Ухвала суду № 53935095, 24.11.2015, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 2а-12854/12/2670 Головуючий у 1-й інстанції: Шулежко В.П. Суддя-доповідач: Оксененко О.М.

У Х В А Л А

Іменем України

24 листопада 2015 року м. Київ

Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого - судді Оксененка О.М.,

суддів - Губської Л.В., Федотова І.В.,

при секретарі - Пономаренко О.В.,

за участю представників позивача - Васильєвої О.В., Вєтошкіної Я.В., представника відповідача - Фокіної В.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління ДФС у м. Києві на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 17 вересня 2015 року у справі за адміністративним позовом товариства з обмеженою відповідальністю «МЕЛОН ФЕШН УКРАЇНА» до державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління ДФС у м. Києві про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,

В С Т А Н О В И Л А:

Товариство з обмеженою відповідальністю «МЕЛОН ФЕШН УКРАЇНА» звернулося до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до державної податкової інспекції у Печерському районі м. Києва Державної податкової служби про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень від 11.09.2012 р. № 0008762203, № 0008772203 та № 0008782203.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 17 вересня 2015 року позовні вимоги задоволено в повному обсязі.

Не погоджуючись з прийнятою постановою, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову суду першої інстанції, як таку, що ухвалена з порушенням норм матеріального права та прийняти нову постанову, якою відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Заслухавши доповідь судді, пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи та дослідивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ДПІ у Печерському районі м. Києва ГУ ДФС у м. Києві проведено планову виїзну перевірку ТОВ «МЕЛОН ФЕШН УКРАЇНА» з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 01.01.2011 р. по 31.03.2012 р., валютного та іншого законодавства за період з 01.01.2011 р. по 31.03.2012 р.

За наслідками проведеної перевірки відповідачем акт від 23.08.2012 р. № 645/22-3/3710044, в якому зроблено висновок про порушення позивачем вимог п. 5.1, пп. 5.2.1 п. 5.2 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»; пп. пп. 153.2.1, 153.2.3 п. 153.2 ст. 153, пп. 14.1.228 п. 14.1 ст. 14, п. 138.6, пп. 138.1.1 п. 138.1, пп. 138.8.2 п. 138.8, пп. 138.10.1, пп. 138.10.3 п. 138.10 ст. 138, п. 138.4 ст. 138, пп. 14.1.27 п. 14.1 ст.14 Податкового кодексу України, в результаті чого встановлено заниження податку на прибуток всього в сумі 2 801 328 грн., у тому числі за 2-4 квартали 2011 року в сумі 2 677 123 грн., за 1 квартал 2012 року в сумі 124 205 грн.; завищення від'ємного значення об'єкта оподаткування з податку на прибуток за 1 квартал 2012 року в сумі 32 800 322 грн.; п. 198.3 ст. 198 Податкового кодексу України, в результаті чого встановлено завищення залишку від'ємного значення податку на додану вартість, який після бюджетного відшкодування включається до складу податкового кредиту з податку на додану вартість наступного податкового періоду за березень 2012 року у сумі 669 159 грн.

На підставі встановлених в Акті перевірки порушень, ДПІ у Печерському районі м. Києва ГУ ДФС у м. Києві прийнято податкові повідомлення-рішення від 11.09.2012 № 0008762203, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на прибуток у загальному розмірі 2 832 380 грн., в тому числі 2 801 328 грн. - за основним платежем та 31 052 грн. - за штрафними (фінансовими) санкціями; № 0008772203, згідно з яким позивачу зменшено суму від'ємного значення об'єкта оподаткування податком на прибуток у розмірі 32 800 322 грн.; № 0008782203, яким позивачу зменшено розмір від'ємного значення суми податку на додану вартість у розмірі 669 159 грн.

Не погоджуючись з вказаними рішеннями податкового органу позивач звернувся до суду про їх скасування.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що оскаржувані податкові повідомлення-рішення є безпідставними і підлягають скасуванню як протиправні.

Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, позивач здійснював роздрібну торгівлю імпортованими товарами, а саме, одягом, білизною та аксесуарами.

Так, перевіркою встановлено, що ТОВ «МЕЛОН ФЕШН УКРАЇНА» не включено до собівартості придбаних (виготовлених) та реалізованих товарів (робіт, послуг) витрат понесених ним на оренду приміщень для розташування магазинів, на оплату праці та відрахувань до соціальних фондів, на амортизаційні відрахування (основні засоби, які використовуються в магазинах). Таким чином, на думку відповідача, у зв'язку з невірним формуванням позивачем, собівартості придбаних (виготовлених) товарів ним не отримано дохід від реалізації товарів (робіт, послуг).

Надаючи правову оцінку вказаним обставинам справи, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до п.138.2 ст.138 Податкового кодексу України витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визначаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

Згідно з п. 138.1 ст. 138 Податкового кодексу України, витрати, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, складаються із:

витрат операційної діяльності, які визначаються згідно з пунктами 138.4, 138.6 - 138.9, підпунктами 138.10.2 - 138.10.4 пункту 138.10, пунктом 138.11 цієї статті:

інших витрат, визначених згідно з пунктом 138.5, підпунктами 138.10.5, 138.10.6 пункту 138.10, пунктами 138.11, 138.12 цієї статті, пунктом 140.1 статті 140 і статтею 141 цього Кодексу;

крім витрат, визначених у пунктах 138.3 цієї статті та у статті 139 цього Кодексу.

Відповідно до п. 138.4 ст. 138 Податкового кодексу України витрати, що формують собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг, крім нерозподільних постійних загальновиробничих витрат, які включаються до складу собівартості реалізованої продукції в періоді їх виникнення, визнаються витратами того звітного періоду, в якому визнано доходи від реалізації таких товарів, виконаних робіт, наданих послуг.

Пунктом 138.6 ст. 138 Податкового кодексу України передбачено, що собівартість придбаних та реалізованих товарів формується відповідно до ціни їх придбання з урахуванням ввізного мита і витрат на доставку та доведення до стану, придатного для продажу.

Відповідно до п. 138.8 ст. 138 Податкового кодексу України собівартість виготовлених та реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг складається з витрат, прямо пов'язаних з виробництвом таких товарів, виконанням робіт, наданням послуг, а саме: прямих матеріальних витрат; прямих витрат на оплату праці; амортизації виробничих основних засобів та нематеріальних активів, безпосередньо пов'язаних з виробництвом товарів, виконанням робіт, наданням послуг; вартості придбаних послуг, прямо пов'язаних з виробництвом товарів, виконанням робіт, наданням послуг; інших прямих витрат, у тому числі витрат з придбання електричної енергії (включаючи реактивну).

Як вірно встановлено судом першої інстанції, позивач не виробляє товари, а тільки придбаває та продає їх, а отже, не може керуватися п. 138.8 ст. 138 Податкового кодексу України при веденні свого податкового обліку.

З огляду на викладене, позивачем правомірно сформовано собівартість придбаного товару на підставі п. 138.6 ст.138 Податкового кодексу України.

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що податковим органом неправомірно при визначенні собівартості імпортованих товарів застосовано п. 138.8 ст. 138 Податкового кодексу України, оскільки вказаний пункт регулює саме собівартість виготовлених та реалізованих товарів, при тому, що ТОВ «МЕЛОН ФЕШН УКРАЇНА» не є виробником продукції.

Стосовно тверджень відповідача, що позивачем реалізовано товар за цінами, які є нижчими за фактичну собівартість, колегія суддів зазначає наступне.

Визначення звичайної ціни до 01.01.2013 р. відповідно до прикінцевих положень Податкового кодексу України закладено у пункті 1.20 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28.12.1994 року.

Згідно з пп.1.20.1, 1.20.2 п. 1.20 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», якщо цим пунктом не встановлено інше, звичайною вважається ціна товарів (робіт, послуг), визначена сторонами договору. Якщо не доведене зворотне, вважається, що така звичайна ціна відповідає рівню справедливих ринкових цін.

Справедлива ринкова ціна - це ціна, за якою товари (роботи, послуги) передаються іншому власнику за умови, що продавець бажає передати такі товари (роботи, послуги), а покупець бажає їх отримати за відсутності будь-якого примусу, обидві сторони є взаємно незалежними юридично та фактично, володіють достатньою інформацією про такі товари (роботи, послуги), а також ціни, які склалися на ринку ідентичних (а за їх відсутності - однорідних) товарів (робіт, послуг).

