Рішення № 54109877, 02.12.2015, Хаджибейський районний суд міста Одеси (до 25.04.2025 - Малиновський районний суд м. Одеси)

Справа № 521/12670/14-ц

Провадження № 2/521/821/15

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"02" грудня 2015 р.Малиновський районний суд м. Одеси у складі:

головуючого судді - Мазун І.А.,

при секретарі Бурдейного В.О.,

розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - ОСОБА_4 про визнання договору дарування недійсним, витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування державної реєстрації та визнання права власності, -

В С Т А Н О В И В:

До Малиновського районного суду м.Одеси звернувся ОСОБА_1 з позовними вимогами до ОСОБА_2 про визнання договору дарування, укладеного 04.03.2014р. між ним та відповідачкою недійсним, посилаючись на наступні обставини.

04.03.2014р. між позивачем та відповідачкою було укладено договір дарування 21/50 частин квартири АДРЕСА_1, які належали позивачу на підставі договору дарування від 03.12.2006р. До укладення вказаного договору між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 була домовленість про те, що вона зробить у квартирі капітальний ремонт, а саме заведе до квартири водопровід, каналізацію, електропостачання, газ, газове опалення, приведе до ладу стіни, підлогу та стелю, поклеїть шпалери, тобто приведе квартирну до належного стану для проживання. Після ремонту за домовленістю, позивач повинен був мешкати у цій квартирі та відповідачка надаватиме йому матеріальну допомогу, сплачуватиме комунальні послуги, купувати позивачу ліки та здійснювати за ним довічний догляд. Однак приблизно через 10 днів позивач дізнався, що відповідачка не в змозі здійснити ремонтні роботи у квартирі і готова переоформити квартиру на позивача, однак цього не зробила.

Посилаючись на те, що він є людиною похилого віку, страждає захворюваннями, 10.01.2014р. поховав свою дружину, позивач зазначав, що на момент укладення договору дарування він свідомо помилявся щодо правової природи цього договору, вважаючи його договором довічного утримання. Просив визнати договір дарування 21/50 частин квартири АДРЕСА_1, укладений 04.03.2014р. між ним та ОСОБА_2, недійсним.

В подальшому 22.04.2015р. позивач збільшив розмір своїх позовних вимог, вказавши в якості відповідачів ОСОБА_2, ОСОБА_3, третьою особою - ОСОБА_4 та вказував, що йому стало відомо, що 19.03.2014р. ОСОБА_2 подарувала спірну частину квартири ОСОБА_4, а той 04.04.2014р. подарував її ОСОБА_3 В своїй позовній заяві позивач, крім раніше викладених підстав, зазначав, що між ним та відповідачкою ніяких родинних стосунків не має і тому просто дарувати квартиру сторонній особі він не збирався, при тому, що іншого житла у нього немає.

Посилаючись на викладене, просив, на підставі ст..ст.203, 215-216, 229 Цивільного кодексу України, визнати договір дарування 21/50 частин квартири АДРЕСА_1, укладений 04.03.2014р. між ним та ОСОБА_2, недійсним; витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 21/50 частину квартири АДРЕСА_1; скасувати державну реєстрацію 21/50 частин квартири АДРЕСА_1, зареєстрованої 04.04.2014р. у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, номер запису про право власності: 5240334 за ОСОБА_3; визнати за ОСОБА_1 право власності на 21/50 частину квартири АДРЕСА_1, яка складається в цілому з двох житлових кімнат та підсобних приміщень, загальною площею 48,0кв.м., житловою площею 29,9кв.м. та встановити порядок виконання судового рішення.

В судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги та просив їх задовольнити.

ОСОБА_3, представники ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в останнє судове засідання не з»явилися, сповіщені належним чином.

В попередніх судових засіданнях представник ОСОБА_2 позов визнала в частині визнання недійсним договору дарування від 04.03.2014р., укладеного між позивачем та її довірителькою та дала наступні пояснення. В 2014р. з об»яви ОСОБА_2 довідалася, про те, що позивач продає 21/50 частину квартири АДРЕСА_1, яка розташована на першому поверсі будинку. При зустрічі з позивачем, відповідачка повідомила, що купити вказану квартиру за ціну, яку назвав позивач, вона не зможе, однак запропонувала йому, що зробить в квартирі ремонт та домовилася, що буде доглядати за позивачем, надавати йому матеріальну допомогу в розмірі 1000грн. щомісячно, а він переоформить на неї цю квартиру. 04.03.2014р. на підставі договору дарування, укладеного між позивачем та відповідачкою, відповідачка стала власником 21/50 частин квартири АДРЕСА_1. Відповідачка розраховувала на те, що вартість ремонту буде складати приблизно 10000дол.США, однак в подальшому з»ясувавши, що ремонтні роботи будуть коштувати значно більше, відповідачка знайшла ОСОБА_4, який пообіцяв їй зробити ремонт за свої кошти за умови, що вона переоформить на нього право власності. Після того, як ОСОБА_4 зробить ремонт, ОСОБА_2 повинна буде йому сплатити кошти за проведення ремонтних робіт, а ОСОБА_4 переоформить на ОСОБА_2 зазначену частину квартири. Однак, ремонтні роботи в квартирі проведені не були, а відтак і зазначена квартира переоформлена на ОСОБА_2 не була. Крім того, представник ОСОБА_2 пояснював, що ніяких грошей ОСОБА_2 ОСОБА_1 ні за передачу квартири, ні за догляд за ним ніколи не передавала.

