Постанова № 53495529, 05.11.2015, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

05 листопада 2015 року № 826/22042/15

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Келеберди В.І., суддів Данилишин В.М. Качура І.А. розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України, третя особа без самостійних вимог на предмет спору: Професійна спілка атестованих працівників органів внутрішніх справ України провизнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі О Б С Т А В И Н И С П Р А В И:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Міністерства внутрішніх справ України, третя особа без самостійних вимог на предмет спору: Професійна спілка атестованих працівників органів внутрішніх справ України про визнання протиправним та скасування наказу від 11.08.2015 №1610 о/с, поновлення на посаді, стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу з індексацією, стягнення коштів за невикористану додаткову відпустку за 2015 рік, матеріальну допомогу на оздоровлення, матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2014-2015 роки, стягнення моральної шкоди в сумі 40 000 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач вказує незаконність оскаржуваного наказу з підстав недотримання відповідачем процедури звільнення, а саме: відповідачем не було запропоновано позивачу іншої посади для подальшого проходження служби не зважаючи на те, що позивач має статус учасника бойових дій. Крім того, позивач вказує, що йому не було видано трудову книжку та не проведено повного розрахунку на день звільнення.

Відповідач заперечував проти позовних вимог з підстав викладених у письмових запереченнях, які долучено до матеріалів справи, з яких вбачається, що оскаржуваний наказ видано в межах повноважень та у спосіб передбачений чинним законодавством з дотриманням процедури звільнення.

Третя особа без самостійних вимог на предмет спору явку уповноваженого представника в судове засідання не забезпечила, хоча була належним чином повідомлена про час, дату та місце судового вирішення справи.

В судовому засіданні з урахуванням ч. 6 ст. 128 Кодексу адміністративного судочинства ухвалено про розгляд справи в порядку письмового провадження.

Розглянувши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

На час виникнення спірних правовідносин ОСОБА_1 проходив службу на посаді головного оперуповноваженого-інспектора відділу аналізу та правового забезпечення управління аналізу та контролю ГУБОЗ МВС України.

Наказом від 11.08.2015 №1610 о/с ОСОБА_1 звільнено в запас (із поставленням на військовий облік) за п. 64 «г» (через скорочення штатів) Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ.

Позивач вважає оскаржуваний наказ незаконним, а звільнення протиправним у зв'язку з чим звернувся до суду за захистом прав та охоронюваних законом інтересів.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Так, відповідно до частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Зазначені критерії є вимогами для суб'єкта владних повноважень, який приймає відповідне рішення, вчиняє дії чи допускається бездіяльності.

Щодо доводів позивача про порушення відповідачем при прийнятті оскарженого наказу норм кодексу законів про працю України суд зазначає наступне.

Листом Вищого адміністративного суду України від 26.05.2010 року № 753/11/13-10 "Про розв'язання спорів, що виникають з відносин публічної служби" зазначено, що під час вирішення спорів зазначеної категорії пріоритетними є норми спеціальних законів, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо нормами спеціальних законів не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі.

Спірні відносини врегульовано Законом України від 20 грудня 1990 року № 565-XII «Про міліцію»; Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29.07.1991 № 114, Законом України від 22 лютого 2006 року № 3460-IV «Про Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ», якими визначено порядок прийняття, проходження та звільнення осіб рядового та начальницького складу органів внутрішніх справ України, отже посилання позивача на норми Кодексу законів про працю України є необґрунтованим.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про міліцію» міліція в Україні - державний озброєний орган виконавчої влади, який захищає життя, здоров'я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань.

Відповідно до статті 18 Закону України "Про міліцію" порядок та умови проходження служби в міліції регламентуються Положенням про проходження служби особовим складом органів внутрішніх справ, затверджуваним Кабінетом Міністрів України. Порядок проходження служби особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, їх права і обов'язки визначено Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29.07.1991 № 114 (далі - Положення).

Відповідно до п. 8 Положення дострокове звільнення зі служби осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу, які не досягли граничного віку перебування на службі в органах внутрішніх справ, провадиться, зокрема: у зв'язку із скороченням штатів - у разі відсутності можливості використання на службі.

Згідно п. «в-г» п. 40 Положення при здійсненні організаційно-штатних заходів особи начальницького складу можуть зараховуватися в розпорядження органу внутрішніх справ на строк не більше 15 діб.

У виняткових випадках, пов'язаних з особливими обставинами, перебування в розпорядженні органу внутрішніх справ понад 15 діб, але не більше двох місяців, допускається з дозволу Міністра внутрішніх справ. До цього строку не зараховуються періоди перебування в установлених цим Положенням відпустках (крім відпусток по вагітності, родах і догляду за дитиною), на лікуванні (обстеженні) у лікувальних закладах;

Переміщення по службі осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу має здійснюватися, як правило, без зарахування їх у розпорядження відповідного органу внутрішніх справ; призначення на посади осіб, які перебувають у розпорядженні відповідного органу, провадиться в найкоротший строк, але не пізніше двох місяців із дня звільнення їх з посади.

