Ухвала суду № 54393091, 15.12.2015, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа: № 2а-9969/12/2670 Головуючий у 1-й інстанції: Данилишин В.М. Суддя-доповідач: Степанюк А.Г.

У Х В А Л А

Іменем України

15 грудня 2015 року м. Київ

Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого судді - Степанюка А.Г.,

суддів - Василенка Я.М., Шурка О.І.,

при секретарі - Ліневській В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу малого колективного підприємства «Власта» на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 01 вересня 2015 року у справі за адміністративним позовом малого колективного підприємства «Власта» до Державної податкової інспекції у Дніпровському районі Головного управління ДФС у м. Києві про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень, -

ВСТАНОВИЛА:

У липні 2012 року мале колективне підприємство «Власта» (далі - Позивач, МКП «Власта») звернулося до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Державної податкової інспекції у Дніпровському районі м. Києва ДПС, в подальшому заміненої на належного відповідача - Державну податкову інспекції у Дніпровському районі Головного управління ДФС у м. Києві (далі - Відповідач, ДПІ у Дніпровському районі) про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень від 06.07.2012 року №0000452220 та №0000462220.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 24.09.2012 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 17.01.2013 року, у задоволенні позову відмовлено повністю.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 15.04.2015 року частково задоволено касаційну скаргу МКП «Власта» - скасовано постанову суду першої інстанції та ухвалу суду апеляційної інстанції, а справу направлено на новий судовий розгляд до Окружного адміністративного суду м. Києва.

При цьому суд касаційної інстанції зазначив, що у даному випадку судами попередніх інстанцій не в повній мірі досліджено обставин, що підтверджують або спростовують реальність здійснення самих господарських операцій між позивачем та його контрагентом, не розглянуто належним чином докази, що містяться в матеріалах справи.

Висновки про нереальність здійснених Позивачем господарських операцій, за наслідками яких було сформовано спірні суми витрат та податковий кредит судами попередніх інстанцій зроблено без фактичного дослідження обставин, що стосуються такого питання, обмежившись лише дослідженням акту податкової перевірки та пославшись на матеріали операції «Конверт», яка проводилась співробітниками ГВ ПМ ДПІ у Дніпровському районі м. Києва та в ході якої було встановлено, що МКП «Власта» перерахувало грошові кошти на підприємство з ознаками фіктивності - ТОВ «Соло-25».

Поняття «добросовісний платник», яке вживається у сфері податкових правовідносин, не передбачає виникнення у платника додаткового обов'язку з контролю за дотриманням його постачальниками правил оподаткування, а сам платник не наділений повноваженнями податкового контролю для виконання функцій, покладених на податкові органи, а тому не може володіти інформацією відносно виконання контрагентами податкових зобов'язань. А відтак платник не може зазнавати негативних наслідків (зокрема, у вигляді позбавлення його права на податковий кредит) внаслідок діянь інших осіб, що перебувають поза межами його впливу.

Однак у разі якщо податковий орган доведе узгодженість дій між платником та його контрагентом, які свідчать про здійснення операцій без наміру створити відповідні цим операціям правові наслідки з метою отримати податкову вигоду, або що платник податку діяв без належної обачності й обережності і йому мало бути відомо про порушення, які допускав його контрагент, або що діяльність платника податку спрямована на здійснення операцій, пов'язаних з наданням податкової вигоди, переважно з контрагентами, які не виконують своїх податкових зобов'язань, то право платника на податковий кредит не можна вважати законним.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 01.09..2015 року у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю. При цьому суд першої інстанції виходив з того, що оскільки матеріалами справи не підтверджується факт виконання господарських операції, правових підстав для нарахування податкового кредиту та формування валових витрат у МКП «Власта» не було.

Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, Позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржувану постанову та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю. При цьому посилається на те, що суд першої інстанції виніс оскаржуване рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права. Наголошує на тому, що судом першої інстанції не були належним чином досліджені всі наявні у матеріалах справи докази, що призвело до прийняття неправильного рішення.

У судовому засіданні представник Апелянта доводи апеляційної скарги підтримав з підстав, викладених в останній, та просив вимоги скарги задовольнити повністю.

Представник Відповідача наполягав на залишенні апеляційної скарги без задоволення, а постанови суду першої інстанції - без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення представників сторін, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а постанову суду першої інстанції без змін, виходячи з наступного.

Відповідно до статті 198 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право, зокрема, залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду першої інстанції без змін.

Вирішуючи вказану справу, суд першої інстанції встановив, що у червні 2012 року працівниками ДПІ у Дніпровському районі на підставі пп. 78.1.1 п. 78.1 ст. 78 ПК України у відповідності до наказу від 11.06.2012 року №685 проведено документальну позапланову невиїзну перевірку МКП «Власта» з питань достовірності нарахування та сплати податку на додану вартість та податку на прибуток по взаємовідносинах з ТОВ «Соло-25». У ході перевірки податковим органом було виявлено порушення Позивачем: пп. 139.1.9 п. 139.1 ст. 139 ПК України, в результаті чого встановлено заниження податку на прибуток за І квартал 2012 року в сумі 416 894,00 грн.; п.п. 198.3, 198.6 ст. 198 ПК України, внаслідок чого занижено податок на додану вартість у на загальну суму 675 998,00 грн., у тому числі за лютий 2012 року - 199 379,00 грн., за березень 2012 року - 197 663,00 грн., за квітень 2012 року - 280 038,00 грн. Результати перевірки зафіксовані в акті від 22.06.2012 року №1472/22-222-21589497 (т. 1 а.с. 9-24). На підставі викладених в акті перевірки висновків Відповідачем 06.07.2012 року винесені податкові повідомлення-рішення форми «Р»: №0000452220 (т. 1 а.с. 25), яким Позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на прибуток підприємств на загальну суму 521 118,00 грн., у тому числі за основним платежем - 416 894,00 грн. та штрафними (фінансовими) санкціями - 104 224,00 грн.; №0006872208 (т. 1 а.с. 26), яким Позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість на загальну суму 846 350,00 грн., у тому числі за основним платежем - 677 080,00 грн. та штрафними (фінансовими) санкціями - 169 270,00 грн..

Вирішуючи питання про правомірність оскаржуваних актів індивідуальної дії, суд першої інстанції встановив наступне.

Між МКП «Власта» (Замовник) та ТОВ «Соло-25» (Виконавець) укладено договір про надання клінінгових послуг від 30.01.2012 року №30\01-12 (д. 1 а.с. 2-3), за умовами якого Замовник доручає, а Виконавець приймає на себе зобов'язання організувати виконання комплексу робіт з прибирання приміщень Замовника, розташованого за вказаною Замовником адресою.

Зі змісту розділу 2 вказаного договору вбачається, що Виконавець зобов'язаний, зокрема, в останній день поточного місяця надати Замовнику акт здачі-приймання робіт; не передавати свої зобов'язання за даним договором третій стороні без попередньої письмової згоди Замовника.

Згідно п. 3, пп. 4.1 технічного завдання з надання клінінгових послуг МКП «Власта» (д. 1 а.с. 4) місце надання послуг - В. Хвойки, 21, а площа прибирання складає 29 293,61 м2.

Крім того, як встановлено судом першої інстанції, між МКП «Власта» (Довіритель) та ТОВ «Соло-25» (Повірений) укладено договір доручення на надання юридичної допомоги від 31.01.2012 року №31\01-12 (д. 1 а.с. 10-11).

Підпунктом 2.1.2 вказаного договору передбачено, що після виконання доручення або в разі припинення Договору до його виконання на вимогу Довірителя повернути Довірителеві довіреність, строк якої не закінчився, і надати звіт про виконання доручення.

Відповідно до п. 3.4 договору Довіритель оплачує надану Повіреним допомогу шляхом перерахування на рахунок Повіреного грошових коштів в сумі, визначеній актом виконаних робіт.

На переконання Позивача, факт виконання зобов'язань за вказаними договорами підтверджується наявними у матеріалах справи копіями: рахунків-фактури (д. 1 а.с. 22, 84, 138); актів здачі-прийняття робіт (надання послуг) та податкових накладних (д. 1 а.с. 23-82, 85-136, 139-194).