ОСОБА_3 та його представник заперечували проти задоволення позовних вимог, вважаючи їх необґрунтованими та недоведеними.

Розглянувши матеріали справи, вислухавши пояснення сторін та їх представників, допитавши свідка, суд прийшов до висновку про необхідність відмови в позовних вимогах з наступних підстав.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 03.12.2006р., укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_1, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_6, зареєстрованого в реєстрі за №5961, належить 21/50 частина квартири АДРЕСА_1, загальною площею 48,0кв.м., житловою площею 29,9кв.м.

04 березня 2014р. ОСОБА_1 подарував ОСОБА_2 21/50 частину квартири АДРЕСА_1, яка складається в цілому з двох житлових кімнат та підсобних приміщень, загальною площею 48,0кв.м., житловою площею 29,9кв.м., що підтверджується договором дарування від 04.03.2014р., посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_7, зареєстрованого в реєстрі за номером 1261. В пункті 7 вказаного договору зазначено, що сторони стверджують, що цей договір не є фіктивним, удаваним і відповідає дійсним намірам створити для себе юридичні наслідки. При посвідченні вказаного договору нотаріус встановила особи сторін та їх дієздатність. Текст оспорюваного договору дарування сторонами прочитано, зміст, значення та наслідки угоди їм роз'яснені і відповідають намірам сторін, про що останніми проставлені підписи в договорі дарування. Під час укладення цієї угоди позивач розумів значення своїх дій, оскільки був ознайомлений зі змістом договору, суть договору дарування роз'яснювалася йому та відповідачці нотаріусом. В той же день ОСОБА_2 зареєструвала на себе 21/50 частину квартири АДРЕСА_1, про що свідчить витяг з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, який є в матеріалах справи.

В судовому засіданні представник ОСОБА_2 підтвердила, що перед підписанням договору дарування нотаріус роз»яснювала сторонам умови договору та його наслідки.

У відповідності до ст.ст.203, 215, 216 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою.

Відповідно до ст..ст..717, 719, 722 Цивільного кодексу Україниза договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування. Договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття. Прийняття обдаровуваним документів, які посвідчують право власності на річ, інших документів, які посвідчують належність дарувальникові предмета договору, або символів речі (ключів, макетів тощо) є прийняттям дарунка.

Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України, договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

19 березня 2014 року ОСОБА_2, отримавши договір дарування та ставши належним власником квартири, подарувала ОСОБА_4 21/50 частину квартири АДРЕСА_1, який в дальшому а саме 04 квітня 2014 року подарував цю частину квартири ОСОБА_3

В судовому засіданні ОСОБА_3 вказував, що у вікні квартири АДРЕСА_2, яка знаходилася на першому поверсі будинку, були реклама про її продаж із зазначенням номеру телефону сина позивача. Усі перемовини щодо купівлі-продажу квартири вів син позивача ОСОБА_5 Як зазначав ОСОБА_3, в дійсності він купив у ОСОБА_4 зазначену квартиру, однак угоду оформили договором дарування. Також відповідач пояснив, що спірна квартира була виставлена на продаж в ріелторській конторі з 2013 року.

В матеріалах нотаріальної справи по укладенню договору дарування від 04.03.2014р. є висновок СПД «ОСОБА_8Б.» про вартість об»єкта 21/50 частин квартири АДРЕСА_1 від 30.01.2014р., замовником якого був ОСОБА_1 та в якому вказано вид вартості та мета оцінки визначення оціночної вартості з метою оподаткування або обчислення та оплати інших обов»язкових платежів, які проводяться у відповідності із законодавством при укладенні договору дарування.

Таким чином, виходячи зі змісту договору дарування від 04.03.2014р. та вказаного висновку позивачу було достовірно відомо про те, який саме договір буде укладатися.

Допитаний в судовому засіданні свідок позивача ОСОБА_5, який є сином позивача, пояснив, що в 2014 році, він, діючи за проханням свого батька, який хотів продати спірну квартиру, дійсно займався її продажем для чого приклеїв на її вікно вивіску із зазначенням номеру свого мобільного телефону. ОСОБА_2 в усній формі пообіцяла доглядати за батьком, зробити у квартирі ремонт, оскільки у квартирі не було водопроводу, каналізації, електропостачання, газу, газового опалення, були тільки металопластикові вікна і у квартирі проживати було неможливо. Свідок пояснив, що про те, який саме буде укладатися договір йому відомо не було.