Для визначення звичайної ціни товару (робіт, послуг) використовується інформація про укладені на момент продажу такого товару (роботи, послуги) договори з ідентичними (однорідними) товарами (роботами, послугами) у співставних умовах. Зокрема, враховуються такі умови договорів, як кількість (обсяг) товарів (наприклад, обсяг товарної партії), строки виконання зобов'язань, умови платежів, звичайних для такої операції, а також інші об'єктивні умови, що можуть вплинути на ціну. При цьому умови договорів на ринку ідентичних (у разі їх відсутності - однорідних) товарів (робіт, послуг) визнаються співставними, якщо відмінність між такими умовами суттєво не впливає на ціну, або може бути економічно обґрунтована. При цьому враховуються звичайні при укладанні угод між непов'язаними особами надбавки чи знижки до ціни. Зокрема, але не виключно, враховуються знижки, пов'язані з сезонними та іншими коливаннями споживчого попиту на товари (роботи, послуги), втратою товарами якості або інших властивостей; закінченням (наближенням дати закінчення) строку зберігання (придатності, реалізації); збутом неліквідних або низьколіквідних товарів; маркетинговою політикою, у тому числі при просуванні товарів (робіт, послуг) на ринки; наданням дослідних моделей і зразків товарів з метою ознайомлення з ними споживачів.

Отже, звичайна ціна товарів (робіт, послуг) має бути визначена виходячи з інформації про укладені на момент продажу такого товару договори з ідентичними товарами у співставних умовах.

Обов'язок доведення того, що ціна договору не відповідає рівню звичайної ціни у випадках, визначених Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств», покладається на податковий орган у встановленому порядку. При проведенні перевірки платника податку податковий орган має право надати запит, а платник податку зобов'язаний обґрунтувати рівень договірних цін.

Проте, відповідачем не доведено того, що ціни, за якими позивач продавав товари, були нижчими, ніж звичайні ціни на такі товари.

Вказуючи на продаж імпортованих товарів за цінами нижче їх собівартості, відповідач вдався до визначення матеріальної складової придбаної та реалізованої продукції.

Натомість, як вірно встановлено судом першої інстанції, відповідно до показників, задекларованих позивачем в декларації з податку на прибуток підприємства за 2-4 квартали 2011 року, дохід позивача від операційної діяльності (дохід від реалізації товарів (робіт, послуг) становив 77 715 163 грн., а собівартість придбаних (виготовлених) та реалізованих товарів (робіт, послуг) - 39 962 461 грн. Тобто, у 2-4 кварталах 2011 року позивач продавав товари за ціною, вищою від їхньої собівартості на 37 752 702 грн.

Також, згідно з показниками, задекларованими позивачем в декларації з податку на прибуток підприємства за 1 квартал 2012 року, дохід позивача від операційної діяльності (дохід від реалізації товарів (робіт, послуг) становив 27 919 130 грн., а собівартість придбаних (виготовлених) та реалізованих товарів (робіт, послуг) - 16 775 359 грн. Отже, у 1 кварталі 2012 року позивач продавав товари за ціною, вищою від їхньої собівартості на 11 143 771 грн.

Крім того, відповідач неправомірно збільшив показники рядка «Собівартість придбаних (виготовлених) та реалізованих товарів (робіт, послуг)» декларацій позивача на суму витрат на збут, понесених ним, оскільки ототожнення витрат на збут з собівартістю товарів суперечить нормам Податкового кодексу України.

Так, витрати на збут, перелік яких наведений у пункті 138.10.3 Податкового кодексу України, належать до складу інших витрат (пункт 138.10 Податкового кодексу України), та відповідно до пункту 138.5 Податкового кодексу України такі витрати визнаються витратами того звітного періоду, в якому вони були здійснені згідно з правилами ведення бухгалтерського обліку. Тобто Податковий кодекс України чітко розділяє собівартість придбаних/виготовлених товарів та інші витрати, серед яких є і витрати на збут, як в частині їх визначення за економічною сутністю, так і в частині моменту їх визнання витратами в податковому обліку.

Також, з матеріалів справи вбачається, що частину витрат відповідачем було знято з витрат в деклараціях з податку на прибуток, не визнаючи їх витратами, а визначає їх витратами майбутніх періодів.

Надаючи правову оцінку вказаним обставинам справи, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до п. 138.10 ст. 138 Податкового кодексу України до складу інших витрат включаються:

138.10.2. адміністративні витрати, спрямовані на обслуговування та управління підприємством: а) загальні корпоративні витрати, в тому числі організаційні витрати, витрати на проведення річних та інших зборів органів управління, представницькі витрати; б) витрати на службові відрядження й утримання апарату управління підприємством (у тому числі витрати на оплату праці адміністративного апарату) та іншого загальногосподарського персоналу; в) витрати на утримання основних засобів, інших необоротних матеріальних активів загальногосподарського використання (оперативна оренда (у тому числі оренда легкових автомобілів), придбання пально-мастильних матеріалів, стоянка, паркування легкових автомобілів, страхування майна, амортизація, ремонт, опалення, освітлення, водопостачання, водовідведення, охорона); г) винагороди за консультаційні, інформаційні, аудиторські та інші послуги, що отримує платник податку для забезпечення господарської діяльності; ґ) витрати на оплату послуг зв'язку (пошта, телеграф, телефон, телекс, телефакс, стільниковий зв'язок та інші подібні витрати); д) амортизація нематеріальних активів загальногосподарського використання; е) витрати на врегулювання спорів у судах; є) плата за розрахунково-касове обслуговування та інші послуги банків; ж) інші витрати загальногосподарського призначення.

138.10.3. витрати на збут, які включають витрати, пов'язані з реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг: а) витрати на пакувальні матеріали для затарювання товарів на складах готової продукції; б) витрати на ремонт тари; в) оплата праці та комісійні винагороди продавцям, торговим агентам та працівникам підрозділів, що забезпечують збут; г) витрати на рекламу та дослідження ринку (маркетинг), на передпродажну підготовку товарів; ґ) витрати на відрядження працівників, зайнятих збутом; д) витрати на утримання основних засобів, інших необоротних матеріальних активів, пов'язаних зі збутом товарів, виконанням робіт, наданням послуг (оперативна оренда, страхування, амортизація, ремонт, опалення, освітлення, охорона); е) витрати на транспортування, перевалку і страхування товарів, транспортно-експедиційні та інші послуги, пов'язані з транспортуванням продукції (товарів) відповідно до умов договору (базису) поставки; є) витрати на гарантійний ремонт і гарантійне обслуговування; ж) витрати на транспортування готової продукції (товарів) між складами підрозділів підприємства; з) інші витрати, пов'язані зі збутом товарів, виконанням робіт, наданням послуг.

138.10.4. інші операційні витрати;

138.10.5. фінансові витрати, до яких належать витрати на нарахування процентів (за користування кредитами та позиками, за випущеними облігаціями та фінансовою орендою) та інші витрати підприємства в межах норм, встановлених цим Кодексом, пов'язані із запозиченнями (крім фінансових витрат, які включені до собівартості кваліфікаційних активів відповідно до положень (стандартів) бухгалтерського обліку);

138.10.6. інші витрати звичайної діяльності (крім фінансових витрат), не пов'язані безпосередньо з виробництвом та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач, в зв'язку з здійсненням роздрібної торгівлі товарами, щомісяця ніс витрати на оренду приміщень для облаштування магазинів, на оплату праці та відрахувань до соціальних фондів працівників позивача, нарахування амортизаційних відрахувань на основні засоби позивача. Такі витрати не можуть відноситись ні до собівартості придбаних та реалізованих товарів, ні до витрат майбутніх періодів, адже вони не стосуються таких майбутніх періодів, вони не залежать від обсягів придбаних та у подальшому реалізованих позивачем товарів

Так, пп. 138.10.3 п. 138.10 ст. 138 Податкового кодексу України, передбачено, що до складу інших витрат включаються, зокрема, витрати на збут, які включають витрати, пов'язані з реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг: в) оплата праці та комісійні винагороди продавцям, торговим агентам та працівникам підрозділів, що забезпечують збут; д) витрати на утримання основних засобів, інших необоротних матеріальних активів, пов'язаних зі збутом товарів, виконанням робіт, наданням послуг (оперативна оренда, страхування, амортизація, ремонт, опалення, освітлення, охорона).

Відповідно до п. 138.1 ст. 138 Податкового кодексу України інші витрати є витратами, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування: витрати, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, складаються із: витрат операційної діяльності, які визначаються, зокрема, згідно з підпунктами 138.10.2 -138.10.4 пункту 138.10 цього Кодексу.

