Постанова № 54398344, 09.12.2015, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"09" грудня 2015 р. Справа№ 910/17428/15

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Скрипки І.М.

суддів: Гончарова С.А.

Куксова В.В.

за участю представників сторін:

від позивача: Чурікова Т.Ю., дов. б/н від 20.03.2015р.

від Відповідача-1: Литвинов С.І., дов. б/н від 05.10.2015р.

від Відповідача-2: Гладишенко М.І., дов.б/н від 30.10.2015р.

від Відповідача-3: Гладун А.І. керівник

від Третьої особи - 1: не з'явились

від Третьої особи - 2: Цуканова С.Г., дов. №2743968/15 від 09.11.2015р.

розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробничий центр "ТОР" на рішення Господарського суду міста Києва від 30.09.2015р.

у справі № 910/17428/15 (суддя Чинчин О.В.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробничий

центр "ТОР"

до Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" (відповідач-1)

Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія з управління

активами "Скай кепітал менеджмент" (відповідач-2)

Товариства з обмеженою відповідальністю "Юридична

консалтингова служба" (відповідач-3)

треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача

Товариство з обмеженою відповідальністю "Ріелком" (третя особа-1)

Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (третя особа-2)

про визнання договорів про відступлення права вимоги недійсними

В судовому засіданні 09.12.2015р. відповідно до ст. ст. 85, 99 Господарського процесуального кодексу України оголошено вступну та резолютивну частину постанови.

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Науково - виробничий центр «ТОР» (надалі позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» (надалі відповідач-1), Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «Скай кепітал менеджмент» (надалі відповідач-2) та Товариства з обмеженою відповідальністю «Юридична консалтингова служба» (надалі відповідач-3) про визнання договорів про відступлення права вимоги недійсними.

Позовні вимоги вмотивовано тим, що 04.02.2015р. між Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» (Первісний кредитор) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «Скай кепітал менеджмент» (Новий кредитор) було укладено Договір про відступлення права вимоги, відповідно до умов якого Первісний кредитор передав, а Новий кредитор прийняв на себе право вимоги належного виконання зобов'язань Товариства з обмеженою відповідальністю «Науково - виробничий центр «ТОР» за Кредитним договором №5/71385-Л/2615 від 16.05.2007 року із змінами та доповненнями, внесеними Додатковими угодами, та за Кредитним договором №8/71385-Л/2615 від 26.11.2007 року із змінами та доповненнями, внесеними Додатковими угодами, а саме право вимоги за Договором - 1: повернення заборгованості за кредитом в розмірі 5 000 000 доларів США, що станом на дату укладання цього Договору згідно офіційного курсу НБУ становить 83 644 645 грн. 00 коп., сплата заборгованості за процентами в розмірі 3 240 310 доларів США, що станом на дату укладання цього Договору згідно офіційного курсу НБУ становить 54 206 916 грн. 00 коп., сплата заборгованості по комісії в розмірі 14 723 грн. 71 коп.; право вимоги за Договором - 2: повернення заборгованості за кредитом в розмірі 5 000 000 доларів США, що станом на дату укладання цього Договору згідно офіційного курсу НБУ становить 83 644 645 грн. 00 коп., сплата заборгованості за процентами в розмірі 3 203 208 доларів США, що станом на дату укладання цього Договору згідно офіційного курсу НБУ становить 53 586 245 грн. 91 коп.

Як зазначає позивач, вказаний договір є недійсним, оскільки Банк передав право вимоги в загальному розмірі 275 097 175 грн. 62 коп. за ціною відступлення 25 000 000 грн. 00 коп., тобто фінансуючи за вказаним договором грошові кошти в розмірі 25 000 000 грн. 00 коп. отримав право вимоги за борговими зобов'язаннями, а тому вважає вказаний договір є договором факторингу.

Зазначає, що сторонами договору факторингу є фінансові установи, проте Товариство з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «Скай кепітал менеджмент» не є фінансовою установою та не має права здійснювати діяльність, пов'язану з наданням фінансових послуг. Крім того, Відповідач - 2 не має права у встановленому Кредитним договором порядку списувати кошти з рахунків Позивача й здійснювати конвертацію національної валюти у валюту кредитування.

Також позивач зазначив, що укладання вказаного Договору порушує статтю 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність», якою визначено, що банківською таємницею є інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третім особам при наданні послуг банку.

В подальшому 11.02.2015 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «Скай кепітал менеджмент» (Первісний кредитор) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Юридична консалтингова служба» (Новий кредитор) було укладено Договір про відступлення права вимоги, відповідно до умов якого Первісний кредитор передав, а Новий кредитор прийняв на себе право вимоги належного виконання зобов'язань Товариства з обмеженою відповідальністю «Науково - виробничий центр «ТОР» за Кредитним договором №5/71385-Л/2615 від 16.05.2007 року із змінами та доповненнями, внесеними Додатковими угодами, та за Кредитним договором №8/71385-Л/2615 від 26.11.2007 року із змінами та доповненнями, внесеними Додатковими угодами, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Літвіновим А.В., який також є недійсним в силу статті 1083 Цивільного кодексу України.

За таких підстав, просить суд визнати недійсним Договір про відступлення права вимоги від 04.02.2105 року, укладений між Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «Скай кепітал менеджмент», а також визнати недійсним Договір про відступлення права вимоги від 11.02.2015 року, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «Скай кепітал менеджмент» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Юридична консалтингова служба», посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Літвіновим А.В.

Під час розгляду справи в суді першої інстанції залучено до участі у справі в якості третіх осіб - Товариство з обмеженою відповідальністю "Ріелком" та Фонд гарантування вкладів фізичних осіб.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 30.09.2015р. у справі №910/17428/15 в задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із вищезазначеним рішенням суду, позивач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове, яким позов задовольнити повністю.

Апеляційна скарга обґрунтована порушенням судом норм матеріального права та неправильним застосуванням положень ст.1077 ЦК України, оскільки апелянт вважає, що договір відступлення права вимоги від 04.02.2015р. є договором факторингу, а відтак при його укладенні не дотримано суб'єктного складу так як новий кредитор за ним не є фінансовою установою. Крім цього, на думку апелянта, судом невірно застосовано положення Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» та Положення «Про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу». Одночасно апелянт посилається на порушення судом ст.ст.33, 38, 43, 79 ГПК України.

Відповідно до автоматизованого розподілу справ між суддями апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробничий центр "ТОР" 21.10.2015р. передано на розгляд колегії суддів Київського апеляційного господарського суду: головуючий суддя Скрипка І.М., судді Самсін Р.І., Шаптала Є.Ю.

Розпорядженням секретаря судової палати Київського апеляційного господарського суду від 23.10.2015р., у зв'язку з перебуванням судді Самсіна Р.І. у відпустці, сформовано судову колегію у складі: головуючий суддя - Скрипка І.М., судді - Шаптала Є.Ю., Гончаров С.А.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 23.10.2015р. колегією суддів в зазначеному складі прийнято апеляційну скаргу до провадження та призначено до розгляду на 02.12.2015р.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 02.12.2015р. у відповідності до ст. 77 ГПК відкладено розгляд справи на 09.12.2015р.

Розпорядженням секретаря судової палати Київського апеляційного господарського суду від 09.12.2015р., у зв'язку з перебуванням судді Шаптали Є.Ю. на лікарняному, сформовано судову колегію у складі: головуючий суддя - Скрипка І.М., судді - Гончаров С.А., Куксов В.В.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 09.12.2015р. колегією суддів в зазначеному складі прийнято апеляційну скаргу до провадження.

01.12.2015р. через відділ документального забезпечення Київського апеляційного господарського суду від представника відповідача-2 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній заперечував проти доводів апелянта, посилаючись на їх безпідставність та необґрунтованість.

Представник позивача в судовому засіданні апеляційної інстанції 09.12.2015р. вимоги апеляційної скарги підтримав, просив її задовольнити, оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове, яким позов задовольнити повністю.

Представники відповідача-1 та третьої особи-2 в судовому засіданні апеляційної інстанції 09.12.2015р. заперечували проти доводів позивача, викладених в апеляційній скарзі, однак не заперечували проти залишення рішення без змін з підстав нікчемності правочину.

Представники відповідача-2 та 3 в судовому засіданні апеляційної інстанції 09.12.2015р. заперечували проти доводів позивача, викладених в апеляційній скарзі, просили її відхилити, а оскаржуване рішення залишити без змін.

Представник третьої особи-1 в судове засідання апеляційної інстанції жодного разу не з'явився, будучи належним чином повідомленим про день, час та місце розгляду справи, про причини неявки суд не повідомив.

Оскільки явка представника третьої особи-1 в судове засідання обов'язковою не визнавалась, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу у його відсутність за наявними у справі матеріалами.

Відповідно до ч. 1 ст. 101 ГПК України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу.

Частиною 2 статті 101 ГПК України передбачено, що апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги та перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Згідно зі ст. 99 ГПК України в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у розділі ХІІ ГПК України.

Колегія суддів, обговоривши доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення учасників апеляційного провадження, дослідивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування господарським судом при прийнятті оскарженого рішення норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення підлягає залишенню без змін виходячи з наступного.

З матеріалів справи вбачається, що 04.02.2015р. між Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» (Первісний кредитор) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «Скай кепітал менеджмент» (Новий кредитор) було укладено Договір про відступлення права вимоги, відповідно до умов якого Первісний кредитор передав, а Новий кредитор прийняв на себе право вимоги належного виконання зобов'язань Товариства з обмеженою відповідальністю «Науково - виробничий центр «ТОР» за Кредитним договором №5/71385-Л/2615 від 16.05.2007 року із змінами та доповненнями, внесеними Додатковими угодами (договір-1), та за Кредитним договором №8/71385-Л/2615 від 26.11.2007 року із змінами та доповненнями, внесеними Додатковими угодами (договір-2), а саме право вимоги за Договором -1:

повернення заборгованості за кредитом в розмірі 5 000 000 доларів США, що станом на дату укладання цього Договору згідно офіційного курсу НБУ становить 83 644 645 грн. 00 коп., сплата заборгованості за процентами в розмірі 3 240 310 доларів США, що станом на дату укладання цього Договору згідно офіційного курсу НБУ становить 54 206 916 грн. 00 коп., сплата заборгованості по комісії в розмірі 14 723 грн. 71 коп.;

право вимоги за Договором -2:

повернення заборгованості за кредитом в розмірі 5 000 000 доларів США, що станом на дату укладання цього Договору згідно офіційного курсу НБУ становить 83 644 645 грн. 00 коп., сплата заборгованості за процентами в розмірі 3 203 208 доларів США, що станом на дату укладання цього Договору згідно офіційного курсу НБУ становить 53 586 245 грн. 91 коп.

Всього загальна сума вимог, які виникли і нараховані за Договором -1 та Договором -2 на день укладання цього Договору становить 16 443 518 доларів США 40 центів США та 14 723 грн. 71 коп., що станом на день укладання цього Договору згідно офіційного курсу НБУ разом складає 275 097 175 грн. 62 коп.

Разом з правом вимоги виконання зобов'язань, що передається за цим Договором, до Нового кредитора переходять права за договорами, що забезпечують виконання зобов'язання (п.1.3 Договору).

Відповідно до п.1.4 Договору з моменту набрання чинності цим Договором та за умови перерахування коштів у розмірі та у терміни, зазначені у п.п.1.5 - 1.6 цього Договору на рахунок Первісного кредитора, Новий кредитор повністю замінює Первісного кредитора у Договорі -1 та Договорі -2, зазначеному в п.1.1 цього Договору, та отримує всі його права, що виникають з договорів, укладених в забезпечення виконання Боржником зобов'язань за Договором -1, Договором -2.

Згідно п.1.5 Договору Сторони домовились, що ціна відступлення права вимоги за Договором -1 та Договором -2, що підлягає сплаті Новим кредитором на користь Первісного кредитора становить 25 000 000 грн. 00 коп. без ПДВ, з яких: 12 500 000 грн. 00 коп. - ціна відступлення права вимоги за Договором -1; 12 500 000 грн. 00 коп. - ціна відступлення права вимоги за Договором - 2.

Сторони домовились, що Новий кредитор зобов'язаний сплатити на користь Первісного кредитора ціну відступлення права вимоги за Договором - 1 та Договором - 2, зазначену в п.1.5 цього Договору, не пізніше 06.02.2015 року (п.1.6 Договору).

У п.1.7 Договору сторони визначили, що право вимоги за Договором -1 та Договором -2 до Нового кредитора переходить виключно після повної сплати останнім на користь Первісного кредитора ціни відступлення права вимоги за Договором - 1 та Договором - 2.

Вказаний Договір посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Літвіновим А.В. та зареєстровано в реєстрі за № 38.

11.02.2015р. між Товариством з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «Скай кепітал менеджмент» (Первісний кредитор, відповідач-2) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Юридична консалтингова служба» (Новий кредитор, відповідач -3) було укладено Договір про відступлення права вимоги, відповідно до умов якого Первісний кредитор передав, а Новий кредитор прийняв на себе право вимоги належного виконання зобов'язань Товариства з обмеженою відповідальністю «Науково - виробничий центр «ТОР» за Кредитним договором №5/71385-Л/2615 від 16.05.2007 року із змінами та доповненнями, внесеними Додатковими угодами, та за Кредитним договором №8/71385-Л/2615 від 26.11.2007 року із змінами та доповненнями, внесеними Додатковими угодами, а саме право вимоги щодо повернення заборгованості за кредитом в розмірі 5 000 000 доларів США, що станом на дату укладання цього Договору згідно офіційного курсу НБУ становить 124 202 475 грн. 00 коп., сплата заборгованості за процентами в розмірі 3 240 310 доларів США, що станом на дату укладання цього Договору згідно офіційного курсу НБУ становить 80 490 904 грн. 36 коп., сплата заборгованості по комісії в розмірі 14 723 грн. 71 коп.

Всього загальна сума вимог, які виникли і нараховані за Основним зобов'язанням на день укладання цього Договору складає 8 240 310 доларів США 00 центів США та 14 723 грн. 71 коп., що станом на день укладання цього Договору згідно офіційного курсу НБУ разом складає 204 708 103 грн. 07 коп.

Разом з правом вимоги виконання зобов'язань, що передається за цим Договором, до Нового кредитора переходять права за договорами, що забезпечують виконання Основного зобов'язання (п.1.3 Договору).

Відповідно до п.1.5 Договору з моменту набрання чинності цим Договором Новий кредитор повністю замінює Первісного кредитора у Основному зобов'язанні, зазначеному в п.1.1 цього Договору, та отримує всі його права, що виникають з договорів, укладених в забезпечення виконання Боржником зобов'язань за Основним зобов'язанням окрім договорів, вказаних в п.1.4 цього Договору.

Згідно п.1.6 Договору сторони домовились, що ціна відступлення права вимоги за Основним зобов'язанням, що підлягає сплаті Новим кредитором на користь Первісного кредитора становить 13 500 000 грн. 00 коп. без ПДВ.

Вказаний Договір посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Літвіновим А.В. за зареєстровано в реєстрі за № 55.

Так, позовні вимоги у справі мотивовані тим, що:

- договір відступлення права вимоги від 04.02.2015р. є договором факторингу, а відтак при його укладенні не дотримано суб'єктного складу так як новий кредитор за ним не є фінансовою установою;

- валютою кредитування за кредитними договорами є долар США, а новий кредитор не може списувати кошти з рахунків позичальника та конвертувати їх в валюту кредитування, оскільки не є ні банківською установою, ні фінансовою установою та не має відповідної ліцензії на здійснення фінансових операцій;

- укладенням договору відступлення права вимоги від 04.02.2015р. була розголошена банківська таємниця, що порушує норми ст.60 Закону України «Про банки та банківську діяльність»;

- відповідач-2 не мав права відступати право вимоги на підставі договору відступлення права вимоги від 11.02.2015р., так як сам набув право вимоги на підставі договору відступлення права вимоги від 04.02.2015р., який не містить право нового кредитора на подальше відступлення.

Відповідно до статті 1 Господарського процесуального кодексу України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 року № 18-рп/2004 поняття "охоронюваний законом інтерес" що вживається в законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів (стаття 20 Господарського кодексу України).

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить статті 20 Господарського кодексу України.

За приписом статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Пунктом 2.1. постанови пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 р. "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

За змістом п.2.9 зазначеної постанови пленуму, відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Одночасно, за змістом п.2.5.2 вказаної постанови пленуму, необхідно з урахуванням приписів ст.215 Цивільного кодексу України та ст.207 Господарського кодексу України розмежовувати види недійсності правочинів, а саме: нікчемні правочини, недійсність яких встановлена законом (наприклад, ч.1 ст.220, ч.2 ст.228 Цивільного кодексу України, ч.2 ст.207 Господарського кодексу України), і оспорювані, які можуть бути визнані недійсними лише в судовому порядку за позовом однієї з сторін, іншої заінтересованої особи, прокурора.

Такої саме позиції дотримується Вищий господарський суд України і у п.18 Інформаційного листа №01-8/211 від 07.04.2008р. «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України», за змістом вимога про визнання недійсним правочину та застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Цивільний кодекс України не дає визначення поняття «заінтересована особа». Тому коло заінтересованих осіб має з'ясовуватись в кожному конкретному випадку в залежності від обставин справи та правових норм, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до ст. 207 Господарського кодексу України недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов'язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб.

Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов'язану сторону певних обов'язків.

За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.

Крім того, виходячи зі змісту статей 15, 16 Цивільного кодексу України, статті 20 Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб'єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Щодо тверджень позивача про те, що договір відступлення права вимоги від 04.02.2015р. є договором факторингу, а відтак при його укладенні не дотримано суб'єктного складу так як новий кредитор за ним не є фінансовою установою, колегія суддів зазначає наступне.

Статтею 512 Цивільного кодексу України визначено, що кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема, передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

При цьому, відступлення права вимоги є правочином (договором), на підставі якого старий кредитор передає свої права новому кредитору, а новий кредитор приймає ці права і зобов'язується або не зобов'язується їх оплатити. Договір відступлення права вимоги може бути оплатним, якщо в ньому передбачений обов'язок нового кредитора надати старому кредитору якесь майнове надання замість отриманого права вимоги. В такому випадку на відносини цесії розповсюджують положення про договір купівлі-продажу, оскільки ст. 656 Цивільного кодексу України передбачено, що предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.

Так, як визначено самим договором відступлення від 04.02.2015р., він укладений у відповідності до ст.ст.512-519 ЦК України глави 47 ЦК України та містить ознаки купівлі-продажу права вимоги, а не факторингу. Водночас, відносини факторингу регулюються нормами глави 73 ЦК України.

Норми цивільного права не встановлюють суб'єктних обмежень як щодо договору купівлі-продажу права вимоги, так і до договору відступлення права вимоги, адже ці договори по своїй правовій суті є цивільно-правовими зобов'язаннями сторін та не мають відношення до спеціальних галузей права, тож регулюються цивільним законодавством.

Що стосується факторингу, то відповідно до ст. 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором.

Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає. Та й сам договір факторингу у нормі згаданої статті ЦК України визначено як фінансування під відступлення права грошової вимоги, що вже передбачає, що відступлення права вимоги є наслідком та лише складовою частиною цієї господарської операції, що полягає в забезпеченні виконання зобов'язання під фінансування.

За наведеним визначенням договору факторингу цей договір спрямований на фінансування однією стороною іншої сторони шляхом передачі в її розпорядження певної суми грошових коштів. Зазначена послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому, сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу.

Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 10.07.2007 року у справі №26/347-06-6531.

Виходячи з наведеного, можна зробити висновок, що укладений між сторонами (відповідачами 1 та 2) договір про відступлення права вимоги не є договором факторингу, оскільки за вказаним договором жодна із сторін не передає грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, тому відсутні підстави вважати, що метою укладення між відповідачами 1 та 2 договору відступлення права вимоги є отримання прибутку.

Таким чином, відступлення права вимоги є договірною передачею вимог первісного кредитора новому кредиторові та відбувається на підставі укладеного між ними правочину, при цьому заміна кредитора саме у зобов'язанні допускається протягом усього часу існування зобов'язання, якщо інше не суперечить договору та не заборонено законом.

Крім того, відповідно до п.3 ч.1 ст.49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» як кредитні у цій статті розглядаються операції, зазначені в пункті 3 частини третьої ст.47 Закону, а також придбання права вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог та прийом платежів (факторинг). В цій нормі Закону факторинг класифікується як кредитна операція, що підтверджує суть факторингу - фінансування під відстрочення права вимоги, надання коштів в розпорядження за плату.

Таким чином, між договором про відступлення права вимоги та договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) є лише одна спільна риса: вони базуються на заміні кредитора у зобов'язанні (відступлення права вимоги).

