Постанова № 53496843, 10.11.2015, Львівський апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 листопада 2015 року Справа № 876/5074/14

Львівський апеляційний адміністративний суд в складі:

головуючого судді - Качмара В.Я.,

суддів - Гінди О.М., Ніколіна В.В.,

за участі секретаря - Ратушної М.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Львові апеляційні скарги Головного управління юстиції у Волинській області та ОСОБА_1 на постанову Волинського окружного адміністративного суду від 24 квітня 2014 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління юстиції у Волинській області про стягнення середнього заробітку за час затримки виплати розрахункових сум при звільненні, грошової допомоги та моральної шкоди,

В С Т А Н О В И В :

У березні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління юстиції у Волинській області (далі - ГУЮ) у якому, з врахуванням заяв про збільшення позовних вимог (а.с.69, 77) просив: стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки виплати розрахункових сум при звільненні в сумі 31228,03грн по день фактичного розрахунку; стягнути грошову допомогу в розмірі 10 посадових окладів відповідно до ст.37 Закону України «Про державну службу» (далі - Закон №3723-ХІІ) в сумі 23580грн та моральну шкоду в розмірі 5000грн.

Позивач обґрунтовував свої позовні вимоги тим, що відповідач у встановлені трудовим законодавством строки не виплатив належних йому при звільненні коштів, а також одноразової грошової допомоги за наявний стаж державної служби, а відтак у відповідності до ч.1 ст.117 КЗпП України йому повинні виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Постановою Волинського окружного адміністративного суду від 24 квітня 2014 року у справі №803/515/14 заявлений позов задоволено частково. Стягнуто з ГУЮ на користь позивача середній заробіток за час затримки виплати розрахункових сум при звільненні в сумі 3196,57грн за період затримки виплати з 18.12.2013 по день фактичного розрахунку 31.12.2013. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Не погодившись із ухваленим рішенням в частині задоволених позовних вимог, його оскаржило ГУЮ, яке покликаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову суду першої інстанції в цій частині та прийняти нову постанову, якою відмовити у задоволенні позову в повному обсязі. У поданій апеляційній скарзі покликається на те, що жодної вини ГУЮ у затримці виплат належних позивачу немає, оскільки вказане не залежало від дій установи, що також виключає відповідальність згідно ч.1 ст.117 КЗпП України та безпідставно не взято до уваги судом першої інстанції.

ОСОБА_1 також подав апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог. Просить у зв'язку із порушенням судом першої інстанції в цій частині норм матеріального та процесуального права скасувати рішення суду та прийняти нове про задоволенні позову в повному обсязі. Апеляційну скаргу обґрунтовує обставинами наведеними в позовній заяві, а також додатково вказує, що судом протиправно не взято до уваги рішення Верховного Суду України та помилково трактуються норми законодавства.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача та представника відповідача, перевіривши матеріали справи, апеляційні скарги, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що апеляційну скаргу ГУЮ належить залишити без задоволення, а апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачем дійсно затримано розрахунок із позивачем до 31.12.2013, а відтак в силу вимог ч.1 ст.117 КЗпП України такому належить виплатити середній заробіток за весь час затримки.

Проте, такі висновки суду першої інстанції не повністю відповідають фактичним обставинам справи та є лише частково вірними з таких міркувань.

Як встановлено судом апеляційної інстанції та підтверджено матеріалами справи, ОСОБА_1 з 05.02.2008 працював у відповідача, зокрема з 01.06.2010 на посаді заступника начальника ГУЮ (а.с.11-12, 38).

13.12.2013 позивач звернувся до Міністра юстиції України (через відділ кадрів ГУЮ) із заявою про звільнення його з посади з 18.12.2013 у зв'язку із виходом на пенсію за вислугу років за власним бажанням (а.с.41) та долучив відповідну копію пенсійного посвідчення (а.с.10).

На підставі вказаної заяви, подання ГУЮ та погодження Волинської обласної державної адміністрації, наказом Міністерства юстиції України (далі - МУЮ) від 18.12.2013 №1866/к «Про звільнення ОСОБА_1» (а.с.40), позивача було звільнено з посади у зв'язку із виходом на пенсію.

Наказом ГУЮ від 18.12.2013 №1236/3 «Про звільнення ОСОБА_1» було оголошено наказ МУЮ про звільнення та доручено начальнику відділу фінансового забезпечення, бухгалтерського обліку та звітності виплатити ОСОБА_1 компенсацію за 09 календарних днів щорічної відпустки за період з 05.02.2013 по 18.12.2013 та провести у день звільнення повний розрахунок всіх належних йому сум при звільнення (а.с.42).

