Рішення № 54112322, 20.11.2015, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 22-ц/785/5666/15

Головуючий у першій інстанції ОСОБА_1

Доповідач Погорєлова С. О.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20.11.2015 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Одеської області у складі:

головуючого судді: Погорєлової С.О.

суддів: Цюри Т.В., Сидоренко І.П.

при секретарі Колмакові В.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 17 березня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2, ОСОБА_4 про стягнення грошових коштів за договором оренди, матеріальної та моральної шкоди,-

встановила:

ОСОБА_3 звернулася до суду із позовом до відповідачів, який в процесі розгляду справи уточнила, про стягнення грошових коштів за договором оренди у розмірі 606893,47 гривень, комунальні послуги у розмірі 3446,02 гривень, вартість майна у розмірі 79 849 гривень та моральну шкоду у розмірі 8000 гривень (а. с. 3-5, 85).

В обґрунтування свого позову посилалася на те, що 31.10.2009 року між нею та відповідачкою ОСОБА_4 був укладений договір оренди трикімнатної квартири АДРЕСА_1, строком дії на два роки з 15.11.2009 року по 15.11.2011 року з правом подальшого викупу. Орендна плата за домовленістю сторін була встановлена у розмірі 500 доларів США щомісячно за курсом НБУ. Відповідно до вказаного Договору нею передано в користування відповідачам, крім приміщення, рухоме майно, що знаходилося в ньому, а саме: вбудована кухня, вбудована прихожа, стіл і шість стільців, три дзеркала, люстра, стінка в столовій, тобто все майно, що зазначено в пункті № 2 договору оренди. Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 04.06.2010 року за ОСОБА_3 було визнано право власності на реконструйоване нерухоме майно житловий будинок № 14-а по вулиці Болгарській в м. Одесі, загальною площею 159,0 кв.м. За її згодою відповідач ОСОБА_2 був зареєстрований за місцем проживання у спірному житловому будинку. Після спливу строку договору оренди у листопаді 2011 року, вона звернулася до відповідачів з проханням сплатити орендну плату, а також укласти угоду щодо відчуження майна на їх користь, як сторони домовлялися раніше, але відповідачі спочатку погоджувалися, а потім перестали реагувати на її вимоги та пропозиції. Ігнорування її вимог, стало приводом для звернення до Малиновського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_2 про їх виселення, та визнання такими, що втратили право користування житловим приміщенням, стягнення збитків та моральної шкоди. Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 26.02.2013 року позов ОСОБА_3 задоволено частково, визнано ОСОБА_2 та ОСОБА_4 такими, що втратили право користування житловим будинком № 14-а по вулиці Болгарській, в м. Одесі, з виселенням вказаних осіб з житлового будинку. Відповідачі самостійно рішення суду виконувати відмовлялися, тому лише 22.10.2013 року працівниками державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції здійснено їх примусове виселення з орендованого приміщення. Відповідно до акту державного виконавця від 22.10.2013 року майна для опису в квартирі не було, відповідачі вивезли все майно, в тому числі, яке їм не належало, а саме: вбудовану кухню, вбудовану вітальню, стіл і шість стільців, три дзеркала, люстру зі столової і стінку. Враховуючи вищевикладені обставини, позивачка просить суд стягнути солідарно з відповідачів заборгованість за договором оренди житла, яка утворилася за період з 15.11.2009 року по 22.10.2013 року із розрахунку 500 доларів на місяць, що складає суму 23 500 доларів США, що за курсом НБУ становить 606 893,47 гривень, 3 446,02 гривень розмір сплаченої нею заборгованості за комунальні послуги, 73757 гривень + 31100 гривень вартість придбаного рухомого майна та 8 000 гривень в рахунок відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 17 березня 2015 року позов ОСОБА_3 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2, ОСОБА_4 солідарно на користь ОСОБА_3 суму заборгованості за договором оренди у розмірі 308263,20 гривень, матеріальну шкоду у розмірі 83295,02 гривень, моральну шкоду у розмірі 8000 гривень та судові витрати у розмірі 243,60 гривень, також стягнуто з відповідачів на користь держави судовий збір у розмірі 3410,40 гривень (а. с. 92-95).

В апеляційній скарзі апелянт просить рішення скасувати, ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі, посилаючись на його необґрунтованість, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права (а. с. 99-106).

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги ОСОБА_2 з наступних підстав.

Судом правильно встановлено, що на підставі договору купівлі-продажу від 22 липня 2003 року, посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_5, позивачці на праві власності належала трьохкімнатна квартира АДРЕСА_2, загальною площею 55,2 кв.м, житловою площею 27,2 кв.м. Після проведеної реконструкції вказаної квартири, рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 04 червня 2010 року за позивачкою було визнано право власності на реконструйоване нерухоме майно на житловий будинок № 14-а по вулиці Болгарській у м. Одесі, загальною площею 159,0 кв.м, житловою площею 50,7 кв.м. Право власності позивачки на зазначений житловий будинок зареєстровано у КП «ОМБТІ та РОН», що підтверджується витягом з Державного реєстру права власності на нерухоме майно № 26920597 від 04 серпня 2010 року.

31 жовтня 2009 року між позивачем та відповідачем ОСОБА_4 у простій письмові формі було укладено договір оренди зазначеної квартири строком на два роки з 15 листопада 2009 року по 15 листопада 2011 року з правом подальшого викупу. Орендна плата за домовленістю сторін договору була встановлена у розмірі 500 доларів США за курсом Національного банку України щомісячно. Як вбачається з ч.1,2,3,4,5 та 6 Договору оренди, укладеного між сторонами, орендодавець надає, а Орендатор приймає в оренду приміщення, що складається з трьох кімнат, загальною площею 160 кв.м, розташоване за адресою АДРЕСА_3. При наданні в оренду зазначено у п.1 даного договору приміщення орендодавець передає в користування орендатору наступне майно: вбудовану кухню, вбудовану прихожу, стіл та 6 стільців, три дзеркала, люстру в столовій та стінку. Зазначене у п.1 приміщення здається строком на два роки з правом викупу з 15 листопада 2009 року по 15 листопада 2011 року; приміщення здається в оренду без права суборенди. Орендатор не має право перебудовувати приміщення без згоди Орендодавця та зобовязується не допускати його псування. По закінченню строку дії договору орендатор зобовязаний здати приміщення Орендодавцю в чистому стані, зі збереженням майна, переданого в користування. Орендатор вносить плату за приміщення в розмірі 500 доларів США за курсом НБУ 8,15 гривень, а також: за комунальні послуги самостійно (плата за світло та воду, газопостачання, телефоні переговори). Договір підписаний сторонами по справі, його дійсність ніким не оспорюється.

За згодою позивачки відповідачі вселилися у зазначений будинок, були зареєстровані по вказаній адресі.

04 серпня 2010 року між позивачкою та відповідачем ОСОБА_2 у простій письмовій формі був укладений попередній договір, відповідно умов якого позивачка зобовязалась продати, а ОСОБА_2 зобовязався до 30 серпня 2010 року придбати належний позивачці на праві власності житловий будинок під № 14-а по вул. Болгарській у м. Одесі, загальною площею 159,0 кв.м. житловою 50 кв.м. за 125000 доларів США до 30 серпня 2010 року. В подальшому додатковою угодою від 28 січня 2011 року строк укладання основного договору був змінений на 30 квітня 2011 року.

Згідно із п. 6 попереднього договору до підписання договору на підтвердження зобовязання на придбання майна та на забезпечення його виконання ОСОБА_2 передав ОСОБА_3 107000 гривень, що на той час складало еквівалент 13565 доларів США.

04 серпня 2010 року ОСОБА_2 передав відповідачці 13355 доларів США, що підтверджується розпискою.

28 січня 2011 року ОСОБА_2 передав відповідачці 21435 доларів США, як передоплату за житловий будинок, що підтверджується розпискою.

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 26 лютого 2013 року ОСОБА_2 та ОСОБА_4 визнано такими, що втратили право користування житловим будинком під № 14-а по вул. Болгарській у м. Одесі. ОСОБА_2 та ОСОБА_4 виселено з житлового будинку під № 14-а по вул. Болгарській у м. Одесі. В іншій частині позову відмовлено. Свої висновки суд обґрунтовував тим, що згідно п. 9 договору оренди, договір може бути пролонгований за згодою сторін, при спливі строку його дії, а відповідно до ст. 822 ЦК України не пізніше ніж за три місяці до спливу строку договору найму житла наймодавець може запропонувати наймачеві укласти договір на таких самих або інших умовах чи попередити наймача про відмову від укладання договору на новий строк. Таким чином, за умовах відсутності доказів щодо моменту закінчення дії договору оренди, суд вважав, що відповідачі втратили право користування житловим будинком з моменту звернення позивачем з відповідними позовними вимогами, тому прийняв рішення про визнання відповідачів, які втратили право користування житловим приміщенням. Також судовим рішенням від 26 лютого 2013 року встановлено, що за умовах наявності правових підстав проживання відповідачів по спірній адресі на період до 15.11.2011 року, а також при відсутності належних доказів щодо не продовження дії договору оренди, суд вважає, що позивачем необґрунтовані позовні вимоги в частині стягнення матеріальної шкоди, яка полягала у безпідставному користуванню спірним приміщенням. При цьому суд, зазначив, про наявне у позивача право на судовий захист щодо стягнення заборгованості за договором оренди у випадку її наявності.

Як вбачається з акту державного виконавця другого Малиновського відділу Державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції від 22 жовтня 2013 року, у присутності понятих встановлено, що на момент виходу за адресою: м. Одеса, вулиця Болгарська, 14-а боржник виселився з будинку. Суд першої інстанції помилково вважав 22 жовтня 2013 року останнім днем дії договору оренди житла, укладеного між позивачкою та відповідачами 31 жовтня 2009 року, оскільки 22 жовтня 2013 року є днем виконання рішення суду про виселення відповідачів.

Відповідно до статті 810 ЦК України за договором найму (оренди) житла одна сторона власник житла (наймодавець) передає або зобовязується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання в ньому на певний строк за плату. До договору найму житла, крім найму житла, що є обєктом права державної або комунальної власності, застосовуються положення цього кодексу, якщо інше не встановлено законом.

Згідно до статті 820 ЦК України розмір плати за користування житлом встановлюється у договорі найму житла. Наймач вносить плату за користування житлом у строк встановлений договором. Якщо строк внесення плати за користування житлом на встановлений договором наймач вносить її щомісяця.

Задовольняючи позов ОСОБА_3 про стягнення заборгованості по орендній платі, суд першої інстанції виходив з того, що з урахування пропуску строків позовної давності, присуджується до стягнення з відповідачів орендна плата за період з 12.06.2011 року по 22.10.2013 року, тобто за 28 місяців 10 днів, розмір якої дорівнюється еквіваленту 14160 доларів США, а у гривневому еквіваленті на час розгляду справи становить 308263,20 гривень (14160 х 21,77).

Проте погодитись з таким висновком не можна.

Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Про застосування позовної давності представник ОСОБА_2 заявляла в суді першої інстанції.

Висновок про правильне застосування норм матеріального права щодо позовної давності міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року в справі N 6-116цс13.

Відповідно до цього висновку для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252 - 255 ЦК України.

Статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними подіями (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України).

За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Оскільки умовами договору встановлено окремі самостійні зобов'язання, які деталізують обов'язок наймача вносити плату за користування житлом щомісячно, то право власника вважається порушеним з моменту недотримання наймачем строку погашення кожного чергового платежу, а тому й початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його оплати.

Отже, оскільки за умовами договору оренди житла, наймач повинен здійснювати оплату за користування житлом щомісячно до 15 числа кожного місяця, то початок позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання наймачем цього зобов'язання.

Таким чином, відповідно до умов договору оренди від 31 жовтня 2009 року, орендна плата вноситься щомісячно, а саме 15 числа кожного місяця, строк дії договору встановлений з 15 листопада 2009 року по 15 листопада 2011 року, отже оплата повинна вноситись 15 числа кожного місяці, починаючи з 15 листопада 2009 року. Доказів внесення орендної плати матеріали справи не містять, що дає підстави для висновку, що права позивача були порушені з 15.11.2009 року, до суду ОСОБА_3 звернулась 12.06.2014 року, тобто поза межами строку, передбаченого ст. 257 ЦК України.

Таким чином, судова колегія вважає, що у задоволенні позову ОСОБА_3 про стягнення орендної плати за 46 місяців у розмірі суми еквівалентної 23000 доларів США слід відмовити.

Що стосується позовних вимог ОСОБА_3 про стягнення з відповідачів заборгованості за оплаті комунальних послуг в сумі 3446,02 гривень, судова колегія виходить із наступного.

Відповідно до ч. 3 статті 815 ЦК України наймач зобовязаний самостійно вносити плату за комунальні послуги, якщо інше не встановлено договором найму.

Відповідно до п. 7 Договору оренди, укладеного між сторонами 31.10.2009 року орендатор має самостійно вносити плату за надані комунальні послуги (за світло, воду, газопостачання, телефоні розмови).

В обґрунтування позовних вимог про стягнення заборгованості по оплаті комунальних послуг, представник позивача посилався на те, що за період проживання відповідачів утворилась заборгованість у розмірі 3446,02 гривень, що підтверджується квитанцією № 1/1 від 22.11.2013 року на суму 425,64 гривень, підтверджуючу сплату за газ, квитанцією № 3/3 від 22.11.2013 року на суму 143,43 гривень, підтверджуючу сплату за воду, СПДТ квитанція № 5/8 від 16.09.2014 року на суму 2 508,40 гривень і 386,00 гривень оплата за світло.

Судова колегія в повній мірі не погоджується з висновком суду про задоволення позову в цій частині, оскільки надані суду квитанції частково не відповідають періоду проживання відповідачів по зазначеній адресі.

Так, квитанція № 3/3 від 22.11.2013 року свідчить про оплату холодної води за період з 01.10.2013 року по 01.11.2013 року в сумі 143,43 гривень, тобто за період, який частково не відповідає періоду проживання відповідачів, які звільнили приміщення 22.10.2013 року. Таким чином, підлягає стягненню вартість комунальних послуг, які спожиті до 22.10.2013 року, при цьому колегія суддів виходить із середніх показників, оскільки на 22.10.2013 року показники лічильників відсутні. Отже, підлягає стягненню з відповідачів на користь позивачки компенсація витрат, повязаних з оплатою за користування холодною водою в сумі 101,78 гривень (143,43 : 31 х 22 = 101,78 ).

Квитанція № 1/1 від 22.11.2013 року свідчить про оплату спожитого газу за період з 01.10.2013 року по 01.11.2013 року в сумі 425,64 гривень, тобто також за період, який частково не відповідає періоду проживання відповідачів, які звільнили приміщення 22.10.2013 року. Отже, підлягає стягненню з відповідачів на користь позивачки компенсація витрат, повязаних з оплатою за спожитий газ 302,06 гривень (425,64 : 31 х 22 = 302,06 ).

Квитанція № 5/8 від 16.09.2014 року свідчить про оплату СДПТ за період з 01.08.2014 року по 01.09.2014 року в сумі 1 845,40 гривень та за вивіз сміття за період з 01.08.2014 року по 01.09.2014 року в сумі 663,00 гривень, тобто за період, який не відповідає періоду проживання відповідачів, які звільнили приміщення 22.10.2013 року, а відтак вимога про компенсуванні цієї суми є безпідставною.

З рахунку від 05.12.2013 року вбачається, що проведена оплата за користування електроенергію за період з 31.08.2013 року по 18.11.2013 року в сумі 368,55 гривень, тобто за період, який також частково не відповідає періоду проживання відповідачів, які звільнили приміщення 22.10.2013 року. Підлягає сплаті на користь позивача 239,75 гривень (368,55 : 80 = 4,60 гривень підлягає сплаті в день; с 22.10.2013 року по 18.11.2013 року = 28 днів; 28 х 4,60 гривень 128,80 гривень сума, за дні коли вони не проживали; 368,06 гривень 101,78 гривень = 239,75 гривень).

