Ухвала суду № 53450588, 11.11.2015, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа: № 826/8471/15 Головуючий у 1-й інстанції: Кузьменко В.А.

Суддя-доповідач: Межевич М.В.

У Х В А Л А

Іменем України

11 листопада 2015 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого - судді Межевича М.В., суддів Земляної Г.В. та Сорочка Є.О., за участю секретаря судового засідання Кучкарової Я.Д., позивача ОСОБА_2, розглянувши у відкритому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 серпня 2015 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Волинської митниці Державної фіскальної служби, Головного управління Державної казначейської служби України у Волинській області про скасування картки відмови, зобов'язання вчинити дії, стягнення коштів, -

ВСТАНОВИВ:

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 серпня 2015 року у задоволенні позову відмовлено.

Позивач в апеляційній скарзі просить суд скасувати постанову та прийняти нову, якою позов задовольнити, оскільки вважає, що рішення суду першої інстанції прийнято з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи; недоведеністю обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими; невідповідністю висновків суду обставинам справи та порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача, розглянувши матеріали справи, апеляційну скаргу та заперечення на неї, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що 15 серпня 2014 року позивачем для здійснення митного контролю та митного оформлення транспортного засобу «приватного використання» Jeep Grand Cerokee р.н. PO413VK в режимі тимчасового ввезення було подано митну декларацію для письмового декларування товарів, що переміщуються через митний кордон України громадянами для особистих, сімейних та інших потреб, не пов'язаних з провадженням підприємницької діяльності та заяву-зобов'язання №15072014/1 з додатками.

Цього ж дня, після опрацювання поданих документів позивачу видано картку відмови в прийнятті митної декларації, митному оформленні чи пропуску товарів, транспортних засобів комерційного призначення №205020104/2014/00649 та роз'яснено вимоги, виконання яких забезпечує можливість прийняття митної декларації.

Не погоджуючись з таким рішенням, позивач звернувся з позовом до суду, в якому просить:

«Скасувати картку відмови в прийнятті митної декларації, митному оформленні випуску пропуску товарів, транспортних засобів комерційного призначення від 15 липня 2014 року №205020104/2014/00649;

Зобов'язати відповідача надати позивачу письмовий дозвіл на ввезення на митну територію України в митному режимі «Тимчасове ввезення» транспортного засобу приватного використання (перевезення особою виключно для особистих потреб юридичної особи-нерезидента, за винятком будь-якого комерційного використання, а саме для здійснення агентської та представницької діяльності на території України), зареєстрованого на території Республіки Польща на ім'я юридичної особи-нерезидента, яка теж зареєстрована в Республіці Польща;

Зобов'язати відповідача у своїх рішеннях утриматись від посилання на статтю 380 Митного кодексу України у тому разі, якщо норми цієї статті встановлюють інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному міжнародному договорі України, який набрав чинності в установленому порядку;

Стягнути на користь позивача з відповідача та/або з Державного бюджету України кошти у сумі 11 549,22 грн. на відшкодування шкоди, завданої незаконним рішенням».

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що доказів, що транспортний засіб, який ввозився позивачем на територію України є транспортним засобом комерційного призначення матеріали справи не містять, водночас митною декларацію від 15 липня 2014 року позивач власноручно зазначив, що транспортний засіб ввозиться ним для особистого користування, а тому відповідачем-1 правомірно, обґрунтовано та в межах наданих йому повноважень було винесено картку відмови в прийнятті митної декларації позивача.

Вирішуючи спір, колегія суддів виходить з такого.

За змістом ст. 103 Митного кодексу України № 4495-VI від 13.03.2012 (далі - МК), тимчасове ввезення - це митний режим, відповідно до якого іноземні товари, транспортні засоби комерційного призначення ввозяться для конкретних цілей на митну територію України з умовним повним або частковим звільненням від оподаткування митними платежами та без застосування заходів нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності і підлягають реекспорту до завершення встановленого строку без будь-яких змін, за винятком звичайного зносу в результаті їх використання.

Частиною 1 ст. 105 МК передбачено, що у митний режим тимчасового ввезення з умовним повним звільненням від оподаткування митними платежами поміщуються виключно товари, транспортні засоби комерційного призначення, зазначені у статті 189 цього Кодексу та в Додатках B.1 - B.9, C, D до Конвенції про тимчасове ввезення (м. Стамбул, 1990 рік), на умовах, визначених цими Додатками, а також повітряні судна, які ввозяться на митну територію України українськими авіакомпаніями за договорами оперативного лізингу.

Так, відповідно до Закону України «Про приєднання України до Конвенції про тимчасове ввезення» № 1661-IV від 24.03.2004, Верховна Рада України постановила приєднатися до Конвенції про тимчасове ввезення та Додатків A, B.1 - B.9, C, D та E до неї, прийнятих 26 червня 1990 року у м. Стамбулі (далі - Конвенція).

Відповідно до п.п. (а), (с) ст. 1 Додатка С до Конвенції, для цілей цього Додатка, термін:

(а) "транспортні засоби" означає будь-яке судно (у тому числі ліхтери, баржі та шаланди, навіть якщо вони перевозяться на борту судна, і судна на підводних крилах), апарати на повітряній подушці, літальні апарати, наземні транспортні засоби (у тому числі велосипеди з двигунами, причепи, напівпричепи і поєднання транспортних засобів), і рухомий склад залізничного транспорту; а також їхні звичайні запасні частини, додаткові пристосування та обладнання, які перевозяться на борту транспортних засобів (включаючи спеціальне обладнання, що використовується для завантаження, розвантаження, обробки та захисту вантажів);

(c) "приватне використання" означає перевезення особою виключно для особистих потреб, за винятком будь-якого комерційного використання;

Згідно п. (а) ст. 2 Додатка С до Конвенції, користуються правом на тимчасове ввезення відповідно до статті 2 цієї Конвенції транспортні засоби комерційного чи приватного використання.

Пунктом (b) ст. 5 Додатка С до Конвенції передбачено, що для того, щоб можна було скористатись правами на пільги, що надаються цим Додатком, транспортні засоби приватного використання повинні бути зареєстрованими на території, яка не є територією тимчасового ввезення, на ім'я особи, яка зареєстрована або постійно проживає за межами території тимчасового ввезення, і ввозитись та використовуватись особами, які постійно проживають на такій території.

З огляду на матеріали справи, позивач є громадянином України та проживає на території України, транспортний засіб, що ввозиться позивачем, зареєстрований в Республіці Польща на ім'я польської компанії, а отже позивач є особою, яка, відповідно до вимог наведеної статті Додатка С до Конвенції, не може користуватися відповідними пільгами при ввезенні та використанні транспортного засобу, оскільки країна проживання позивача відмінна від країни реєстрації такого транспортного засобу.

Разом з цим, відповідно до п. (b) ст. 7 Додатка С до Конвенції, незважаючи на положення статті 5 цього Додатку, транспортні засоби приватного використання можуть використовуватись третіми особами, які мають належний дозвіл користувача права на тимчасове ввезення. Кожна Договірна Сторона може дозволити таке використання особою, яка постійно проживає на її території, зокрема якщо вона використовує його від імені і згідно з інструкціями користувача права на тимчасове ввезення.

Таким чином, наведений пункт Додатка С до Конвенції уповноважує Договірні Сторони (країни-учасниці Конвенції) поширювати право тимчасового ввезення також і на ввезення транспортних засобів третіми особами, які проживають на території країни, у яку ввозиться такий транспортний засіб, зареєстрований на іншій території.

Колегія суддів наголошує на тому, що норми наведеного п. (b) ст. 7 Додатка С до Конвенції визначають виключно право, а не обов'язок Договірної Сторони дозволяти використання транспортного засобу за відповідних умов.

Так, з аналізу норм чинного законодавства України вбачається, що законодавець не використовував своє право, передбачене п. (b) ст. 7 Додатка С до Конвенції та не дозволяв використання права на тимчасове ввезення особою, яка постійно проживає на території України.

