Рішення № 53428610, 09.11.2015, Апеляційний суд Луганської області

Головуючий суду 1 інстанції - Чернобривко Л.Б.

Доповідач - Фарятьєв С.О.

Справа № 415/2545/14-ц

Провадження № 22ц/782/615/15

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 листопада 2015 року Колегія суддів судової палати з цивільних справах Апеляційного суду Луганської області у складі:

головуючого судді Фарятьєва С.О.,

суддів: Гаврилюка В.К., Коновалової В.А.,

за участю секретаря Козубської А.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Апеляційного суду Луганської області у місті Сєвєродонецьку цивільну справу по апеляційній скарзі ОСОБА_2 на рішення Лисичанського міського суду Луганської області від 18 вересня 2015 року за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 і Публічного акціонерного товариства «Райфайзен Банк Аваль» про визнання договорів іпотеки недійсними,

В С Т А Н О В И Л А :

В лютому 2014 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3 і Публічного акціонерного товариства „Райфайзен Банк Аваль " (далі - ПАТ „ Райфайзен Банк Аваль "), в якому вказувала, що 16 серпня 2006 року між вказаним банком та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір за №012/11-49/86, відповідно до якого банк надав йому кредитні кошти.

На забезпечення виконання умов цього кредитного договору між банком та ОСОБА_3 було укладено договори іпотеки, а саме від 16.08.2006 року, зареєстрований в реєстрі за №4075, від 13.10.2006 року, зареєстрований в реєстрі за №5017 і від 02.11.2006 року, зареєстрований в реєстрі за №5397, предметом яких було нерухоме майно.

Рішенням Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 27.01.2010 року, майно, яке було предметом іпотеки, було визнано майном, ? частина якого належить їй, як майно придбане за час її спільного проживання з ОСОБА_3 та за спільні кошти.

Проживаючи разом з ОСОБА_3 вони придбали: 14.07.2006 року житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, розташований у м. Лисичанську Луганської області по АДРЕСА_2 і земельною ділянкою під цією нерухомістю; 07.08.2006 року недобудований житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, якій пізніше був введений в експлуатацію, розташований у м. Лисичанську Луганської області по АДРЕСА_3 і земельною ділянкою під цією нерухомістю і 16.09.2006 року недобудований житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, якій пізніше був введений в експлуатацію, розташований у м. Лисичанську Луганської області по АДРЕСА_4 і земельною ділянкою під цією нерухомістю.

Проте, на порушення ст.6 Закону України «Про іпотеку», вищевказані договори іпотеки укладено булоОСОБА_3 без її письмової згоди, посвідченої нотаріально,як співвласника вищевказаного нерухомого майна, яку вона не давала, оскільки про наявність цих договорів не знала і ніхто її про їх укладання не попереджав.

Посилаючись на зазначені обставини, позивач просила суд поновити їй строк позовної давності для звернення з позовом до суду, визнати зазначені договори іпотеки недійсними і скасувати заборону на відчуження вищевказаних об'єктів нерухомого майна.

Рішенням Лисичанського міського суду Луганської області від 18 вересня 2015 року у задоволенні позову ОСОБА_2 було відмовлено за пропуском строку позовної давності.

В апеляційній скарзі позивач просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення її позовних вимог у повному обсязі, оскільки вважає, що суд порушив норми матеріального та процесуального права і висновки суду поспішні та не ґрунтуються на матеріалах справи.

В запереченнях на апеляційну скаргу представник відповідача просить відмовити позивачу у її задоволенні, оскільки вважає доводи апеляційної скарги необґрунтованими і безпідставними, а рішення суду законним.

Про місце та час розгляду справи в суді апеляційної інстанції позивач, її представник та відповідач були повідомлені своєчасно та належним чином. Представник відповідача у своїй письмовій заяві до апеляційного суду просив суд розглянути справу без його участі.

Відповідач ОСОБА_3 до судового засідання не з'явився і про причини своєї неявки суд не повідомив.

В силу ч.1 ст.77 ЦПК України, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження по справі. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо особа за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.

Вказаний відповідач повідомлень на адресу суду про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження по справі не надав.

Положеннями ч.5 ст.74 ЦПК України передбачено, що у разі ненадання особами, які беруть участь у справі, інформації щодо їх адреси, судова повістка надсилається: фізичним особам за адресою їх місця проживання чи місця перебування, зареєстрованою у встановленому законом порядку.

З повідомлення про вручення поштового відправлення про слухання справи в апеляційному суді вбачається, що воно було направлено цьому відповідачу на адресу, за якою він зареєстрований і яка вказана в його паспорті, копія якого знаходиться на а.с.4 зв. (АДРЕСА_1), однак таке повідомлення повернулось до суду без виконання, з посиланням поштового відділення на причину, „ за зазначеною адресою не проживає " (а.а.с.182-183). З вищевикладеного можна зробити висновок, що цей відповідач за отриманням повідомлення про виклик до суду не з'явився без поважних причин, а таким чином зловживає своїми процесуальними правами, встановленими ст. 27 ЦПК України.

Тому судова колегія вважає за можливе розглянути справу за відсутністю осіб, які беруть участь у справі.

Вислухавши доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обгрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та обговоривши доводи апеляційної скарги, судова колегія приходить до наступного.

У статті 55 Конституції України закріплено положення про те, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом, а ч.2 ст. 124 Конституції України передбачає що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають в державі.

Відповідно до ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спор щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

У відповідності із вимогами ч.1 ст.303 ЦПК України, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції.

З урахуванням вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно з вимогами ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

За змістом ст.10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Відповідно із ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Судом встановлено, що 16 серпня 2006 року між ПАТ „Райфайзен Банк Аваль" та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір за №012/11-49/86, відповідно до якого банк надав йому кредитні кошти.

У той же день, тобто 16 серпня 2006 року, на забезпечення виконання кредитних зобов'язань між ПАТ „Райфайзен Банк Аваль" та ОСОБА_3, що витікають із кредитного договору №012/11-49/86, було укладено договір іпотеки, зареєстрований в реєстрі за №4075, посвідчений приватним нотаріусом Лисичанського міського нотаріального округу Бабенко О.В., за яким ОСОБА_3 передав в іпотеку банку належне йому на праві власності, на підставі посвідченого у нотаріальному порядку договору купівлі-продажу від 14 липня 2006 року, нерухоме майно, а саме: житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, розташований у м. Лисичанську Луганської області по АДРЕСА_2, і належною йому, на підставі державного акту на право приватної власності, земельною ділянкою, площею 0,1000 га, під цією нерухомістю. При цьому, у своїй заяві, яка є складовою частиною договору іпотеки, ОСОБА_3 зазначав, що у фактичному та зареєстрованому шлюбі він не перебуває, про що було відомо і представнику банку (а.с.5-8).

13 жовтня 2006 року на забезпечення виконання кредитних зобов'язань, що витікають із того ж кредитного договору №012/11-49/86, було укладено договір іпотеки, зареєстрований в реєстрі за №5017, посвідчений приватним нотаріусом Лисичанського міського нотаріального округу Бабенко О.В., за яким ОСОБА_3 передав в іпотеку банку належне йому на праві власності, на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 07 серпня 2006 року, нерухоме майно, а саме: недобудований житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, розташований у м.Лисичанську Луганської області по АДРЕСА_3, і належною йому, на підставі державного акту на право приватної власності, земельною ділянкою, площею 0,0999 га, під цією нерухомістю. При цьому, у своїй заяві, яка міститься у договорі іпотеки ОСОБА_3 також зазначав, що у фактичному та зареєстрованому шлюбі він не перебуває, про що також було відомо представнику банку (а.с11-14).

02 листопада 2006 року на забезпечення виконання тих же кредитних зобов'язань, було укладено договір іпотеки, зареєстрований в реєстрі за №5397, посвідчений приватним нотаріусом Лисичанського міського нотаріального округу Бабенко О.В., за яким ОСОБА_3 передав в іпотеку банку належне йому на праві власності, на підставі посвідченого у нотаріальному порядку договору купівлі-продажу від 16 вересня 2006 року, нерухоме майно, а саме: недобудований житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, розташований у м. Лисичанську Луганської області по АДРЕСА_3, і належною йому, на підставі державного акту на право приватної власності, земельною ділянкою, площею 0,0999 га, під цією нерухомістю, зазначивши у своїй заяві, яка міститься у договорі іпотеки, що у фактичному та зареєстрованому шлюбі він не перебуває, про що також було відомо представнику банку (а.с17-20).

30 серпня 2007 року між ПАТ „Райфайзен Банк Аваль" і ОСОБА_3 було укладено додаткові угоди до договорів іпотеки від 16 серпня 2006 року, від 13 жовтня 2006 року і від 02 листопада 2006 року, де він також зазначав, що у фактичному та зареєстрованому шлюбі він не перебуває (а.с.9-10).

Рішенням Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 27.01.2010 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання права власності на частку спільного майна подружжя позовні вимоги ОСОБА_2 було задоволено і за нею було визнано право власності на ? частку магазину, який знаходиться за адресою: м. Сєвєродонецьк, АДРЕСА_5, ? частку житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, розташованого у м. Лисичанську Луганської області по АДРЕСА_2, та земельної ділянки під цією часткою нерухомого майна, ? частку житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, розташованого у м.Лисичанську Луганської області по АДРЕСА_3, та земельної ділянки під цією часткою нерухомого майна і ? частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, розташованого у м. Лисичанську Луганської області по АДРЕСА_4, та земельної ділянки під цією часткою нерухомості (а. с. 31-33).

Відмовляючи позивачу у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції послався на те, що нею не надано суду доказів, які підтвердили б, що під час укладання договорів іпотеки вона була співвласником вищезазначеної нерухомості, адже ці договори укладались у 2006 році і відповідач ОСОБА_3, при їх укладанні зазначав, що не перебуває ні у фактичному, ні у зареєстрованому шлюбі, крім того, про порушення права в іпотечному договорі їй стало відомо тоді коли банк звернувся до неї та ОСОБА_3 з вимогою про стягнення заборгованості.

Проте суд відмовив їй у позові за пропуском строку позовної давності для звернення з зазначеним позовом до суду, посилаючись на те, що нею не надано суду доказів про поважність пропуску цього строку.

Проаналізувавши встановлені судом першої інстанції обставини у справі, судова колегія з висновком суду, щодо застосування строку позовної давності, погодитись не може, виходячи з наступного.

За змістом ч.1 ст. 203, ч.1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства.

Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину.

Згідно із частиною 1 статті 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

За змістом ст.ст. 572, 575 ЦК України іпотека є видом забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки.

У відповідності із ст. 578 ЦК України та ст. 6 Закону України «Про іпотеку» майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу (іпотеку) лише за згодою усіх співвласників.

Така згода за своєю правовою природою є одностороннім правочином. Згідно із ч.1 ст. 219 ЦК України у разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину такий правочин є нікчемним.

Разом з тим, відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним.

Так, пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до ч. 2 ст. 369 ЦК України та ч. 2 ст. 65 СК України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв'язку слід дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Зазначена правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 07 жовтня 2015 року за № 6-1622 цс15, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.

З матеріалів справи вбачається, що на час укладення спірних договорів іпотеки між ПАТ „Райфайзен Банк Аваль" та ОСОБА_3 від 16 серпня 2006 року, від 13 жовтня 2006 року, від 02 листопада 2006 року та додаткових угод від 30 серпня 2007 року ОСОБА_3, як зазначалось вище, у шлюбі ні з ким не перебував. Про те, що вищевказане нерухоме майно, у вигляді будинків і земельних ділянок, на яких вони розташовані, належить йому на праві особистої приватної власності і ніхто з третіх осіб прав на них не має ОСОБА_3 засвідчив в договорах іпотеки (п. п. 1.2 кожного договору, а.а.с.5, 11, 17).

Наведене свідчить про те, що на час укладення договорів іпотеки між ПАТ „Райфайзен Банк Аваль" та ОСОБА_3 від 16 серпня 2006 року, від 13 жовтня 2006 року, від 02 листопада 2006 року та додаткових угод від 30 серпня 2007 року банк не знав і не міг знати про те, що вищевказане нерухоме майно, у вигляді будинків і земельних ділянок, на яких вони розташовані, належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_3 та ОСОБА_2, тобто позивачу, і що остання не надала ОСОБА_3 згоди на укладення цих договорів іпотеки. Факт проживання ОСОБА_2 і ОСОБА_3 однією сім'єю, як чоловік та жінка, без реєстрації шлюбу з 01 квітня 2004 року по 01 листопада 2007 року та визнання за ОСОБА_2 права власності на ? частку житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, розташованого у м. Лисичанську Луганської області по АДРЕСА_2 і земельною ділянкою під цією нерухомістю, ? частку житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, розташованого у м. Лисичанську Луганської області по АДРЕСА_3 і земельною ділянкою під цією нерухомістю і ? частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, розташованого у м. Лисичанську Луганської області по АДРЕСА_4 і земельною ділянкою під цією нерухомістю було встановлено рішенням Сєвєродонецького міського суду Луганської області лише 27 січня 2010 року.

Тому посилання позивача на те, що вищевказані договори іпотеки укладено булоОСОБА_3 без її письмової згоди, посвідченої нотаріально,як співвласника вищевказаного нерухомого майна, яку вона не давала, оскільки про наявність цих договорів не знала і ніхто її про їх укладання не попереджав, до уваги не приймається.

Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення» № 14 від 18.12.2009 року, п.11, встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд в рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Крім того, згідно з п.19 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» № 12 від 24.10.2008 року, за наявності підстав, передбачених статтею 309 ЦПК, апеляційний суд скасовує рішення суду першої інстанції та ухвалює нове рішення або змінює його й немає права передавати з цих підстав справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Зазначеними підставами є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважає встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.

Таким чином, мотиви відмови позивачу судом у позові за пропуском строку позовної давності, є помилковими, а тому рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням по справі, на підставі ст.309 ЦПК України, нового рішення про відмову позивачу у позові за необґрунтованістю.

Керуючись ст.ст.303, 307 ч.1 п.2, 309, 314 ч.2, 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів

В И Р І Ш И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Лисичанського міського суду Луганської області від 18 вересня 2015 року скасувати та постановити по справі нове рішення яким у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 і Публічного акціонерного товариства «Райфайзен Банк Аваль» про визнання договорів іпотеки недійсними відмовити за необґрунтованістю.

Рішення набирає чинності негайно, але може бути оскаржено у касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом 20-ти днів після його проголошення.

Головуючий

Судді: