Ухвала суду № 53972367, 24.11.2015, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"24" листопада 2015 р. м. Київ К/800/60231/14

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Іваненко Я.Л., Ліпського Д.В., Мойсюка М.І.,

розглянувши в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Станіславська торгова компанія» до Відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України, треті особи: Реєстраційна служба Яворівського районного управління юстиції Львівської області, приватний нотаріус Яворівського нотаріального округу Смокорівський Андрій Петрович про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії, за касаційною скаргою Державної виконавчої служби України на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 30 жовтня 2014 року, -

у с т а н о в и л а :

У березні 2014 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Станіславська торгова компанія» (далі - Товариство) звернулось з позовом до Відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України (далі - ДВС), треті особи: Реєстраційна служба Яворівського районного управління юстиції Львівської області, приватний нотаріус Яворівського нотаріального округу Смокорівський Андрій Петрович в якому просило визнати протиправною бездіяльність відповідача та зобов'язати останнього вчинити дії щодо звернення до органу державної реєстрації прав із заявою про припинення іпотеки шляхом вилучення з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі - Реєстр) записів про арешт нерухомого майна та заборону його відчуження, запису про державну реєстрацію іпотеки (далі - спірні записи) щодо нежитлового приміщення буд. 24-а, загальною площею 1789,70 кв. м., будівлі прохідної «Б-1», загальною площею 3,2 кв. м., замощення (бетон), загальною площею 15,2 кв. м., замощення (тротуарною плиткою), загальною площею 509 кв. м., що знаходиться за адресою по вул. Зеленій, 24-а, у м. Новояворівськ, Яворівського району Львівської області (далі - нерухоме майно).

В обґрунтування своїх вимог зазначало, що відповідач, всупереч вимог чинного, в період спірних правовідносин, законодавства не вчинив дій щодо вилучення з Реєстру спірних записів, що перешкоджає здійсненню позивачем права власності на вищезазначене нерухоме майно, придбане ним з прилюдних торгів.

Посилаючись на наведені обставини, Товариство просило про задоволення позову.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 14 квітня 2014 року в задоволенні позову відмовлено.

Оскаржуваною постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 30 жовтня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано, прийнято нову постанову про задоволення позову.

У касаційній скарзі відповідач, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального і порушення норм процесуального права, просить ухвалене ним судове рішення скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Заслухавши доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги, в межах статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України, матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення скарги з таких підстав.

Задовольняючи позов апеляційний суд виходив з того, що дії відповідача не узгоджуються з вимогами закону, внаслідок чого відбулось порушення прав позивача.

Проте, до такого висновку суд апеляційної інстанції дійшов без з'ясування дійсних прав та обов'язків сторін, в порушення норм матеріального і процесуального права, з огляду на наступне.

У відповідності зі статтею 159 Кодексу адміністративного судочинства України, судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин справи в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

За змістом цієї норми процесуального права у мотивувальній частині рішення суд зобов'язаний навести дані про встановлені обставини що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У мотивувальній частині кожного рішення має бути наведено також посилання на закон та інші нормативно-правові акти матеріального права (назва, стаття, її частина, абзац, пункт, підпункт закону), у відповідних випадках - на норми Конституції України, на підставі яких визначено права та обов'язки сторін у спірних правовідносинах, а в разі необхідності мають бути посилання на Конвенцію та рішення Європейського суду з прав людини які згідно із Законом України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом права та підлягають застосуванню в даній справі.

Так, згідно з частиною 1 статті 2 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (у редакції, чинній на час винесення спірної постанови, далі Закон № 606-XIV) примусове виконання рішень покладається на державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України.

За приписами частини 4 статті 82 Закону № 606-ХІV рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ, а іншими учасниками виконавчого провадження та особами, які залучаються до проведення виконавчих дій, - до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

Частиною 3 статті 181 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що відповідачем у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби є відповідний орган державної виконавчої служби.

Відповідно до частини 1 статті 3 Закону України від 24 березня 1998 року № 202/98-ВР «Про державну виконавчу службу» (в редакції, чинній у період спірних правовідносин, далі Закон № 202/98-ВР) органами державної виконавчої служби є: Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, до складу якого входить відділ примусового виконання рішень; управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, до складу яких входять відділи примусового виконання рішень; районні, районні у містах, міські (міст обласного значення), міськрайонні відділи державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції.

Наведений перелік органів державної виконавчої служби є вичерпним.

Окрім цього, Указом Президента України від 9 грудня 2010 року № 1085/2010 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» (далі Указ № 1085/2010) утворено Державну виконавчу службу України, з покладенням на цю Службу функції з реалізації державної політики у сфері організації виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) відповідно до законів.

В свою чергу, Указом Президента України від 6 квітня 2011 року № 385/2011 «Про затвердження Положення про Державну виконавчу службу України» (далі Указ № 385/2011) затверджено Положення про Державну виконавчу службу України (далі Положення), у відповідності до пункту 1 якого, Державна виконавча служба України (ДВС України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра юстиції України, входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики у сфері організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) (далі - виконання рішень) відповідно до законів.

За таких обставин, виходячи з аналізу вищевказаних правових норм, органами державної виконавчої служби є органи перераховані у частині 1 статті 3 Закону № 202/98-ВР, а також Державна виконавча служба України, що узгоджується з Указами Президента № 1085/2010, № 385/2011 та Положенням.

Водночас, структурні підрозділи органів державної виконавчої служби, зокрема, відділ примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України, відділи примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі - не визначені Законом № 202/98-ВР як самостійні органи державної виконавчої служби, що виключає можливість їхньої участі як відповідачів в адміністративному процесі.

З огляду на викладене, в разі подання позовних заяв до структурних підрозділів органів державної виконавчої служби судам першої інстанції, згідно з вимогами статті 52 Кодексу адміністративного судочинства України, необхідно здійснювати заміну первинного відповідача на належного - відповідний орган державної виконавчої служби, або ж, якщо позивач не згоден на заміну відповідача іншою особою, залучати цю особу як другого відповідача.

Вирішуючи спір по суті позовних вимог, суди попередніх інстанцій не дотримались вимог вищевказаних процесуальних норм права, а тому судові рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки касаційний суд, згідно частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України, не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, при цьому, повноваженням щодо заміни неналежної сторони наділений виключно суд першої інстанції.

За приписами частини 2 статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Керуючись статтями 223, 227, 231 Кодексу адміністративного судочинства України колегія суддів, -

у х в а л и л а :

Касаційну скаргу Державної виконавчої служби України задовольнити частково.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 14 квітня 2014 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 30 жовтня 2014 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі і оскарженню не підлягає.

Судді: Я.Л. Іваненко

Д.В. Ліпський

М.І. Мойсюк