Рішення № 54253248, 11.12.2015, Апеляційний суд Рівненської області

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

11 грудня 2015 року м. Рівне

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Рівненської області у складі: головуючого Буцяка З.І.,

суддів Боймиструка С.В., Гордійчук С.О.;

секретар судового засідання Коробчук А.М.,

з участю представників банку та апелянта,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні апеляційного суду в м. Рівному цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Рівненського міського суду від 27 жовтня 2015 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства „Дельта Банк" до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 і ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі його у власність банку,

в с т а н о в и л а :

26 серпня 2015 року ПАТ „Дельта Банк" звернулося в суд з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_5, ОСОБА_2 і ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі його у власність ПАТ „Дельта Банк".

Рішенням Рівненського міського суду від 27 жовтня 2015 року позов задоволено. В рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № 1701/0508/88-059 від 16 травня 2008 року в сумі 752 058, 49 грн., з яких: 641 629, 07 грн. - тіло кредиту; 110 429, 42 грн. - відсотки; на підставі іпотечного договору № 1701/0508/88-059-Z-1 від 16 травня 2008 року звернуто стягнення на належний відповідачам ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_2 і ОСОБА_4 предмет іпотеки - трикімнатну квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 66, 4 кв. м, житловою площею 39, 4 кв. м, що відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 19 жовтня 2007 року, виданого Виконавчим комітетом Рівненської міської Ради згідно з наказом № 489 від 19 жовтня 2007 року, та зареєстрованого 22 жовтня 2007 року в електронному реєстрі права власності на нерухоме майно, реєстраційний номер 20721562, належить іпотекодавцям на праві спільної часткової власності (по ? частці кожному).

За позивачем визнано право власності на зазначену квартиру.

Вирішено питання про судові витрати.

В поданій апеляційній скарзі відповідачка ОСОБА_1 покликалася на те, що в порушення вимог ч. 6 ст. 38, ч. 1 ст. 39 Закону України „Про іпотеку", ст. ст. 17, 18 Закону України „Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні", ст. 1 Закону України „Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 27 травня, 16 вересня та 7 жовтня 2015 року у справах № 6-61цс15, № 6-1105цс15 та № 6-1935цс15, місцевий суд: у резолютивній частині рішення не зазначив початкову ціну предмета іпотеки для його реалізації та безпідставно обмежився наданим позивачем недійсним звітом про оцінку предмета іпотеки від 22 вересня 2015 року, виконаним оцінювачем ОСОБА_6, який на час проведення оцінки не мав чинного кваліфікаційного сертифіката та не був унесений до Державного реєстру оцінювачів.

Суд погодився із доводами позивача про її заборгованість перед банком у розмірі 752 058, 49 грн. та його складовими. Проте цей розмір є недостовірним та спростовується копіями кредитного й іпотечного договорів, в яких зазначено, що кредит нею був одержаний у доларах США та що зобов'язання з його повернення нею також виконувалося в іноземній валюті.

Крім цього, незважаючи на те, що внаслідок заявленої банком вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його передачі у власність банку відбувається відчуження предмета іпотеки, суд до спірних правовідносин не застосував Закон України „Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", який забороняє примусове стягнення (відчуження без згоди власника) спірного нерухомого житлового майна, що є предметом іпотеки.

Покликаючись на ці обставини, відповідачка ОСОБА_1 рішення місцевого суду вважала незаконним та необґрунтованим і просила апеляційний суд його скасувати й ухвалити у справі нове рішення про відмову у задоволенні позову.

В запереченні на апеляційну скаргу позивач рішення місцевого суду вважав законним та обґрунтованим і просив апеляційний суд залишити його без змін, а подану апеляційну скаргу відхилити.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі і з'явилися в судове засідання, перевіривши подані докази та доводи апелянта, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а ухвалене місцевим судом рішення частковим зміні та скасуванню з ухваленням у справі апеляційним судом нового рішення з таких підстав.

Частиною 1 ст. 303 ЦПК України встановлено, що під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Судом встановлено, що 16 травня 2008 року між ВАТ „Сведбанк", правонаступником якого стало ПАТ „Сведбанк", і ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 1701/0508/88-059, за яким позичальник отримала в банку кредит у розмірі 47 000 доларів США під 11,9 % річних строком до 15 травня 2018 року. В подальшому сторонами цей договір було частково змінено, зокрема, річна відсоткова ставка була збільшена до 14,4 % (а. с. 4-10, 13).

16 травня 2008 року для забезпечення виконання зобов'язань за укладеним кредитним договором банк і ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_7 та ОСОБА_4 уклали іпотечний договір № 1701/0508/88-059-Z-1, відповідно до якого іпотекодавці передали в іпотеку банку належну їм на праві спільної часткової власності (по ? частці кожному) трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 (а. с. 11-12).

Укладені із банком кредитний та іпотечні договори відповідачі в судовому порядку не оспорили, у зв'язку з чим вони відповідно до правил ст. 204 ЦК України є правомірними.

