Ухвала суду № 53975363, 25.11.2015, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 листопада 2015 року К/800/37640/15

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Ємельянової В.І.,

Рецебуринського Ю.Й., Стародуба О.П.,

розглянувши у порядку письмового провадження касаційну ОСОБА_4 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 26 травня 2015 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 15 липня 2015 року по справі №815/2071/15

за позовом ОСОБА_4

до Державної міграційної служби України

про визнання протиправним та скасування рішення,

В С Т А Н О В И В:

У квітні 2015 року ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 26 травня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 15 липня 2015 року, у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеними рішеннями, позивач подала касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

Перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, доводи касаційної скарги, суд касаційної інстанції вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, звернулась до Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві із заявою про надання їй в Україні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до заяви ОСОБА_4 від 11 серпня 2014 року звернулась із заявою про передачу її міграційної справи до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області.

Особова справа 2013KYIV0056 29 вересня 2014 року передана до Головного Управління Державної міграційної служби України в Одеській області та наказом від 30 вересня 2014 року №182 її взято на облік з присвоєнням реєстраційного номера 2014OD0243.

В ході ряду співбесід, проведених з позивачем, встановлено обставини, що слугували причинами приїзду до України та необхідності надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

На підставі аналізу матеріалів міграційної справи 29 грудня 2014 року Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області складено висновок щодо не визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яким рекомендовано Державній міграційній службі України відмовити позивачу у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Вказаний висновок затверджено Начальником управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області.

Рішенням Державної міграційної служби України від 27 лютого 2015 року №114-15 відмовлено у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до абзацу 4 частини 1 статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» як особі, щодо якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону, відсутні.

Повідомлення Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві від 19 березня 2015 року № 198 про відмову у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі рішення Державної міграційної служби України №114-15 від 27 лютого 2015 року, позивач отримала 30 березня 2015 року.

Не погоджуючись із рішенням суб'єкта владних повноважень, позивач звернувся до суду з позовом в якому просив визнати протиправним рішення відповідача та зобов'язати прийняти рішення, яким визнати її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанцій, обґрунтовано виходили з того, що правовий статус біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, в Україні, порядок надання, втрати та позбавлення цього статусу біженця, встановлення державних гарантій захисту біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, визначено, зокрема, Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Відповідно до пункту 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно пунктом 13 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Статтею 6 вказаного Закону визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

За змістом Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

В даному випадку позивач взагалі не вказує на те, що на Батьківщині може стати жертвою переслідувань за расовою належністю, релігією, національністю (громадянством), належністю до певної соціальної групи, політичними поглядами. Позивач вказує, що стала жертвою зґвалтування руандійських повстанців в результаті чого завагітніла та народила сина, а її сім'я та сусіди не бажають сприймати її дитину як повноцінного члена родини та спільноти.

Тобто, метою звернення до міграційної служби позивача стало отримання захисту не через те, що її родина зазнала переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, а намагалася влаштувати умови кращого проживання, що в свою чергу є намаганням знайти країну з кращими умовами життя, а тому в даному випадку вона не є біженцем, а може бути іммігрантом і на неї будуть розповсюджуватись не норми Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а норми Закону України «Про імміграцію».

Оскільки позивачу відмовлено в наданні статусу біженця на підставі статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» у зв'язку з відсутністю умов, передбачених пунктом 1 та пунктом 13 частини 1 статті 1 цього Закону, суд касаційної інстанції погоджується із висновками судів попередніх інстанцій щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог.

За приписами статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Згідно статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанції не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій постановлені з дотриманням норм права, доводами касаційної скарги не спростовуються висновки, викладені в судових рішеннях, підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 220, 222, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

У Х В А Л И В:

Касаційну скаргу громадянина ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 26 травня 2015 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 15 липня 2015 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає, крім як з підстав, у строк та в порядку, визначеними статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий Ємельянова В.І.

Судді Рецебуринський Ю.Й.

Стародуб О.П.