Постанова № 53437129, 12.11.2015, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

12 листопада 2015 року № 826/17198/15

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Гарника К.Ю., за участю секретаря судового засідання Непомнящої А.О., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 доНаціональної комісії що здійснює державне регулювання в сфері зв'язків та інформатизації про визнання протиправним та скасування рішення

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Національної комісії що здійснює державне регулювання в сфері зв'язків та інформатизації (далі по тексту - відповідач, НКРЗІ) в якому просить: визнати незаконним і нечинним з моменту прийняття рішення Національної комісії що здійснює державне регулювання в сфері зв'язків та інформатизації від 28 липня 2015 року № 387 «Про затвердження граничних тарифів на загальнодоступні телекомунікаційні послуги і визнання таким, що втратило чинність, рішення НКРЗІ від 02 вересня 2014 року № 612»; встановити відсутність повноважень НКРЗІ на затвердження тарифів на загальнодоступні телекомунікаційні послуги.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 вересня 2015 року відкрито провадження в адміністративній справі № 826/17198/15, закінчено підготовче провадження та призначено до розгляду у судовому засіданні на 13 жовтня 2015 року, яке відкладалось на 26 жовтня 2015 року у зв'язку з неявкою позивача або уповноваженого представника у судове засідання.

У судовому засіданні 26 жовтня 2015 року представник відповідача проти позову заперечив, просив суд відмовити у його задоволенні в повному обсязі. Позивач або уповноважений представник позивача у судове засідання не з'явились, відповідно до резолютивної частини позову, позивач просила суд в разі повторної неявки розглядати справу на підставі наявних доказів за її відсутністю.

Слід звернути увагу, що судом встановлено, що рішення Національної комісії що здійснює державне регулювання в сфері зв'язків та інформатизації від 28 липня 2015 року № 387 «Про затвердження граничних тарифів на загальнодоступні телекомунікаційні послуги і визнання таким, що втратило чинність, рішення НКРЗІ від 02 вересня 2014 року № 612» не є нормативно-правовим актом, не підлягає реєстрації в Міністерстві юстиції України, а тому інформація про її оскарження не підлягає оприлюдненню в порядку статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України.

Керуючись приписами частини 6 статті 128 Кодексу адміністративного судочинства України, надавши можливість присутнім учасникам судового розгляду у повній мірі реалізувати свої процесуальні права, та враховуючи відсутність потреби заслухати свідка чи експерта, завершив розгляд справи в порядку письмового провадження.

Після розгляду адміністративного позову та доданих до нього матеріалів, всебічного і повного встановлення всіх фактичних обставин, на яких ґрунтується позов, об'єктивної оцінки доказів, що мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає наступне.

Рішенням Національної комісії що здійснює державне регулювання в сфері зв'язків та інформатизації від 28 липня 2015 року N 387 «Про схвалення проекту рішення НКРЗІ "Про затвердження Граничних тарифів на загальнодоступні телекомунікаційні послуги і визнання таким, що втратило чинність, рішення НКРЗІ від 02 вересня 2014 року N 612"» відповідно до статей 18 та 66 Закону України "Про телекомунікації", Порядку регулювання тарифів на загальнодоступні телекомунікаційні послуги, затвердженого рішенням НКРЗ від 02 квітня 2009 року N 1438 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 22 квітня 2009 року за N 363/16379, Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері зв'язку та інформатизації вирішено схвалити проект рішення НКРЗІ "Про затвердження Граничних тарифів на загальнодоступні телекомунікаційні послуги і визнати таким, що втратило чинність, рішення НКРЗІ від 02 вересня 2014 року N 612"

Департаменту економічного аналізу доручено направити проект рішення НКРЗІ "Про затвердження Граничних тарифів на загальнодоступні телекомунікаційні послуги і визнання таким, що втратило чинність, рішення НКРЗІ від 02 вересня 2014 року N 612" на погодження до Спільного представницького органу репрезентативних всеукраїнських об'єднань профспілок на національному рівні та Всеукраїнського об'єднання обласних організацій роботодавців в сфері телекомунікаційних та інформаційних технологій.

Управлінню забезпечення діяльності доручено оприлюднити це рішення шляхом його розміщення на офіційній сторінці НКРЗІ в мережі Інтернет.

Не погоджуючись із спірним рішенням, позивач зазначає, що діючим законодавством повноваження по проведенню нової політики (встановленню цін/тарифів) покладено на КМУ. Відтак, на думку позивача, відповідач не має права приймати оскаржуване Рішення, оскільки він не наділений відповідними повноваженнями.

Заперечення відповідача обґрунтовані тим, що спірне рішення Національної комісії що здійснює державне регулювання в сфері зв'язків та інформатизації від 28 липня 2015 року № 387 «Про затвердження граничних тарифів на загальнодоступні телекомунікаційні послуги і визнання таким, що втратило чинність, рішення НКРЗІ від 02 вересня 2014 року № 612» не є нормативно-правовим актом, прийнято в межах повноважень Національної комісії що здійснює державне регулювання в сфері зв'язків та інформатизації, а тому адміністративний позов є необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню.

Вирішуючи адміністративну справу по суті, суд виходить з того, що визначення обґрунтованості спірного рішення полягає у визначенні відповідності прийнятого рішення наданим відповідачу повноваженням, при цьому, із обов'язковим встановленням законності його змісту з приписами чинного законодавства та встановленням наявності порушень прав позивача у сфері публічно-правових відносин.

Відповідно до визначення нормативно-правового акта, яке міститься у Наказі Міністерства юстиції України від 12.04.2005 №34/5, під нормативно-правовим актом слід розуміти офіційний письмовий документ, прийнятий уповноваженим на це суб'єктом нормотворення у визначеній законодавством формі та за встановленою законодавством процедурою, спрямований на регулювання суспільних відносин, що містить норми права, має неперсоніфікований характер і розрахований на неодноразове застосування.

Розпорядчий документ - це акт, що видається суб'єктом нормотворення у процесі здійснення ним виконавчо-розпорядчої діяльності з метою виконання покладених на нього завдань та здійснення функцій відповідно до наданої компетенції на основі і на виконання Конституції та законів України, спрямування регулювання суспільних відносин у сферах державного управління, віднесених до його відання (Наказ Міністерства юстиції України від 12.04.2005 №34/5)

З метою впорядкування видання міністерствами, іншими органами виконавчої влади нормативно-правових актів, забезпечення охорони прав, свобод і законних інтересів громадян, підприємств, установ та організацій Указом Президента України від 03.10.1992р. № 493/92 «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» постановлено установити, що з 1 січня 1993 року нормативно-правові акти, які видаються міністерствами, іншими органами виконавчої влади, органами господарського управління та контролю і які зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, підлягають державній реєстрації.

Відповідно до ст.2 цього Указу державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, органів господарського управління та контролю - здійснює Міністерство юстиції України.

Згідно статті 6 Указу Кабінету Міністрів України постановлено затвердити до 1 грудня 1992 року Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, органів господарського управління та контролю, що зачіпають права, свободи та інтереси громадян або носять міжвідомчий характер.

Постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.1992 № 731 затверджено Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади.

Відповідно до пункту 4 вказаного Положення (із змінами та доповненнями), державній реєстрації підлягають нормативно-правові акти будь-якого виду (постанови, накази, інструкції тощо), якщо в них є одна або більше норм, що:

а) зачіпають соціально-економічні, політичні, особисті та інші права, свободи й законні інтереси громадян, проголошені й гарантовані Конституцією та законами України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколами до неї, міжнародними договорами України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та acquis communautaire, а також з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, встановлюють новий або змінюють, доповнюють чи скасовують організаційно-правовий механізм їх реалізації;

б) мають міжвідомчий характер, тобто є обов'язковими для інших міністерств, органів виконавчої влади, а також органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, що не входять до сфери управління органу, який видав нормативно-правовий акт.

В пункті 5 затвердженого Кабміном Положення наведено акти, що не подаються на державну реєстрацію, до яких віднесено акти:

- персонального характеру (про склад комісій, призначення на посаду і звільнення з неї, заохочення працівників тощо);

- дія яких вичерпується одноразовим застосуванням, крім актів про затвердження положень, інструкцій та інших, що містять правові норми;

- оперативно-розпорядчого характеру (разові доручення);

- якими доводяться до відома підприємств, установ і організацій рішення вищестоящих органів;

- спрямовані на організацію виконання рішень вищестоящих органів і власних рішень міністерств, інших органів виконавчої влади, що не мають нових правових норм;

- рекомендаційного, роз'яснювального та інформаційного характеру (методичні рекомендації, роз'яснення, у тому числі податкові, тощо), нормативно-технічні документи (національні та регіональні стандарти, технічні умови, будівельні норми і правила, тарифно-кваліфікаційні довідники, кодекси усталеної практики, форми звітності, у тому числі щодо державних статистичних спостережень, адміністративних даних та інші).

В даному випадку, в розумінні вищезазначених норм права рішення Національної комісії що здійснює державне регулювання в сфері зв'язків та інформатизації від 28 липня 2015 року № 387 «Про затвердження граничних тарифів на загальнодоступні телекомунікаційні послуги і визнання таким, що втратило чинність, рішення НКРЗІ від 02 вересня 2014 року № 612» не є нормативно-правовим актом та не підлягає реєстрації в Міністерстві юстиції України.

Як вбачається з самого тексту рішення, відповідачем схвалено проект рішення «Про затвердження граничних тарифів на загальнодоступні телекомунікаційні послуги і визнання таким, що втратило чинність, рішення НКРЗІ від 02 вересня 2014 року № 612» та скеровано проект граничних тарифів на загальнодоступні телекомунікаційні послуги на погодження до Спільного представницького органу репрезентативних всеукраїнських об'єднань профспілок на національному рівні та Всеукраїнського об'єднання обласних організацій роботодавців в сфері телекомунікаційних та інформаційних технологій.

Судом встановлено, що після проходження погоджувальних процедур проект граничних тарифів на загальнодоступні послуги розглянуто НКРЗІ 02 вересня 2015 року, за результатами розгляду прийнято рішення від 02.09.2015 № 455 «Про затвердження Граничних тарифів на загальнодоступні телекомунікаційні послуги і визнання таким, що втратило чинність, рішення НКРЗІ від 02 вересня 2014 року № 612», яке у встановленому порядку подано на державну реєстрацію та відповідно зареєстровано в Міністерстві юстиції України 28 вересня 2015 року № 1151/27596.

Таким чином, на момент розгляду справи у суді дія спірного рішення Національної комісії що здійснює державне регулювання в сфері зв'язків та інформатизації від 28 липня 2015 року № 387 «Про затвердження граничних тарифів на загальнодоступні телекомунікаційні послуги і визнання таким, що втратило чинність, рішення НКРЗІ від 02 вересня 2014 року № 612» вичерпана одноразовим застосуванням.

Щодо повноважень відповідача на здійснення тарифного регулювання, зокрема ухвалення рішення від 28 липня 2015 року № 387 «Про затвердження граничних тарифів на загальнодоступні телекомунікаційні послуги і визнання таким, що втратило чинність, рішення НКРЗІ від 02 вересня 2014 року № 612», суд зазначає наступне.

Відповідно до Положення про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сфері зв'язку та інформатизації, затвердженого Указом Президента України

від 23 листопада 2011 року 1067/2011 Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері зв'язку та інформатизації (НКРЗІ), є державним колегіальним органом, підпорядкованим Президенту України, підзвітним Верховній Раді України.

НКРЗІ є органом державного регулювання у сфері телекомунікацій, інформатизації, користування радіочастотним ресурсом та надання послуг поштового зв'язку. У визначеній сфері НКРЗІ здійснює повноваження органу ліцензування, дозвільного органу, регуляторного органу та органу державного нагляду (контролю).

НКРЗІ у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами та дорученнями Президента України, актами Кабінету Міністрів України, іншими нормативно-правовими актами.

Основними завданнями НКРЗІ є: забезпечення проведення єдиної державної політики з питань державного регулювання у сфері телекомунікацій, інформатизації та розвитку інформаційного суспільства, користування радіочастотним ресурсом, надання послуг поштового зв'язку; здійснення державного регулювання та нагляду у сфері телекомунікацій, інформатизації, користування радіочастотним ресурсом, надання послуг поштового зв'язку, використання інфраструктури з метою максимального задоволення попиту споживачів на послуги зв'язку та інформаційні послуги, створення сприятливих умов для залучення інвестицій, збільшення обсягів послуг та підвищення їх якості, розвитку та модернізації телекомунікаційних та інформаційно-телекомунікаційних мереж з урахуванням інтересів національної безпеки; забезпечення ефективного користування радіочастотним ресурсом і функціонування ринку телекомунікаційних, інформаційно-телекомунікаційних, інформаційних послуг та послуг поштового зв'язку на основі збалансування інтересів суспільства, суб'єктів господарювання та споживачів цих послуг; сприяння розвитку конкуренції та підприємництва, забезпечення рівних умов діяльності суб'єктів господарювання всіх форм власності, вдосконалення механізму регулювання ринкових відносин у сфері телекомунікацій, інформатизації, користування радіочастотним ресурсом та надання послуг поштового зв'язку; забезпечення системності, комплексності і узгодженості розвитку інформатизації та інформаційного суспільства в державі.

Відповідно до підпункту 7 пункту 4 Положення про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сфері зв'язку та інформатизації НКРЗІ відповідно до покладених на неї завдань, серед іншого, встановлює відповідно до закону граничні або фіксовані тарифи на загальнодоступні телекомунікаційні послуги, тарифи на надання в користування каналів електрозв'язку операторів телекомунікацій, які займають монопольне (домінуюче) становище на ринку цих послуг, розрахункові такси за послуги пропуску трафіка до телекомунікаційних мереж операторів телекомунікацій з істотною ринковою перевагою на певному ринку пропуску трафіка або операторів телекомунікацій, що займають монопольне (домінуюче) становище на ринку телекомунікацій, тарифи на надання в користування кабельної каналізації електрозв'язку операторів телекомунікацій, порядок взаєморозрахунків між операторами телекомунікацій, граничні тарифи на універсальні послуги поштового зв'язку, а також тарифи на роботи (послуги) Українського державного центру радіочастот (УДЦР) та розміри плати за видачу документів дозвільного характеру - висновків щодо електромагнітної сумісності, дозволів на експлуатацію, на ввезення з-за кордону радіоелектронних засобів та випромінювальних пристроїв, здійснює відповідно до законодавства інші заходи щодо тарифного регулювання у зазначеній сфері.

Відтак, відповідач наділений повноваженнями щодо здійснення тарифного регулювання, а тому доводи позивача в цій частині є необґрунтованими.

Необґрунтованими також і є посилання позивача на Закон України «Про природні монополії», оскільки позивач помилково ототожнює Національну комісію що здійснює державне регулювання в сфері зв'язків та інформатизації та Національну комісію регулювання природних монополій.

Крім цього, досліджуючи питання наявності порушень прав позивача у сфері публічно-правових відносин судом встановлено наступне.

Як встановлено частиною 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Тобто, спірним правовідносинам, що можуть бути предметом розгляду в адміністративних справах, повинні бути притаманні такі ознаки як порушення прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, що вчинені обов'язково у сфері публічно-правових відносин.

Пунктом 6 частини 1 статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України під поняттям адміністративний позов визначено - звернення до адміністративного суду про захист прав, свобод та інтересів або на виконання повноважень у публічно-правових відносинах.

З огляду на приписи пункту 6 частини 1 статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України, з урахуванням частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, що відносяться до сфери публічно-правових відносин та порушують права, свободи та інтереси фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Слід зазначити, що право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантується кожному (в тому числі юридичним особам) статтею 55 Конституції України.

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Відповідно до частини 2 статті 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Відповідно до частини 1 статті 6 цього ж Закону усім суб'єктам правовідносин гарантується захист їх прав і законних інтересів незалежним і неупередженим судом.

Зазначений принцип полягає у захисті порушеного права від порушення, що вже відбулося, тобто в наявності матеріально - правового інтересу позивача відносно дій (бездіяльності) суб'єкта владних повноважень.

Зазначений принцип полягає у захисті порушеного права від порушення, що вже відбулося, тобто в наявності матеріально - правового інтересу позивача відносно дій (бездіяльності) суб'єкта владних повноважень.

Суд зазначає, що позивачем не надано належних обґрунтувань наявності порушення його прав чи інтересів у сфері публічно-правових відносин шляхом прийняття рішення Національної комісії що здійснює державне регулювання в сфері зв'язків та інформатизації від 28 липня 2015 року № 387 «Про затвердження граничних тарифів на загальнодоступні телекомунікаційні послуги і визнання таким, що втратило чинність, рішення НКРЗІ від 02 вересня 2014 року № 612».

Таким чином, позовні вимоги ОСОБА_1 є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.

Згідно з частиною першою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачем доведена правомірність та обґрунтованість прийняття спірного рішення з урахуванням вимог встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, адміністративний позов ОСОБА_1 не підлягає задоволенню.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 69, 70, 71, 94, 128, 158 - 163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовити повністю.

Постанова набирає законної сили в строки та порядку, встановленому статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України. Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя К.Ю. Гарник