У відповідності до вимог ст..229 ЦПК Україниякщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Згідно до п.19 Постанови пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» N 9 від 06.11.2009р. відповідно до статей 229 - 233 ЦК правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним.Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов'язань, які виникли з правочину, і не пов'язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Таким чином, враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування. Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз'яснення нотаріусом суті договору, а й за такимиобставинами, як: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування. Лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

В своїй збільшеній позовній заяви позивач стверджував, приблизно в кінці 2013 року на початку 2014 року між позивачем та відповідачкою була домовленість про те, що вона виконає у квартирі АДРЕСА_2 капітальний ремонт, а саме - заведе до квартири водопровід, каналізацію, електропостачання, газ, газове опалення, приведе до ладу стіни, підлогу та стелю, поклеїть шпалери, тобто приведе квартирну до належного стану для проживання. Після ремонту за домовленістю, позивач переїде проживати у квартиру, а вона надаватиме йому матеріальну допомогу в розмірі 1000грн. щомісячно, слачувати комунальні послуги, купувати позивачу ліки та здійснювати за ним довічний догляд. Також позивач зазначав, що іншого житла, крім спірного, він не має. На питання суду представник позивача вказував, що наскільки йому відомо, іншого житла позивач не має.

Однак такі твердження спростовуються наданою представником відповідача інформаційною довідкою з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру іпотек, єдиного реєстру заборон відчуження об»єктів нерухомого майна від 02.12.2015р., з якого вбачається, що ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1) на праві власності належать слідуючі об»єкти нерухомого майна: ? частина квартири АДРЕСА_3 ; земельна ділянка №138 масив №10 площею 5.6154га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва в Іванівському районі Одеської області; 184/1000 частин квартири АДРЕСА_4; 1/6 частина житлового будинку №18 по провулку Чорноморського,9 в м.Одесі; квартира АДРЕСА_5, в якій він зареєстрований, про що свідчить копія паспорта позивача.

Таким чином, твердження позивача про відсутність іншого житла не відповідають дійсності.

Що стосується домовленості наприкінці 2013 року між позивачем та відповідачкою про обов»язок проведення ремонту та утримання, суд зазначає, що вказані твердження спростовуються показаннями свідка позивача ОСОБА_5, який вказував, що продажем квартири він займався в 2014 року, а тільки в лютому 2014 року відповідачка передзвонила йому стосовно купівлі квартира та поспілкувалася з позивачем по телефону.

Позивачем та його представником не надано доказів про те, що позивач проживав в 21/50 частинах квартири АДРЕСА_1, крім того свідок позивача ОСОБА_5 підтвердив, що у спірній квартирі неможливо було проживати, оскільки вона не була обладнана всіма необхідними зручностями. З копії паспорта позивача вбачається, що він ніколи не був зареєстрований у ІНФОРМАЦІЯ_1.

Отже в судовому засіданні було встановлено та підтверджено представником позивача і свідком позивача ОСОБА_5 те, що позивач дійсно тривалий час мав намір продати належну йому 21/50 частину квартири АДРЕСА_1, зазначена квартира не є єдиним житлом позивача, відсутність доказів про те, що позивач потребував сторонньої допомоги в утриманні, страждає захворюваннями, отримував пенсію за адресою: АДРЕСА_6, звертався за медичною допомогою та отримував поштову кореспонденцію за зазначеною адресою, сплачував після укладення договору дарування комунальні послуги за це житло.

Таким чином позивачем не доведено своїх заявлених позовних вимог щодо недійсності договору дарування від 04.03.2014р., укладеного між ним та ОСОБА_2, а відтак його позовні вимоги щодо визнання недійсним зазначеного договору, витребування з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 21/50 частини квартири АДРЕСА_1; скасування державної реєстрації 21/50 частин квартири АДРЕСА_1, зареєстрованої 04.04.2014р. у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, номер запису про право власності: 5240334 за ОСОБА_3; визнання за ОСОБА_1 право власності на 21/50 частину квартири АДРЕСА_1, яка складається в цілому з двох житлових кімнат та підсобних приміщень, загальною площею 48,0кв.м., житловою площею 29,9кв.м задоволенню не підлягають.

Керуючись ст.ст.16, 203, 215-216, 229, 388, 392 Цивільного кодексу України, ст.ст. 10, 11, 60, 208- 209, 212-215, 218 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - ОСОБА_4 про визнання договору дарування недійсним, витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування державної реєстрації та визнання права власності залишити без задоволення.

Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку до Апеляційного суду Одеської області через суд першої інстанції шляхом подачі апеляційної скарги в 10-денний строк зі дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час оголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

СУДДЯ І.А.МАЗУН