З огляду на викладене, на спірні правовідносини, що виникли між сторонами, не поширюються права та пільги, передбачені Конвенцією та гл. 18 МК, яка визначає правові засади режиму тимчасового ввезення, оскільки у даному випадку застосуванню підлягає ст. 380 МК (особливості тимчасового ввезення громадянами транспортних засобів особистого користування на митну територію України).

Так, відповідно до абз. 1 ч. 3 ст. 380 МК, тимчасове ввезення громадянами-резидентами транспортних засобів особистого користування, що класифікуються за товарними позиціями 8702, 8703, 8704 (загальною масою до 3,5 тонни), 8711 згідно з УКТ ЗЕД та причепів до них товарної позиції 8716 згідно з УКТ ЗЕД дозволяється на строк до одного року під письмове зобов'язання про їх зворотне вивезення за умови письмового декларування в порядку, передбаченому законодавством України для громадян, після сплати всіх митних платежів, які відповідно до закону підлягають сплаті при імпорті таких транспортних засобів.

З аналізу наведеної норми вбачається, що при ввезенні транспортного засобу, позивач має надати письмове зобов'язання про його зворотне виведення, митну декларацію та сплатити митні платежі, які підлягали б сплаті при імпорті такого транспортного засобу.

При цьому, як вбачається з ч. 1 ст. 377 МК, товари за товарними позиціями 8701 - 8707, 8711, 8716 згідно з УКТ ЗЕД, які підлягають державній реєстрації, при ввезенні громадянами на митну територію України або надходженні на митну територію України на адресу громадян у несупроводжуваному багажі або вантажних відправленнях для вільного обігу, незалежно від їх вартості, підлягають оподаткуванню ввізним митом за повними ставками Митного тарифу України, акцизним податком і податком на додану вартість за ставками, встановленими Податковим кодексом України.

Таким чином, крім подання декларації та відповідного письмового зобов'язання, позивач мав сплатити також ввізне мито за повними ставками Митного тарифу України, акцизний податок і податок на додану вартість за ставками, встановленими Податковим кодексом України, однак доказів сплати таких платежів матеріали справи не містить.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 196 МК, не можуть бути пропущені через митний кордон України товари, що переміщуються через митний кордон України з порушенням вимог цього Кодексу та інших законів України, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до абз. 14 п. 1.2 Порядку виконання митних формальностей при здійсненні митного оформлення товарів із застосуванням митної декларації на бланку єдиного адміністративного документа, затвердженого наказом Міністерства фінансів України 30.05.2012 за № 631 (далі - Порядок №631), картка відмови - картка відмови в прийнятті митної декларації або митному оформленні, випуску чи пропуску товарів, транспортних засобів комерційного призначення.

Пунктом 7.1 Порядку №631 передбачено, що у всіх випадках відмови в прийнятті митної декларації, митному оформленні, випуску чи пропуску товарів, транспортних засобів комерційного призначення оформлюється картка відмови за формою, наведеною в додатку 2 до цього Порядку.

З урахуванням викладеного, враховуючи, що позивачем при митному оформленні відповідного транспортного засобу не дотримано всіх встановлених законодавством вимог, зокрема не сплачено митні платежі, колегія суддів дійшла висновку, що рішення відповідача про відмову у пропуску через митний кордон є обґрунтованим, а тому картка відмови від 15 липня 2014 року №205020104/2014/00649 скасуванню не підлягає.

Також, з огляду на правомірність дій відповідача, не підлягають задоволенню вимоги про його зобов'язання надати позивачу письмовий дозвіл на ввезення на митну територію України в митному режимі «Тимчасове ввезення» транспортного засобу приватного використання.

Щодо вимоги про зобов'язання відповідача у своїх рішеннях утриматись від посилання на статтю 380 МК колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що такий спосіб захисту прав жодним чином не вплине на відновлення порушених, на думку позивача, прав, а також стосуватиметься відносин митного органу з іншими суб'єктами, в яких позивач участь не приймає. Крім того, як зазначено вище, відповідач, відмовляючи позивачу у пропуску через митний кордон, правомірно застосував положення ст. 380 МК.

Як вірно зазначено судом першої інстанції, пе підлягають також задоволенню вимоги про стягнення з відповідача коштів на відшкодування шкоди з огляду на відсутність неправомірних дій відповідача, причинно-наслідкового зв'язку між неправомірними діями та шкодою, а також вини відповідача, що є обов'язковими складовими цивільного правопорушення.

Колегія суддів, спростовуючи доводи апеляційної скарги, вважає за необхідне наголосити на такому.

Глава 18 МК регламентує порядок застосування митного режиму тимчасового ввезення виключно щодо іноземних товарів та транспортних засобів комерційного призначення, які ввозяться для конкретних цілей на митну територію України. З огляду на це, позивач помилково розповсюджує дію статей наведеної глави також і на транспортні засоби приватного (особистого) призначення.

Крім того, транспортні засоби (окрім транспортних засобів комерційного призначення) є товарами у розумінні п. 57 ч. 1 ст. 4 МК, а тому суд першої інстанції правомірно застосував норми, що стосуються тимчасового ввезення товарів.

Суд першої інстанції при прийнятті рішення по справі не використовував припущення, а керувався виключно законодавчими нормами, як то вбачається зі змісту оскаржуваної постанови.

Як зазначено вище, п. (b) ст. 5, п. (b) ст. 7 Додатка С до Конвенції у даному випадку застосуванню не підлягає, а тому посилання в апеляційній скарзі на те, що судом першої інстанції неправомірно не застосовано вказані положення колегією суддів до уваги не береться. Крім того, зі змісту оскаржуваної постанови не вбачається визнання судом вищої юридичної сили МК над Конвенцією.

Застосування ч. 1 ст. 377 МК, що, як вірно зазначено позивачем, стосується режиму імпорту, обумовлено абз. 1 ч. 3 ст. 380 МК (в частині необхідності сплати митних платежів які відповідно до закону підлягають сплаті при імпорті).

В судовому засіданні позивач також наголошував на тому, що Україною, як Договірною Стороною Конвенції, при прийнятті відповідних Додатків до Конвенції не робилося жодних заперечень.

Відповідно до ч. 1 ст. 29 Конвенції, будь-яка Договірна Сторона, яка приймає Додаток, вважається такою, що прийняла усі положення, які містяться у ньому, якщо тільки під час прийняття цього Додатку чи у будь-який час пізніше вона не повідомила Депозитарію про положення, щодо яких вона робить застереження, настільки, наскільки можливість цього передбачена у відповідному Додатку, зазначаючи розбіжності, які існують між положеннями її національного законодавства та відповідними положеннями.

Дійсно, приймаючи Додаток С до Конвенції, Україною не робилося жодних застережень, тобто норми вказаного додатку, у тому числі і п. (b) ст. 7 Додатка С до Конвенції, повністю визнаються в Україні. Разом з цим, враховуючи дизпозитивність положень наведеного пункту, Україна не має обов'язку надання передбаченого цим пунктом дозволу. Тому, невикористання Договірною Стороною наданого їй права не може розцінюватися як невиконання положень Конвенції.

Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відмову у задоволенні позову.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 198 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін.

Статтею 200 КАС України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції відповідно до норм матеріального права, при дотриманні норм процесуального права, на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин у справі, підтвердженими доказами, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, суд апеляційної інстанції підстав для його скасування не вбачає.

Керуючись ст.ст. 160, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАС України, суд, -

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 серпня 2015 року - без змін.

Ухвала апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня складання в повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий суддя М.В. Межевич

Суддя Г.В. Земляна

Суддя Є.О. Сорочко

Повний текст ухвали виготовлений 13 листопада 2015 року.

Головуючий суддя: Межевич М.В.

Судді: Земляна Г.В.

Сорочко Є.О.