25 травня 2012 року ПАТ „Сведбанк" і ПАТ „Дельта Банк" уклали між собою договір купівлі-продажу прав вимоги, відповідно до якого в порядку, обсязі та на умовах, визначених цим договором, ПАТ „Сведбанк" передало (відступило) ПАТ „Дельта Банк" права вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами, зокрема за кредитним та іпотечним договорами № 1701/0508/88-059 та № 1701/0508/88-059-Z-1 від 16 травня 2008 року, що були укладені між ВАТ „Сведбанк" і відповідачами (а. с. 29-31, 128-129).

Пунктом 1 ч. 1 ст. 512 ЦК України передбачено, що кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Згідно з ч. 1 ст. 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з ч. 1 ст. 516 ЦК України заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

Про заміну кредитора у зобов'язанні та про вимоги нового кредитора погасити допущену заборгованість за кредитним договором № 1701/0508/88-059 від 16 травня 2008 року відповідачі дізналася найпізніше у серпні 2015 року, коли повинні були отримати копію позовної заяви та листи-вимоги ПАТ „Дельта Банк" (а. с. 1-3, 23-28).

Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у п. 37 постанови № 5 від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» роз'яснив, що невиконання вимог частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» про надіслання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги про усунення порушення зобов'язання не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду (на відміну від інших способів звернення стягнення (частина третя статті 33 цього Закону), оскільки іпотекодавець у судовому засіданні має можливість заперечувати проти вимог іпотекодержателя, що відповідає положенням статті 124 Конституції України.

Частиною 2 ст. 517 ЦК України встановлено, що боржник має право не виконувати свого обов'язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов'язанні.

Проте закон не пов'язує це право боржника з невиконанням боргових зобов'язань взагалі, в тому числі і попередньому кредиторові.

Так, згідно зі ст. 518 ЦК України боржник має право висувати вимоги проти нового кредитора у зобов'язанні заперечення, які він мав проти первісного кредитора на момент одержання письмового повідомлення про заміну кредитора. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, він має право висунути проти вимоги нового кредитора заперечення, які він мав проти первісного кредитора на момент пред'явлення йому вимоги новим кредитором або, якщо боржник виконав свій обов'язок до пред'явлення йому вимоги новим кредитором, - на момент його виконання.

В той же час у матеріалах справи відсутні докази належного виконання боргових зобов'язань позичальником ОСОБА_1 за кредитним договором № 1701/0508/88-059 від 16 травня 2008 року як первісному кредитору, так і теперішньому.

Кредитні зобов'язання нею не виконані до цього часу.

У порушення вимог ст. ст. 526, 527, 530 ЦК України позичальником ОСОБА_1 станом на 28 липня 2015 року допущено кредитну заборгованість за кредитним договором № 1701/0508/88-059 від 16 травня 2008 року у сумі 34 087, 98 доларів США, що за курсом НБУ склало 752 058, 49 грн., з яких: 29 082, 63 долари США або 641 629, 07 грн. - заборгованість за тілом кредиту та 5 005, 35 доларів США або 110 429, 42 грн. - заборгованість за відсотками (а. с. 14).

Розмір вказаної заборгованості підтверджується розрахунком суми заборгованості за кредитним договором, наданим позивачем. Відповідачкою ОСОБА_1 вказаний розрахунок не спростований, власних розрахунків із даного приводу суду не надано, а тому доводи апелянта про його недостовірність як такі, що не підтверджені належними доказами, на увагу не заслуговують.

Відповідно до ч. 1 ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

Згідно зі ст. 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Статтею 572 ЦК передбачено, що в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Відповідно до ст. 589 ЦК України у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави.

Статтею 1 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до ст. 12 цього Закону у разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки.

Частиною 1 ст. 33, ст. ст. 37, 39 Закону України „Про іпотеку", пунктами 10, 12, 12.3.1. іпотечного договору сторін № 1701/0508/88-059-Z-1 від 16 травня 2008 року передбачено, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, зокрема, шляхом набуття права власності на предмет іпотеки.

Згідно з ч. 3 ст. 37 Закону України „Про іпотеку" та п. 12.3.1. іпотечного договору сторін № 1701/0508/88-059-Z-1 від 16 травня 2008 року іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності, кандидатуру якого визначає іпотекодержатель.

Зі звіту про оцінку предмета іпотеки від 22 вересня 2015 року, наданим суду позивачем, вбачається, що ринкова вартість іпотечної квартири відповідачів становить 505 204 грн. (а. с. 74-126).

Доводи апелянта про те, що звіт про оцінку предмета іпотеки від 22 вересня 2015 року складений оцінювачем ОСОБА_6, який на час проведення оцінки не мав чинного кваліфікаційного сертифіката та не був унесений до Державного реєстру оцінювачів, не відповідають дійсності і спростовуються записами Державного реєстру оцінювачів.

Оскільки позивач звернувся в суд із позовом до відповідачів про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі предмета іпотеки у власність банку в рахунок виконання основного зобов'язання (кредитного договору № 1701/0508/88-059 від 16 травня 2008 року), місцевий суд, задовольняючи такий позов, відповідно до правил ст. 37 Закону України „Про іпотеку", роз'яснення п. 42 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» зобов'язаний був у резолютивній частині ухваленого рішення зазначити не лише в рахунок погашення якої суми заборгованості за кредитним договором здійснюється це стягнення, а й указати вартість самого предмета іпотеки, який за рішенням суду переходить у власність позивача з метою виконання основного (забезпеченого) зобов'язання.