Відповідно до п. 62. Положення звільнення осіб рядового і начальницького складу зі служби провадиться:

а) у запас Збройних Сил (з постановкою на військовий облік), якщо звільнені особи не досягли граничного віку, встановленого Законом України "Про військовий обов'язок і військову службу" для перебування в запасі осіб, які мають військові звання і за станом здоров'я придатні до військової служби;

б) у відставку, якщо звільнені особи досягли граничного віку, встановленого Законом України "Про військовий обов'язок і військову службу" для перебування в запасі осіб, які мають відповідні військові звання або визнані військово-лікарськими комісіями непридатними за станом здоров'я до військової служби (із зняттям з військового обліку).

Згідно п «г» п. 64 Положення особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік): через скорочення штатів - при відсутності можливості подальшого використання на службі.

Отже, звільнення зі служби у запас через скорочення штатів можливо при відсутності подальшого використання на службі. З матеріалів справи вбачається, що Наказом Міністра внутрішніх справ від 14.04.2015 №431 з метою реалізації положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформування органів внутрішніх справ» наказано у структурі апарату МВС: ліквідувати Головне управління по боротьбі з організованою злочинністю, Управління транспортної міліції, Відділ ветеринарної міліції; утворити у складі кримінальної міліції Департамент кримінальної розвідки, реорганізувати Управління кримінальної міліції у справах дітей шляхом приєднання його до Департаменту громадської безпеки МВС . Внести зміни до Структури Міністерства внутрішніх справ України, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 06.09.2013 №861. Заступнику Міністра Чоботарю С.І. вжити заходів щодо ліквідації встановленим порядком управлінь МВС на залізницях, Спеціального центру, підпорядкованого Головному управлінню по боротьбі з організованою злочинністю при МВС та Тимчасової дирекції цього центру.

Судом встановлено, що позивача попереджено про наступне вивільнення 20.04.2015.

Судом встановлено, що позивачу не було запропоновано жодної посади, при цьому відповідач зазначає, у зв'язку з чисельним скороченням була відсутня можливість вирішити питання щодо подальшого проходження позивачем служби.

З матеріалів справи вбачається, що позивач має статус учасника бойових дій (посвідчення серії ЮА №025179 видане 13.02.2015). Відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» учасникам бойових дій (статті 5, 6) надаються такі пільги: переважне право на залишення на роботі при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці та на працевлаштування у разі ліквідації підприємства, установи, організації.

Отже, позивач має переважне право на залишення на роботі при скороченні штату.

Відповідно до ст. 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Оскільки відповідачем не надано суду доказів на підтвердження того, що особи які були прийняті (переведені) мали переважне право на залишення на роботі (з урахуванням наявності у позивача пільг визначених п. 13 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту») отже суд дійшов висновку, що відповідачемм в порушення згадуваних норм Положення не виконано обов'язку щодо вирішення питання про подальше використання позивача на службі в органах МВС України.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що при прийнятті оскарженого наказу відповідачем порушено вказані вище норми Положення та п. 13 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», оскільки відповідачем не доведено доцільність звільнення позивача через скорочення, не запропоновано посад для подальшого проходження служби, не враховано наявність у позивача переважного права залишення на службі в органах МВС України, отже оскаржуваний наказ є протиправним та підлягає скасуванню.Відповідно до п. 24 Положення у разі незаконного звільнення або переведення на іншу посаду особи рядового, начальницького складу органів внутрішніх справ підлягають поновленню на попередній посаді з виплатою грошового забезпечення за час вимушеного прогулу або різниці в грошовому забезпеченні за час виконання службових обов'язків, але не більш як за один рік.

Якщо заява про поновлення на службі розглядається більше одного року не з вини особи рядового, начальницького складу, така особа має право на отримання грошового забезпечення за весь час вимушеного прогулу.

Протиправність наказу від 11.08.2015 №1610 о/с про звільнення ОСОБА_1 за п. 64 «г» (через скорочення штатів) Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, прямо вказує на наявність підстав для задоволення позову в частині поновлення позивача на посаді та виплату грошового забезпечення за час вимушеного прогулу.

В той же час, під час розгляду даної справи судом встановлено, що посаду головного оперуповноваженого-інспектора відділу аналізу та правового забезпечення управління аналізу та контролю ГУБОЗ МВС України скорочено проте з метою гарантування дотримання і захисту прав, свобод, інтересів позивача зважаючи на наведене в сукупності, суд приходить до висновку про необхідність поновлення ОСОБА_1 на рівнозначній посаді в Міністерстві внутрішніх справ України.

Відповідно до довідки про доходи наданої відповідачем середній заробіток позивача (із розрахунку за повні останні три місяці, а саме травень-липень 2015 року) становить 6 329,25 грн., що, в свою чергу становить 210,97 грн. в день.

Період вимушеного прогулу позивача становить з 11.08.2015 по 06.11.2015, тобто 88 днів, отже належне позивачу грошове забезпечення за період вимушеного прогулу становить 18 565,36 грн.

Враховуючи, що позивач має статус учасника бойових дій та має право на додаткову відпустку у розмірі 14 днів, враховуючи, що позивачу додаткова відпустка в 2015 році не надавалась та кошти за невикористану додаткову відпустку при звільненні не виплачено, отже суд вбачає наявними підстави для задоволення позову в частині стягнення з відповідача на користь позивача коштів за невикористану додаткову відпустку за 2015 рік.

Щодо позовних вимог в частині стягнення з відповідача матеріальної допомоги на оздоровлення, матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2014-2015 роки, суд зазначає наступне.

Згідно особового рахунку позивача за 2014 рік, останнім отримано матеріальну допомогу на оздоровлення в березні 2014 року та матеріальну допомогу на вирішення соціально-побутових проблем в грудні 2014 року.

Згідно особового рахунку позивача за 2015 рік матеріальна допомога на оздоровлення, матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань останнім в 2015 році не отримувалась.

Відповідно до п. 2.16.1. Наказу МВС України від 31.12.2007 № 499 "Про впорядкування структури та умов грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ" (далі - Інструкція) особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ надається матеріальна допомога у межах асигнувань, що виділяються на їх утримання, для вирішення соціально-побутових питань у розмірі, що не перевищує місячного грошового забезпечення на день виплати, та один раз на рік - допомога для оздоровлення в розмірі, що не перевищує місячного грошового забезпечення.

Згідно п. 2.16.2. Інструкції матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань особам рядового і начальницького складу надається протягом року за мотивованим рапортом особи рядового чи начальницького складу у розмірі, що не перевищує місячного грошового забезпечення, яке особа отримувала на день виплати.

Пунктом 2.16.3. Інструкції визначено, що допомога для оздоровлення особам рядового і начальницького складу надається у розмірі, що не перевищує грошового забезпечення, яке особа отримувала на день виплати.

Відповідно до п. 2.16.4. Інструкції фактичні витрати на матеріальну допомогу відповідно до вимог бюджетного законодавства проводяться тільки в межах затвердженого кошторисом фонду грошового забезпечення.

Враховуючи, що в матеріалах справи відсутні докази звернення позивача до відповідача з рапортом про виплату згадуваної допомоги, отже суд не вбачає підстав для задоволення позову у вказаній частині.

Стосовно позовних вимог про відшкодування моральної шкоди у розмірі 40 000 грн., суд також вважає за необхідне звернути увагу на наступне.

Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до частини першої статті 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Частиною 2 цієї статті встановлено, що моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; в інших випадках, встановлених законом.

Статтею 1173 Цивільного кодексу України визначено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Згідно зі статтею 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Пунктом 2 даної статті визначено, що моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

У постанові Пленуму Верховного суду України "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" від 31.03.1995 №4 із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму Верховного суду №5 від 25.05.2001 та від 27.02.2009 під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації. Під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв'язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності.

Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду встановлені ст. 1166 ЦК України, згідно ч. ч. 1, 2, 4 якої майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. Шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у випадках, встановлених цим Кодексом та іншим законом.

Для визначення підстав застосування такої міри відповідальності, як відшкодування шкоди, суду необхідно з'ясувати наявність всіх елементів складу цивільного правопорушення: протиправної поведінки, розміру шкоди, причинного зв'язку між протиправною поведінкою відповідача і шкодою, вину відповідача.

При цьому на позивача покладено обов'язок доведення факту протиправної поведінки, розміру завданої шкоди та прямого причинного зв'язку між порушенням зобов'язання та шкодою.

Стверджуючи про те, що відповідачем завдано моральну, позивачем не обґрунтовано, в чому полягає шкода, не доведено факту завдання немайнових втрат, спричинених моральними та фізичними стражданнями, які спричинили негативні зміни у житті позивача, та майнових втрат. Окрім того, позивачем не обґрунтовано розміру відшкодування шкоди в сумі 40 000 грн.

За правилами частини 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Отже, проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, суд прийшов до висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог.

Керуючись ст. ст. 69-71, 128, 160-165, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Позов задовольнити частково.

2. Визнати протиправним та скасувати наказ від 11.08.2015 №1610 о/с виданий Міністерством внутрішніх справ України.

3. Поновити ОСОБА_1 на рівнозначній посаді в Міністерстві внутрішніх справ України.

4. Стягнути з Міністерства внутрішніх справ України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 11.08.2015 по 06.11.2015 в сумі 18 565,36 грн.

5. Стягнути з Міністерства внутрішніх справ в України на користь ОСОБА_1 кошти за невикористану додаткову відпустку за 2015 рік.

6. Відмовити в задоволенні решти позовних вимог.

7. Постанову суду в частині поновлення ОСОБА_1 на рівнозначній посаді в Міністерстві внутрішніх справ України та стягнення з Міністерства внутрішніх справ України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць в розмірі 6 329,25 грн.

Постанова набирає законної сили відповідно до ст. 254 КАС України. Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст.185-187 КАС України.

Головуючий Суддя В.І. Келеберда

Судді В.М. Данилишин

І.А. Качур