Проте, незважаючи на це, ГУЮ було проведено повний розрахунок із позивачем лише 31.12.2013, зокрема 23.12.2013 виплачено розрахункові кошти за грудень 2013 року, 26.12.2013 премію за відпрацьований час та 31.12.2013 кошти за відрядження (а.с.17, 49-54, 65).

20.12.2013 ОСОБА_1 звернувся до відповідача із заявою, в якій просив виплатити йому розрахункові кошти та середній заробіток за весь час затримки розрахунку, а також просив у відповідності до ст.37 Закону №3723-ХІІ виплатити йому грошову допомогу в розмірі 10 місячних посадових окладів (а.с.7).

Вказані вимоги позивача були залишені ГУЮ без задоволення, що зумовило його звернення до адміністративного суду із цим позовом.

Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення грошової допомоги в розмірі 10 місячних посадових окладів у відповідності до ст.37 Закону №3723-ХІІ суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Так, із матеріалів справи вбачається, що 18.12.2013 позивача було звільнено із займаної посади за власним бажанням у зв'язку із виходом на пенсію за вислугу років відповідно до Закону України «Про прокуратуру» (а.с.10, 66), однак не виплачено грошової допомоги у розмірі 10 місячних посадових окладів передбаченої ч.13 ст.37 Закону №3723-ХІІ.

Відповідно до ч.2 ст.37 Закону №3723-ХІІ (в редакції, чинній на час звільнення) на одержання пенсії державних службовців мають право чоловіки, які досягли віку 62 роки, та жінки, які досягли пенсійного віку, встановленого ст.26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон №1058-IV), за наявності страхового стажу, необхідного для призначення пенсії за віком у мінімальному розмірі, передбаченого абзацом 1 ч.1 ст.28 Закону №1058-IV, у тому числі стажу державної служби не менш як 10 років, та які на час досягнення зазначеного віку працювали на посадах державних службовців, а також особи, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців, незалежно від місця роботи на час досягнення зазначеного віку.

Положеннями ч.13 ст.37 Закону №3723-ХІІ передбачено, що державним службовцям у разі виходу на пенсію при наявності стажу державної служби не менше 10 років виплачується грошова допомога в розмірі 10 місячних посадових окладів.

Разом з цим, згідно висновку викладеному в рішенні Конституційного Суду України від 26 листопада 2013 року №11-рп/2013 у справі за конституційним зверненням ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положення ч.13 ст.37 Закону №3723-ХІІ в системному зв'язку з положеннями п.2 ч.1, ч.2 ст.40 КЗпП України, ст.21 Закону України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні» необхідно розуміти так, що у разі дострокового виходу на пенсію державного службовця з посади в органах державної влади відповідно до чинного законодавства державний службовець за наявності стажу державної служби не менше 10 років і страхового стажу, необхідного для призначення пенсії за віком у мінімальному розмірі, передбаченого абз.1 ч.1 ст.28 Закону №1058-IV, має право на отримання грошової допомоги в розмірі 10 місячних посадових окладів, яке не пов'язане з досягненням пенсійного віку, визначеного в ч.1 ст.37 Закону №3723-ХІІ.

З огляду на наведене, суд апеляційної інстанції вважає, що виплата грошової допомоги за ст.37 Закону №3723-ХІІ пов'язана з двома умовами: 1) вихід на пенсію з посади державного службовця; 2) стаж державної служби не менше 10 років.

Інших додаткових умов для отримання цієї грошової допомоги законом не встановлено.

Тобто, грошова допомога, передбачена вказаним законодавчим положенням, має разовий характер. Право на її одержання пов'язане з певним стажем роботи особи на посаді державного службовця та припиненням цієї роботи у зв'язку з виходом на пенсію. Тому, вихід на пенсію за вислугу років не може нівелювати право державного службовця на отримання зазначеної грошової допомоги за умови наявності стажу державної служби не менше 10 років.

Отже, у разі дострокового виходу на пенсію державного службовця з посади в органах державної влади відповідно до чинного законодавства державний службовець за наявності стажу державної служби не менше 10 років і страхового стажу, необхідного для призначення пенсії за віком у мінімальному розмірі, передбаченого абзацом 1 ч.1 ст.28 Закону №1058-IV, має право на отримання грошової допомоги в розмірі 10 місячних посадових окладів, яке не пов'язане з досягненням пенсійного віку, визначеного ч.1 ст.37 Закону №3723-XII.

Більше того, вказана позиція апеляційного суду узгоджується з рішенням Верховного Суду України, зокрема, з постановою від 26 травня 2015 року в справі №21-456а15 та від 14 жовтня 2014 року в справі №21-281а14.

Відповідно до ч.1 ст.244-2 КАС України висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 237 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Із наведеного вбачається, що позивач вийшов на пенсію будучи державним службовцем та при стажі державної служби більше 10 років, що в силу вимог ч.13 ст.37 Закону №3723-ХІІ є підставою для виплати йому грошової допомоги в розмірі 10 місячних посадових окладів, а відтак судом першої інстанції безпідставно відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в цій частині.

Проте, одночасно, апеляційний суд, зазначає про неможливість задоволення позовних вимог позивача щодо вказаної грошової допомоги шляхом її стягнення та в конкретному розмірі, оскільки визначення розміру такої належить до дискреційних функцій відповідача, а вимоги про стягнення в силу положень статей 21, 105, 162 КАС України в адімінстративному судочинстві не передбачені.

Щодо позовних вимог про стягнення з ГУЮ середнього заробітку за час затримки виплати розрахункових сум при звільненні, то суд апеляційної інстанції виходить із наступного.

Відповідно до ст.43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, й право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно із ч.1 ст.38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні.

За змістом ч.1 ст.47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Статтею 116 КЗпП України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Відповідно до ч.1 ст.117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При цьому, передбачений ч.1 ст.117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, визначені ст.116 зазначеного Кодексу й визначальними, в такому випадку, є такі обставини, як невиплата належних працівникові при звільненні сум та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Вказана позиція, зокрема викладена Верховним Судом України, зокрема у постанові від 27 березня 2013 року у справі №6-15цс13.

Судом першої інстанції встановлено та сторонами не заперечується, що належні ОСОБА_1 при звільнені кошти було зараховано на його картковий рахунок після 18.12.2013 частинами, зокрема 23.12.2013 виплачено розрахункові кошти за грудень 2013 року в сумі 3518,91грн, 26.12.2013 премію за відпрацьований час (грудень) в сумі 556,05грн та 31.12.2013 кошти за відрядження в сумі 30грн (червень) (а.с.17, 49-54, 65).

Єдиною підставою, яка виключає відповідальність роботодавця від сплати працівникові середнього заробітку за час затримки виплати розрахункових сум при звільненні, є відсутність його вини у затримці виплати.

Однак, як вбачається із матеріалів справи, належні позивачу виплати при звільненні не були нараховані відповідачем та не були передані органу казначейської служби для зарахування коштів на картковий банківський рахунок у день його звільнення - 18.12.2013. Зокрема, розрахункові кошти за грудень 2013 року в сумі 3518,91грн нараховані та передані в органи казначейської служби лише 20.12.2013, що стверджується самим відповідачем (а.с.33).

ГУЮ ж не наведено суду існування поважних причин, які не залежали від нього, і перешкоджали проведенню нарахувань відповідно до законодавства та в установлений трудовим законодавством строк.

Аналогічно і з коштами на відрядження в сумі 30грн згідно авансового звіту від 26.06.2013 №190 (а.с.52-53). Так, в реєстрі бюджетних зобов'язань розпорядників (одержувачів) бюджетних коштів від 08.07.2013 №8 було зазначено строк дії договору по 31.12.2013, що зумовило виплату коштів позивачу лише в кінці цього строку.

Жодних дій для вчинення вказаної виплати раніше ГУЮ не вчинялось (доказів протилежного не надано).

Щодо виплати премії за відпрацьований час (грудень) в сумі 556,05грн, то така виплачена лише 26.12.2013.

Проте, слід погодитись із судом першої інстанції, що існування поетапного порядку нарахування та виплати премій працівникам згідно внутрішнього наказу управління, не може бути перешкодою у виплаті всіх належних працівнику розрахункових сум у день його звільнення, обов'язок здійснити яку встановлено КЗпП України.

Більше того, наказ ГУЮ від 22.12.2011 «Про преміювання працівників Головного управління юстиції у Волинській області та підпорядкованих йому установ» на який покликається відповідач, як на поважну причину затримки виплат ОСОБА_1 при звільненні, регламентує преміювання лише працюючих працівників, а тому не підлягає застосуванню до правовідносин, пов'язаних з проведенням виплат для звільнених працівників.

Крім цього, відповідно до загальних положень трудового законодавства роботодавець не може встановлювати інші строки виплат, аніж ті, що встановлені КЗпП України, тим паче за допомогою рішень, які прийняті ним самим, а отже не можуть служити виправданням його діям.

Доречними є висновки суду першої інстанції також щодо безпідставності покликань ГУЮ на невиконання позивачем передачі документів та матеріальних цінностей, нездачі обхідного листа та декларації про доходи, оскільки законодавець не ставить обов'язок проведення виплати розрахункових сум при звільненні в залежність від дій працівника, пов'язаних із його звільненням з роботи, в тому числі і у випадку невиконання вимог роботодавця в установленому законом порядку.

Відтак, в порушення вимог статей 47, 116 КЗпП України відповідач лише з власної вини та без поважних причин затримав виплату розрахунку при звільненні позивача на 13 днів, з 18.12.2013 по 31.12.2013.

Тому, апеляційний суд, враховуючи середньоденну заробітну плату позивача наведену у довідці від 14.01.2014 №10-16/129 (а.с.9), яка як було встановлено в судовому засіданні складена згідно «Порядку обчислення середньої заробітної плати», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100, погоджується із висновком суду першої інстанції щодо необхідності стягнення в користь ОСОБА_1 3196,57грн середнього заробітку за час затримки виплати розрахункових сум (за 13 днів).

Стосовно вимог ОСОБА_1 про стягнення з ГУЮ середнього заробітку за час затримки виплати грошової допомоги в розмірі 10 місячних посадових окладів, суд апеляційної інстанції вважає такі безпідставними з таких міркувань.

Так, як було встановлено в ході судового розгляду даної справи, позивач звернувся до ГУЮ із заявою про виплату вказаної грошової допомоги лише 20.12.2013, тобто після свого звільнення (а.с.41), а тому така не входить до коштів, які належали (були/могли бути нараховані) ОСОБА_1 на момент звільнення (18.12.2013).

Покликання позивача на заяву від 13.12.2013, апеляційним судом не беруться до уваги, оскільки із витребуваної судом особової справи ОСОБА_1 слідує, що така ним не подавалась відповідачу. Вказане також було визнано ним і під час судового розгляду 10.11.2015.

Додатково, необхідно також вказати, що згідно п.3.6 «Інструкції із статистики заробітної плати», затвердженої наказом Держкомстату України від 13.01.2004 №5, до інших виплат, що не належать до фонду оплати праці відноситься одноразова допомога працівникам, які виходять на пенсію згідно з діючим законодавством та колективними договорами (включаючи грошову допомогу державним службовцям та науковим (науково-педагогічним) працівникам.

Доводи позивача, що виплата грошової допомоги за ст.37 Закону №3723-ХІІ повинна була бути проведена автоматично є неспроможними, адже несуть під собою жодного правового підґрунтя, а також суперечать природі вказаної виплати.

Також, враховуючи положення ч.2 ст.162 КАС України, суд може зобов'язати ГУЮ нарахувати та виплатити належну позивачу грошову допомогу за ст.37 Закону №3723-ХІІ, проте не вправі стягувати таку у визначеному розмірі, а відтак позов в частині стягнення вказаної допомоги підлягає задоволенню частково.

Щодо вимоги ОСОБА_1 про стягнення моральної шкоди у розмірі 5000грн, то апеляційний суд не знаходить підстав для її задоволення, оскільки не встановлено та в матеріалах справи немає жодних підтверджень того, що незаконними діями ГУЮ йому була спричинена моральна шкода, не обґрунтовано її розмір і не надано доказів, які б підтвердили факт переживання ним моральних страждань, їх тривалість та інтенсивність, завдання будь-якої шкоди його авторитету та репутації.

З огляду на викладене, оскільки постанова суду першої інстанції прийнята з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, то апеляційну скаргу ГУЮ належить залишити без задоволення, апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково, а оскаржувану постанову скасувати в частині відмови у задоволенні позову щодо стягнення грошової допомоги та прийняти нову постанову в цій частині про задоволення позову частково.

Керуючись ст.ст.195, 196, 198, 202, 205, 207, 254 КАС України, суд,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу Головного управління юстиції у Волинській області залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Волинського окружного адміністративного суду від 24 квітня 2014 року в частині відмови у задоволенні позову про стягнення грошової допомоги скасувати та прийняти нову постанову, якою позов в цій частині задовольнити частково.

Зобов'язати Головне управління юстиції у Волинській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову допомогу в розмірі 10 місячних посадових окладів відповідно до ч.13 ст.37 Закону України «Про державну службу».

В решті постанову Волинського окружного адміністративного суду від 24 квітня 2014 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до адміністративного суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів після набрання нею законної сили.

Головуючий суддя В.Я. Качмар

Суддя О.М. Гінда

Суддя В.В. Ніколін

Повний текст виготовлений 16 листопада 2015 року.