Важливою відмінністю цих двох договорів є те, що при відступленні права вимоги первісний кредитор передає новому кредитору боргові зобов'язання боржника і більше взаємовідносин не має, а ні з боржником, а ні з новим кредитором щодо перерахування коштів первісному кредитору, тож по суті відбувається купівля-продаж права вимоги боргових зобов'язань. А в договорі факторингу фактор може отримувати кошти і від клієнта, і від боржника, вони розраховуються із фактором, це передбачено ст.1084 ЦК України.

З норм Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», на який посилається позивач, випливає, що вказаний закон є нормативно-правовим актом спеціальної дії, який регулює відносини, пов'язані з функціонуванням фінансових ринків та надання фінансових послуг. Сфера дії цього закону за суб'єктним складом обмежується: фінансовими установами, особами, які здійснюють діяльність з посередницьких послуг на ринках фінансових послуг, об'єднаннями фінансових установ, включених до реєстру саморегулівних організацій.

У зв'язку з цим відсутні правові підстави для застосування до суб'єктів господарювання, що не є фінансовими установами, та набувають на платній основі право вимоги до третіх осіб на підставі договорів відступлення права вимоги, незалежно від умов такого набуття (з дисконтом, премією або без) норм Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

Таким чином, відсутні правові підстави для визнання договору відступлення права вимоги від 04.02.2015 року договором факторингу. Продаж банком права грошової вимоги за кредитним договором на підставі договору відступлення права вимоги не є фінансовою послугою, а зазначений договір не є договором факторингу.

Аналогічної позиції дотримується і Верховний Суд України в постанові від 19.08.2014р. у справі №3-43гс14, та Вищий господарський суд України в постанові від 30.11.2010р. у справі №36/81пд.

Зазначені вище обставини належним чином доводять, що предметом укладеного між відповідачем-1 та відповідачем-2 договору є саме відступлення права вимоги (цесії), а не договір факторингу, що в свою чергу свідчить про безпідставність доводів апелянта.

Щодо тверджень позивача в обґрунтування вимог про визнання недійсним договору у зв'язку з тим, що валютою кредитування за кредитними договорами є долар США, а новий кредитор не може списувати кошти з рахунків позичальника та конвертувати їх в валюту кредитування, оскільки не є ні банківською установою, ні фінансовою установою та не має відповідної ліцензії на здійснення фінансових операцій, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до статті 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.

Разом з тим, визначаючи правовий статус гривні, вказана норма Основного Закону не встановлює сферу її обігу та будь-яких обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до статті 192 Цивільного кодексу України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Частиною 1 статті 533 Цивільного кодексу України встановлено загальне правило, відповідно до якого грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Між тим, диспозиція норми частини 3 цієї статті дозволяє використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Аналогічний режим використання національної та іноземної валюти при виконанні грошових зобов'язань передбачений ГК України.

Зокрема, частиною 2 статті 198 Господарського кодексу України встановлено, що грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях; грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов'язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону.

Твердження позивача про те, що погашення кредиту відбувається шляхом списання кредитором коштів з рахунку позичальника з наступним конвертуванням їх у валюті стосується лише випадку прострочення сплати заборгованості та є додатковим способом забезпечення сплати заборгованості. За загальним правилом, передбаченим кредитними договорами, боржник повинен сам сплатити заборгованість на рахунок кредитора без будь-яких списань. Заміна кредитора лише позбавила нового кредитора такої можливості.

При цьому, новий кредитор не вимагає погашення заборгованості в іноземній валюті.

З огляду на викладене, посилання апелянта на невірне застосування положення Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» та Положення «Про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу» не ґрунтуються на матеріалах справи.

Безпідставним також є посилання позивача на те, що укладенням договору відступлення права вимоги від 04.02.2015р. була розголошена банківська таємниця, що порушує норми ст.60 Закону України «Про банки та банківську діяльність», виходячи з наступного.

При укладенні договору відступлення права вимоги від 04.02.2015р. не було порушено порядок розголошення банківської таємниці, оскільки ч.1 ст. 62 Закону України «Про банки та банківську діяльність» передбачено, що розкриття банківської таємниці допускається з письмового дозволу відповідної юридичної особи.

У пунктах 10.3 кредитних договорів 1 та 2 (в редакції додаткової угоди №1 від 10.07.2009р. до кредитного договору №5/71385-Л/2615 та додаткової угоди №3 від 10.07.2009р. до кредитного договору №8/71385-Л/2615) передбачено, що банк має право повністю або частково перевести права і обов'язки по кредитним та забезпечуючих їх договорам третій особі без згоди позичальника, а позичальник (позивач) надає банку згоду розголошувати такій третій особі (новому кредитору, якому банк відступить права за кредитними договорами) інформацію про стан виконання позичальником зобов'язань за ним.

Крім того, вся отримана новим кредитором інформація про позичальника, кредитний договір, іпотеку тощо є відкритою, оскільки занесена до відповідних відкритих державних реєстрів (державний реєстр речових прав на нерухоме майно, в якому відображено відомості про іпотеку, договори іпотеки, кредитний договір та його основні умови, єдиний державний реєстр юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, тощо).

До того ж, діюче законодавство не пов'язує можливість визнання договору відступлення права вимоги недійсним із обставинами розголошення або нерозголошення банківської/конфіденційної інформації за зобов'язаннями, у яких здійснюється заміна кредитора.

Твердження позивача про те, що відповідач -2 не мав права відступати право вимоги на підставі договору відступлення права вимоги від 11.02.2015р., так як сам набув право вимоги на підставі договору відступлення права вимоги від 04.02.2015р., який не містить право нового кредитора на подальше відступлення, не ґрунтуються на нормах чинного законодавства виходячи з наступного.

В обґрунтування своїх тверджень позивач посилається на частину 1 статті 1083 ЦК України, якою визначено, що наступне відступлення фактором права грошової вимоги третій особі не допускається, якщо інше не встановлено договором факторингу.

Однак, як зазначалось вище, договір відступлення права вимоги від 04.02.2015р. не є договором факторингу і до нього не можуть застосовуватись положення ст.1083 ЦК України.

Договір відступлення права вимоги від 04.02.2015р. укладено на підставі ст..ст.512-519 ЦК України, про що зазначено у ньому.

Статтею 516 ЦК України передбачено, що заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника та не містить жодних обмежень щодо наступного відступлення.

Право на відступлення надано кредитору і за кредитними договорами незалежно від його статусу первісного чи нового, про що зазначено в п.10.3 кредитних договорів.

За таких обставин, місцевий господарський суд дійшов висновку про не доведення позивачем суду належними засобами доказування того, що оспорюваний ним Договір про відступлення прав вимоги від 04.02.2015р. суперечить закону, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, або що особи, які вчинили ці правочини, не мали на це необхідного обсягу цивільної дієздатності, чи що волевиявлення учасників правочинів не було вільним та не відповідало їх внутрішній волі, або що правочин не було вчинено у формі, встановленій законом, чи що правочин не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, у зв'язку з чим дійшов правомірного висновку про відсутність порушень ст. ст.1077, 1079 ЦК України при укладенні договорів відступлення права вимоги, а також підстав, передбачених ст.ст.203, 215 ЦК України для визнання недійсним договору про відступлення права вимоги від 04.02.2105 року, укладеного між відповідачем -1 та відповідачем -2, відповідно відсутні і підстави для визнання недійсним договору про відступлення права вимоги від 11.02.2015р., укладеного між відповідачами 2 та 3.

Що стосується заперечень відповідача -1 Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» на позовну заяву щодо прийняття уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію в ПАТ «Дельта Банк» рішення про визнання договору про відступлення права вимоги від 04.02.2015р. нікчемним, оформленого протоколом №27 від 27.07.2015р., з підстав, передбачених ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», зокрема, договір про відступлення права вимоги не передбачав безоплатної передачі прав вимоги, банк здійснив відчуження майна за ціною, значно нижчою від звичайної, банк взяв на себе зобов'язання, що стало однією із причин його неплатоспроможності, та банк відмовився від власних майнових вимог, надавши переваги, не встановлені для нього законодавством, колегія суддів зазначає наступне.

Частиною 2 статті 215 Цивільного кодексу України визначено, що нікчемним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом.

Відповідно до статті 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

За приписами п. 8 ч. 1 ст. 2 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" неплатоспроможний банк - це банк, щодо якого Національний банк України прийняв рішення про віднесення до категорії неплатоспроможних у порядку, передбаченому Законом України "Про банки і банківську діяльність".

Частиною 1 статті 76 Закону України "Про банки і банківську діяльність" передбачено, що НБУ зобов'язаний прийняти рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних у разі: 1) не приведення банком своєї діяльності у відповідність із вимогами законодавства, у тому числі нормативно-правових актів НБУ, після віднесення його до категорії проблемних, але не пізніше ніж через 180 днів з дня визнання його проблемним; 2) зменшення розміру регулятивного капіталу або нормативів капіталу банку до однієї третини від мінімального рівня, встановленого законом та/або нормативно-правовими актами НБУ; 3) невиконання банком протягом 10 робочих днів поспіль 10 і більше відсотків своїх зобов'язань перед вкладниками та іншими кредиторами.

Частиною 1 статті 77 Закону України "Про банки і банківську діяльність" визначено підстави ліквідації банку, зокрема зазначено, що банк може бути ліквідований: 1) за рішенням власників банку; 2) у разі відкликання НБУ банківської ліцензії з власної ініціативи або за пропозицією ФГВФО. Так, НБУ має право відкликати банківську ліцензію з власної ініціативи у разі, якщо: 1) виявлено, що документи, надані для отримання банківської ліцензії, містять недостовірну інформацію; 2) банк не виконав жодної банківської операції протягом року з дня отримання банківської ліцензії.

Як вбачається з матеріалів справи, на підставі постанови Правління Національного банку України від 02.03.2015 року №150 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до категорії неплатоспроможних», Виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб 02.03.2015 року прийнято рішення №51 про запровадження з 03.03.2015 року по 02.06.2015 року тимчасової адміністрації та призначення уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію. Рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб № 147 від 03 серпня 2015р. продовжено строк здійснення тимчасової адміністрації у АТ «ДЕЛЬТА БАНК» до 02 жовтня 2015р. включно та продовжено повноваження уповноваженої особи Фонду на здійснення тимчасової адміністрації у АТ «ДЕЛЬТА БАНК» Кадирова Владислава Володимировича до 02 жовтня 2015 р. включно.