Згідно з п. 138.5 ст. 138 Податкового кодексу України інші витрати визнаються витратами того звітного періоду, в якому вони були здійснені, згідно з правилами ведення бухгалтерського обліку.

Таким чином, позивач правомірно відніс витрати на оренду приміщень, на оплату праці та відрахування до соціальних фондів, амортизаційні відрахування до витрат тих звітних періодів, в яких вони були понесені.

Крім того, відповідач, на підтвердження правомірності винесених ним податкових повідомлень-рішень зазначає, що позивачем в порушення п.5.1., п.п. 5.2.1 п. 52 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств, п.п. 14.1.27 п. 14.1. ст.14, п.п. 138.1.1 п. 138.1 ст .138 та п.198.3 ст. 198 138 Податкового кодексу України до складу валових витрат та податкового кредиту віднесено вартість послуг, які не пов'язані з веденням господарської діяльності, а саме послуги за утримання спільних частин приміщення, за сервісні послуги, за експлуатаційні витрати, за операційні послуги, за послуги утримання.

Колегія суддів з цього приводу зазначає наступне.

Відповідно до п.14.1.27 п.14.1 ст. 14 Податкового кодексу України витрати - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних для провадження господарської діяльності платника податку, в результаті яких відбувається зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, внаслідок чого відбувається зменшення власного капіталу (крім змін капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власником).

Згідно п.139.1.9 п.139.1 ст. 139 Податкового кодексу України не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Отже, наведені правові норми дозволяють платнику податку формувати валові витрати у зв'язку з реальним придбанням товарів (робіт, послуг) з метою їх використання в своїй господарській діяльності що, в першу чергу, має підтверджуватись належним чином оформленими первинними документами. Документи, які не мають статус первинних, самі по собі не можуть підтверджувати реальність здійснення господарської операції та, відповідно, валові витрати. При цьому неодмінною характерною рисою господарської діяльності в рамках податкових відносин є її направлення на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах.

Крім того, податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку (п.198.3 ст.198 Податкового кодексу України).

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Згідно п.198.6 ст.198 Податкового кодексу України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

У разі коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим пунктом документами, платник податку несе відповідальність відповідно до цього Кодексу.

Відповідно до п.201.10 ст.201 Податкового кодексу України податкова накладна видається платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, на вимогу покупця та є підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.

Крім того, відповідно до ч.1 ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення.

Колегія суддів зазначає, що із системного аналізу положень цих норм законодавства України вбачається, що право на формування податкового кредиту з податку на додану вартість виникає у платника податків за наступних умов: наявності у сторін спеціальної податкової правосуб'єктності (особа, що видає податкову накладну, повинна бути зареєстрованою як платник податку на додану вартість); фактичного (реального) здійснення оподатковуваних операцій постачальником на користь покупця; наявності причинно-наслідкового зв'язку між операцією з придбання товарів чи послуг та потребою використання в господарській діяльності; документального підтвердження факту здійснення господарської операції сукупністю належним чином складених (оформлених) первинних та інших документів (у т.ч. платіжних), які супроводжують операції певного виду та підтверджують їх фактичне виконання; наявності у покупця належним чином складеної податкової накладної, яка має усі обов'язкові реквізити.

Отже, виникнення права платника податку на податковий кредит є наслідком фактичного проведення господарської операції, яка є об'єктом оподаткування податком на додану вартість, за наявності первинних документів.

Крім того, в інформаційному листі Вищого адміністративного суду України № 742/11/13-11 від 02.06.2011 р. зазначено, що судам належить звертати особливу увагу на дослідження обставин реальності здійснення господарських операцій платника податку, на підставі яких таким платником були сформовані дані податкового обліку. При цьому приймати на підтвердження даних податкового обліку можна лише достовірні первинні документи, які складені в разі фактичного здійснення господарської операції.

З метою встановлення факту здійснення господарської операції, формування витрат для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на прибуток або податкового кредиту з податку на додану вартість судам належить з'ясовувати рух активів у процесі здійснення господарської операції.

При цьому, дослідженню підлягають усі первинні документи, які належить складати залежно від певного виду господарської операції: договори, акти виконаних робіт, документи про перевезення, зберігання товарів тощо.

