Рішення № 54076681, 03.12.2015, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 22-ц/785/6522/15

Головуючий у першій інстанції ОСОБА_1

Доповідач Панасенков В. О.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03.12.2015 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:

головуючого - судді Панасенкова В.О.

суддів: Парапана В.Ф.

ОСОБА_2,

при секретарі: Решетник М.С.,

за участю: представника ТОВ «КЕЙ-КОЛЕКТ» - ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «КЕЙ-КОЛЕКТ» на заочне рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 05 серпня 2013 року за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5, Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про поділ спільного майна подружжя та визнання договору іпотеки недійсним,

в с т а н о в и л а:

17 липня 2013 року ОСОБА_4 звернувся до суду з вказаним позовом, обґрунтовуючи вимоги тим, що він перебував у зареєстрованому шлюбі з відповідачкою ОСОБА_5 з 20 лютого 1982 року, рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 10 травня 2011 року шлюб між ними розірваний, рішення набрало законної сили 17 травня 2011 року. Під час шлюбу, 21 лютого 1997 року була придбана квартира АДРЕСА_1, яка оформлена на відповідачку ОСОБА_5 Квартира є обєктом спільної сумісної власності подружжя й при поділу йому належить ? частка квартири. На початку року він дізнався, що 03 листопада 2006 року відповідачка ОСОБА_5 уклала з АКІБ «УкрСибанк» (після зміни назви ПАТ «УкрСибанк») кредитні договори №11070836000 та 110708846000. У якості забезпечення кредитних зобовязань відповідачка передала в іпотеку спірну квартиру, але не отримала його згоди на укладення іпотечного договору.

Посилаючись на ці обставини, та на ст. ст. 16, 203, 215, 368, 369, 578 ЦК України, ст. ст. 60, 61,68 СК України, ст. ст. 6, 12 Закону України «Про іпотеку», ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», позивач ОСОБА_4 просив суд визнати іпотечний договір від 03 листопада 2006 року, укладений між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_5, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_6, зареєстрований в реєстрі за №5563, відповідно до якого в іпотеку передано квартиру АДРЕСА_2, яка належить на праві власності ОСОБА_5, та всі договори про внесення змін та доповнень до іпотечного договору від 03 листопада 2006 року, недійсними, скасувати заборону відчуження нерухомого майна - квартири АДРЕСА_2, яка належить на праві власності ОСОБА_5, накладену приватним нотаріусом ОСОБА_6 03 листопада 2006 року за реєстровим номером 611 у звязку з посвідченням іпотечного договору 03 листопада 2006 року за реєстровим номером 5563, виключити з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис №4004005 про заборону відчуження квартири АДРЕСА_2, яка належить на праві власності ОСОБА_5, внесений приватним нотаріусом ОСОБА_6 03 листопада 2006 року, у звязку з посвідченням іпотечного договору 03 листопада 2006 року за реєстровим номером 5563, виключити з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис №4004015 про іпотеку квартири АДРЕСА_2, яка належить на праві власності ОСОБА_5, внесений приватним нотаріусом ОСОБА_6 03 листопада 2006 року у звязку з посвідченням іпотечного договору 03 листопада 2006 року за реєстровим номером 5563, поділити спільне майно подружжя, визнавши за ним, ОСОБА_4, право власності на ? частину квартири АДРЕСА_2 та визнавши за відповідачкою ОСОБА_5 право власності на ? частину квартири АДРЕСА_2 (а.с. 2-6).

Відповідачка ОСОБА_5 в судове засідання не зявилася.

Представник відповідача, ПАТ «УкрСиббанк», в судове засідання не зявився.

Заочним рішенням суду першої інстанції позов ОСОБА_4 задоволено. Суд визнав недійсним іпотечний договір від 03 листопада 2006 року, укладений між АКІБ, правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», та ОСОБА_5, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_6, зареєстрований в реєстрі за №5563, відповідно до якого в іпотеку передано квартиру АДРЕСА_2, яка належить на праві власності ОСОБА_5, та всі договори про внесення змін та доповнень до іпотечного договору від 03 листопада 2006 року,

скасував заборону відчуження нерухомого майна - квартири АДРЕСА_2, яка належить на праві власності ОСОБА_5, накладену приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_6 03 листопада 2006 року за реєстровим номером 611 у звязку з посвідченням іпотечного договору 03 листопада 2006 року за реєстровим номером 5563,

виключив з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис №4004005 про заборону відчуження квартири АДРЕСА_2, яка належить на праві власності ОСОБА_5, внесений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_6 03 листопада 2006 року, у звязку з посвідченням іпотечного договору 03 листопада 2006 року за реєстровим номером 5563,

виключив з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис №4004015 про іпотеку квартири АДРЕСА_2, яка належить на праві власності ОСОБА_5, внесений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_6 03 листопада 2006 року у звязку з посвідченням іпотечного договору 03 листопада 2006 року за реєстровим номером 5563,

поділив спільне майно подружжя, визнав за позивачем ОСОБА_4 право власності на ? частину квартири АДРЕСА_2, загальною площею 84,2 кв.м., житловою площею 50, 1 кв.м., та визнав за відповідачкою ОСОБА_5 право власності на ? частину квартири АДРЕСА_2 загальною площею 84,2 кв.м., житловою площею 50, 1 кв.м. (а.с. 59-62).

16 квітня 2015 року ТОВ «КЕЙ-КОЛЕКТ» звернулось до суду першої інстанції з заявою про перегляд заочного рішення, посилаючись на те, що 12 грудня 2011 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ТОВ «КЕЙ-КОЛЕКТ» був укладений договір факторингу №1, за яким право вимоги заборгованості за кредитними договорами №№11070836000 та 110708846000 від 03 листопада 2006 року, які укладені з відповідачкою ОСОБА_5, відступлені ТОВ «КЕЙ-КОЛЕКТ», представник товариства в судове засідання не викликався, товариство дізналося про заочне рішення суду 02 квітня 2015 року (а.с. 71-74).

Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 17 червня 2015 року заява ТОВ «КЕЙ-КОЛЕКТ» про перегляд заочного рішення суду залишена без задоволення (а.с. 101-102).

В апеляційній скарзі ТОВ «КЕЙ-КОЛЕКТ» просить заочне рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, мотивуючи тим, що рішення суду стосується прав та обовязків товариства, ухвалено з порушенням норм процесуального і матеріального права.

Заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги ТОВ «КЕЙ-КОЛЕКТ», пояснення на апеляцію представника ТОВ «КЕЙ-КОЛЕКТ» - ОСОБА_3, перевіривши матеріали справи, дослідивши копію нотаріальної справи про посвідчення договору іпотеки, витребувану апеляційним судом, законність і обґрунтованість рішення суду в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково за таких підстав.

Частиною 1 ст. 292 ЦПК України передбачено, що сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обовязки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Відповідно до розяснень Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку" від 24 жовтня 2008 року, викладених у п. 8 постанови № 12, при поданні апеляційної скарги особою, яка не має передбаченого статтею 292 ЦПК права на апеляційне оскарження, у тому числі особою, яка не брала участі у справі, про права та обовязки якої суд першої інстанції питання не вирішував, подання скарги на ухвалу суду, що не підлягає апеляційному оскарженню, суддя-доповідач відповідно до цієї норми та частини третьої статті 297 ЦПК постановляє ухвалу про відмову в прийнятті апеляційної скарги. Якщо зазначені обставини будуть встановлені після прийняття апеляційної скарги до розгляду, апеляційний суд постановляє ухвалу про закриття апеляційного провадження у справі за такою скаргою.

Скаржник ТОВ «КЕЙ-КОЛЕКТ» додав до апеляційної скарги документи, які підтверджують, що згідно із договором факторингу №1 від 12 грудня 2011 року, укладеному між ПАТ УкрСиббанк та ТОВ «КЕЙ-КОЛЕКТ», за яким право вимоги заборгованості за кредитними договорами №№11070836000 та 110708846000 від 03 листопада 2006 року, які укладені з відповідачкою ОСОБА_5, відступлені ТОВ «КЕЙ-КОЛЕКТ» (а.с. 75-84), тому рішення суду першої інстанції стосується його прав та обовязків.

Положеннями Кодексу про шлюб та сім'ю України, що діяв до 1 січня 2004 року, визначалось, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є спільною сумісною власністю (ч. 1 ст. 22). В разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнавались рівними (ч. 1 ст. 28).

Нормами Сімейного кодексу України, що набрав чинності з 1 січня 2004 року, передбачено, що майно, яке набуто подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (ст.60). Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (ст.63).

Відповідно до розяснення Пленуму Верховного Суду від 21 грудня 2007 року "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя", викладеного у п. 23 постанови № 11, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобовязальними правовідносинами, тощо.

Статтею 65 СК України передбачено, що дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є обєктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сімї, створює обовязки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сімї.

У частинах 1, 2, 4 ст. 369 ЦК України зазначено, співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників.

У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників.

Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Судом першої інстанції встановлено, що сторони у справі перебували у зареєстрованому шлюбі з 20 лютого 1982 року, рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 10 травня 2011 року шлюб між ними розірваний, рішення набрало законної сили 17 травня 2011 року (а.с. 11).

Під час шлюбу, 21 лютого 1997 року була придбана квартира АДРЕСА_1, яка оформлена на відповідачку ОСОБА_5 (а.с. 12).

На початку 2013 року він дізнався, що 03 листопада 2006 року відповідачка ОСОБА_5 уклала з АКІБ «УкрСиббанк» (після зміни назви ПАТ «УкрСиббанк») кредитні договори №11070836000 та 110708846000. У якості забезпечення кредитних зобовязань відповідачка передала в іпотеку спірну квартиру, але не отримала його згоди на укладення іпотечного договору (а.с. 13-24, 25-29).

Задовольняючи позов, суд першої інстанції правильно виходив з того, що спірна квартира придбана під час шлюбу і є спільною сумісною власністю подружжя й при поділу позивачу ОСОБА_4 належить ? частка квартири.

Однак колегія суддів не може погодитись з висновком суду про те, що при укладання іпотечного договору від 03 листопада 2006 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_6 не була отримана нотаріальна посвідчена згода позивача на укладення договору, що є підставою для визнання іпотечного договору недійсним, виходячи з наступного.

За змістом статей 15, 16 ЦК України особа має право на захист свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке реалізується шляхом звернення до суду.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені в ч. 2 ст. 16 ЦК України.

За правилами ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 13, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.

Відповідно до положень пунктів 1, 2, та 7 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», При розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.

Судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обовязковість яких надана Верховною ОСОБА_2 України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.

Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України).

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

У разі якщо під час розгляду спору про визнання правочину недійсним, як оспорюваного та застосування наслідків його недійсності буде встановлено наявність підстав, передбачених законодавством, вважати такий правочин нікчемним, суд, вказуючи про нікчемність такого правочину, одночасно застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину.

За змістом статті 216 ЦК, та виходячи із загальних засад цивільного законодавства, суд може застосувати з власної ініціативи реституцію як наслідок недійсності оспорюваного правочину. Інші наслідки недійсності оспорюваного правочину (відшкодування збитків, моральної шкоди тощо) суд застосовує відповідно до статті 11 ЦПК.

Згідно із ч. 2 ст. 6 Закону України «Про іпотеку» майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою усіх співвласників. Співвласник нерухомого майна має право передати в іпотеку свою частку в спільному майні без згоди інших співвласників за умови виділення її в натурі та реєстрації права власності на неї як на окремий обєкт нерухомості.

Відповідно до ст. ст. 10, 60 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частинами 3, 4 ст. 212 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний звязок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводить мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Відповідно до принципів змагальності та диспозитивності цивільного процесу позивач ОСОБА_4 був зобовязаний довести в судовому засіданні обставини, на які посилався як на підставу своїх вимог, а саме укладання іпотечного договору без його нотаріально посвідченої згоди.

Так, в порушення положень ст. ст. 212, 213, 214 ЦПК України суд першої інстанції не зясував належним чином обставини, які мають значення для вирішення спору та не дослідів належні та допустимі докази, а саме, нотаріальну справу копію нотаріальної справи про посвідчення іпотечного договору, зареєстрованого в реєстрі 03 листопада 2006 року за № 5563, який укладений між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» та ОСОБА_5.

Частиною 2 ст. 303 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.

Колегія суддів вважає, що у даному випадку апеляційний суд має законні підстави для встановлення обставин, що мають значення для справи, та дослідження й оцінки наявних у справі доказів та доказів, наданих скаржником.

З копії нотаріальної справи про посвідчення іпотечного договору вбачається, що при укладанні оспорюваного іпотечного договору від 03 листопада 2006 року позивач ОСОБА_4 надав нотаріально посвідчену заяву від 03 листопада 2006 року, у якій зазначав, що іпотечний договір укладається його дружиною ОСОБА_5 в інтересах сімї на умовах, які вони попередньо обговорили і вважають вигідними для них, і укладання цього договору відповідає їхньому спільному волевиявленню (а.с. 85).

За загальним правилом кожна особа має право на захист свого цивільного права лише в разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 3 ЦПК України).

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. А також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або держави та суспільні інтереси (ст. ст. 45, 46 ЦПК України).

У абзаці 2 п. 11 постанови № 14 Пленуму «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року Верховний Суд України розяснив, що, оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Таким чином, суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи та інтереси цих осіб і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Аналізуючи зазначені норми права, розяснення Пленуму Верховного Суду України, зясовуючи вказані обставини та оцінюючи належність, допустимість, достовірність наявних у справі доказів кожний окремо й у їх сукупності, колегія суддів приймає їх до уваги й вважає, що в судовому засіданні позивачем ОСОБА_5 не доведено належними та допустимими доказами те, що відповідачі ОСОБА_5 та ПАТ «УкрСиббанк» порушують, не визнають або оспорюють його права.

Аналогічна право позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14, яка у відповідності до ч. 1 ст. 360-1 ЦПК України є обовязковою для всіх судів України.

За таких обставин, виконуючи повноваження апеляційного суду, колегія суддів вважає, що в судовому засідання доведено, що оспорюваний договір іпотеки укладений у відповідності до вимог закону й підстав для визнання його недійним за ст. ст. 203, 215, 369 ч.ч. 2, 4 ЦК України, ч. 3 ст. 65 СК України та ч. 2 ст. 6 Закону України «Про іпотеку» немає, тому у відповідності до ст. ст. 15, 16 ЦК України його право не підлягає судовому захисту.

Отже, вимоги ОСОБА_4 в частині визнання іпотечного договору недійсним є незаконними, необґрунтованими й задоволенню не підлягають.

Судом першої інстанції порушені норм процесуального права, а саме, ст. ст. 212, 213 ЦПК України, та норми матеріального права, а саме, ст. 65 СК України, ст. 369 ЦК України, що у відповідності до п. 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України є підставою для зміни рішення суду й ухвалення нового рішення про задоволення позову частково.

При подачі апеляційної скарги на судове рішення ТОВ «КЕЙ-КОЛЕКТ» документально підтвердив сплату судового збору в розмірі 121,80 грн. Тому згідно із ст. 88 ЦПК України з позивача на користь апелянта слід присудити судовій збір в сумі 121,80 грн.

Керуючись ст. ст. 303, 307 ч. 1 п. 2, 309 ч. 1 п. 4, 313, 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області,

в и р і ш и л а:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «КЕЙ-КОЛЕКТ» задовольнити частково, заочне рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 05 серпня 2013 року змінити й ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_5. Публічного акціонерного товариство «УкрСиббанк» в частині вимог про визнання договору іпотеки недійсним, скасування заборони відчуження нерухомого майна, виключення з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно записів про заборону відчуження майна та іпотеку відмовити.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця селища Заярськ, Братського району Іркутської області, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1, останнє відоме зареєстроване в встановленому порядку місце проживання: ІНФОРМАЦІЯ_2, на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «КЕЙ-КОЛЕКТ», код ЄДРПОУ 37825968, МФО 351003, зареєстроване місце знаходження: 04070, м. Київ, вул. Іллінська, 8, витрати по сплаті судового збору в розмірі 121,80 грн.

Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту його проголошення, але може бути оскаржено в касаційному порядку до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили рішенням.

Судді апеляційного суду Одеської області: В.О. Панасенков

ОСОБА_7

ОСОБА_2