З урахуванням викладеного колегія суддів приходить до висновку про те, що рішення місцевого суду у зазначеній частині не у повній мірі відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України, через що підлягає відповідній зміні.

Крім того, 7 червня 2014 року набрав чинності Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", відповідно до якого протягом дії цього Закону: 1) не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку; 2) не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) інше майно (майнові права), яке відповідно до законодавства або кредитного договору підлягає стягненню з позичальника, зазначеного у підпункті 1 цього пункту, при недостатності коштів, одержаних стягувачем від реалізації (переоцінки) предмета застави (іпотеки).

Колегія суддів констатує, що даний закон розповсюджує свою дію на правовідносини, які склалися між сторонами спору.

Матеріалами справи підтверджено, що відповідачка ОСОБА_1 одержала споживчий кредит у кредитній установі ВАТ „Сведбанк", правонаступником якого стало ПАТ „Сведбанк", в іноземній валюті (а. с. 4-10, 13). У забезпечення виконання укладеного кредитного договору відповідачі у справі передали банку в іпотеку належну їм на праві спільної часткової власності трикімнатну квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 66, 4 кв. м, що не перевищує установленої Законом України „Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" загальної площі предмета іпотеки в 140 кв. м (а. с. 11-13).

У судовому засіданні апеляційного суду з'ясовано, що відповідачі іншого житла на праві власності не мають, спірна квартира використовується ними та іншими членами їх сім'ї для постійного проживання, про що свідчать їхні пояснення, дані про їх реєстрацію, а також інші матеріали справи (а. с. 15-18, 21-28, 54-55).

Позивачем наведених вище обставин не спростовано.

У запереченнях на позов та в поданій апеляційній скарзі позичальник ОСОБА_1 просить застосувати до спірних правовідносин Закон України „Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті".

Поняття "мораторій" у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов'язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України).

Відповідно до Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" мораторій - це тимчасове обмеження і згідно зі ст. 3 цього закону він втрачає чинність з дня набрання чинності законом, який врегульовує питання особливостей погашення основної суми заборгованості, вираженої в іноземній валюті, порядок погашення (урахування) курсової різниці, що виникає у бухгалтерському та/або податковому обліку кредиторів та позичальників, а також порядок списання пені та штрафів, які нараховуються (були нараховані) на таку основну суму заборгованості.

Таким чином, установлений Законом України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника).

Крім того, згідно з пунктом 4 Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Оскільки вказаний Закон не зупиняє дію решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то й не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що унеможливлює вжиття органами і посадовими особами, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, заходів, спрямованих на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію його положень, на період чинності цього Закону.

Однак суд першої інстанції при вирішенні спору сторін Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" фактично проігнорував.

Відповідно до ст. 124 Конституції України здійснюючи правосуддя в Україні та обґрунтовано задовольнивши позовні вимоги банку про звернення стягнення на предмет іпотеки, місцевий суд зобов'язаний був в оскаржуваному рішенні встановити порядок його виконання, а саме зазначити, що таке рішення підлягає виконанню з моменту припинення дії мораторію, встановленого Законом України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті".

З урахуванням викладеного рішення місцевого суду в зазначеній частині не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України, через що підлягає частковому скасуванню.

На підставі викладеного та керуючись 37-39 Закону України «Про іпотеку», Законом України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", ст.ст. 10, 11, 60, 303, 304, 307, 313, 314, 316, 317 ЦПК України, колегія суддів

в и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Рівненського міського суду від 27 жовтня 2015 року частково скасувати.

Позов Публічного акціонерного товариства „Дельта Банк" до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 і ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі його у власність банку задовольнити частково.

Рішення Рівненського міського суду від 27 жовтня 2015 року частково змінити, виклавши абзац другий його резолютивної частини у такій редакції:

«В рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № 1701/0508/88-059 від 16 травня 2008 року в сумі 752 058, 49 грн., з яких: 641 629, 07 грн. - тіло кредиту; 110 429, 42 грн. - відсотки; на підставі іпотечного договору № 1701/0508/88-059-Z-1 від 16 травня 2008 року звернути стягнення на належний відповідачам ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 і ОСОБА_4 предмет іпотеки - трикімнатну квартиру АДРЕСА_1, вартістю 505 204 (п'ятсот п'ять тисяч двісті чотири) грн., загальною площею 66, 4 кв. м, житловою площею 39, 4 кв. м, яка відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 19 жовтня 2007 року, виданого Виконавчим комітетом Рівненської міської Ради згідно із наказом № 489 від 19 жовтня 2007 року, та зареєстрованого 22 жовтня 2007 року в електронному реєстрі права власності на нерухоме майно, реєстраційний номер 20721562, належить іпотекодавцям на праві спільної часткової власності (по ? частці кожному)».

Рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" не підлягає виконанню.

В решті рішення місцевого суду залишити без змін, а подану апеляційну скаргу відхилити.

Рішення Апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення. Воно може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуючий

Судді: