Ухвала суду № 54052287, 25.11.2015, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"25" листопада 2015 р. К/800/34687/15

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Ємельянової В.І.,

Рецебуринського Ю.Й., Стародуба О.П.,

за участю секретаря судового засідання Іванової Н.П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України в м. Києві на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 8 травня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 7 липня 2015 року по справі № 826/4136/15

за позовом ОСОБА_4

до Територіального управління Державної судової адміністрації України

в м. Києві (далі - ТУ ДСА України в м. Києві)

треті особи Державна казначейська служба України,

Оболонський районний суд м. Києва

про визнання протиправними дій, зобов'язати вчинити дії щодо

нарахування та виплати вихідної допомоги,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ТУ ДСА України в м. Києві, треті особи Державна казначейська служба України, Оболонський районний суд м. Києва про зобов'язання ТУ ДСА в м. Києві вчинити дії щодо нарахування та виплати позивачу вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 8 травня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 7 липня 2015 року, позов задоволено.

Зобов'язано ТУ ДСА в м. Києві вчинити дії щодо нарахування та виплати ОСОБА_4 вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Не погоджуючись із зазначеними рішеннями, ТУ ДСА України в м. Києві подало касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

Перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права, юридичної оцінки обставин справи, доводи касаційної скарги, суд касаційної інстанції вважає, що скарга підлягає частковому задоволенню.

Судами встановлено, що ОСОБА_4 згідно наказу від 4 червня 1991 року №394/7 Начальника управління юстиції виконкому Київської міської Ради народних депутатів було зараховано на посаду народного судді Мінського районного суду м. Києва.

Указом Президента України від 23 жовтня 2001 року з 1 листопада 2001 року позивача переведено на посаду судді новоутвореного Оболонського районного суду м. Києва.

11 грудня 2013 року позивачем до Вищої ради юстиції України було подано заяву про звільнення з посади судді у зв'язку з відставкою.

24 грудня 2013 року рішенням Вищої ради юстиції України №1537/0/15-13 «Про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення ОСОБА_4 з посади судді Оболонського районного суду м.Києва, у зв'язку з поданням заяви про відставку» заяву позивача про відставку було задоволено, внесено подання до Верховної Ради України про звільнення позивача з посади судді Оболонського районного суду м.Києва.

Постановою Верховної Ради України від 25 грудня 2014 року №59-VIII «Про звільнення суддів» відповідно до пункту 9 частини 5 статті 126 Конституції України ОСОБА_4 звільнено з посади судді Оболонського районного суду м. Києва.

Наказом Оболонського районного суду м. Києва від 31 грудня 2014 року №155/к «Про звільнення судді Прудніка О.А.» позивача відраховано зі штату Оболонського районного суду м. Києва та виплачено компенсації за невикористані відпустки.

2 березня 2015 року позивач звернувся до ТУ ДСА в м. Києві із заявою щодо виплати йому вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Відповіді на свою заяву позивач не отримав.

Вважаючи свої права порушеними, позивач звернувся до суду із позовною заявою в якій просив нарахувати та виплатити йому вихідну допомогу у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Задовольняючи позовні вимоги, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з наступного.

Позивач використав своє право, передбачене частиною 5 статті 126 Конституції України, статтею 111 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та подав до Вищої ради юстиції заяву про своє звільнення у відставку 11 грудня 2013 року, яку розглянуто та задоволено 24 грудня 2013 року, тобто до набрання чинності Закону України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні».

На той час, діяли норми Закону України «Про судоустрій і статус суддів», якими передбачено, що судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 3 червня 2013 року №1-2/2013(справа щодо змін умов виплати пенсій і щомісячного довічного грошового утримання суддів у відставці), суддя у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є незалежним від будь-якого незаконного впливу, тиску або втручання, і така незалежність судді забезпечується, зокрема, його належним матеріальним та соціальним забезпеченням. Визначені Конституцією та законами України гарантії незалежності суддів є невід'ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом. Такими гарантіями є надання їм за рахунок держави матеріального забезпечення (суддівська винагорода, пенсія, щомісячне довічне грошове утримання тощо) та надання їм у майбутньому статусу судді у відставці.

Право судді у відставці на пенсійне або щомісячне довічне грошове утримання є гарантією належного здійснення правосуддя і незалежності працюючих суддів дає

підстави висувати до суддів високі вимоги, зберігати довіру до їх компетентності і неупередженості.

Конституційний Суд України у своєму рішенні вказав, що законодавець, маючи дискреційні повноваження щодо визначення умов, порядку та розміру матеріального забезпечення, повинен враховувати, що не може запроваджуватися правове регулювання, за якого особа, реалізовуючи одне конституційне право, позбавляється можливості реалізовувати інше право (гарантію).

Зокрема, суддя після виходу на пенсію або у відставку, використовуючи конституційне право на працю, визначене статтею 43 Основного Закону України, не може бути при цьому позбавлений гарантій незалежності суддів, включаючи заходи їх правового захисту, матеріального і соціального забезпечення.

Ухвалюючи рішення, суди дійшли висновку, що застосуванню підлягають норми Закону України «Про судоустрій і статус суддів» чинні на час подачі позивачем заяви про звільнення у відставку та розгляду цієї заяви Вищою радою юстиції.

Суд касаційної інстанції вважає передчасними такі висновки судів попередніх інстанцій, враховуючи наступне.

Статтею 159 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

На час звернення позивача до Вищої ради юстиції в грудні 2013 року була чинною норма статті 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», яка передбачала право судді у разі виходу у відставку на отримання вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою судді.

Відповідно до положень статті 126 Конституції України суддя у разі подання ним заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням звільняється з посади органом, що його обрав або призначив - в даному випадку Верховною Радою України.

Постановою Верховної Ради України від 25 грудня 2014 року позивача було звільнено у зв'язку з поданням заяви про відставку.

Законом України від 27 березня 2014 року №1166 «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні», який набрав законної сили з 1 квітня 2014 року виключено статтю 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

У рішенні Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року №1-рп/99 зазначено, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Отже, в даному випадку, до спірних правовідносин слід застосовувати положення нормативно-правових актів, які діяли на час прийняття Верховною Радою України постанови про звільнення позивача (25 грудня 2014 року).

Рішення Конституційного Суду України від 3 червня 2013 року №1-2/2013, на яке посилаються суди попередніх інстанцій, ухвалено раніше ніж набрав чинності Закон України від 27 березня 2014 року № 1166 «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні», а тому його висновки не розповсюджуються на положення вказаного Закону.

Приймаючи рішення про зобов'язання вчинити певні дії, суди в порушення вимог статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України щодо законності та обґрунтованості судового рішення не встановили в чому полягає протиправність рішень, дії або бездіяльності відповідача, з огляду на положення статті 19 Конституції України, якою закріплено обов'язок органів державної влади діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією за законами України.

У випадку, коли при розгляді справи у суду виникли сумніви щодо конституційності норми, яка регулює суспільні правовідносини, суд повинен звернутися до Верховного Суду України зі зверненням про направлення до Конституційного Суду України подання про надання відповідних висновків Конституційним Судом України, в порядку встановленому пунктом 4 частини 1 статті 13, частини 2 статті 39, статті 40, пункту 4 частини 1 статті 41 Закону України «Про Конституційний Суд України», зупинивши при цьому провадження у справі відповідно до пункту 3 частини 1 статті 156 Кодексу адміністративного судочинства України.

Крім зазначеного, розглядаючи справу по суті, судами допущено помилку в застосуванні норм процесуального права, що полягає у наступному.

Так, первинний позов ОСОБА_4 заявлено до ТУ ДСА України в м. Києві, Державної судової адміністрації України, Державної казначейської служби України, Оболонського районного суду м. Києва.

Проте, після доповнень позивача суб'єктний склад позову було змінено, а провадження у справі відкрито за позовом до ТУ ДСА України в м. Києві, а Оболонський районний суд м. Києва приймає участь у справі, як третя особа.

Відповідно до частин 1 та 3 статті 142 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (в редакції, чинній як на час подання позивачем заяви про звільнення до Вищої ради юстиції, так і на час прийняття Верховною Радою України постанови про його звільнення) фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Видатки на утримання судів у Державному бюджеті України визначаються окремим рядком щодо Конституційного Суду України, Верховного Суду України, вищих спеціалізованих судів, а також у цілому за кожним видом та спеціалізацією щодо місцевих та апеляційних судів. Видатки кожного місцевого та апеляційного суду всіх видів та спеціалізації визначаються у Державному бюджеті України в окремому додатку.

Статтею 143 вказаного Закону передбачено, що суди загальної юрисдикції фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, передбачених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України.

Тобто, будь-які виплати, в тому числі і виплата вихідної допомоги, здійснюються відповідно до наказу голови суду, як розпорядника бюджетних коштів, а тому Оболонський районний суд м. Києва має бути відповідачем у даній справі, а не третьою особою.

Оскільки зазначені обставини мають суттєве значення для правильного вирішення справи, а вказані порушення не можуть бути усунені судом касаційної інстанції, то прийняті судами першої та апеляційної інстанцій рішення не можна визнати законними і обґрунтованими.

Враховуючи, що передбачені процесуальним законодавством межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, справа в цій частині підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції відповідно до частини 2 статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України.

Під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати все вище викладене, всебічно і повно з'ясувати і перевірити всі фактичні обставини справи та прийняти обґрунтоване і законне судове рішення.

Керуючись статтями 160, 167, 220, 221, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

У Х В А Л И В:

Касаційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України в м. Києві задовольнити частково.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 8 травня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 7 липня 2015 року скасувати.

Справу за позовом ОСОБА_4 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в м. Києві, треті особи Державна казначейська служба України, Оболонський районний суд м. Києва про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії щодо нарахування та виплати вихідної допомоги направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, та може бути переглянута з підстав, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий Ємельянова В.І.

Судді Рецебуринський Ю.Й.

Стародуб О.П.