При цьому Апелянт стверджує, що розрахунки між сторонами проведені у повному обсязі, що, на його переконання, підтверджується наявними у матеріалах справи копіями актів звіряння взаєморозрахунків (д. 1 а.с. 1, 8-9).

На підставі викладених в акті перевірки висновків податкового органу щодо безтоварності укладених між контрагентами правочинів, а також на підставі того, що наявні у матеріалах справи докази не свідчать про реальність здійснення господарських операцій з вказаними контрагентами, суд першої інстанції, здійснивши системний аналіз приписів ст. ст. 44, 138, 198, 201 ПК України, а також положень Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», прийшов до висновку про відсутність факту виконання сторонами господарських зобов'язань, а відтак і про неправомірність формування податкового кредиту та валових витрат.

З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів не може не погодитися з огляду на наступне.

Приписами ст. 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» визначено, що первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Згідно ч. 1 ст. 9 вказаного Закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Відповідно до ч. 2 ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Крім того, згідно п. 2.4 затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 року №88 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку первинні документи повинні мати такі обов'язкові реквізити: найменування підприємства, установи, від імені яких складений документ, назва документа (форми), дата і місце складання, зміст та обсяг господарської операції, одиниця виміру господарської операції (у натуральному та/або вартісному виразі), посади і прізвища осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення, особистий чи електронний підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Однак, всупереч зазначеним вище вимогам закону та положення, Позивачем не було надано належним чином оформлені первинні документи, які б підтверджували факт здійснення господарських операцій з ТОВ «Соло-25», які б давали право на формування податкового кредиту та валових витрат за результатами господарських відносин з вказаним контрагентом, оскільки подані на підтвердження виконання умов договорів первинні документи містять недоліки, а саме: відсутній зміст та обсяг господарської операції, одиниця виміру господарської операції. Тобто, як вірно зазначив суд першої інстанції, зі змісту наявних у матеріалах справи копій актів здачі-прийняття робіт (надання послуг) неможливо встановити, які саме роботи та послуги виконував та надавав контрагент Позивача.

В обґрунтування необхідності здійснювати прибирання приміщень площею 29 293,61 м2 Позивач вказує, що ним у листопаді 2011 року були укладені договори оренди та суборенди приміщень з ТОВ «КВІК» (т. 1 а.с. 90-92), ТОВ «БЦ-Веста» (т. 1 а.с. 95-97), ТОВ «ТД «Оратанія» (т. 1 а.с. 113-115), ПрАТ «Валекс» (т. 1 а.с. 131-132), ПрАТ «Веста» (т. 1 а.с. 148-150) загальною площею від 30 000 м2 та 42 000 м2. У той час наведені документи жодним чином не містять доказів надання Позивачу послуг ТОВ «Соло-25» у зазначеному в актах здачі-прийняття робіт (надання послуг) обсязі, їх вид та зміст.

Крім того, як було зазначено вище, положення договору доручення на надання юридичної допомоги від 31.01.2012 року №31\01-12 передбачали надання Повіреним (ТОВ «Соло-25») звітів за наслідками наданих послуг, водночас, як вбачається з матеріалів справи та підкреслено судом першої інстанції, жодних доказів на підтвердження надання Позивачу таких послуг останнім надано не було, що, на думку колегії суддів, підтверджує висновки суду першої інстанції про недоведення МКП «Власта» наявності господарської мети укладення вказаного договору та зв'язку таких послуг із господарською діяльністю Апелянта.

Крім іншого, судовою колегією враховується, що і договори, і формально складені первинні документи від імені ТОВ «Соло-25» підписані Гайдай В.М. на підставі довіреності, існування якої Позивачем не доведено.

Як вже було зазначено раніше, відповідно до ч. 2 ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити, зокрема, посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення, особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Тобто, зважаючи на відсутність у матеріалах справи доказів наявності у Гайдай В.М. повноважень на підписання документів від імені ТОВ «Соло-25», виписані контрагентом Позивача документи, а саме акти приймання-здачі виконаних робіт (наданих послуг), рахунки-фактури, акти звіряння, не мають силу первинних, адже не містять обов'язкових передбачених Законом України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» реквізитів, а саме посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення, особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Поряд з цим, як вбачається з матеріалів справи, зокрема, зі змісту наданих в рамках операції «Конверт» пояснень ОСОБА_3 (т. 1 а.с. 83-84), який є засновником ТОВ «Соло-25», вбачається, що останній зареєстрував на своє ім'я вказане підприємство за винагороду без мети здійснення господарської діяльності.

