Постанова № 53642942, 20.10.2015, Донецький окружний адміністративний суд

Україна

Донецький окружний адміністративний суд

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 жовтня 2015 р. Справа № 805/2952/15-а

приміщення суду за адресою: 84122, м.Слов'янськ, вул. Добровольського, 1

Суддя Донецького окружного адміністративного суду Кірієнко В.О., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України, третя особа Головне управління Державної міграційної служби у Донецькій області про скасування рішення №278-14 від 05.06.2014року, зобовязання переглянути рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту,-

В С Т А Н О В И В:

23 липня 2015 року до суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України, третя особа Головне управління Державної міграційної служби у Донецькій області про скасування рішення №278-14 від 05.06.2014року, зобовязання переглянути рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що рішення №278-14 від 05.06.2014 року вважає необґрунтованим та незаконним, оскільки воно прийняте без врахування та без дослідження всіх обставин, які мають значення та стосуються його справи. Зокрема, при прийнятті оскаржуваного рішення не було враховано те, що його батько ОСОБА_4 ОСОБА_5 був полковником армії Республіки ОСОБА_6 дОСОБА_1 та служив на стороні ОСОБА_7, нині відстороненого та заарештованого президента Республіки. В Республіці триває громадська війна, підґрунтям якої є не тільки політичні, але й міжплемінні та релігійні протиріччя. Позивач, як близький родич військового службовця звергнутого режиму має обґрунтовані побоювання за своє життя, оскільки ситуація та події в країні походження дають йому підстави вважати що він стане жертвою переслідувань та зазнає фізичної розправи через належність до певної соціальної групи (родинні звязки), належність до етнічної групи бете, віросповідання якої християнство. При цьому, позивач зазначає, що у влади знаходиться етнічна група дьюла, віросповідання якої іслам, через що йде притиснення груп ербіє та бете. Позивач вказує, що він не має змоги повернутися в країну походження, оскільки в нього є цілком обґрунтовані побоювання, що діюча влада не забезпечить йому безпеку життя та захист, якого він потребує у звязку із расовою належністю, політичними поглядами, належністю до певної соціальної групи та віросповіданням. Також позивач зазначає, що виходячи з наведених ним фактів та обєктивних загальновідомих даних, що містяться в засобах масової інформації щодо ситуації в країні його походження не відповідає дійсності висновок відповідача про відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (далі - Закон № 3671). Стверджує, що його ситуація повністю відповідає критеріям та підставам, наведеним у Конвенції про статус біженців 1951 року, а тому рішення відповідача про відмову у наданні йому такого статусу є необґрунтованим та незаконним. Крім того, позивач вказує на те, що через небезпечну ситуацію в ОСОБА_6 дОСОБА_1, політичну нестабільність, наявність міжетнічних суперечок, які супроводжувалися воєнними сутичками, його батьки за для забезпечення його життя та здоровя направляли його на навчання до інших країн. При цьому, останні роки на платній основі він навчався в України. Саме з метою навчання на територію України в останнє він вїхав по студентській візі в лютому 2011 року. Наприкінці 2011року політична ситуація в країні походження значно погіршилась, у звязку з важким матеріальним станом позивач не зміг продовжити навчання. В ОСОБА_6 дОСОБА_1 повертатися він боїться, оскільки має підстави вважати, що стане жертвою насильства. Отже, через загрозу життю він не бажає повертатися в ОСОБА_6 дОСОБА_1 та просить захисту в Україні. Таким чином, просив скасувати рішення Державної міграційної служби України від 05.06.2014 року №278-13 та зобовязати Державну міграційну службу України переглянути рішення про відмову у визнанні ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідач не погоджується з позовними вимогами позивача, в матеріалах справи наявні заперечення проти адміністративного позову, в яких відповідач вказує, що в даний час в ОСОБА_6 дОСОБА_1 відсутній військовий конфлікт, який загрожує життю прихильників ОСОБА_7, які проживають у м. Абіджан. Стосовно посилань позивача на переслідування через віросповідання відповідач зазначає, що Християне у ОСОБА_6 дОСОБА_1 складають 35-40 відсотків населення, Конституція та інші закони країни захищають свободу віросповідання, правозастосовна практика також забезпечує відсутність зловживань або дискримінації за ознакою релігійної приналежності, переконань або практики. Той факт, що Християне вільно проводять свої збори в Абіджані спростовує твердження позивача про загрозу переслідування через те, що він сповідує християнство. Щодо побоювань позивача через переслідування в ОСОБА_6 дОСОБА_1 у звязку з його етнічною належністю відповідач зазначає, що факти таких переслідувань підтверджуються на заході країни, де позивач ніколи не проживав. Також, відповідач вказує на те, що у звязку з тим, що позивач залишив територію країни 02.12.2010 року, тобто до початку після виборчої кризи, відносно нього немає підстав вважати, що він брав участь у злочинах, які були скоєні у період виборчої кризи та йому загрожує увязнення. Твердження про загрозу переслідування тільки через те, що його можуть вважати прихильником FPI, не підтверджується обєктивною інформацією про ситуацію в ОСОБА_6 дОСОБА_1. FPI не заборонена в країні. Відомості про переслідування родини, повідомлені позивачем при його зверненні, достовірно не встановлені. Таким чином, беручи до уваги надані позивачем свідчення, а також матеріали по країні походження, співбесід по уточненню викладених позивачем фактів, відповідач вважає, що побоювання громадянина ОСОБА_6 дОСОБА_1, ОСОБА_4 ОСОБА_2 ОСОБА_3, стати жертвою переслідування не є обґрунтованими, а тому обставини, викладені ним в заяві про надання статусу біженця, не відповідають умовам, що передбачені п. 1 ч. 1 ст. 13 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Посилаючись на викладене, просив в задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

Позивач не заперечував проти здійснення розгляду справи в порядку письмового провадження.

Представник відповідача, належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи, в судове засідання не зявився.

Таким чином, керуючись ч.6 ст.128 КАС України, суд вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження.

Розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та заперечення, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, встановлено наступне.

16.01.2014 року ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 звернувся до Завідувача сектору по роботі з біженцями і соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Донецькій області із заявою про надання йому статусу біженця на підставі задоволення скарги на рішення щодо відмови визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням Державної міграційної служби України №4-14 від 31.01.2014 року зобовязано Головне управління ДМС у Донецькій області повторно розглянути заяву громадянина ОСОБА_6 дОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_8 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з врахуванням обставин, що стали підставою для скасування судом вищевказаного рішення ДМС України.

Наказом ГУ ДМС України в Донецькій області від 13.02.2014 року №19 зобовязано повторно розглянути заяву громадянина ОСОБА_6 дОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_8 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з урахуванням обставин, що стали підставою для скасування вищевказаного рішення ДМС України, прийняти на оформлення документи громадянина ОСОБА_6 дОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_8 для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Висновком ГУ ДМС України в Донецькій області від 12.05.2014 року про відмову у визнанні біженцем та особою, яка потребує додаткового захисту, встановлено, що ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 не навів реальних фактів, які б свідчили про обґрунтованість його побоювань. Також, в даному висновку зазначено, що обєктивна інформація про ситуацію ОСОБА_6 дОСОБА_1 також не підтверджує обґрунтованість побоювань заявника повертатись до дому.

Рішенням Державної міграційної служби про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 05.06.2014 року №278-14 відповідно до ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» підтримано висновок Головного управління ДМС у Донецькій області та відмовлено у визнанні ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону відсутні.

24.06.2014 року позивач отримав повідомлення про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №3/3-1148.

Стосовно пропуску позивачем встановленого строку звернення до суду з даним позовом суд зазначає наступне.

Згідно ч.1 ст. 99 КАС України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

У відповідності до ч. 1 ст. 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п'яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом.

З матеріалів справи вбачається, що повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №3/3-1148 від 24.06.2014 року отримано особисто позивачем 25.06.2014 року (а.с. 130).

В той же час позивач звернувся до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до ГУ ДМС в Донецькій області про скасування рішення від 22.05.2014 року №250-12 та зобовязання прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Ухвалою суду від 04.07.2014 року за даним позовом відкрито провадження у справі №805/7790/14.

Проте, у звязку з припиненням роботи Донецького окружного адміністративного суду зазначена адміністративна справа не була розглянута.

У звязку з відновленням роботи Донецького окружного адміністративного суду позивач повторно звернувся до суду із зазначеним позовом.

Вирішуючи питання щодо можливості визнання поважними причин пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду, суд виходить з того, що сам по собі інститут строку на звернення до адміністративного має на меті полегшення надання учасниками адміністративного процесу доказів, підвищує їх достовірність, а також забезпечує правову визначеність учасників спірних правовідносин. Іншими словами, обмеження строку реалізації права на судовий захист покликане передусім дисциплінувати учасників адміністративних правовідносин.

Згідно з частинами 1 та 2 статті 8 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

На переконання суду, наслідки пропуску строку позовної давності в адміністративному процесі, підлягають застосуванню виключно у разі наявності сумніву можливості встановлення об'єктивної істини в розглядуваній справі внаслідок значного спливу часу.

З урахуванням викладеного, суд вважає, що строк звернення до суду із зазначеним адміністративним позовом позивачем пропущено з поважних причин.

Предметом доказування в даній справі є правомірність винесеного відповідачем спірного рішення від 05.06.2014 року №278-14 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі КАС України) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Правовідносини, що виникли між сторонами, регулюються нормами Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), конвенцією про статус біженців 1951 року.

Відповідно до положень п.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Частиною 5 ст.5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської

належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявою про визнання біженцем або

особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Так, відмовляючи у наданні позивачу статусу біженця чи особи, що потребує додаткового захисту, відповідач послався на те, що відносно позивача встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту відсутні.

Пунктом 13 ч. 1 ст. 1 зазначеного Закону встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань

Зокрема, у висновку ГУ ДМС України в Донецькій області щодо визнання або відмови у визнані біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зазначено про відсутність у позивача цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, у звязку з діяльністю його батька ОСОБА_4 ОСОБА_5, підполковника розвідки, голови Комісії з розшуку та повернення майна при Кабінеті Міністрів Республіки ОСОБА_6 дОСОБА_1.

Проте з таким висновком суд не може погодитись виходячи з наступного.

По-перше, суд звертає увагу на те, що побоювання стати жертвою переслідувань складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи побоювання. Побоювання - є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом якої особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Термін побоювання означає, що особа не обов'язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а відтак побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, тощо).

Побоювання бути переслідуваним може бути цілком обґрунтованим незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування - державні органи, чи ні. Підпункт 2 п.1 ст.1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що дії повинні бути державними або здійсненими державною владою. Так, п.65 Керівництва УВКБ ООН пояснює, що часто на практиці переслідування є результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити.

Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в іноземній державі, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Але таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати в теперішній час.

У цілому, обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідування є лише припущенням, яке має об'єктивні підстави, але перевірити його без ризику для життя чи особистої свободи людини майже неможливо. Тому на підставі принципу гуманізму, який закладено перш за все в основу Конвенції про статус біженців 1951 року, цей вислів слід тлумачити широко, тобто на користь того, хто звернувся за наданням статусу біженця.

Що стосується підтверджуючих доказів, то їх наявність підсилює вірогідність зроблених заявником тверджень, але не може бути обов'язковим елементом його доказової бази. Так, приймаючи до уваги особливе положення осіб, які шукають статусу біженця, їм немає потреби надавати усі необхідні докази. Треба визнати, що досить часто особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно перешкоджати в прийнятті заяви чи прийнятті позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

Відповідно до постанови Вищого адміністративного суду України №1 від 25.06.2009 р. (із змінами та доповненнями) Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватись від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 р. №649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Колегія суддів звертає увагу на те що, у самому висновку ГУ ДМС України в Донецькій області стосовно визнання або відмови у визнанні позивача біженцем, який став підставою для прийняття оскаржуваного рішення ДМС України, наведено твердження, що обставини справи заявника містять суперечливі факти та потребують більш детального визначення для зясування чи існують побоювання, які можна віднести до громадянина ОСОБА_6 дОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3, як особи, що бажає уникнути ситуації, чреватою небезпекою переслідування та вбивства. Зазначене дає підстави суду зробити висновок про поверхневий та неповний розгляд заяви позивача, без зясування усіх обставин, що мають значення для прийняття правильного та обґрунтованого рішення та безпідставність й необґрунтованість тверджень відповідача щодо відсутності у позивача обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідування в країні походження.

Більш того, з матеріалів справи вбачається, що відповідачем при прийнятті оскаржуваного рішення не були враховані наявні у справі ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 відомості щодо розправ, вбивств та насилля, здійснюваного в ОСОБА_6 дОСОБА_1 солдатами Forces Nouvelles по відношенню до людей, повязаних з політичною партією ОСОБА_7. При цьому, належність батька позивача до найближчого оточення усунутого президента ОСОБА_7 підтверджена належними доказами та у відповідача сумнівів щодо цього не виникало. Відомості про зазначені обставини місяться у відповіді відділу інформації по країнах походження і наведені судом раніше. Проте територіальним управлінням відповідача у висновку, який став підставою для прийняття оскаржуваного рішення, за основу була взята інформація щодо ситуації в країні походження позивача, яка не має суттєвого значення для прийняття зваженого і правильного рішення (інформація про часткове відкриття магазинів, підприємств бізнесу тощо).

Також судом встановлено, що відмовляючи позивачу у надані статусу біженця з мотивів відсутності обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, ані відповідач, ані управління ДМС не врахувало відомості, викладені у докладі Генерального секретаря про операції ООН в ОСОБА_6 дОСОБА_1 від 24.06.2011року та резолюції Ради Безпеки, прийнятої на 6591-му засіданні від 27.07.2011року. Зокрема, у докладі Генерального секретаря про операції ООН в ОСОБА_6 дОСОБА_1 від 24.06.2011 року зазначено, що лояльні до ОСОБА_7 особи, найманці та військовослужбовці із складу сил оборони та безпеки продовжували бойові дії в районі Йопугон. Здійснювалися серйозні порушення прав людини та були знайдені місця масових захоронень. Із району поступали повідомлення про сутички між підрозділами FRCI та лояльними ОСОБА_7 ополченцями та найманцями, а також про випадки насильства по відношенню до цивільного населення в західній та південно-західній частинах. В ході бойових сутичок мали місце серйозні порушення норм міжнародного гуманітарного права та стандартів в області прав людини, вчинялись вбивства та викрадення цивільних осіб, насильницькі зникнення, акти вимагання, насильства на сексуальному ґрунті, грабежі. В Дуєкує та прилеглих селищах були вбиті декілька сотень людей. Державне радіо та телевізійне агентство ОСОБА_6 дОСОБА_1 продовжувало транслювати породжуючі ненависть програми та підбурювати до насильства. В резолюції Ради безпеки від 27.07.2011року констатовані факти злодіянь, серйозних порушень прав людини, внесудові страти, свавільні арешти, викрадення людей, акти помсти, сексуальне та тендерне насильство, що мали місце в ОСОБА_6 дОСОБА_1 протягом 2011року.

При цьому суд зазначає, що наведені відомості, які свідчать про обґрунтованість побоювання позивача за своє життя, у тому числі й в звязку з належністю його родини до прихильників усунутого президента, були у розпорядженні відповідача на час прийняття попереднього рішення про відмову у визнанні ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, від 22.05.2012 року №250-12, яке оскаржувалось позивачем до суду.

Водночас, колегія суддів зазначає, що постановою Донецького окружного адміністративного суду у справі №2а/0570/9500/2012 позовні вимоги ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 до Державної міграційної Служби України про скасування рішення №250-12 від 22.05.2012року та зобовязання повторно розглянути питання щодо визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, були задоволені у повному обсязі. Вказане рішення відповідача скасовано та зобовязано відповідача повторно розглянути заяву громадянина ОСОБА_6 дОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням висновків суду.

Проте, при зверненні позивача з аналогічною заявою щодо визнання його біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту відповідачем повторно не враховані вищезазначені обставини, та, відповідно, протиправно відмовлено у її задоволенні.

Згідно з частинами першою, другою статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Враховуючи викладене, рішення відповідача стосовно відмови позивачу в наданні статусу біженця є необґрунтованими та таким, що прийнято без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення. а тому спірне рішення відповідача порушує права позивача та підлягає скасуванню.

Згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України органи державної влади й органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України.

Відповідно до ч.1 ст.72 КАС України обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

У відповідності до ст.ст. 71, 86 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

Розглянувши подані документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 підлягають задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 94 КАСУ якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є субєктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань субєкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа.

Керуючись, ст.ст. 2, 8-11, 17, 69-71, 86, 94, 158-163, 185-186, 254 КАС України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України, третя особа Головне управління Державної міграційної служби у Донецькій області про скасування рішення №278-14 від 05.06.2014року, зобовязання переглянути рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту задовольнити у повному обсязі.

Скасувати рішення Державної міграційної Служби України №278-14 від 05.06.2014 року про відмову у визнанні ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3, громадянина ОСОБА_6 дОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобовязати Державну міграційну Служби України переглянути рішення про відмову ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Стягнути з Державної міграційної служби України на користь ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 73 (сімдесят три) грн. 08 коп.

Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Донецького апеляційного адміністративного суду через Донецький окружний адміністративний суд шляхом подачі в 10-денний строк з дня проголошення постанови апеляційної скарги. У разі застосування судом частини третьої ст. 160 КАС України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні, апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги. У випадку подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.

Головуючий суддя Кірієнко В.О.

Судді Олішевська В.В.

ОСОБА_9