Рішення № 54001002, 24.11.2015, Господарський суд Донецької області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

61022, м.Харків, пр.Леніна, 5

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

24.11.2015р. Справа № 905/2468/15

Господарський суд Донецької області у складі судді Мельниченко Ю.С., при секретарі судового засідання Паюновій Н.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «Український лізинг», м. Київ

до відповідача: Публічного акціонерного товариства «Український бізнес банк», м. Донецьк

про визнання пункту 4.6 кредитного договору №208/Ю від 21.08.2013 р. недійсним

За участю представників сторін:

від позивача: представник не з’явився

від відповідача: представник не з’явився

Розгляд справи здійснювався без застосування засобів технічної фіксації судового процесу відповідно до ст. 811 Господарського-процесуального кодексу України.

У судовому засіданні 24.11.2015р. суд виходив до нарадчої кімнати (каб. 324) для прийняття рішення.

СУТЬ СПОРУ:

Позивач, Товариство з обмеженою відповідальністю «Український лізинг», м. Київ, звернувся до господарського суду Донецької області з позовом до Публічного акціонерного товариства «Український бізнес банк», м. Донецьк, про визнання пунктів 4.5 та 4.6 кредитного договору №208/Ю від 21.08.2013р. недійсними.

Ухвалою суду від 05.10.2015р. господарським судом Донецької області було прийнято позовну заяву до розгляду, розгляд справи призначено на 20.10.2015р. Ухвалою суду від 20.10.2015р. розгляд справи відкладено на 03.11.2015р. Ухвалою суду від 03.11.2015р. розгляд справи відкладено на 24.11.2015р.

30.10.2015р. через канцелярію суду позивач надав заяву про зменшення розміру позовних вимог №1764 від 29.10.2015р. в порядку ст.22 ГПК України, в якій просить визнати недійсним пункт 4.6 кредитного договору №208/Ю від 21.08.2013р.

Суд розглядає позов з урахуванням наданої заяви.

Як вбачається з матеріалів справи, в обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що пункт 4.6 кредитного договору №208/Ю від 21.08.2013р. не відповідає вимогам законодавства та принципам справедливості, чим порушує права та інтереси позивача. Нормативно позивні вимоги обґрунтовані ст.ст. 15, 16, 203, 215, 525, 629 Цивільного кодексу України, ст.ст. 173, 174, 175, 193 Господарського кодексу України.

Представник відповідача у судових засіданнях 20.10.2015р. та 03.11.2015р. заперечував проти задоволення позовних вимог, відзив на позов не надав. Про судове засідання 24.11.2015р. відповідач був повідомлений належним чином, про що свідчить повідомлення про вручення рекомендованого листа з відміткою про його отримання від 09.11.2015р., однак у засідання суду представника не направив, про причини неявки суд не повідомив

Позивач, в свою чергу, про дату судових засідань 20.10.2015р., 03.11.2015р. та 24.11.2015р. був повідомлений належним чином, про що свідчать повідомлення про вручення рекомендованих листів з відміткою про їх отримання 09.10.2015р., 27.10.2015р. та 09.11.2015р., однак у засідання суду представника не направив, про причини неявки суд не повідомив, через канцелярію суду надав письмові пояснення у справі, в яких визначив, що встановлення відповідачем розміру та порядку сплати додаткових процентів за користування кредитом на підставі п.4.6 кредитного договору №208/Ю від 21.08.2013р. не відповідає вимогам законодавства та принципам справедливості, чим порушує права та інтереси позивача.Через канцелярію господарського суду Донецької області позивачем надано клопотання про передачу справи до господарського суду м. Києва, у зв’язку із фактичним місцезнаходженням відповідача у м. Києві.

З огляду на достатність наявних в матеріалах справи документів для правильного вирішення спору, враховуючи, що неявка в судове засідання належним чином повідомленого позивача та ненадання ним відзиву на позовну заяву не впливає на правову оцінку спірних правовідносин та не перешкоджає вирішенню справи, суд вважає за можливе розглянути справу в порядку ст. 75 Господарського процесуального кодексу України за наявними в ній матеріалами.

Дослідивши матеріали справи та оцінивши надані суду докази в порядку ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, суд –

ВСТАНОВИВ:

Між Публічним акціонерним товариством «Український бізнес банк» (далі – Банк) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Український лізинг», м. Київ (далі – Позичальник) був укладений Договір № 208/Ю від 21.08.2013р. (далі за текстом Договір), за умовами якого Банк, за наявності вільних грошових коштів, надає Позичальнику у тимчасове користування довгостроковий кредит у формі не поновлювальної кредитної лінії з лімітом кредитування у сумі 388 093 грн. 00 коп. на придбання транспортного засобу, строком до 20.07.2016 року зі сплатою 21 % річних.

Строк дії договору, згідно п. 8.12, встановлений з дня його підписання і до повного погашення Позичальником усіх зобов’язань за цим договором.

Договір підписаний сторонами, скріплений їх печатками та міститься в матеріалах справи.

Сторонами були погоджені та підписані додаткові угоди до договору.

Відповідно до додаткової угоди №1 від 15.10.2014 сторони узгодили викласти п.4.6 договору у наступній редакції: « 4.6. У разі невиконання зобов’язань відповідно до п. 4.5. цього Договору, а саме – невиконання зобов’язання щодо зменшення суми ліміту кредитування згідно з графіком погашення та/або невиконання зобов’язання щодо повного остаточного погашення кредиту до « 20» липня 2016 року включно, Позичальник сплачує Банку проценти у розмірі: - в період з « 21» серпня 2013 року до « 30» вересня 2014 року включно – 50% річних на суму простроченої заборгованості до моменту її погашення; - починаючи з « 01» жовтня 2014 року – 15% річних на суму простроченої заборгованості до моменту її погашення.»

Відповідно до додаткової угоди №2 від 04.12.2014 сторони узгодили викласти п.4.12 договору у наступній редакції: « 4.12. Забезпечити об’єм кредитових надходжень на поточний рахунок № 26005032197310, відкритий у ПАТ «УКРБІЗНЕСБАНК», МФО 334969, у сумі не менше 0 (нуль) гривень 00 копійок впродовж кожного місяця, починаючи з серпня 2013р.»

Розглядаючи даний спір та проаналізувавши укладений сторонами кредитний договір № 208/Ю від 21.08.2013р., суд дійшов висновку, що останній за своєю правовою природою є кредитним договором та підлягає під регулювання Глави 71 Цивільного кодексу України.

За змістом ст. 1054 Цивільного кодексу України, яка міститься у параграфі 2 главі 71 цього кодексу, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, які полягають у визнанні недійсним п.4.6 кредитного договору № 208/Ю від 21.08.2013р., позивач фактично визначає, що встановлення відповідачем розміру та порядку сплати додаткових процентів за користування кредитом на підставі п.4.6 кредитного договору №208/Ю від 21.08.2013р. не відповідає вимогам законодавства та принципам справедливості, чим порушує права та інтереси позивача.

Оцінюючи правомірність заявлених позовних вимог суд зазначає наступне.

Згідно із ч.2 ст. 11 Цивільного кодексу України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Як вбачається з приписів ст.180 Господарського кодексу України, зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Частиною 2 даної норми матеріального права встановлено, що господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбаченому законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Згідно з підпунктом 2 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України одним із способів захисту судом цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Заявляючи позов про визнання недійсним пункту договору, позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди в окремій його частині недійсною і настанням відповідних наслідків.

Пунктом 2.11. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними», за загальним правилом статті 217 ЦК України правочин не може бути визнаний недійсним, якщо законові не відповідають лише окремі його частини і обставини справи свідчать про те, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної його частини. У такому разі господарський суд може визнати недійсною частину правочину. Недійсними частини правочину визнаються за загальними правилами визнання правочинів недійсними із застосуванням передбачених законом наслідків такого визнання. Якщо недійсна частина правочину виконана будь-якою із сторін, господарський суд визначає наслідки такої недійсності залежно від підстави, з якої вона визнана недійсною.

Згідно зі статтею 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Відповідно до частин 1-3, 5, 6 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Отже, правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, передбаченими законом.

У відповідності до статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

В силу припису статті 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується.

В абзаці 5 п. 2.10 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» роз'яснено, що обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.

Відповідно до ст.ст. 4-2, 4-3 Господарського процесуального кодексу України правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності.

За приписами ст.33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень. Судовими доказами за визначенням статей 32-36 Господарського процесуального кодексу України слід вважати документи, які можуть підтвердити або спростувати обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Стверджуючи, що спірний пункт договору є недійсним, позивач жодним чином не довів цього документально та не надав підтверджень не відповідності вимогам законодавства та принципам справедливості, порушення прав та інтересів позивача. Одночасно, з матеріалів справи вбачається вільне волевиявлення сторін щодо укладення правочину та узгодження всіх його істотних умов.

Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 Цивільного кодексу України).

Відповідно до статті 180 Господарського кодексу України господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх істотних умов. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Згідно з частинами 1 і 2 статті 638 Цивільного кодексу України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Договір № 208/Ю від 21.08.2013р. підписаний обома сторонами і скріплений оригінальними печатками їх підприємств. Стосовно дійсності підпису та факту підписання зазначених документів уповноваженими особами зауважень не надано.

Зазначений факт, за висновками суду, свідчить про узгодження всіх умов договору сторонами.

Крім того, позивачем надано клопотання про передачу справи до господарського суду м. Києва, у зв’язку із фактичним місцезнаходженням відповідача у м. Києві. Судом у задоволенні клопотання позивача про передачу справи до господарського суду м. Києва було відмовлено оскільки згідно з п.20.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України №10 від 24 жовтня 2011 року, місцезнаходження юридичної особи або фізичної особи - підприємця визначається на підставі відомостей, внесених до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців (ст.17 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців").

На підставі викладеного, суд вважає позовні вимоги про визнання пункту 4.6 кредитного договору №208/Ю від 21.08.2013р. недійсним безпідставними, отже такими, що задоволенню не підлягають.

При поданні позову до суду позивачем сплачено судовий збір у розмірі 1 378 грн. 00 коп.

Статтею 4 Закону України “Про судовий збір”, нормами якого визначені правові засади справляння судового збору, передбачено, що за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру ставка судового збору визначена у розмірі 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 150 розмірів мінімальної заробітної плати.

Відповідно до частини першої статті 4 Закону України "Про судовий збір" судовий збір справляється у відповідному розмірі від мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановленої Законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Згідно зі статтею 8 Закону України "Про Державний бюджет України на 2015 рік" станом на 01.01.2015 мінімальна заробітна плата встановлена у розмірі 1218 гривень.

За приписами ч.1 п.1 ст.7 Закону України «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за ухвалою суду в разі зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом.

Згідно рекомендацій Вищого господарського суду України, викладених у інформаційному листі від 21.11.2011 року № 01-06/1625/2011 «Про деякі питання практики застосування Закону України Про судовий збір», зміст пов’язаної з цим ухвали може бути наведено в резолютивній частині судового рішення, прийнятого по суті справи.

Таким чином, позивачу підлягає повернути з державного бюджету надмірно сплачений судовий збір у розмірі 160 грн. 00 коп.

Витрати по сплаті судового збору у відповідності до статті 49 Господарського процесуального кодексу України покладаються на позивача.

Зважаючи на викладені обставини, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись ч.2 ст. 11, п.2 ч.2 ст.16, ст.ст.203, 204, 215, 217, 627, 638, 1054 Цивільного кодексу України; ст. 180 Господарського кодексу України, ст.ст. 1, 4, 42-47, 32, 33-36, 43, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Український лізинг», м. Київ до Публічного акціонерного товариства «Український бізнес банк», м. Донецьк, про визнання п. 4.6 кредитного договору №208/Ю від 21.08.2013р. недійсним, відмовити.

Поверненути Товариству з обмеженою відповідальністю «Український лізинг» (код ЄДРПОУ 38291386, місцезнаходження - 03680, м. Київ, вул. Предславинська, буд. 13, офіс 211) з державного бюджету надмірно сплачений судовий збір у розмірі 160 грн. 00 коп.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано, а у разі подання апеляційної скарги - після розгляду справи апеляційним господарським судом, якщо рішення не буде скасовано.

Апеляційна скарга на рішення місцевого господарського суду подається через місцевий господарський суд, який розглянув справу, протягом десяти днів. У разі, якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення, зазначений строк обчислюється з дня підписання повного тексту рішення.

У судовому засіданні 24.11.2015р. проголошено та підписано вступну та резолютивну частину рішення.

Повний текст рішення складено та підписано 30.11.2015р.

Суддя Ю.С. Мельниченко

Вик. пом. судді Жестков І.Є.

Надруковано 3 примірника:

1- у справу

2- сторонам по справ