Відповідно до правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду України від 05.03.2012 року у справі №21-421а11, первинні документи, підписані від імені підприємств та організацій, що зареєстровані у встановленому порядку, особами, які заперечують свою участь у створенні та діяльності цих товариств, зокрема й у підписанні будь-яких первинних документів, не можна вважати належно оформленими та підписаними повноважними особами звітними документами, які посвідчують факт придбання товарів, робіт чи послуг, а тому віднесення відображених у них сум ПДВ до податкового кредиту є безпідставним.

Згідно з частиною першою статті 244-2 Кодексу адміністративного судочинства України Висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 237 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.

Таким чином, беручи до уваги викладене, а також той факт, що надані Позивачем первинні документи на підтвердження господарських відносин з ТОВ «Соло-25» підписані від імені підприємства особою, щодо якої немає доказів участі у його господарській діяльності, а засновник товариства заперечує будь-яких підписання будь-яких документів від його імені, судова колегія приходить до висновку про обґрунтованість твердження суду першої інстанції про те, що надані МКП «Власта» докази є належними та такими, що підтверджують факт придбання Позивачем робіт та послуг у вказаного контрагента.

При цьому суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зауважити, що встановлення факту нереальності вчинення господарської операції не потребує з'ясування змісту умислу учасників такої операції. Відсутність реально вчиненої господарської операції та, як наслідок, юридична дефектність відповідних первинних документів за змістом пункту 44.1 ст. 44 Податкового кодексу України не дозволяє формувати дані податкового обліку незалежно від спрямованості умислу платників податку - учасників відповідної операції.

Зі змісту листа Вищого адміністративного суду України від 02.06.2011 року № 742/11/13-11 вбачається, що витрати для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на прибуток, а також податковий кредит для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на додану вартість мають бути фактично здійснені і підтверджені належним чином складеними первинними документами, що відображають реальність господарської операції, яка є підставою для формування податкового обліку платника податків.

Водночас за відсутності факту придбання товарів чи послуг або в разі якщо придбані товари чи послуги не призначені для використання у господарській діяльності платника податку відповідні суми не можуть включатися до складу витрат для цілей оподаткування податком на прибуток або податкового кредиту з податку на додану вартість навіть за наявності формально складених, але недостовірних документів або сплати грошових коштів.

Тобто, при вирішенні питання про правомірність формування податкових зобов'язань суд повинен встановити, насамперед, реальність господарської операції, про що мають свідчити належним чином оформлені первинні документи. При цьому чинне законодавство передбачає перелік необхідних первинних документів з огляду на предмет господарських відносин.

Відтак, встановлена судом першої інстанції та не спростована Позивачем юридична дефектність первинних документів, зокрема договорів, актів здачі-прийняття робіт (наданих послуг), рахунків-фактур, свідчить, на думку колегії суддів, про безтоварний характер укладених між контрагентами договорів.

Відповідно до пп. 138.1.1 п. 138.1 ст. 138 ПК України до витрат операційної діяльності, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, включають: собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг та інші витрати беруться для визначення об'єкта оподаткування з урахуванням пунктів 138.2, 138.11 цієї статті, пунктів 140.2-140.5 статті 140, статей 142 і 143 та інших статей цього Кодексу, які прямо визначають особливості формування витрат платника податку.

Згідно п. 138.2 ст. 138 ПК України витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

Приписи пп. 139.1.9 п. 139.1 ст. 139 ПК України імперативно наголошують на тому, що не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Відтак, враховуючи, що, як було встановлено раніше, Позивачу правомірно збільшено суму грошового зобов'язання з податку на прибуток підприємств, у зв'язку з чим Окружний адміністративний суд м. Києва прийшов до обґрунтованого висновку про те, податкове повідомлення-рішення від 06.07.2012 року №0000452220 прийнято у межах повноважень та у відповідності до вимог чинного законодавства.

