Рішення № 53780828, 26.11.2015, Апеляційний суд Дніпропетровської області (м. Дніпро)

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Провадження № 22-ц/774/9571/15 Справа № 175/2015/15-ц Головуючий у 1 й інстанції - Ребров С. О. Доповідач - Каратаєва Л.О.

Категорія 27

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 листопада 2015 року м. Дніпропетровськ

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Дніпропетровської області в складі:

головуючого - Каратаєвої Л.О.

суддів: - Кочкової Н.О., Повєткіна В.В.

за участю секретаря - Добролюбовій І.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпропетровську апеляційну скаргу ОСОБА_4 на заочне рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 21 серпня 2015 року по справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за договором позики,-

в с т а н о в и л а:

Заочним рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 21 серпня 2015 року позовні вимоги ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за договором позики - задоволені частково.

Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 20 800 грн. основного боргу, 3 % річних у розмірі 1 160, 80 грн., індекс інфляції у розмірі 1 755 грн. та судовий збір у сумі 243,60 грн., всього - 23 959,40 грн.

В решті позовних вимог відмовлено.

Не погодившись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_4 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду та ухвалите нове, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, котрим суд виконав всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, прийняте на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Статтею 214 ЦПК України передбачено, що при прийнятті рішення суд вирішує, зокрема, питання чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги та якими доказами це підтверджується, чи є інші фактичні дані, що мають значення для вирішення справи та докази, що їх підтверджують.

Вказані вимоги ЦПК України суд першої інстанції не врахував.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції посилався на те, що позовні вимоги щодо стягнення з відповідача сум інфляції та трьох процентів річних за час прострочення грошового зобов'язання обґрунтовані, однак сума індексу інфляції з неправильним розрахунком.

Відмовляючи у стягненні відсотків за користування позикою, суд першої інстанції зазначив, що п. 5 розд. VIII "Прикінцевих положень" Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" передбачено, що до приведення законодавства у відповідність із цим Законом закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому закону, якщо інше не передбачено цим Законом.

Відповідно до п. 6 ст. 4 Закону надання коштів (грошових) у позику є фінансовою послугою. Фінансова послуга надається з метою отримання прибутку, різновидом якого є проценти (п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону). Фінансові послуги надаються фінансовими установами, а також фізичними особами - суб'єктами підприємницької діяльності, якщо це прямо передбачено законом. В інших випадках надання грошових коштів на умовах позики зі сплатою процентів не допускається.

Колегія суддів з висновками суду першої інстанції в цій частині не погоджується з огляду на наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, 22 травня 2013 року між позивачем та відповідачем був укладений договір позики на суму 20 800 грн., які того ж дня були передані відповідачу.

На підтвердження укладеного договору позики та його умов, відповідачка написала розписку, в якій зобов'язалася повернути суму боргу 01 червня 2013 року.

До теперішнього часу сума боргу не повернута.

Згідно ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до ст.1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Згідно ст.1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до ст.ст.525, 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається.

Згідно з вимогами ч.2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми.

Згідно ст.1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором.

Закон України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" від 12 липня 2001 року, який набрав чинності 23 серпня 2001 року, встановлює загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг, здійснення регулятивних та наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг.

Аналіз цього Закону дає підстави для висновку, що він належить до нормативного акта спеціальної дії та регулює відносини, пов'язані з функціонуванням фінансових ринків та наданням фінансових послуг споживачам.

В Законі зазначено, що його метою є створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України.

У ч. 1, 2 ст.2 Закону, які визначають сферу його дії, вказано, що він регулює відносини, що виникають між учасниками ринків фінансових послуг під час здійснення операцій з наданням фінансових послуг.

Фінансові установи в Україні діють відповідно до цього Закону з урахуванням норм законів України, які встановлюють особливості їх діяльності.

Визначення фінансових установ дано у п. 1 ст. 1 Закону.

У п.7 ст.1 Закону наведено вичерпний перелік суб'єктів, на яких поширюється дія цього Закону. Це - учасники ринків фінансових послуг, до яких відносяться юридичні особи та фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності, які відповідно до закону мають право здійснювати діяльність з надання фінансових послуг на території України та споживачі таких послуг. При цьому Закон розповсюджує свою дію не на усі юридичні особи, а лише на ті, які є професійними учасниками ринку фінансових послуг.

В ч.4 ст.5 Закону вказано, що можливість та порядок надання окремих фінансових послуг юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, визначаються законами та нормативно-правовими актами державних органів, що здійснюють регулювання діяльності фінансових установ та ринків фінансових послуг, виданими в межах їх компетенції.

Визначення фінансової послуги наведено у п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону як операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Перелік видів фінансових послуг міститься у ст. 4 Закону, до яких, зокрема, належать надання коштів у позику та надання поручительства.

З аналізу зазначених правових норм вбачається, що сфера дії Закону за суб'єктним складом учасників є обмеженою і не поширюється на: по-перше, юридичних осіб, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами; по-друге, фізичних осіб, які не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Позивач за своїм правовим статусом не відноситься ні до юридичних осіб, ні до суб'єктів підприємницької діяльності, які відповідно до Закону мають право здійснювати діяльність з надання фінансових послуг на території України, а відтак відсутні підстави застосування положень цього Закону до спірних правовідносин.

У свою чергу поняття "фінансова послуга" не пов'язане лише із фінансовими установами.

Аналіз норм чинного законодавства (зокрема п. п. 6, 7 ст. 4 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", ст. ст. 553, 1046 ЦК України) дає підстави для висновку, що окремі послуги, які відносяться до фінансових послуг (наприклад, надання коштів у позику, поручительства) можуть надаватися не тільки фінансовими установами, які є учасниками ринку з надання фінансових послуг або юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, але і фізичними особами, які не є суб'єктами підприємницької діяльності.

ЯкщоЗакон України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" регулює відносини лише за участю учасників ринків фінансових послуг, то регулювання відносин між фізичними особами, зокрема щодо договорів позики, поруки регулюються нормами ЦК України (ст. ст. 553 - 559, 1046 - 1053).

Договір позики як загальна договірна конструкція є підставою для виникнення правовідносин, учасниками яких є будь-які фізичні або юридичні особи, оскільки ЦК України не містить жодного виключення як щодо суб'єктного складу, так і щодо права на одержання від позичальника процентів від суми позики, розмір яких і порядок їх одержання встановлюється договором (ч. 1 ст. 1048 ЦК України).

Таким чином, слід дійти висновку, що Закон України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" є спеціальним нормативним актом, який регулює відносини спеціальних суб'єктів - учасників ринку фінансових послуг, і не поширюється на всіх інших юридичних і фізичних осіб - суб'єктів договору позики, правовідносини яких регулюються нормами ст. ст. 1046 - 1048 ЦК України.

До зазначеного висновку слід дійти і з урахуванням дії темпоральних правил (принцип дії закону у часі), виходячи з яких у випадку колізії законів (суперечність один одному двох або більше чинних нормативних актів, прийнятих стосовно одного і того ж питання) застосовується акт, виданий пізніше, як у випадку, коли про скасування старих норм прямо зазначено у новому законі, так і у випадку, коли таких застережень у новому законі немає.

Відтак, ураховуючи, що позивач не відноситься до суб'єктів, на яких поширюється дія Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (не є учасником ринку фінансових послуг), суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про застосування до спірних правовідносин Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" та відмовив у стягненні відсотків за користування позикою.

Тому, колегія суддів вважає рішення суду першої інстанції, в цій частині, таким, що ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права, а відтак воно в цій частині підлягає скасуванню із задоволенням позовних вимог та стягненням відсотків за користування позикою, в межах позовних вимог - в сумі 2969,20 грн. - в межах позовних вимог.

Також, суд першої інстанції частково задовольнив позовні вимоги в частині стягнення з відповідача суми інфляції та стягнув 1755 грн., зазначивши, що сума 10524,8 грн., на якій наполягав позивач, є невірно розрахованою. Проте, своїх розрахунків не навів. В чому полягає невірний розрахунок (чи то арифметична помилка, чи то невірний індекс інфляції, інш.) не зазначив, та свого розрахунку не навів.

Колегія суддів вважає, що рішення суду в цій частині підлягає зміні, оскільки суд невірно визначив суму інфляції, яка повинна становити 10524,80 грн., виходячи з розрахунку, що наведений позивачем, який є вірним та відповідає вимогам Порядку проведення підрахунку заборгованості та штрафних санкцій, затверджених листом Верховного суду України від 03.04.97 р. N 62-97р "Рекомендації відносно порядку застосування індексів інфляції при розгляду судових справ".

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог в частині відшкодування моральної та матеріальної шкоди, суд першої інстанції зазначив, що між сторонами виникли договірні відносини та умовами укладеного між ними договору не передбачено відшкодування такої шкоди.

Колегія суддів погоджується з такими висновками, оскільки стягнення моральної шкоди дійсно не передбачено, а щодо матеріальної шкоди, то позивачем не зазначено в чому вона полягає, якими нормами матеріального права обґрунтована.

Таким чином, апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення зміні та частковому скасуванню згідно п.3, 4 ч.1 ст.309 ЦПК, через невідповідність висновків суду обставинам справи та через неправильне застосування норм матеріального права.

В зв'язку із частковим задоволення апеляційної скарги на користь позивача з відповідачки підлягає стягненню судовий збір в розмірі 566 грн.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 303, 307, 309, 316 ЦПК України, колегія суддів, -

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Заочне рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 21 серпня 2015 року в частині стягнення з ОСОБА_5 суми індексу інфляції в розмірі 1755 грн. змінити, збільшивши цю суму до 10524,8 грн.

Рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення відсотків за користування позикою скасувати та стягнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 відсотки за користування позикою в розмірі 2969,20 грн.

Стягнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 судовий збір в розмірі 566 грн.

В решті рішення залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, протягом двадцяти днів може бути оскаржене до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Судді: