Рішення № 54382736, 07.12.2015, Господарський суд Донецької області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

61022, м.Харків, пр.Леніна, 5

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

07.12.2015 Справа № 905/2302/15

Господарський суд Донецької області у складі судді Сажневої М.В., розглянувши матеріали справи

за позовомФізичної особи підприємця ОСОБА_1до 1) Маріупольської міської ради, 2) Департаменту міського майна Маріупольської міської радитретя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк»простягнення 622 264,00 грн

за участю представників:

від позивачане зявилисьвід відповідача-1не зявилисьвід відповідача-2не зявилисьвід третьої особине зявились

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

На розгляд господарського суду Донецької області передані позовні вимоги Фізичної особи підприємця ОСОБА_1 до Маріупольської міської ради про стягнення коштів у розмірі 518868,00 грн, відсотків за користування коштами у розмірі 93396,00 грн та моральної шкоди у сумі 10000,00 грн.

Ухвалою господарського суду Донецької області від 24.09.2015 за вказаним позовом порушено провадження у справі № 905/2302/15, залучено до участі у справі Управління міського майна Маріупольської міської ради в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача та призначено розгляд справи на 13.10.2015.

Ухвалою господарського суду Донецької області від 13.10.2015 залучено до участі у справі в якості відповідача-2 - Управління міського майна Маріупольської міської ради та відкладено розгляд справи на 28.10.2015.

Ухвалою господарського суду Донецької області від 28.10.2015 здійснено заміну відповідача-2 Управління міського майна Маріупольської міської ради його правонаступником Департаментом міського майна Маріупольської міської ради та відкладено розгляд справи на 17.11.2015.

Ухвалою господарського суду Донецької області від 17.11.2015 залучено до участі у справі Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача та відкладено розгляд справи на 07.12.2015.

07.12.2015 до суду надійшли пояснення позивача, в яких останній зазначає, що зважаючи на залучення до участі у справі в якості другого відповідача - Департаменту міського майна Маріупольської міської ради, вважає позовні вимоги до вказаного відповідача обґрунтованими та підтвердженими матеріалами справи в межах заявлених до стягнення сум.

Позовні вимоги мотивовані тим, що оскільки договір № 1133 купівлі-продажу нежитлового приміщення літ. А/п, розташованого за адресою: 87556, м. Маріуполь, пр. Леніна, 111а, за яким позивачем були перераховані кошти за обєкт нерухомості у розмірі 518868,00 грн, визнано недійсним, то вказана сума коштів підлягає поверненню позивачу. Також позивач на підставі ст.ст. 536, 625, 1214 Цивільного кодексу України просить стягнути відсотки за користування коштами. Крім того, позивач вказує, що внаслідок визнання договору недійсним він зазнав сильних моральних страждань, які полягають у моральних переживаннях, погіршенні стану здоровя, депресії, безсонні, тому просить стягнути моральну шкоду, яка оцінена ним у 10000,00 грн.

Маріупольська міська рада та Департамент міського майна Маріупольської міської ради проти позову заперечують та посилаються на те, що позивачем не було повернуто приміщення придбане за договором купівлі-продажу від 31.01.2008, а також реєстрацію права власності позивача на вказане приміщення на даний час не скасовано. Крім того, приміщення перебуває в іпотеці на підставі іпотечного договору, укладеного позивачем. Відповідачі вказують, що частину зі сплачених позивачем коштів, а саме 20% ПДВ, було перераховано до державного бюджету, а тому, на думку відповідачів сума ПДВ повинна бути стягнута з державного бюджету. Відповідачі також заперечують проти вимоги про стягнення відсотків за користування коштами, оскільки кошти позивачем були сплачені за договором купівлі-продажу і жодним документом не доведено, що вказані кошти безпідставно одержані чи збережені, і спірна сума була отримана не у користування, а як оплата за продане майно. Відповідачами не було порушено умов грошового зобовязання. Крім того, відповідач-1 зазначає, що позивачем не доведено завдання йому моральної шкоди зі сторони відповідача-1. А відповідач-2 зазначає, що стягнення моральної шкоди можливе лише фізичною особою, проте позивачем є фізична особа-підприємець. У додаткових поясненнях відповідачі також вказують на те, що ОСОБА_1 звернувся до суду як фізична особа, а не як фізична особа-підприємець.

Третя особа письмових пояснень по справі не надала, своїм процесуальним правом не скористалась.

Маріупольська міська рада у додаткових поясненнях, що надійшли до суду 25.11.2015, просить залучити до участі у справі Маріупольську обєднану державну податкову інспекцію Донецької області у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів.

Відповідно до ч. 1 ст. 27 Господарського процесуального кодексу України, якщо господарський суд під час розгляду справи встановить, що рішення господарського суду може вплинути на права і обов'язки осіб, що не є стороною у справі, господарський суд залучає таких осіб до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору.

В судовому засіданні 07.12.2015 у задоволенні вказаного клопотання судом відмовлено, у звязку з недоведеністю того, що прийняття рішення у справі може вплинути на права і обовязки Маріупольської обєднаної державної податкової інспекції Донецької області щодо однієї зі сторін.

Відповідач-1 у запереченнях на позов, що надійшли до суду 25.11.2015, просить суд розглянути справу без участі його представника. В судовому засіданні 07.12.2015 вказане клопотання судом задоволено.

В судовому засіданні 17.11.2015 задоволені клопотання відповідача-2 про розгляд справи без участі його представника.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення позивача, господарський суд Донецької області

В С Т А Н О В И В :

25.01.2008 між Управлінням міського майна Маріупольської міської ради, правонаступником якого є Департамент міського майна Маріупольської міської ради, (продавець) та Фізичною особою підприємцем ОСОБА_1 (покупець) було укладено договір № 1133 купівлі-продажу нежитлового приміщення літ. А/п, приміщення № 73 розташованого за адресою: 87556, м. Маріуполь, пр. Леніна, 111а (далі Договір).

Вказаний договір було посвідчено приватним нотаріусом ОСОБА_2 та зареєстровано 31.01.2008.

Згідно з п. 2.1 Договору покупець зобовязується сплатити за обєкт приватизації 518868,00 грн протягом 30 календарних днів з моменту нотаріального посвідчення Договору купівлі-продажу.

На виконання Договору 27.02.2008 позивачем було перераховано на рахунок Управління міського майна кошти за обєкт нерухомості кошти у розмірі 518868,00 грн згідно договору № 1133, що підтверджується банківською випискою.

Таким чином позивач свої зобовязання за Договором виконав у повному обсязі.

Рішенням Жовтневого районного суду міста Маріуполя у справі № 2-519/388/12 від 31.11.2012 визнано недійсними рішення Маріупольської міської ради від 25.12.2007 №5/17-3144 «Про затвердження переліку обєктів міської комунальної власності, що підлягає приватизації у 1 півріччі 2008 року» в частині нежитлового приміщення 73 будинку 111-а по пр. Леніна в м. Маріуполі, свідоцтво про право власності від 19.12.2007 на нежитлове приміщення 73 будинку 111-а по пр. Леніна в м. Маріуполі, видане Маріупольській громаді в особі Маріупольської міської ради, а також договір купівлі-продажу нежитлового приміщення 73 будинку 111-а по пр. Леніна в м. Маріуполі від25.01.2008 № 1133, укладений між Управлінням міського майна Маріупольської міської ради та ОСОБА_1, реєстровий № 674.

Ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 13.03.2013 рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя від 13.11.2012 залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26.09.2013 рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя від 13.11.2012 та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 13.03.2013 залишено без змін.

Згідно з положеннями ч. 3 ст. 35 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

У звязку з визнанням рішенням суду Договору купівлі-продажу недійсним, позивач звертався до відповідачів з вимогами від 20.01.2014 щодо здійснення заходів щодо повернення позивачу коштів у розмірі 518868,00 грн, сплачених на виконання Договору купівлі-продажу.

Однак, як свідчать матеріали справи,вказані кошти позивачу не повернуті.

Відповідно до ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Відповідно до ч. 2 ст. 208 Господарського кодексу України у разі визнання недійсним зобов'язання з інших підстав кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за зобов'язанням, а за неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності зобов'язання не передбачені законом.

Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою.

Вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину.

Оскільки рішенням Жовтневого районного суду міста Маріуполя від 30.11.2012, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 13.03.2013 та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26.09.2013, визнано недійсним договір № 1133 купівлі-продажу нежитлового приміщення літ. А/п, приміщення № 73 розташованого за адресою: 87556, м. Маріуполь, пр. Леніна, 111а, на виконання якого позивачем 27.02.2008 було перераховано відповідачу-2 кошти за придбаний обєкт, позовні вимоги про стягнення сплачених коштів у розмірі 518868,00 грн підлягають задоволенню по відношенню до Департаменту міського майна Маріупольської міської ради, який був учасником правочину щодо відчуження спірного майна, та на рахунок якого позивачем були сплачені кошти.

Маріупольська міська рада не є стороною договору, який визнано судом недійсним, у звязку з чим по відношенню до вказаного відповідача у задоволенні позову належить відмовити.

Відповідно до ст. 34 Господарського процесуального кодексу України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Щодо посилання відповідачів на те, що позивачем не було повернуто відповідачам приміщення придбане за договором купівлі-продажу, а також реєстрацію права власності позивача на вказане приміщення на даний час не скасовано, та те, що позивач по даний час користується приміщенням суд відзначає наступне.

Правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення та не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Твердження відповідачів, що позивач по даний час вільно користується приміщенням придбаним за договором купівлі-продажу, який визнано судом недійсним, є лише їх припущенням та не звільняє відповідача-2 від обовязку повернути позивачу одержані кошти, які сплачені позивачем на виконання недійсного договору.

Відповідач-2, як сторона договору купівлі-продажу, не позбавлений права на звернення до державного реєстратора для внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, реєстру прав власності на нерухоме майно про визнання недійсним договору купівлі-продажу № 1133 купівлі-продажу нежитлового приміщення літ. А/п, приміщення № 73 розташованого за адресою: 87556, м. Маріуполь, пр. Леніна, 111а.

Перебування приміщення в іпотеці на підставі іпотечного договору, укладеного позивачем, не стосується предмету спору у даній справі та не спростовує висновок суду щодо необхідності повернення позивачу коштів сплачених на виконання договору, який в подальшому судом було визнано недійсним.

Щодо твердження відповідачів про неповернення позивачем їм приміщення, то судом також враховується, що рішенням Жовтневого районного суду міста Маріуполя від 30.11.2012, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 13.03.2013 та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26.09.2013, визнано недійсним, у тому числі, свідоцтво про право власності від 19.12.2007 на нежитлове приміщення 73 будинку 111-а по пр. Леніна в м. Маріуполі, видане Маріупольській громаді в особі Маріупольської міської ради, та встановлено що продажем спірного приміщення були порушені права співвласників багатоквартирного будинку на користування належним їм спірним приміщенням, як допоміжним.

Судом також не приймається посилання відповідачів на те, що частину зі сплачених позивачем коштів, а саме 20% ПДВ, повинно буту стягнуто з державного бюджету, оскільки всю суму коштів з урахуванням ПДВ позивачем було сплачено на рахунок відповідача-2, як продавця за договором, а наслідки недійсності правочину підлягають застосуванню лише стосовно сторін даного правочину, тому на особу, яка не брала участі в правочині, не може бути покладено обов'язок повернення майна за цим правочином. При цьому, суд відзначає, що відповідач-2 не позбавлений права звернутись з вимогою про повернення йому з державного бюджету суми податку на додану вартість, у звязку з визнанням договору недійсним та поверненням позивачу всієї суми сплачених коштів.

Твердження відповідачів, що ОСОБА_1 звернувся до господарського суду як фізична особа, а не як фізична особа-підприємець спростовується матеріалами справи, оскільки провадження у справі порушено саме за позовом Фізичної особи підприємця ОСОБА_1, в матеріалах справи міститься свідоцтво про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця позивача, а також договір купівлі-продажу, за яким позивач просить застосувати наслідки недійсності, укладався позивачем як фізичною особою-підприємцем, а тому даний спір підлягає вирішенню саме господарським судом.

Позивачем також заявлена вимога про стягнення відсотків за користування коштами у розмірі 93396,00 грн. В обґрунтування вказаної вимоги позивач посилається на ст.ст.536, 625, 1214 Цивільного кодексу України.

Частиною другою статті 1214 Цивільного кодексу України з посиланням на статтю 536 цього Кодексу передбачено нарахування процентів за користування чужими грошовими коштами у випадку безпідставного одержання чи збереження грошей.

За змістом ст. 536 Цивільного кодексу України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір таких процентів визначається договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами у разі визнання недійсним договору та збереження грошових коштів без достатньої правової підстави не встановлено ані договором, укладеним між позивачем та відповідачами, ані законом або іншим актом цивільного законодавства.

Щодо посилання позивача на можливість застосування аналогії закону для визначення розміру процентів шляхом посилання на ст. 625 Цивільного кодексу України суд відзначає наступне.

Згідно з ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно до частини першої статті 8 Цивільного кодексу України, якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).

Отже, аналогію закону можна застосовувати виключно у разі подібності спірних неврегульованих правовідносин.

Правовий аналіз змісту правовідносин, що випливають із грошових зобовязань, змістом яких є сплата боржником грошей кредитору, та правовідносин, які склалися між сторонами внаслідок визнання договору недійсним і застосування наслідків недійсності правочину, не дає підстав для висновку, що такі правовідносини подібні за змістом, а тому відсутні підстави для застосування аналогії закону, передбаченої статтею 8 Цивільного кодексу України.

Крім того, судом враховано наступну позицію, яка зазначена в п. 5.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» №14 від 17.12.2013 - обов'язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних не виникає у випадках повернення коштів особі, яка відмовилася від прийняття зобов'язання за договором (стаття 612 ЦК України), повернення сум авансу та завдатку, повернення коштів у разі припинення зобов'язання (в тому числі шляхом розірвання договору) за згодою сторін або визнання його недійсним, відшкодування збитків та шкоди, повернення безпідставно отриманих коштів (стаття 1212 ЦК України), оскільки відповідні дії вчиняються сторонами не на виконання взятих на себе грошових зобов'язань, а з інших підстав.

Враховуючи викладене вимога позивача про стягнення відсотків за користування коштами у розмірі 93396,00 грн задоволенню не підлягає.

Позивачем також заявлено вимогу про стягнення моральної шкоди у розмірі 10000,00грн.

В обґрунтування вимог про стягнення моральної шкоди позивач зазначає, що внаслідок визнання договору недійсним він зазнав сильних моральних страждань, які полягають у моральних переживаннях, погіршенні стану здоровя, депресії, безсонні, порушенні життєвих планів позивача, оскільки приміщення було придбано для здійснення підприємницької діяльності позивачем.

Відповідно до ст. 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Позивачем не надано жодних належних доказів на підтвердження факту наявності завдання йому моральної шкоди та на підтвердження розміру моральної шкоди.

Моральна шкода повязана з порушенням саме немайнових прав особи. Отже, позивач на підтвердження позову в цій частині мав довести, насамперед, факт порушення своїх немайнових прав внаслідок дій відповідачів та настання негативних наслідків через порушення таких немайнових прав.

Проте відповідних доказів та обґрунтувань позивач суду не навів.

За таких обставин, позовні вимоги про стягнення моральної шкоди задоволенню не підлягають.

Враховуючи викладене, позов підлягає частковому задоволенню.

Оскільки позов задоволено частково, судовий збір покладаються на позивача та відповідача-2 пропорційно розміру задоволених позовних вимог відповідно до положень ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, виходячи зі ставок судового збору станом на дату звернення позивача з даним позовом до суду (22.09.2015).

Крім того, при поданні даного позову позивачем згідно платіжного доручення №@2PL235538 від 22.05.2014 сплачено судовий збір у розмірі 12245,29 грн.

Судом розглядались позовні вимоги про стягнення 622264,00 грн.

Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» (в редакції чинній з 01.09.2015) за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру справляється судовий збір у розмірі 1,5 відсотки ціни позову, але не менше 1 розміру заробітної плати та не більше 150 розмірів мінімальних заробітних плат.

Отже, з огляду на приписи вказаного Закону позивачем у даному випадку повинно бути сплачено за зазначені позовні вимоги судовий збір у розмірі 9333,96 грн.

Таким чином 2911,33 грн судового збору сплачено позивачем надмірно.

Вказана надмірно сплачена сума судового збору у відповідності зі ст. 7 Закону України «Про судовий збір» буде повернута ухвалою суду позивачу за його клопотанням.

Керуючись ст.ст. 33, 34, 35, 43, 44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В:

1. Позов задовольнити частково.

2. Стягнути з Департаменту міського майна Маріупольської міської ради (87500, Донецька обл., м. Маріуполь, пр. Металургів, 25, ідентифікаційний код 23599040, за рахунок коштів місцевого бюджету) на користь Фізичної особи підприємця ОСОБА_1 (87550, АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) кошти у розмірі 518868 (пятсот вісімнадцять тисяч вісімсот шістдесят вісім) грн 00 коп. та судовий збір у розмірі 7782 (сім тисяч сімсот вісімдесят дві) грн 66 коп.

3. В іншій частині позову відмовити.

Після набрання рішенням законної сили видати наказ.

Рішення набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його підписання, оформленого відповідно до ст. 84 Господарського процесуального кодексу України, та може бути оскаржене в порядку та у строки, визначені Господарським процесуальним кодексом України.

Повне рішення складено: 14.12.2015

Суддя М.В. Сажнева