Крім того, згідно пп. 14.1.181 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України, податковий кредит - це сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного періоду.

Відповідно до п.198.1, п.198.3 ст. 198 ПК України, податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, сплачених (нарахованих) платником податку у звітному періоді у зв'язку з придбанням товарів (робіт і послуг), вартість яких відноситься до складу витрат виробництва (обігу). Право на нарахування податкового кредит виникає незалежно від того, чи такі товари (послуги) та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Згідно п.198.6 ст. 198 ПК України не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно п. 201.11 ст.201 Кодексу). У разі коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим підпунктом документами, платник податку несе відповідальність у вигляді фінансових санкцій, установлених законодавством, нарахованих на суму податкового кредиту, не підтверджену зазначеними цим підпунктом документами.

Відповідно до п. 198.2 ст. 198 ПК України датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Згідно п. 201.10 ст. 201 ПК України податкова накладна видається платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, на вимогу покупця та є підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.

Відповідно до п. 200.1 ст. 200 Податкового кодексу України сума податку, що підлягає сплаті (перерахуванню) до Державного бюджету України або бюджетному відшкодуванню, визначається як різниця між сумою податкового зобов'язання звітного (податкового) періоду та сумою податкового кредиту такого звітного (податкового) періоду.

Судовою колегією не заперечується, що на момент виписування податкових накладних Позивачу контрагент останнього був зареєстрований у встановленому законом порядку як суб'єкт підприємницької діяльності, а також платником податку на додану вартість. Однак, оскільки факт реальності господарських операції, як було встановлено раніше, не підтверджується належним чином оформленими первинними документами, у ДПІ у Дніпровському районі були наявні правові підстави для винесення податкового повідомлення-рішення від 06.07.2012 року №0000462220.

Враховуючи, що Позивачем не було доведено реальності здійснення господарської операції та факту отримання від контрагента послуг, а також встановлену невідповідність первинних документів вимогам чинного законодавства, колегія суддів приходить до висновку про відсутність у МКП «Власта» правових підстав для формування податкового кредиту та валових витрат за наслідкам відносин з ТОВ «Соло-25».

При цьому колегія суддів погоджується з твердженням суду першої інстанції та посиланням Апелянта, що встановлення факту взаємовідносин Позивача або його контрагента з фіктивним суб'єктам господарювання не є безумовним доказом ознак фіктивності у діяльності МКП «Власта», оскільки приписи чинного на момент виникнення спірних правовідносин законодавства не ставили у залежність право формування Позивачем податкового кредиту та валових витрат від добросовісності платника податку, з яким суб'єкт господарювання перебував у господарських правовідносинах. При цьому суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що невиконання такими особами податкових зобов'язань тягне за собою настання відповідальності лише для зазначених суб'єктів і не може бути підставою для притягнення до відповідальності іншого суб'єкта господарювання.

Однак, враховуючи, що Позивачем не було доведено реальності здійснення господарської операції та факту отримання від контрагента робіт та послуг, колегія суддів приходить до висновку про обґрунтованість твердження Окружного адміністративного суду м. Києва про відсутність у МКП «Власта» правових підстав для формування податкового кредиту з ПДВ та валових витрат за наслідкам відносин з ТОВ «Соло-25».

Таким чином, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених такими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

У відповідності до ст. 200 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів із наведеними висновками суду першої інстанції погодилась, оскільки вони знайшли своє підтвердження в ході апеляційного розгляду справи. Судом було вірно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, прийнято законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права. У зв'язку з цим колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу - залишити без задоволення, а постанову суду - без змін.

Керуючись ст.ст. 41, 160, 167, 195, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАС України, колегія суддів, -

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу малого колективного підприємства «Власта» - залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 01 вересня 2015 року у справі за адміністративним позовом малого колективного підприємства «Власта» до Державної податкової інспекції у Дніпровському районі Головного управління ДФС у м. Києві про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення. Касаційна скарга на судові рішення подається у порядку та строки, визначені ст.ст. 211, 212 КАС України.

Головуючий суддя А.Г. Степанюк

Судді Я.М. Василенко

О.І. Шурко

Головуючий суддя Степанюк А.Г.

Судді: Шурко О.І.

Василенко Я.М.