Рішення № 53583902, 10.11.2015, Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська

Справа № 201/7110/15-ц

провадження 2/201/2195/2015

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 листопада 2015 року Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська

у складі: головуючого - судді Ходаківського М.П.,

при секретарі - Поддєлковій К.В.,

за участю позивача - ОСОБА_1,

відповідача - ОСОБА_2,

представника відповідача - ОСОБА_3,

представника третьої особи - ОСОБА_4Г,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпропетровську цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк», третя особа: Орган опіки та піклування Жовтневої районної у м. Дніпропетровську ради про визнання недійсними договору іпотеки квартири, договору про задоволення вимог іпотекодержателя, кредитного договору, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська з позовом до ОСОБА_2 та ПАТ КБ «Приватбанк», третя особа: Орган опіки та піклування Жовтневої районної у м. Дніпропетровську ради про визнання недійсними договору іпотеки квартири, договору про задоволення вимог іпотеко держателя, кредитного договору та просить визнати недійсними правочини - договір №DNG0GА00002221 від 03.07.2007 іпотеки квартири, договір про задоволення вимог іпотекодержателя від 03.07.2007, договір кредиту від 21.06.2007 №DNG0GА00002221, що були укладені між відповідачами у справі.

В обґрунтування своїх позовних вимог позивач посилався на те, що його батько - військовий пенсіонер ОСОБА_5, разом із їх сім'єю перебував на квартирному обліку, через що він, його мати (відповідачка 1), його сестра ОСОБА_6 (1983 р.н.) та її син ОСОБА_7 (2001 р.н.) були зареєстрованими у гуртожитку в/ч А 0101 (корпус ППО) за адресою: вул. Барвінковська,2. Їх проживання там виявилося неможливим за відсутності будь-яких побутових зручностей та аварійного стану гуртожитку, через що вони фактично проживали в квартирі № 120 в житловому будинку № 99 за адресою: м. Дніпропетровськ, пр. Гагаріна, яка належала бабусі позивача ОСОБА_8, після смерті якої у 2000 році квартира за заповітом перейшла у власність матері позивача - ОСОБА_2 (Відповідачка 1). Водночас бабусею було обумовлено, що за позивачем має бути збережено право на 1/3 частку квартири, і він будь-коли зможе проживати в ній після досягнення повноліття. 21.06.2007 між відповідачем-1 та банком (відповідач-2) було укладено кредитний договір №DNG0GА00002221, за яким нею було отримано суму 60 000,00 дол. США, а 03.07.2007 - договір №DNG0GА00002221 іпотеки квартири, за яким перша надала в іпотеку банку зазначену квартиру у забезпечення виконання своїх зобов'язань за кредитним договором, а також договір про задоволення вимог іпотекодержателя. За доводами позову, відповідач-1 розповіла позивачу, що банк активно вимагає від неї звільнення указаної квартири та добровільного виселення всіх з квартири через те, що вона заборгувала банку значну суму за кредитним договором. На момент укладення 21.06.2007 та 03.07.2007 відповідачами спірних договорів позивач проживав у вказаній квартирі. Зі слів відповідача 1, під час укладення нею цих договорів вона повідомляла співробітника банка, що в квартирі, яка є предметом іпотеки, фактично проживає її сім'я, в тому числі неповнолітні діти - син (тобто позивач) і онук. Але цей факт не став перешкодою для передачі квартири в іпотеку. Органи опіки і піклування при укладанні цих договорів залучені не були. З видачею позивачу паспорта 27.08.2007 реєстрація була проставлена вже за місцем його фактичного проживання. Позивач також посилається на те, що нічого не знав про укладення матір'ю вказаних договорів, оскільки вона йому про це нічого не повідомляла. Отриманими нею в кредит у борг коштами він також не користувався, лише згодом дізнався, що всі їх вона вклала в інвестиційну компанію, керівники якої згодом були звинувачені в шахрайських діях. Всі дії та рішення матері позивача - відповідача 1 по укладенню правочинів, за якими він тепер має втратити право користування своїм житлом були вчинені явно всупереч його правам та законним інтересам та без отримання попередньої згоди органів опіки та піклування. У свою чергу відповідач 2, будучи повідомленим про наявність у позивача права користування вказаним житлом, не дотримався вищенаведених приписів законів, та уклав з відповідачем 1 оспорювані договори, які мають бути визнані недійсними з моменту укладення.

Позивач в судовому засіданні позовні вимоги підтримав згідно до викладеного у позовній заяві, просив позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Відповідач ОСОБА_2 у судовому засіданні проти задоволення позовних вимог не заперечувала, просила позов задовольнити, з підстав та доводів аналогічних заявленим позивачем.

Представник відповідача-2 проти задоволення позовних вимог в судовому засіданні заперечувала, посилаючись на те, що спірні договори укладені між відповідачами є двосторонніми правочинами, позивач не є стороною жодного з оспорюваних договорів і не має права визнавати дані договори недійсними. При укладенні кредитного договору усі вимоги, які встановлені частиною першою-третьою, п'ятою статті 203 ЦК України сторонами було додержано. Згода органів опіки та піклування необхідна лише у випадку, якщо дитина є власником (співвласником), або має право користування жилим приміщенням, що відчужується, позивач же не довів ані свого права власності на зазначену квартиру, ані свого права на користування нею.

Крім того, представник відповідача-2 просила застосувати строк позовної давності, посилаючись на те, що про порушення свого права позивач дізнався 21.06.2007 та 03.07.2007, у звязку з чим строк позовної давності щодо оспорювання кредитного договору сплинув 21.06.2010, а щодо договору про задоволення вимог іпотекодержателя та договору іпотеки квартири 03.07.2007 відповідно (а.с.33-34).

Представник третьої особи в питанні прийняття рішення по суті справи покладався на розсуд суду.

Дослідивши також інші надані у справі докази з увагою на їх належність, допустимість та взаємний зв'язок між ними, судом встановлено такі обставини.

ОСОБА_2 19.07.2001 за заповітом отримала у власність квартиру № 120 в житловому будинку № 99 за адресою: м. Дніпропетровськ, пр. Гагаріна, яка належала ОСОБА_8 (а.с.49-50). Згідно технічного паспорту на цю квартиру, її власником станом на 26.06.2007 була відповідач-1 (а.с.51). 21.06.2007 між відповідачем-1 та відповідачем-2 було укладено кредитний договір №DNG0GА00002221, за яким нею було отримано суму 60 000,00 дол. США (а.с.4-6). 03.07.2007 між відповідачем-1 та відповідачем-2 було укладено договір №DNG0GА00002221 іпотеки квартири, за яким перша надала в іпотеку банку квартиру № 120 в житловому будинку № 99 за адресою: м. Дніпропетровськ, пр. Гагаріна у забезпечення виконання своїх зобов'язань за кредитним договором, а також договір про задоволення вимог іпотекодержателя (а.с.7-9). Згідно до довідок №112 від 13.06.2007 та б/н від 20.06.2007, виданих ОЖБК №15 «Наука», в квартирі № 120 в житловому будинку № 99 за адресою: м. Дніпропетровськ, пр. Гагаріна, на ці дати зареєстрованих осіб не було (а.с.76). Позивач є сином відповідача-1, що підтверджується свідоцтвом про його народження (а.с.78).

Правовідносини, що виникли між сторонами, законодавчо врегульовані наступним чином.

Відповідно до ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Статтею 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Відповідно до п. 14 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30.03.2012 (надалі Постанова) при вирішенні спорів про визнання кредитного договору недійсним суди мають враховувати вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема ЦК (статті 215, 1048 - 1052, 1054 - 1055), статті 18-19 Закону України "Про захист прав споживачів".

Згідно з п. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною першою-третьою, п'ятою статті 203 ЦК України, а саме:

- зміст правочину не може суперечити вказаному кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;

- особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;

- волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

- правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з ч.3 ст. 548 ЦК України недійсність правочину щодо забезпечення виконання зобов'язання не спричиняє недійсність основного зобов'язання.

У даному випадку, при укладенні спірного кредитного договору усі зазначені вимоги законодавства сторонами було додержано. До того ж, договори укладені між відповідачами є двосторонніми правочинами. З цього слідує, що позивач не є стороною жодного з оспорюваних договорів.

Отже, виходячи з вищенаведених норм законодавства, ураховуючи, що позивач не є стороною оспорюваного кредитного договору, не навів жодних правових обґрунтувань з посиланнями на приписи чинного законодавства, які його права та інтереси порушуються укладеним між ОСОБА_2 та ПАТ «КБ «Приватбанк» кредитного договору від 21.06.2007, позовні вимоги в частині визнання недійсним цього договору задоволенню не підлягають

Щодо вимог про визнання договору іпотеки квартири та договору про задоволення вимог іпотекодержателя недійсними, то суд вважає за необхідне зазначити що відповідно до ст.1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Згідно ч. 4 ст. 3 Закону України «Про іпотеку» іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобовязання.

За рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобовязання (ч.1 ст.7 Закону України «Про іпотеку»).

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про охорону дитинства» держава охороняє і захищає права та інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустимо зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей. Для здійснення правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, потрібна попередня згода органу опіки та піклування.

Відповідно до ч.ч. 2, 3 ст. 177 СК України батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти такі правочини щодо її майнових прав: укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; видавати письмові зобов'язання від імені дитини; відмовлятися від майнових прав дитини.

Батьки мають право дати згоду на вчинення неповнолітньою дитиною правочинів, передбачених частиною другою цієї статті, лише з дозволу органу опіки та піклування.

Таким чином, для вчинення правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування.

Відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про свободу і пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» встановлено, що реєстрація - це внесення відомостей до паспортного документа про місце проживання або місце перебування із зазначенням адреси житла особи та внесення цих даних до реєстраційного обліку відповідного органу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань реєстрації.

Згідно з Примірним регламентом з оформлення документів та контролю з питань реєстрації і зняття з реєстрації місця проживання (перебування) фізичних осіб в Україні, затвердженим наказом МВС України від 03.02.2006 № 96, на підставі поданих для реєстрації місця проживання документів уповноваженою особою органу реєстрації заповнюється 2 примірники талона реєстрації місця проживання та вносяться відповідні відомості із зазначенням адреси житла особи до паспортного документа шляхом проставлення штампа відповідного зразка. У разі реєстрації неповнолітніх дітей до 15 років разом з батьками (одним з батьків) відомості про їх реєстрацію вносяться до талона реєстрації одного з батьків.

Так, статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» встановлено, що для здійснення будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності, на яке або право користування яким мають діти, потрібна попередня згода органів опіки та піклування. Тобто законом встановлено випадки, коли надання попередньої згоди органом опіки і піклування є обовязковим ще до вчинення правочинів з відчуження нерухомого майна. До цих випадків віднесено: наявність права власності дітей на це майно; наявність права користування.

Пунктом 44 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних №5 від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають з кредитних правовідносин» судам роз'яснено, що згідно зі статтею 32 ЦК України, ст. 177 СК України та ст. 17 Закону України від 26.04.2001 N 2402-III «Про охорону дитинства» батьки не мають права без дозволу органу опіки і піклування укладати договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов'язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання. У зв'язку із наведеним суди повинні виходити із того, чи мала дитина право власності на предмет іпотеки чи право користування предметом іпотеки на момент укладення договору іпотеки. Будь-які дії, вчинені без згоди іпотекодержателя після укладення договору іпотеки (наприклад, реєстрація неповнолітньої дитини в житловому будинку, народження дитини після укладення договору іпотеки) не є підставою для визнання такого договору недійсним із підстави невиконання вимог закону про отримання згоди органу опіки та піклування.

Отже, згода органів опіки та піклування необхідна лише у випадку, якщо дитина є власником (співвласником), або має право користування жилим приміщенням, що відчужується.

Позивач посилається на передання йому бабусею ОСОБА_8 Дмитрієвною права на 1/3 частки квартири за адресою АДРЕСА_1. Але такі посилання є безпідставними, згідно із свідоцтвом про право на спадщину за заповітом та технічного паспорту на квартиру за адресою АДРЕСА_1, єдиним власником даної нерухомості є ОСОБА_2.

Звертаючись до суду із позовом, позивач посилається на те, що станом на момент укладення спірних договорів він був неповнолітнім і мав право користування квартирою, яка передана в іпотеку, а тому відсутність дозволу органу опіки і піклування на укладення правочинів щодо вказаного нерухомого майна дає підстави для визнання недійсним договору іпотеки на підставі ст.ст. 203, 215 ЦК України.

Посилання позивача на те, що місцем його проживання (користування квартирою) як неповнолітнього на момент укладення спірних договорів було місце проживання його матері відповідача-1, не можуть бути взяті до уваги, оскільки місце проживання фізичної особи залежить від місця проживання її батьків у випадку, якщо така особа не досягла чотирнадцяти років (ч.ч. 3, 4 ст. 29 ЦК України).

З матеріалів справи вбачається, що станом на момент укладення договору іпотеки квартири 03.07.2007 позивачу виповнилося шістнадцять років.

Згідно з ч. 2 ст. 29 ЦК України фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Тобто, відповідно до вказаних положень законодавства, на які зокрема посилався позивач як на підставу своїх вимог, його спільне проживання у квартирі, що є місцем проживання його матері відповідача-1, а відповідно і право користування неповнолітнім спірним майном у цьому випадку, не презюмується.

Окрім того, з матеріалів справи вбачається, що на момент укладення спірних договорів, право користування квартирою, яка передана в іпотеку, було зареєстровано за відповідачем-1 як власником цієї квартири, інших осіб, які б були зареєстровані в цій квартирі згідно вищезгаданих довідок №112 від 13.06.2007, виданої ОЖБК №15 «Наука», та б/н від 20.06.2007, не було. Більш того, у своїй позовній заяві, позивач сам зазначає, що на той момент він був зареєстрований за іншою адресою - у гуртожитку в/ч А 0101 (корпус ППО) за адресою: вул. Барвінковська,2. Відомості, що містяться у довідці №41 від 15.07.2015, виданої ОЖБК №15 «Наука» про те, що зі слів сусідів відповідач-1 постійно проживає в зазначеній квартирі разом з позивачем та іншими особами з 2001 року (а.с.61), не можна вважати допустимим доказом, оскільки станом на момент укладення спірних договорів, право користування позивачем квартирою, яка передана в іпотеку у встановленому порядку підтверджено не було, з його паспортних даних вбачається, що зареєстрований позивач за даною адресою лише з 23.12.2008, тобто вже після укладення договору іпотеки квартири 03.07.2007.

Таким чином, зазначене свідчить про те, що під час укладення договору іпотеки права власника або інших осіб порушені не були і немає підстав для визнання договору іпотеки та договору про задоволення вимог іпотекодержателя недійсними.

При цьому, суд також враховує правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 16.09.2015 у цивільній справі №6-392цс15, згідно до якої попереднє отримання згоди органу опіки та піклування при укладенні договору відносно нерухомого майна є обовязковим лише у разі, якщо діти мають право власності на це майно або право на його використання.

Наявність же таких прав у позивача щодо зазначеної квартири на момент укладення спірних договорів наданими доказами з урахуванням вимог ст.ст.10, 60 ЦПК України позивачем не доведено.

Що стосується заяви представника відповідача-2 про застосування строків позовної давності, то така заява задоволенню не підлягає, оскільки позивач не був стороною оспорюваних договорів, на момент їх укладення був неповнолітньою особою, відтак, твердження про його обізнаність щодо факту укладення цих договорів, починаючи з дати їх укладення є припущенням, яке в силу вимог ч.4 ст.60 ЦПК України не можна допускати як засіб доказування.

Обговорюючи питання розподілу судових витрат на підставі ст. 88 ЦПК України, у звязку із відмовою в задоволенні позову, судові витрати по сплаті судового збору, понесені позивачем, не відшкодовуються.

Керуючись ч. 3 ст. 209, ч. 1 ст. 218 ЦПК України, суд -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк», третя особа: Орган опіки та піклування Жовтневої районної у м. Дніпропетровську ради про визнання недійсними договору іпотеки квартири, договору про задоволення вимог іпотекодержателя. кредитного договору відмовити.

Рішення може бути оскаржено до апеляційного суду Дніпропетровської області через Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська протягом 10 днів з дня проголошення рішення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подану апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Суддя М.П.Ходаківський