Як було зазначено вище, позивач здійснював роздрібну торгівлю імпортованими товарами фізичним особам у спеціально відведених для цього місцях (магазини торгівельних центрів).

Так, матеріали справи містять копії договорів оренди нежитлових приміщень та копії актів виконаних робіт та податкових накладних.

Всі зазначені вище документи підписані та скріплені печатками сторін та мають всі реквізити як того вимагає чинне законодавство України.

Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що відповідачем не надано, як того вимагають положення чинного законодавства України, доказів, які б свідчили про те, що документи, виписані на виконання договорів, були сфальсифікованими, як і не надано відомостей про звернення до правоохоронних органів у зв'язку з виявленими порушеннями складання завідомо неправдивих документів звітності.

При цьому, колегія суддів звертає увагу, що судова практика вирішення податкових спорів виходить з презумпції добросовісності платників та інших учасників правовідносин у сфері економіки. У зв'язку з цим презюмується, що дії платника, результатом яких є отримання податкової вигоди, вважаються економічно виправданими, а відомості, що містяться у податковій та бухгалтерській звітності платника, - достовірні. Подання платником до контролюючого органу усіх належним чином оформлених первинних документів, передбачених податковим законодавством, з метою отримання податкової вигоди є підставою для її отримання, якщо податковий орган не доведе неправдивість, недостовірність або суперечливість відомостей, що містяться у таких документах. Доводи ж податкового органу про отримання платником необґрунтованої податкової вигоди мають ґрунтуватись на сукупності доказів, що безспірно підтверджують існування обставин, які виключають право платника, зокрема, на включення сплаченого податку на додану вартість до податкового кредиту. Разом з тим, у справі, що переглядається, податковим органом не доведено існування таких обставин.

Згідно частини 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Разом з тим, у відповідності до ч. 2 ст. 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

З огляду на вищенаведене, колегія суддів зазначає, що відповідачем не було доведено законність та обґрунтованість прийнятого ним рішення, а тому суд першої інстанції дійшов правильних висновків про обґрунтованість позовних вимог.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 198, п. 1 ч. 1 ст. 200 КАС України суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин, апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а постанову суду першої інстанції - без змін.

При цьому, колегія суддів зазначає, що ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 13 листопада 2015 року задоволено клопотання апелянта та в порядку ст. 88 КАС України відстрочено сплату судового збору за подачу апеляційної скарги до ухвалення судового рішення у справі.

Відповідно до ст. 4 Закону України «Про судовий збір» (зі змінами та доповненнями) - за подання до адміністративного суду апеляційної скарги на рішення суду ставка судового збору становить 110 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги.

Колегія суддів звертає увагу, що на час подання відповідачем апеляційної скарги (14.09.15 р.) він в силу положень Закону України «Про судовий збір» не був звільнений від сплати судового збору.

Таким чином, з відповідача підлягає стягненню сума судового збору у розмірі 110% від ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви. За подання цього позову підлягала сплаті сума судового збору в розмірі 4872,00 грн.

Отже, розмір судового збору за подання даної апеляційної скарги становить 5359,20 грн.

Враховуючи те, що рішення у справі ухвалено не на користь апелянта, судовий збір за подачу апеляційної скарги у розмірі 5 359 грн. 20 коп. підлягає стягненню з у Шевченківському районі Головного управління ДФС у місті Києві на користь Державного бюджету України.

Керуючись ст. ст. 160, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 211, 212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління ДФС у м. Києві залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 17 вересня 2015 року - без змін.

Стягнути з державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління ДФС у м. Києві до Державного бюджету України (отримувач коштів: УДКСУ у Печерському р-ні; код отримувача (код за ЄДРПОУ): 38004897; банк отримувача: ГУДКCУ у м. Києві; код банку отримувача: 820019; рахунок отримувача: 31211206781007; код класифікації доходів до бюджету: 22030001) судовий збір за подання апеляційної скарги до Київського апеляційного адміністративного суду у розмірі 5359 (п'ять тисяч триста п'ятдесят дев'ять) гривень 20 коп.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України в порядок і строки, визначені ст. 212 КАС України.

Головуючий суддя:

Судді:

Ухвалу в повному тексті виготовлено 30.11.2015 року.

Головуючий суддя Оксененко О.М.

Судді: Губська Л.В.

Федотов І.В.