Частинами 1, 2, 4, 5 статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" встановлено, що уповноважена особа Фонду зобов'язана забезпечити збереження активів та документації банку. Протягом дії тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду зобов'язана забезпечити перевірку правочинів, вчинених банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів, що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті. Уповноважена особа Фонду: 1) протягом дії тимчасової адміністрації, а також протягом ліквідації повідомляє сторони за договорами, зазначеними у частині другій статті 38 цього Закону, про нікчемність цих договорів та вчиняє дії щодо застосування наслідків нікчемності договорів; 2) вживає заходів до витребування (повернення) майна (коштів) банку, переданого за такими договорами; 3) має право вимагати відшкодування збитків, спричинених їх укладенням. У разі отримання повідомлення уповноваженої особи Фонду про нікчемність правочину на підставах, передбачених частиною третьою цієї статті, кредитор зобов'язаний повернути банку майно (кошти), яке він отримав від такого банку, а у разі неможливості повернути майно в натурі - відшкодувати його вартість у грошових одиницях за ринковими цінами, що існували на момент вчинення правочину.

Відповідно до ч.3 статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними з таких підстав:

1) банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов'язання без встановлення обов'язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог;

2) банк до дня визнання банку неплатоспроможним взяв на себе зобов'язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов'язань перед іншими кредиторами повністю чи частково стало неможливим;

3) банк здійснив відчуження чи передав у користування або придбав (отримав у користування) майно, оплатив результати робіт та/або послуги за цінами, нижчими або вищими від звичайних (якщо оплата на 20 відсотків і більше відрізняється від вартості товарів, послуг, іншого майна, отриманого банком), або зобов'язаний здійснити такі дії в майбутньому відповідно до умов договору;

4) банк оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів банку перевищувала вартість майна;

5) банк прийняв на себе зобов'язання (застава, порука, гарантія, притримання, факторинг тощо) щодо забезпечення виконання грошових вимог у порядку іншому, ніж здійснення кредитних операцій відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність";

6) банк уклав кредитні договори, умови яких передбачають надання клієнтам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку;

7) банк уклав правочини (у тому числі договори), умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку;

8) банк уклав правочин (у тому числі договір) з пов'язаною особою банку, якщо такий правочин не відповідає вимогам законодавства України.

Пунктом 2.5.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013р. "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" визначено, що за змістом частини другої статті 215 Цивільного кодексу України нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, є недійсним незалежно від наявності чи відсутності відповідного рішення суду. Однак це не виключає можливості подання та задоволення позову про визнання нікчемного правочину (господарського договору) недійсним.

Спори про визнання нікчемних правочинів недійсними підлягають вирішенню господарськими судами у загальному порядку. З'ясувавши, що оспорюваний правочин є нікчемним, господарський суд зазначає в резолютивній частині рішення про його недійсність або, за відсутності підстав для такого визнання, відмовляє в задоволенні позову.

Так, Уповноваженою особою ФГВО на тимчасову адміністрацію в АТ «Дельта Банк» було прийнято рішення про визнання нікчемним договору про відступлення права вимоги від 04.02.2015р., що був укладений між відповідачем-1 та відповідачем-2.

Своє рішення уповноважена особа обґрунтувала тим, що ніби - то внаслідок укладення оспорюваного договору Банк здійснив відчуження майна (майнових прав) за ціною, значно нижчою від звичайної ціни та що внаслідок укладення зазначеного договору Банк взяв на себе зобов'язання, наслідком яких його було визнано неплатоспроможним.

Доводи відповідача-1 про відчуження майна (майнових прав) за ціною, значно нижчою від звичайної ціни ґрунтуються на тому, що станом на дату укладення оспорюваного правочину сума заборгованості позивача за двома кредитними договорами перед Банком становила 16 443 518, 40 дол. США, що станом на дату укладення договору становило еквівалент 275 097 175, 62 грн., тоді як ціна відступлення права вимоги за оспрюваним правочином становила 25 000 000, 00 грн.

Водночас, відповідачем-1 не надано належних та допустимих доказів на підтвердження викладеного.

Так, відповідачем-1 ототожнюються поняття номінального розміру заборгованості за кредитним договором та ринкової вартості ціни права вимоги.

Оцінка майна, майнових прав (надалі оцінка майна) - це процес визначення їх вартості на дату оцінки за процедурою, встановленою нормативно-правовими актами, визначеними в статті 9 Закону України «Про оцінку майна майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні», і є результатом практичної діяльності суб'єкта оціночної діяльності (ст.3 Закону).

В свою чергу висновки про вартість майна та майнових прав викладаються у звіті про оцінку майна, під яким слід розуміти документ, що містить висновки про вартість майна та підтверджує виконані процедури з оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання відповідно до договору. Звіт підписується оцінювачами, які безпосередньо проводили оцінку майна, і скріплюються підписом керівника суб'єкта оціночної діяльності.

Отже, виключно на підставі звиту про оцінку майнових прав можна стверджувати про відповідність та/або не відповідність ринковим цінам ціни відступлення права вимоги, визначеної сторонами у відповідному договорі.

Визначаючи ринкову вартість прав вимоги за кредитними договорами, які були відступлені безумовно підлягають врахуванню такі фактори як стан обслуговування боргу, платоспроможність позичальника, наявність застави, її належне оформлення, процес стягнення боргу або звернення стягнення на заставлене майно.

В даному випадку висновки про заниження ціни відступлення права вимоги відповідачем-1 зроблені виключно на підставі балансового обліку заборгованості позивача за кредитними договорами, що в жодному разі не може вважатись належним та допустимим доказом в розумінні господарсько-процесуального закону.

Місцевим господарським судом були розглянуті та вірно відхилені доводи Відповідача - 1, викладені у запереченні на позовну заяву стосовно того, що договір про відступлення права вимоги не передбачав безоплатної передачі прав вимоги, оскільки за вказаним договором Товариство з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «Скай кепітал менеджмент» сплатило на користь останнього 25 000 000, 00 грн., що підтверджується платіжним дорученням №6 від 04.02.2015р.

При цьому, ціна відступлення права вимоги була визначена сторонами на підставі двох звітів про незалежну оцінку ринкової вартості майнових прав за кредитним договором №8/71385-Л2615 та №5/71385-Л/2615, складених ТОВ «Незалежна експертна компанія «Правий берег» 04.02.2015р., належним чином завірені копії яких знаходяться в матеріалах справи.

Крім того, Відповідач - 1 посилаючись на те, що Договір про відступлення прав вимоги від 04.02.2015р. передбачає пільги (переваги) під час дії тимчасової адміністрації в порушення п. 7 ч. 3 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", не наводить жодних конкретних положень договору, які передбачали б надання зазначених переваг (пільг).

Доводи Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про те, що укладання оспорюваного правочину стало однією із причин його неплатоспроможності, також вірно відхилені судом, оскільки останнім не надано належних та допустимих доказів в розумінні ст.ст.33, 34 ГПК України, які б підтвердили наявність причинно-наслідкового зв'язку між укладенням договору про відступлення права вимоги між відповідачем-1 та відповідачем-2 та визнання відповідача-1 неплатоспроможним.

На підтвердження зазначених доводів відповідач-1 посилався лише на ту обставину, що розрахунок за зазначеним договором відбувся за рахунок грошових коштів відповідача-2, що обліковувалися на рахунку, відкритому у відповідача-1, водночас відсутні посилання на нормативно-правові акти, які б підтверджували незаконність або неможливість проведення розрахунків за рахунок таких грошових коштів.

Посилання на Постанову НБУ №692, якою відповідача-1 віднесено до категорії проблемних, як обґрунтування власних доводів та заперечень, не приймається колегією суддів до уваги, оскільки зазначена постанова жодним чином не обмежувала банк у праві укладення договорів про відступлення права вимоги, або у можливості використання коштів клієнтів, розміщених на рахунках у банку при взаємному розрахунку, зазначеною постановою банк було обмежено у погашенні заборгованості за рахунок заставного майна, вивільненні майна з-під обтяжень застави та обмежено банк у праві передавати власне майно у заставу третім особам. Жодне з обмежень, встановлених НБУ, не було порушено внаслідок укладення оспорюваного правочину.

Судом також правомірно зазначено, що укладання Договору про відступлення прав вимоги від 04.02.2015р. мало наслідком отримання банком прибутку без прийняття на себе жодних грошових зобов'язань, оскільки останній набув статус кредитора, а не боржника, а тому посилання Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» на п.2 ч.3 статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" є необґрунтованим.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що при укладенні Договору про відступлення права вимоги від 04.02.2015р. було дотримано всіх вимог, встановлених чинним законодавством України, та жодна з підстав нікчемності правочину, передбачена ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" за цим договором не настала, у зв'язку з чим доводи Відповідача -1 не приймаються до уваги.

Таким чином, місцевий господарський суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Науково - виробничий центр «ТОР» до відповідачів у справі про визнання договорів про відступлення права вимоги недійсними.

В судовому засіданні 09.12.2015 року представником позивача було заявлено клопотання про зупинення провадження у справі №910/17428/15 до розгляду пов'язаної з нею справи №826/22294/15, яка розглядається Окружним адміністративним судом м. Києва за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Ріелком» до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про визнання нечинним та скасування рішення комісії з перевірки правочинів за кредитними операціями, оформленого протоколом №27 від 27.07.2015р., яке колегією суддів відхилено з підстав його необґрунтованості, оскільки заявником не наведено належних обґрунтувань неможливості розгляду даної справи до вирішення справи Окружним адміністративним судом м. Києва, а господарський суд не позбавлений можливості надати оцінку договору про відступлення права вимоги від 04.02.2015р. на відповідність вимогам чинного законодавства.

Посилання апелянта на порушення судом норм ст.ст.33, 38, 43, 79 ГПК України не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції.

Згідно ст. ст. 32-34 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь - які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Доказування полягає не лише в поданні особами доказів, а й у доведенні їх переконливості, що скаржником зроблено не було.

Таким чином, застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права відповідає встановленим обставинам справи, що свідчить про відсутність підстав для скасування або зміни оскаржуваного рішення від 30.09.2015р.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 99, 101-105 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробничий центр "ТОР" на рішення Господарського суду міста Києва від 30.09.2015р. у справі № 910/17428/15 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 30.09.2015р. у справі № 910/17428/15 залишити без змін.

3. Матеріали справи № 910/17428/15 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів з дня її прийняття.

Головуючий суддя І.М. Скрипка

Судді С.А. Гончаров

В.В. Куксов