Рішення № 53421934, 10.11.2015, Апеляційний суд Львівської області

Справа № 463/952/15 Головуючий у 1 інстанції: Головатий Р.Я.

Провадження № 22-ц/783/6000/15 Доповідач в 2-й інстанції: Ніткевич А. В.

Категорія: 54

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 листопада 2015 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Львівської області в складі:

головуючого - судді Ніткевича А.В.,

суддів: Мікуш Ю.Р., Павлишина О.Ф.,

секретаря Симець В.І.

з участю позивача ОСОБА_2, представника відповідача Зелінської Н.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою Виробничо-торгівельної фірми «ОПІР» Трускавецької міської асоціації інвалідів Львівської обласної асоціації інвалідів Всеукраїнської організації інвалідів «Союз організації інвалідів України» на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 15 липня 2015 року в справі за позовом ОСОБА_2 до Виробничо-торгівельної фірми «ОПІР» Трускавецької міської асоціації інвалідів Львівської обласної асоціації інвалідів Всеукраїнської організації інвалідів «Союз організації інвалідів України», з участю третьої особи ОСОБА_5, про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,-

встановила:

В лютому 2015 року позивач ОСОБА_2 звернувся в суд з позовом до Виробничо-торгівельної фірми «ОПІР» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Вимоги обґрунтовував тим, що 25.12.2007р. призначений на посаду заступника директора ВТФ «Опір» з правом першого підпису із місячним посадовим окладом 890 грн.

Після зміни керівництва на ВТФ «Опір», що відбулась 18 вересня 2012 року, на наступний день 19 вересня 2012 р. його не пропустили на територію підприємства для виконання своїх посадових обов'язків, у зв'язку з чим подав заяву до Залізничного РВ ЛМУ ГУ МВСУ у Львівській області за фактом недопущення працівника до роботи. Після реагування працівників міліції, його допустили на територію ВТФ «Опір», він приступив до роботи, яку виконуваваж до 03.12.2014р., коли його та всіх інших працівників фірми не допустили на територію підприємства, працівники охорони повідомили, що за відповідною адресою відсутнє таке підприємство як ВТФ «Опір».

З невідомих позивачу причин в період часу з 01.09.2012 р. до 03.12.2014 р. він не отримував заробітної плати, тому 03.07.2014 р. написав заяву-повідомлення керівнику ВТФ «Опір» про виплату належної позивачу заробітної плати з 1 вересня 2012р. до 30.06.2014р., однак на вказану заяву жодної відповіді не отримав.

19.11.2014р. позивач звернувся із заявою до прокурора Франківського району м. Львова з проханням порушити кримінальне провадження за фактом умисної невиплати йому заробітної плати протягом тривалого часу, і в ході розслідування дізнався про існування наказу від 19.09.2012р. за підписом ОСОБА_5 про звільнення позивача за прогул з 19 вересня 2012 року.

Підставою для видання такого наказу послужив акт від 18.09.2012р. про відсутність позивача на роботі цього ж дня.

Запевняв, що 18.09.2012 р. був на роботі, більше того, ходив на роботу до 03.12.2014 р., тому не знав про своє звільнення.

Покликається на те, що всупереч вимогам ст. 149 КЗпП України роботодавець не вимагав у позивача письмових пояснень, копію наказу про звільнення з роботи не вручав, розрахунку у день припинення трудового договору не провів, трудової книжки не повернув.

Вважає звільнення незаконним, просить поновити його на роботі з 28.08.2014 року та стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 18.09.2012 року по день ухвалення судового рішення.

Оскаржуваним рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 15 липня 2015 року позов задоволено частково.

Поновлено ОСОБА_2 на роботі на посаді заступника директора підприємства Виробничо-торгівельної фірми «ОПІР» Трускавецької міської асоціації інвалідів Львівської обласної асоціації інвалідів Всеукраїнської організації інвалідів «Союз організації інвалідів України» з 19 вересня 2012 року.

Стягнуто з Виробничо-торгівельної фірми «ОПІР» Трускавецької міської асоціації інвалідів Львівської обласної асоціації інвалідів Всеукраїнської організації інвалідів «Союз організації інвалідів України» (ідентифікаційний код 30823194) на користь ОСОБА_2 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1) середній заробіток за час вимушеного прогулу з 19 вересня 2012 року по 15 липня 2015 року в розмірі 22592 грн. 20 коп. з відрахуванням всіх обов'язкових платежів і зборів, які підлягають відрахуванню з заробітної плати.

Стягнуто з Виробничо-торгівельної фірми «ОПІР» Трускавецької міської асоціації інвалідів Львівської обласної асоціації інвалідів Всеукраїнської організації інвалідів «Союз організації інвалідів України» (ідентифікаційний код 30823194) в дохід держави 469 грн. 52 коп. судового збору.

Рішення суду в частині стягнення заробітної плати за один місяць у сумі 700 грн. 04 коп. з відрахуванням всіх обов'язкових платежів і зборів, які підлягають відрахуванню з заробітної плати допущено до негайного виконання.

Рішення суду оскаржив представник відповідача Виробничо-торгівельної фірми «ОПІР» Трускавецької міської асоціації інвалідів Львівської обласної асоціації інвалідів Всеукраїнської організації інвалідів «Союз організації інвалідів України», вважає рішення необгрунтованим, оскільки судом неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, не надано належної оцінки наявним в матеріалах справи доказам, а також суд не сприяв повному, об'єктивному та неупередженому розгляду справи, висновки суду не відповідають фактичним обставинам.

В апеляційній скарзі зазначає, що рішення суду ґрунтується на припущеннях, а також судом не враховано, що тягар по доказуванню в цивільному процесі лежить на обох сторонах.

Зокрема, в абз. 5 рішення суд припускає можливість початку робочого дня за 4 години до вказаного часу, однак це не ґрунтується на жодних доказах щодо робочого графіку позивача, що робить припущення про правомірність факту залишення роботи позивачем, крім цього цей висновок покладено в основу судження про відсутність прогулу як підстави для звільнення.

Звертає увагу на те, що про відсутність позивача 19.09.2012р. на робочому місці складено відповідний Акт від 19.09.2012р., у присутності працівників підприємства та працівників служби охорони, на підставі цього акту видано наказ про звільнення позивача з посади заступника директора підприємства ВТФ «Опір» ЛОАІ у зв'язку з відсутністю на роботі без поважних причин.

Вважає, що доказів перебування на робочому місці як 19.09.2012р. так і в подальшому позивач не надав, оскільки трудова книжка, особова картка позивача на підприємстві відсутні,в табелях виходу на роботу позивач не зазначався,заробітна плата йому не нараховувалась.

Твердження позивача про те, що після звернення до Залізничного РВ за фактом недопущення працівника до роботи, його допустили на територію підприємства і він продовжив виконання своєї повсякденної роботи аж до 03.12.2014 р., є надуманим та не відповідає дійсності, жодними доказами не підтверджено.

Звертає увагу на те, що поза увагою суду залишився той факт, що позивач не скаржився 2 роки на відсутність зарплати при цьому, ніби-то, сумлінно виконуючи свої обов'язки, день у день з'являючись на місце праці і звернувся до органів прокуратури лише 19.11.2014 року.

Разом з цим, факт того, що позивач був відсутній на роботі з 19.09.2012 року підтверджується, перш за все тим, що саме підприємство припинило свою господарську діяльність.

Зазначає, що суд вказуючи в рішенні, що позивач впродовж 2012-2014 років ходив на роботу, фактично взяв до уваги лише пояснення позивача без відповідного підтвердження їх доказами, при цьому не вказав, де було робоче місце позивача.

Натомість підприємство відповідача мало впродовж 2012-2014 років дві адреси: фактичну (м. Львів, вул. Голубовича, 34) і юридичну (м.Львів, вул. Чупринки, 85). Позивач в позові навіть не вказав, що входило в його трудові обов'язки, які він мав би виконувати впродовж 2012-2014 років, не вказав, де було робоче місце позивача (конкретна адреса, конкретний кабінет тощо), і який обсяг роботи за трудовим договором позивач виконував. В матеріалах справи відсутні докази того, що позивач впродовж 2012-2014 років виконував свої трудові обов'язки на визначеному трудовим договором робочому місці.

Крім цього, поновлення позивача на роботі відбулося при наявності чинного наказу про звільнення, оскільки вимога про скасування наказу від 19.09.2015 року останнім не ставилась, також він не просив поновити строк позовної давності на звернення до суду.

Просить скасувати рішення Личаківського районного суду м. Львова від 15 липня 2015 рокута ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі. Судові витрати покласти на позивача.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідача Зелінської Н.В. на підтримання доводів апеляційної скарги, а також пояснення позивача ОСОБА_2 на заперечення таких, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна карга підлягає частковому задоволенню виходячи із наступного.

Згідно із ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав.

На підставі ст.ст. 11, 60, 61 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, в межах заявлених ними вимог на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, кожна сторона зобов"язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з»ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким чином, рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а також правильно витлумачив ці норми.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог районний суд виходив з того, що згідно вимог закону, до застосування дисциплінарного стягнення позивачу не було надано можливості надати письмові пояснення,а з копії наказу про звільнення встановлено, що такий не містить відмітки про ознайомлення з ним позивача. Будь-яких інших доказів ознайомлення позивача з вказаним наказом, а також підтвердження факту надання ОСОБА_2 письмових пояснень чи відмови від дачі таких, відповідачем не представлено.

Також суд врахував, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яку стягнув за увесь час вимушеного прогулу з 19.09.2012р. по день ухвалення рішення про поновлення позивача на роботі - 15.07.2015р. та з врахуванням вимог ЦПК України допустив рішення до негайного виконання.

Колегія суддів не в повній мірі погоджується з такими висновками районного суду з наступних підстав.

Згідно із ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод конституційне право на судовий захист повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.

Частинами 1, 7 ст. 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно із ст. ст. 2-1, 5-1 КЗпП України держава забезпечує рівність трудових прав усіх громадян незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин, крім цього, держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України правовий захист від необгрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (ст. 21 КЗпП України).

Суд першої інстанції встановив, що наказом директора виробничо-торгівельної фірми «Опір» № 1/12 від 25.12.2007 року позивача ОСОБА_2 призначено заступником директора з правом першого підпису (а.с. 4).

Окрім цього, наказом ген. директора ВТФ «Опір» ОСОБА_5 № 02/01 від 03 січня 2012 року на підприємстві з 03 січня 2012 року встановлено неповний робочий день - 4 години, внесено відповідні зміни в штатний розпис підприємства (а.с. 35).

В свою чергу, наказом директора ВТФ «Опір» від 19.09.2012 р. позивача ОСОБА_2 звільнено з посади заступника директора підприємства ВТФ «Опір» ЛОАІ на підставі п. 4 ст. 40 КЗпП України з 19 вересня 2012 року у зв'язку з відсутністю на роботі без поважних причин (а.с. 37).

Відповідно до ст. 139 КЗпП України працівники зобов'язані працювати чесно та сумлінно, своєчасно точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержувати трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.

За змістом п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Як роз'яснено у п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" при розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за п. 4 ст. 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, у зв'язку з поміщенням до медвитверезника, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов'язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу).

Отже, визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивача з роботи за пунктом 4 статті 40 КЗпП України є з'ясування поважності причин його відсутності на роботі.

Законодавством не визначено перелік обставин, за яких прогул вважається вчиненим з поважних причин, а тому, вирішуючи питання про поважність причин відсутності на роботі працівника, звільненого за пунктом 4 статті 40 КЗпП України, суд повинен виходити з конкретних обставин і враховувати докази, передбачені статтею 57 ЦПК України.

Суд першої інстанції встановив, що в наказі про звільнення позивача підставою звільнення визначено Акт від 19.09.2012 р. про залишення ОСОБА_2 робочого місця, території підприємства без поважних причин та повідомлення директора.

З копії акта без дати встановлено, що такий складено про те, що заступник директора ВТФ «Опір» ОСОБА_2 18.09.2012 року о 14 год. 45 хв. без поважних причин та повідомлення директора ОСОБА_5 самовільно залишив робоче місце та покинув територію підприємства, а 19.09.2012 р. без причин та повідомлень не з'явився на робочому місці. Даний акт складений в двох примірниках в присутності працівників служби охорони «АУТПОСТ» та працівників підприємства ВТФ «Опір» (а.с. 36).

Між тим, частиною 2 ст. 59 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ст. 58 ЦПК України).

Надаючи оцінку даному акту за правилами ст. 212 ЦПК України, суд правильно виходив з того, що вказаний акт не містить дати складення, а також відомостей про осіб, в присутності яких такий складено, підписаний лише директором ВТФ «Опір» ОСОБА_5, не містить підписів осіб, в присутності яких складений, а тому сам по собі, без наявності інших доказів відсутності позивача на робочому місці, не може бути підставою для видачі наказу про звільнення.

Крім цього, суд врахував, що згідно копії наказу № 02/01 від 03.01.2012 року генерального директора ВТФ «ОПІР» на підприємстві з 03.01.2012 року встановлено неповний робочий день - чотири години, тому залишення ОСОБА_2 робочого місця о 14 год. 45 хв., як це зафіксовано в Акті, не може свідчити про прогул з урахуванням того, що суду не подано графік роботи та табель обліку робочого часу за вказаний період, не представлений такий і в апеляційному суді (а.с. 35).

Оскаржуючи рішення суду першої інстанції про задоволення позовних вимог, відповідач в цілому вказує на те, що накладення на позивача дисциплінарного стягнення та його подальше звільнення були проведені із дотриманням вимог чинного трудового законодавства, права останнього при цьому порушені не були, а відтак відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини на які вона посилається, як на підставу свої вимог і заперечень.

Колегія суддів, виходить з того, що відповідно до законодавства України про працю прогул є дисциплінарним проступком, за вчинення якого передбачено один з таких заходів стягнення: догана або звільнення (ст. 147 КЗпП України).

Порядок застосування дисциплінарних стягнення врегульовано ст. 149 КЗпП України, зокрема до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення, при обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника.

Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку. За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідач вимоги про надання позивачем письмових пояснень про порушення трудової дисципліни не ставив, ступінь тяжкості вчиненого проступку, заподіяну шкоду, обставини, за яких вчинено проступок не з'ясовував; з наказом про звільнення позивача під розписку позивача не ознайомив, оскільки докази такого відповідачем не представлені.

При цьому, листом Міністерства праці та соціальної політики від 15.05.2008 р. №106/13/116-08 роз'яснено, що відсутність таких пояснень не перешкоджає застосуванню стягнення, якщо власник має докази того, що пояснення від працівника він зажадав, але працівник їх не дав. Як правило, таким доказом є акт, складений за підписом декількох осіб у підтвердження відмови працівника надати пояснення по суті порушення трудової дисципліни.

Разом з тим, як вбачається з копії наказу про звільнення, такий не містить відмітки про ознайомлення з ним позивача. Будь-яких інших доказів ознайомлення позивача з вказаним наказом, а також підтвердження факту надання ОСОБА_2 письмових пояснень по суті порушення трудової дисципліни чи відмови від дачі таких, відповідачем не представлено.

Зазначене також не відповідає вимогам ч. 2 ст. 47 КЗпП України, відповідно до якої у разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов'язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи.

Таким чином, судова колегія приходить переконання, що оцінюючи зібрані по справі докази, суд першої інстанції прийшов правильного висновку про поновлення позивача ОСОБА_6 на роботі на посаді заступника директора ВТФ «Опір», оскільки звільнення з підстав п. 4 ст. 40 КЗпП України вимагає дотримання вимог, передбачених ст.ст. 43, 149 КЗпП України, а доказів про їх виконання відповідачем не надано, відтак звільнення позивача відбулось із порушенням відповідного порядку.

Разом з тим, колегія суддів не в повній мірі погоджується із висновком суду першої інстанції в частині визначення розміру середнього заробітку, який стягнуто в користь позивача за час вимушеного прогулу.

Відповідно до ч. 2 ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Згідно із ч. 5 ст. 235 КЗпП України у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу, працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

У п. 32 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 року, № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" роз»яснено, що у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв'язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи, невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи. Для працівників, які пропрацювали на даному підприємстві (в установі, організації) менше двох місяців, обчислення проводиться з розрахунку середнього заробітку за фактично пропрацьований час. При цьому враховуються положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року N 100 (зі змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 1995 року N 348).

Вірно визначивши розмір середньоденного заробітку 63,64 грн. виходячи із індивідуальних відомостей Пенсійного фонду України про заробітну плату ОСОБА_7 за останні два місяці до звільнення та кількості відпрацьованих днів у цей період, суд першої інстанції нарахував середній заробіток за весь час вимушеного прогулу з дня звільнення 19.09.2012 року по день поновлення 15.07.2015 року, що не відповідає вимогам ч. 2 ст. 235 КЗпП України.

Як зазначено вище, орган який розглядає трудовий спір, має право винести рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу тільки у випадку, якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника.

По даній справі позивач звернувся в суд першої інстанції в лютому 2015 року, а рішення постановлено 15.07.2015 року, відтак, розгляд справи тривав менше одного року.

В свою чергу, судом встановлено, що про своє звільнення 19.09.2012 року позивач дізнався лише в грудні 2014 року після звернення у Франківський РВ ЛМУ ГУМВСУ у Львівській області, копію наказу про звільнення отримав лише під час ознайомлення з матеріалами кримінального провадження в лютому 2015 року, відтак звернувшись із позовом до суду 25.02.2015 року, він не пропустив строк звернення, встановлений ст. 233 КЗпП України.

Разом з тим, в судовому засіданні представник відповідача повідомила, що трудова книжка позивача ОСОБА_2 на підприємстві відсутня, оскільки попередній керівник ВТФ «Опір», батько позивача ОСОБА_8, після звільнення із займаної посади забрав всі документи підприємства, з цього приводу наявне судове рішення про зобов»язання ОСОБА_8 повернути на підприємство забрані документи.

Враховуючи встановлені обставини справи, підстави для стягнення середнього заробітку в користь позивача ОСОБА_7 за весь час вимушеного прогулу відсутні, відтак, рішення суду першої інстанції необхідно змінити в частині визначення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Згідно розрахунку норми тривалості робочого часу, за період з 19.09.2012 року по 19.09.2013 року було 251 робочих дні, відтак розмір середнього заробітку позивача за час вимушеного прогулу у вказаний період складає 15973 грн. 64 коп. (63,64 грн. Х 251 робочі дні), з відрахуванням всіх обов»язкових платежів і зборів, які підлягають відрахуванню із заробітної плати.

Врешті рішення суду першої інстанції необхідно залишити без змін.

Керуючись ст. ст. 303, 304, п. 3 ч. 1 ст. 307, ч. 2 ст. 314, ст.ст. 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, -

вирішила:

Апеляційну скаргу Виробничо-торгівельної фірми «ОПІР» Трускавецької міської асоціації інвалідів Львівської обласної асоціації інвалідів Всеукраїнської організації інвалідів «Союз організації інвалідів України» - задовольнити частково.

Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 15 липня 2015 рокузмінити в частині визначення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Стягнути з Виробничо-торгівельної фірми «ОПІР» Трускавецької міської асоціації інвалідів Львівської обласної асоціації інвалідів Всеукраїнської організації інвалідів «Союз організації інвалідів України» на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 19 вересня 2012 року по 19 вересня 2013 року в розмірі 15973 (п»ятнадцять тисяч дев»ятсот сімдесят три) грн. 64 коп. з відрахуванням всіх обов»язкових платежів і зборів, які підлягають відрахуванню із заробітної плати.

Врешті рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржене у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання рішенням законної сили.

Головуючий: А.В. Ніткевич

Судді: Ю.Р. Мікуш

О.Ф. Павлишин