніж ОСОБА_8, та є свідком його кримінальної діяльності, а свідчення позивача про його діяльність призведуть до втрати займаної посади та до погіршення його політичної діяльності, позивачу та його родині (яка мешкає в Болгарії) почали погрожувати. В липні 1994 року позивача добу тримали в темному приміщенні, знущались, били, та вимагали, щоб він мовчав про причетність ОСОБА_8 Борисова до незаконних схем з контрабандою тютюнових виробів.

У судовому засіданні позивач неодноразово наголошував на тому, що причиною його побоювання повернення до країни свого походження є саме політичні погляди.

Надаючи правову оцінку таким доводам позивача, колегія суддів виходить з того, що політичні погляди - це такі переконання, що стосуються фактів і цінностей, які актуальні для певної партії, людини або соціальної групи і представляють їх інтереси. Політичний погляд є тим фактором, який забезпечує порядок і цілісність в суспільстві, показує, як людина, нація чи клас розуміють і інтерпретують те, що відбувається в дійсності, на які ролі, статуси і блага розраховує. Спрямованість дій, які мають політичний характер, завжди конкретна, при цьому не настільки важливо, участь це у виборах, в політичних акціях або посаду в державних органах. Напрямок та методи подібних дій залежать від пануючих уявлень про цінності і устрої суспільства. Сформовані переконання надають сенс всієї політичної діяльності груп, партій і окремих осіб в межах тих цінностей, які мають значення в даний момент. Тим самим, політичні погляди виступають формою, що впливає на політичну поведінку, і основою, на якій будується світогляд політики. Всі вони, так чи інакше, стосуються питань влади, авторитету і т.п.

В межах розгляду даної справи не встановлено, що саме політичні погляди є причиною побоювань позивача повернутися до Болгарії. Фактично, побоювання позивача викликані намаганням уникнути кримінального покарання, встановленого вироком №2 ІІ Кримінального відділення Верховного Касаційного суду від 27.06.2002, з урахуванням змін, внесених рішенням ІІІ Кримінального відділення Верховного Касаційного суду №536 від 17.06.2004 року, що свідчить про відсутність підстав для визнання позивача «біженцем» в розумінні п.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Кваліфікація ж для додаткового захисту полягає у встановленні ризиків зазнати серйозної шкоди у випадку повернення заявника до країни походження.

Відповідно до положень ст.15 Кваліфікаційної Директиви ЄС 2011/95/EU серйозна шкода включає в себе:

- смертну кару або приведення її у виконання;

- тортури, нелюдське, або принизливе поводження чи покарання для заявника в країні походження;

- серйозна і індивідуальна загроза життю цивільних осіб через загальнопоширене насильство в ситуації міжнародних або внутрішніх збройних конфліктів.

Вказане, в свою чергу, кореспондується з умовами, які містяться у пункті 13 частини першої статті 1 Закону (правова дефініція "особа, яка потребує додаткового захисту").

Отже, якщо повернення до країни походження вважається таким, що може порушувати статтю 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, то особа, якій загрожує повернення до цієї країни походження має вважатися такою, що потребує додаткового захисту.

Суд апеляційної інстанції погоджується з висновками Державної міграційної служби, що в обставинах справи позивача відсутні підстави вважати, що після повернення до Болгарії йому буде завдано серйозної шкоди: покарання за здійснений злочин за законодавством Болгарії і не передбачало смертної кари, на даний час сплив термін притягнення до кримінальної відповідальності, а також на території Болгарії відсутні збройні конфлікти

Що стосується інших ризиків, відповідач також вірно зазначив, що, по-перше, доповідь щодо кримінального минулого ОСОБА_8 Борисова, який за словами позивача є організатором його переслідування, у звязку з опублікуванням ще у 2005 році не є резонансною та актуальною, по-друге, інформація про події 1993 року , які на думку позивача стали підставою для його переслідування, теж не є резонансними і ураховуючи той факт, що ОСОБА_8 продовжує займати високу державну посаду, не несуть загрозу його репутації, по-третє, за інформацією НЦБ Інтерполу в Болгарії розшук ОСОБА_2 припинено у звязку з закінченням строків притягнення до кримінальної відповідальності.

Під час співбесіди, ОСОБА_2 зазначив, що має можливість отримати дозвіл на еміграцію в Україну у зв'язку із шлюбом з громадянкою України. Проте, процедура отримання дозволу на еміграцію передбачає надання заявником дійсного національного документа, що посвідчує особу. У зв'язку з необхідністю продовження строку дії паспорта йому необхідно звертатися до Посольства Болгарії в Україні, і це викликає занепокоєння заявника щодо власної безпеки у разі такого звернення та можливого розголошення інформації про країну перебування.

Надаючи оцінку таким доводам позивача, відповідач вірно звернув увагу на той факт, що заявник, після залишення країни громадянської належності, двічі звертався за продовженням терміну дії паспорта до Посольства Болгарії, зокрема, незважаючи на розшук, в Україні (о/с № 35/09, арк. спр. 61). А із суті наказу Міністерства про відмову у видачі ОСОБА_2 до ОСОБА_5 Болгарії для виконання вироку суду, є очевидним, що компетентним органам Болгарії відомо, у якій саме країні перебуває заявник.

Державною міграційною службою України, з посиланням на положення Кримінального кодексу Болгарії, надано цілком обґрунтований висновок і щодо повідомлення заявника про те, що кримінальна справа відносно ОСОБА_2 у країні громадянської належності на даний час не закрита. Так, відповідно до п.3 частини першої статті 82 КК Болгарії, призначене покарання не може бути виконане, оскільки з моменту набрання законної сили вироку суду по справі ОСОБА_2 сплинуло 10 років (Джерело: http://ugolovnykodeks.ru/2011/11/ugolovnyi-kodeks-bolgarii/31/)

Надавши повну правову оцінку усім доводам заявника, Державна міграційна служба зробила цілком обґрунтований висновок, з яким погоджується суд апеляційної інстанції, що факти, повідомлені заявником на підтвердження своїх тверджень про переслідування у країні громадянської належності не можуть бути визнаними як підстава для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до умов передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Заявник перебільшує загрозу власній безпеці у разі повернення до Болгарії, а тому можна зробити висновок про відсутність у нього підстав для побоювань зазнати серйозної шкоди після повернення до країни громадянської належності, а відтак і на отримання міжнародного захисту.

Разом з тим, враховуючи тривалий термін постійного проживання на території України (майже 20 років) та шлюб з громадянкою України, ОСОБА_2 має право на інші законні підстави для легалізації свого перебування на території України.

При цьому, суд враховує, що на даний час питання екстрадиції або видворення позивача з України до країни походження Болгарії не стоїть.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції вважає, що судом першої інстанції ухвалено рішення при неповному зясуванні обставин справи, з порушенням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи і є підставою для скасування рішення суду та прийняття нової постанови про відмову в позові.

Керуючись ч.3 ст.160, ст.195, ст.196, п.3 ч.1 ст.198, ст.ст.202, 205, 207 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України задовольнити.

Постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29 вересня 2015 року у справі №804/12900/15 скасувати та прийняти нову.

У задоволенні позову громадянину ОСОБА_4 ОСОБА_2 відмовити.

Стягнути на користь Державної міграційної служби України з Державного бюджету України сплачений судовий збір у розмірі 1073,60грн. (одна тисяча сімдесят три гривні 60 коп.)

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів.

(Постанову у повному обсязі складено 22.12.2015р.)

Головуючий:О.В. Мартиненко

Суддя:В.Ю. Поплавський

Суддя:Д.В. Чепурнов