Ухвала суду № 53452785, 27.10.2015, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа: № 826/7142/15 Головуючий у 1-й інстанції: Добрівська Н.А. Суддя-доповідач: Грищенко Т.М.

У Х В А Л А

Іменем України

27 жовтня 2015 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі:

головуючого - судді Грищенко Т.М.,

суддів Мацедонської В.Е., Земляної Г.В.,

при секретарі Киш С.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 червня 2015 р. у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення №231-15 від 25.03.2015 року, зобов'язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України, в якому просив визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №231-15 від 25.03.2015 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_1; зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем відповідно до вимог чинного законодавства.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 червня 2015 року адміністративний позов задоволено частково.

Не погоджуючись з таким судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить апеляційну інстанцію скасувати незаконну, на його думку, постанову суду першої інстанції та постановити нову про відмову у задоволенні позовних вимог.

Апелянт посилається на незаконність, необ'єктивність та необґрунтованість оскаржуваного рішення, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права, що є на його переконання підставою для зміни судового рішення.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 під час звернення до органів міграційної служби був громадянином Палестини, араб за національністю, одружений, за віросповіданням мусульманин.

16 травня 2013 року позивач прибув до України легально літаком на підставі паспорта громадянина Палестини.

19 серпня 2013 ОСОБА_1 подав заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у якій просив притулок в Україні з підстав переслідування з боку уряду ХАМАС, представники якого будуть його катувати чи засудять до смертної кари.

Наказом управління Державної міграційної служби у Волинській області від 09.09.2013 №64 позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Постановою Волинського окружного адміністративного суду від 27 січня 2014 року у справі №876/2158/13-а, яка залишена без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 07 квітня 2014 року, визнано протиправним та скасовано наказ Управління Державної міграційної служби України у Волинській області від 09.09.2013р. №64 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» та зобов'язано Управління Державної міграційної служби України у Волинській області прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В силу положень ст.254 КАС України рішення суду у справі №876/2158/13-а набрало законної сили 07 квітня 2014 року.

У відповідності до частини 1 статті 72 КАС України обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Так, судами було встановлено, що ОСОБА_1, працював у силах безпеки Палестинської адміністрації в м. Рамаллі з вересня 2001 року. Після того як влада над цим регіоном перейшла до політичного руху ХАМАС, його почали розшукувати представники силових органів ХАМАСу за підозрою у співпраці з опозиційною політичною партією ФАТХ, побоюючись ув'язнення і застосування катувань він покинув країну. Однак, наведеним обставинам при прийняті рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноваженим органом оцінку не дано та не вжито заходів щодо перевірки тверджень позивача про можливість зазнати переслідувань чи жорстокого поводження з боку силових органів ХАМАСу, на що звертає увагу і Керівництво УВКБ ООН.

Після передачі особової справи позивача від УДМС у Волинській області до ГУ ДМС в м. Києві працівниками Управління у справах біженців 26.09.2014 і 23.10.2014 за участю перекладача проведено співбесіду з шукачем притулку, за результатами яких працівником ГУ ДМС України в м. Києві підготовлено висновок із рекомендацією прийняти рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

На підставі вказаного висновку рішенням Державної міграційної служби України від 25 березня 2015 року №93 позивачу відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Повідомленням ГУ ДМС України в місті Києві від 06 квітня 2015 року №93 позивача повідомлено про відмову у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, позивач звернувся до суду з позовом.

Суд першої інстанції, частково задовольняючи позовні вимоги, дійшов висновку, що відповідачем всупереч статтям 10 та 27 Закону України від 08.07.2011р. №3671-VІ не були всебічно вивчені та оцінені всі докази наявності умов для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Основними нормативно-правовими актами, які регулюють спірні правовідносини є: Конвенція про статус біженців 1951 року, Протокол щодо статусу біженців 1967 року та Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011р. №3671-VI (далі по тексту - Закон України від 08.07.2011р. № 3671-VI).

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України від 08.07.2011р. № 3671-VI (тут і далі в редакції, чинній на момент винесення спірного рішення) біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Аналізуючи зміст зазначеної норми, суд вважає за необхідне зауважити, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.

Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та названої правової норми, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких, особі може бути наданий статус біженця.

До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Відповідно до пункту 13 частини 1 статті 1 Закону України від 08.07.2011р. № 3671-VI особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Відповідно до статті 6 зазначеного Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Статтею 9 Закону України від 08.07.2011р. № 3671-VI визначено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так, зокрема, розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником. Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 цього Закону.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону (частина 6 статті 9 Закону України від 08.07.2011р. № 3671-VI).

Відповідно до частини 8 статті 9 названого Закону у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.

Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина 11 статті 9 Закону України від 08.07.2011р. № 3671-VI).

Згідно частини 12 названої статті особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.

Положеннями частини 5 статті 10 Закону України від 08.07.2011р. № 3671-VI передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так, зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України від 08.07.2011р. № 3671-VI, відсутні.

Разом з тим, як було зазначено представником відповідача, позивач у своїх письмових заявах та протягом всіх проведених з ним співбесід послідовно та впевнено повідомляв про обставини, які змусили його залишити країну походження, його виклад подій не містить перекручувань і неточностей.

Так, позивач наполягає на тому, що він працював у силах безпеки Палестинської адміністрації в м. Рамаллі з вересня 2001 року. Після того як влада над цим регіоном перейшла до політичного руху ХАМАС, його почали розшукувати представники силових органів ХАМАСу за підозрою у співпраці з опозиційною політичною партією ФАТХ, побоюючись ув'язнення і застосування катувань він покинув країну.

Разом з тим, жодних підтверджень вчиненні відповідачем дій на перевірку тверджень позивача відповідачем надано не було. Не місять такі докази і матеріали особової справи шукача притулку.

Крім того, Львівським апеляційним адміністративним судом у своєму рішенні звернуто увагу на необхідність надання правової оцінки тому, що позивач зареєстрований БАПОР (Близькосхідній агенції ООН по допомозі палестинським біженцям) та є палестинським біженцем з моменту народження, що підтверджується довідкою БАПОР від 01.04.2010 року, та те, що БАПОР поширює свою дію лише на певні території Ближнього Сходу і надає свою допомогу та захист виключно в межах цього району, а тому біженці з Палестини, що знаходяться поза межами даного району, не користуються правом на отримання зазначеної допомоги і можуть розглядатись в якості осіб, що відповідають вимогам щодо визначення статусу біженця за критеріями Конвенції 1951 року. Тобто фактично, ОСОБА_1 підпадає під дію параграфу 2 статті 1D Конвенції.

Так, у грудні 1949 р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила заснувати Близькосхідне Агентство Організації Об'єднаних Націй для допомоги палестинським біженцям і організації робіт (БАПОР). Рішення було прийнято тоді, коли стало ясно, що уряд новоствореної Держави Ізраїль навряд чи дасть згоду на повернення на його територію скільки-небудь істотної кількості біженців.

Безпосередньо до роботи на місцях БАПОР приступило 1 травня 1950. Агентство взяло на себе функції UNRPR і в своїй роботі використовувало документацію про реєстрацію біженців, яку вели ця та інші міжнародні організації.

Відповідно до затвердженим мандатом БАПОР зобов'язане «здійснювати програми надання прямої допомоги палестинським біженцям при співпраці з місцевими урядами», «Проводити консультації з урядами країн Близького Сходу про завчасне вжиття заходів у разі припинення надання міжнародної допомоги», а також вирішувати питання, що стосуються дій Агентства на етапі, коли надається допомога більше не потрібно. Загальний огляд програм та діяльності БАПОР проводиться Консультативної комісією у складі 10 членів, до якої входять представники основних донорів Агентства і урядів приймаючих країн. Комісія підтримує робочі зв'язки з Організацією звільнення Палестини.

БАПОР є іншою установою Організації Об'єднаних Націй, окрім Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, допомогою та захистом якої користуються палестинські біженці, в тому числі і позивач, в розумінні ст.1 D Конвенції, і за загальним правилом положення Конвенції не поширюються на позивача до тих пір, поки він користується допомогою і захистом БАПОР.

Однак, в даному випадку такий захист або допомога були припинені щодо позивача, оскільки він покинув територію Палестини до того, як становище палестинських біженців було остаточно врегульоване згідно з відповідними резолюціями, прийнятими Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй.

Отже, позивач згідно вказаного положення Конвенції автоматично набуває прав, які випливають з цієї Конвенції, незважаючи на те, що йому попередньо надано захист БАПОР.

Дане питання було предметом розгляду Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, за результатами якого переглянуто довідку щодо застосування ст. 1D Конвенції 1951 р. про статус біженців щодо палестинських біженців (жовтень 2009 р.). Згідно вказаної довідки (http://www.refworld.org/cgi-bin/texis/vtx/rwmain?docid=4add77d42), якщо особа перебуває у сфері дії БАПОР, вона вважається такою, що користуються захистом або допомогою інших органів або установ Організації Об'єднаних Націй в розумінні ст.1D Конвенції і, відповідно, не підпадає під дію Конвенції.

Якщо особа перебуває поза межами території дії БАПОР, вона не вважається такою, що користуються захистом або допомогою інших органів або установ Організації Об'єднаних Націй в розумінні ст.1D Конвенції і, відповідно, така допомога або захист їй не надається в розумінні пар.2 ст.1D Конвенції. Така особа ipso facto підпадає під дію Конвенції.

Однак, з висновку відповідача про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 16.01.2015 рокуне вбачається будь-якої оцінки вказаній обставині.

Крім того, під час вивчення матеріалів особової справи позивача працівниками органу міграційної служби не зважаючи на отриману інформацію з країни походження, яка міститься у відкритих джерелах, не було належним чином досліджено питання щодо надання позивачу статусу особи, яка потребує додаткового захисту. При цьому, не провівши відповідну перевірку тверджень позивача щодо переслідувань з боку силових органів ХАМАС, висновок про можливість безперешкодного повернення позивача до Палестини і відсутність у цій країні будь-якої загрози життю, здоров'ю і гідності позивача є вкрай нелогічним і безпідставним.

Також, положенням Закону України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 18.03.2004р. №1629-IV визначено, що метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis соттunautairе з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.

Відповідно до Директиви Європейського Союзу від 29 квітня 2004 року «Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається», яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

З матеріалів справи вбачається, що позивач у своїй заяві про надання статусу біженця, відповідній анкеті та під час співбесід в органі міграційної служби зазначив причини, через які він не може повернутися до країни походження.

При цьому, приписами статті 27 Закону України від 08.07.2011р. №3671-VІ визначено, що до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, належить, зокрема, збір та аналіз інформації про наявність у країнах походження біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, умов, зазначених у пунктах 1, 13 і 14 частини першої статті 1 цього Закону.

Крім того, слід звернути увагу на зазначені вище положення статті 10 Закону України від 08.07.2011р. №3671-VІ, згідно з якою Державна міграційна служба України мала право самостійно витребувати як у Головного управління Державної міграційної служби у м. Києві, так і у позивача чи від інших державних органів, додаткові документи, що вчинено не було.

Наявність підтверджуючих доказів підсилює вірогідність зроблених заявником тверджень, але не може бути обов'язковим елементом його доказової бази. Так, приймаючи до уваги особливе положення осіб, які шукають статусу біженця, їм немає потреби надавати усі необхідні докази. Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно перешкоджати в прийнятті заяви чи прийнятті позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

Враховуючи вищенаведене, заява позивача є обґрунтованою, оскільки позивачем надано докази, які свідчать про наявність у нього обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань у країні свого походження, у той час як відповідачем не вчинено дій на виконання покладених на нього обов'язків щодо збору та аналізу інформації про наявність підстав для таких побоювань.

Отже, рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту спеціального уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції не відповідає міжнародним принципам з питань міграції, оскільки позивач зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; повідомив всі важливі факти, що були в його розпорядженні; повідомлені позивачем факти, відповідач не визнав такими, що суперечать конкретній та загальній інформації за справою позивача; позивач заслуговує на довіру, оскільки щодо неї не виявлено компрометуючої інформації.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що відповідачем всупереч статтям 10 та 27 Закону України від 08.07.2011р. №3671-VІ не були всебічно вивчені та оцінені всі докази наявності умов для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а тому оскаржуване позивачем рішення ДМС України не відповідає наведеним вимогам, а тому підлягає скасуванню.

На підставі вищенаведеного, приймаючи до уваги, що судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, висновки суду першої інстанції доводами апелянта не спростовані, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для зміни або скасування постанови суду.

Керуючись ст.ст.195, 196, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАС України, суд, -

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України - залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 червня 2015 р. - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня її складення в повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий суддя Т.М.Грищенко

Судді В.Е.Мацедонська

Г.В.Земляна

Повний текст рішення виготовлено 02.11.2015р.

Головуючий суддя Грищенко Т.М.

Судді: Земляна Г.В.

Мацедонська В.Е.