Всього з відповідачів на користь позивачки підлягає сплаті компенсація витрат, повязаних з оплатою комунальних послуг в сумі 643,59 гривень.

Судова колегія не погоджується з висновком суду про стягнення з відповідачів на користь позивачки вартості матеріальних збитків на загальну суму 79 849 гривень, яка дорівнюється вартості куплених нею меблів та побутової техніки, взамін того майна, яке було вивезено відповідачами, тому що саме ця сума являє собою витрати, які ОСОБА_3 зробила для відновлення свого порушеного права (реальні збитки), оскільки в матеріалах справи відсутні допустимі докази цьому. На підтвердження таких висновків суд першої інстанції посилається на акт державного виконавця від 22.10.2013 року, зі змісту якого вбачається, що при примусовому виконання виконавчого листа № 1519/2300/2012, виданого 31.05.2013 року Малиновським районним судом м. Одеси, про виселення ОСОБА_2, ОСОБА_6 з усіма разом з ними проживаючими особами з житлового будинку під № 14-а по вул. Болгарській у м. Одесі встановлено, що на момент виходу за вказаною адресою у повному обсязі виконано рішення суду, боржник виселився з будинку. На момент проведення виконавчих дій майна, підлягаючого опису, не було.

Відповідно до ч. 1 ст. 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Згідно з ч. 2 ст. 1166 ЦК України особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

У п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 року N 6 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» (зі змінами) роз'яснено, що розглядаючи позови про відшкодування шкоди, суди повинні мати на увазі, що шкода, завдана фізичній особі, майну фізичної особи чи майну юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її завдала, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв'язок та є вина зазначеної особи, а коли це було наслідком дії джерела підвищеної небезпеки, незалежно від наявності вини.

Таким чином, при вирішенні спорів про відшкодування шкоди за вказаними нормами права доказуванню підлягають: факт спричинення шкоди, протиправність дій заподіювача і його вина, причинний зв'язок між протиправною дією і негативними наслідками.

Пунктом 2 договору оренди від 31 жовтня 2009 року визначено, що при наданні в оренду вказаного в п.1 цього договору приміщення, орендодавець передає в користування орендатору наступне майно: вбудовану кухню, вбудовану прихожу, стіл та 6 стільців, три дзеркала, люстру в столовій та стінку. Проте, матеріали справи не містять акту прийому-передачі відповідачам меблів із зазначенням їх вартості, що унеможливлює встановлення факту передачі визначених у п. 2 меблів та їх вартості.

Акт державного виконавця від 22.10.2013 року, який наявний в матеріалах справи, не може підтвердити обставини, які викладені у позовній заяві ОСОБА_3 оскільки не є носієм такої інформації.

Згідно до ч. 1 ст. 58, ч. 2 ст. 59 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Зі змісту ч. 1 ст. 57 ЦПК України випливає, що доказами є відомості про факти, що цікавлять суд, на підставі яких він встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги та заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для справи.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, судом першої інстанції не встановлено, яке саме майно мав описувати державний виконавець при примусовому виконанні рішення про виселення відповідачів, і як це кореспондується зі змістом заявлених ОСОБА_3 вимогами.

Будь-яких доказів того, що відповідачі приймали майно, перелічене в п. 2 договору оренди, а в подальшому знищили або вивезли його з будинку під № 14-а по вул. Болгарській у м. Одесі, матеріали справи не містять.

При вирішенні питання про те, чи були збитки реальними, необхідно виходити з положень п. 1 ч. 2 ст. 22 Цивільного кодексу України, де зазначено, що такими збитками є втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, що вона зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права. Вартість матеріального збитку (реальні збитки) визначається як вартісне значення витрат, яких зазнає власник у разі пошкодження його майна, з урахуванням фізичного зносу та витрат, яких зазнає чи може зазнати власник для відновлення свого порушеного права.

Будь-яких доказів винних дій відповідачів по справі матеріали справи не містять.

В судовому засіданні представники позивачки вказували, що їхня довірителька для відновлення інтерєру свого будинку вимушена була придбати рухоме майно, щоб мати можливість заселитися та жити у належному їй будинку. На підтвердження цих пояснень надані наступні документи: накладна № 3 від 16 березня 2014 року, яка підтверджує купівлю люстри 2 шт., бра на загальну суму 11 800 гривень; накладна № 121 від 25.07.2014 року торгівельний будинок «Ніка» підтверджує придбання позивачкою ліжка, тумби, столу з дзеркалом, шафи та комоду на загальну суму 41 760 гривень; накладна № 012572 від 12.03.2014 року на купівлю комоду «Фенікс», кутка «Меркурій» на загальну суму 4 902 гривні; накладна № 20 від 03.01.2014 року, згідно з якою ОСОБА_3 придбала куток «Олімп», кресло «Бізон» на загальну суму 11 300 гривень; накладна № 012331 від 06.02.2014 року, яка підтверджує купівлю столу журнального вартістю 1 157 гривень; товарний чек від 07.12.2013 року, виданий магазином «Будинок кухні», який підтверджує купівлю кухонних приладів (духовки, витяжки та іншого) на суму 8 930 гривень. Суд першої інстанції помилково вважав, що придбання нового майна для влаштування свого комфорту на загальну суму 79849 гривень може вважатися реальними збитками в сенсі п. 1 ч. 2 ст. 22 ЦК України. Згідно норм ЦК України реальними збитками є вартість втраченої меблі з урахуванням степені її зносу.

Указані обставини дають підстави вважати вимоги ОСОБА_7 про відшкодування збитків, повязаних із вивезенням відповідачами меблів, які перелічені в п. 2 договору, шляхом стягнення вартості нової меблі, люстр, бра і т.д. безпідставними. Будь-яких інших доказів на підтвердження позовних вимог матеріали справи не містять, у звязку з чим колегія суддів вважає, що правових підстав для задоволення позову в цій частині немає.

Стосовно вимоги позивача про стягнення з відповідача моральної шкоди за невиконання договірних зобов'язань, судом встановлено наступне.

Згідно ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Відповідно до ч. 1 ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

При цьому, відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Зокрема, підлягають з'ясуванню наступні обставини: чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Розмір відшкодування моральної шкоди оцінюється самим потерпілим та визначається у позовній заяві. Наявність моральної шкоди доводиться потерпілим, який в позовній заяві має зазначити, які моральні страждання та у зв'язку з чим він поніс і чим обґрунтовується розмір компенсації. Враховуючи те, що не доведено неправомірності дій відповідачів по справі, порушення ними прав позивачки та заподіяння внаслідок цього матеріальної і моральної шкоди суд, оцінюючи зібрані по справі докази в їх сукупності, робить висновок, що позов в частині відшкодування моральної шкоди також не підлягає задоволенню у зв'язку з безпідставністю вимог.

Окрім того, судом встановлено, що між сторонами виникли договірні правовідносини, що регулюються вищевказаним договором та ЦК України, зокрема главою 59, нормами якого стягнення моральної шкоди за порушення умов договору не передбачено. Не передбачено відшкодування моральної шкоди також і укладеним між сторонами договором.

При указаних обставинах, судова колегія вважає, що суд першої інстанції не визначився з характером спірних правовідносин, нормами права, які підлягають застосуванню, що відповідно, призвело до неправильного вирішення справи, у звязку з чим рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 17 березня 2015 року підлягає скасуванню з ухваленням нового по суті заявлених позовних вимог.

Керуючись п. 3 ч. 1 ст. 307, п. 3 ч. 1 ст. 309, ст. ст. 314, 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, -

вирішила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 17 березня 2015 року скасувати.

Ухвалити нове рішення.

Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2, ОСОБА_4 про стягнення грошових коштів за договором оренди, матеріальної та моральної шкоди задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_2, ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 компенсацію витрат, повязаних з оплатою комунальних послуг 643,59 гривень.

В решті позову відмовити.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржено в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили до суду касаційної інстанції.

Головуючий Погорєлова С.О.

Судді Цюра Т.В.

ОСОБА_8