Рішення № 53412310, 02.11.2015, Білоцерківський міськрайонний суд Київської області

Справа № 357/12757/15-ц

2/357/3876/15

Категорія 18

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

02 листопада 2015 року Білоцерківський міськрайонний суд Київської області у складі:

головуючого судді Жарікова О. В. ,

при секретарі Гавриш О. П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду № 3 в м. Біла Церква цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Кредитної спілки «Українська кредитно-фінансова група» про захист прав споживача, -

В С Т А Н О В И В :

Позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з цивільним позовом до Кредитної спілки «Українська кредитно-фінансова група» про захист прав споживача, обґрунтовуючи його тим, що 26.06.2008 року між КС «Українська кредитно-фінансова група» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № БЦ-00830/1306, згідно якого кредитна спілка надала позичальнику кредитні кошти в розмірі 7 930,00 грн. на придбання товару, а та у свою чергу зобовязалася повернути їх у встановлені договором строки з врахуванням процентів. При цьому, також, було укладено договір застави № БЦ-00830/1306, згідно якого позивач передала в заставу кредитній спілці належне їй майно, що зазначене у додатку № 1 договору застави. Станом на 27.06.2013 року борг ОСОБА_1 перед кредитною спілкою становив 55,53 грн., що підтверджується вимогою кредитної спілки від 27.06.2013 року. За цією вимогою кошти позичальником було сплачено, що підтверджується платіжним документом від 20.08.2013 року. Після сплати вказаного платежу від спілки до позичальника претензій, вимог сплатити будь-який борг не поступало. В березні 2015 року кредитор звернувся до постійно діючого третейського суду при асоціації виробничих підприємств «Бона Деа» про стягнення заборгованості з позичальника у розмірі 23 224, 93 грн. та витрат на правову допомогу в розмірі 2 000 грн.. Зазначений розрахунок суми боргу складено, згідно п. 3.7 кредитної угоди від 26.06.2008 року, який передбачає, що у разі ненадходження планового платежу повністю або частково, такий кредит визначається кредитом із підвищеним ризиком і кредитодавець, починаючи від третього дня від дати планового надходження платежу, здійснює нарахування процентів за подвійною ставкою, зазначеною у п.3.1 кредитного договору. На думку позивача, положення п.3.7 кредитного договору від 26.06.2008 року є незаконним, а тому вона просить суд визнати недійсним положення п.3.7 кредитного договору № БЦ-00830/1306 від 26.06.2008 року, укладеного між Кредитною спілкою «Українська кредитно-фінансова група» та ОСОБА_1 з підстав порушення вимог Закону України «Про захист прав споживачів», а, також, просить суд визнати незаконними дії відповідача щодо нарахування позивачу відсотків у подвійному розмірі по кредитному договору № БЦ-00830//1306 від 26.06.2008 року.

Позивач в відкрите судове засідання не зявилася, про місце, час та дату розгляду справи повідомлена належним чином, направила до суду свого представника, згідно договору про надання юридичних послуг, який в судовому засіданні заявлені позовні вимоги підтримав у повному обсязі, посилаючись на обставини, які є аналогічними, наведеним у позовній заяві та просив позов задовольнити.

Представник відповідача в судовому засіданні позов не визнав та заперечував проти задоволення позову, вважаючи його не обґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню, свою позицію мотивував письмовикладеними запереченнями проти позову, які долучені до матеріалів справи.

Суд, заслухавши пояснення учасників судового процесу, дослідивши матеріали справи, встановив наступні факти та відповідні їм правовідносини.

Відповідно до ст. 10 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених Цивільним процесуальним Кодексом.

Відповідно до ч.1 ст.60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Судом встановлено, що 26.08.2008 року між КС «Українська кредитно-фінансова група» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № БЦ-00830/1306, згідно якого кредитна спілка надала позивачу кредитні кошти в розмірі 7 930,00 грн. на придбання товару, а та в свою чергу зобовязалася повернути їх у встановлені договором строки, з врахуванням відсотків. Крім того, між сторонами було укладено договір застави, згідно якого позивач передала в заставу кредитній спілці належне їй майно, що підтверджується умовами кредитного договору. Зазначене сторонами не оспорюється. Відповідно до п. 3.3 кредитного договору, сторони домовились, що погашення кредиту та процентів за користування кредитом здійснюватиметься згідно графіку розрахунків, що є додатком 1 до цього договору. Станом на 27.06.2013 року борг ОСОБА_1 перед кредитною спілкою, як зазначено в позові та вказав в своїх поясненнях в судовому засіданні представник позивача, становив 55,53 грн., що підтверджується вимогою кредитної спілки від 27.06.2013 року. За цією вимогою кошти позивачем було сплачено, що підтверджується копією квитанції від 20.08.2013 року, однак, за змістом зазначеної вимоги не встановлено, що зазначена сума підлягає сплаті для повного виконання зобовязань за договором і, у разі її сплати, є наслідком виконання зобовязання в повному обсязі. Згідно пояснень представника відповідача та копії повідомлення за № 351 від 28.07.2013 року встановлено, що на адресу ОСОБА_1 27.06.2013 року за вихідним номером № 217 було направлено помилково вимогу про сплату боргу з помилково зазначеною сумою у вказаному розмірі 55,53 грн..

Відповідно до п. 1.1 кредитного договору, кредитодавець зобов»язувався надати позичальнику кредит у сумі 7930 грн. 00 коп. на засадах строковості, зворотності, цільового характеру використання, платності та забезпеченості, а позичальник зобов»язувалася повернути кредит та сплатити проценти за користування кредитом на умовах, визначених цим договором.

Відповідно до п. 1.2 кредитного договору, сума кредиту використовується на цілі: придбання товарів.

Відповідно до п. 2.1 кредитного договору, кредит надається строком 36 фактичних місяців від дати надання позичальнику кредиту.

Відповідно до п. 3.1 кредитного договору, плата за користування кредитом (проценти) становить 0,148 % річних від суми залишку кредиту за кожен день користування кредитом. Проценти нараховуються за фактичне число календарних днів користування кредитом за виключенням дня надання кредиту.

Відповідно до п. 3.7 кредитного договору, у разі не надходження планового платежу повністю або частково, такий кредит визначається кредитом з підвищеним ризиком. В такому випадку кредитодавець, починаючи з третього дня від дати планового надходження платежу, здійснює нарахування процентів за подвійною ставкою, зазначеною у п. 3.1.

Відповідно до п. 5.1 кредитного договору, позичальник зобов»язана вчасно здійснювати платежі щодо погашення кредиту і процентів, нарахованих за користування кредитом, відповідно до графіку розрахунків.

Відповідно до п. 5.3.2 кредитного договору, кредитодавець зобов»язаний письмово повідомляти позичальника про зміну процентної ставки, визначеної п 3.1 цього договору, у семиденний строк з моменту прийняття рішення про таку зміну (за умови виникнення обставин, визначених п. 5.4.2 цього договору). Тобто в даному випадку при нарахуванні процентів, відповідно до п. 3.7 вказаного договору, кредитна спілка не зобов»язана повідомляти про це позичальника.

Згідно ч.1 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона /боржник/ зобовязана вчинити на користь другої сторони /кредитора/ певну дію/передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо/ або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

За ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу.

В ст. 610 ЦК України передбачено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання /неналежне виконання/.

Відповідно до ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання або розірвання договору; зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди.

Відповідно ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Відповідно до ч. 1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

За положенням ч.1 ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Відповідно до ч.1, 3 ст. 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності; якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Частиною першою статті 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до ч.1,5 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів», продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Якщо положення договору визнано не справедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Вирішуючи даний спір по суті суд враховує рішення Конституційного Суду України № 15-рп/2011 від 10 листопада 2011 року, де зокрема зазначено, що споживачу, як правило, об'єктивно бракує знань, необхідних для здійснення правильного вибору товарів (робіт, послуг) із запропонованих на ринку, а також для оцінки договорів щодо їх придбання, які нерідко мають вид формуляра або іншу стандартну форму (частина перша статті 634 Кодексу).

Більш того, у положеннях Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів» від 9 квітня 1985 року № 39/248 на які посилався Конституційний Суд України в Рішенні №15-рп/2011 від 10 листопада 2011 року, наголошено: визнаючи, що споживачі нерідко перебувають у нерівному становищі з точки зору економічних умов, рівня освіти та купівельної спроможності, принципи захисту інтересів споживачів мають, зокрема, за мету сприяти країнам у боротьбі зі шкідливою діловою практикою усіх підприємств на національному та міжнародному рівнях, яка негативно позначається на споживачах. У наведених «Керівних принципах для захисту інтересів споживачів» визначено, що споживачі мають бути захищені від таких зловживань, як односторонні типові контракти, виключення основних прав у контрактах та незаконні умови кредитування продавцями.

Крім того, в рішенні Конституційного Суду України № 15-рп/2011 від 10.11.2011 року зазначено, що у справі про захист прав споживачів кредитних послуг держава забезпечує особливий захист більш слабкого субєкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору.

Однак, як зазначив Верховний Суд України у Постанові № 6-40цс13 від 11.09.2013 року, визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в ч.2 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» - умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обовязків на шкоду споживача.

Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_1 вважає недійсним п.3.7 кредитного договору, з підстав порушення вимог Закону України « Про захист прав споживачів».

Мотивуючи вказану вимогу, позивач та її представник посилаються зокрема на ч.12 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів», відповідно до якої, якщо після укладення договору стане очевидним, що роботи (послуги), зважаючи на їх ціну (вартість) та характеристики або інші обставини, явно не задовольнятимуть інтереси або вимоги споживача, виконавець зобов'язаний негайно повідомити про це споживача. Виконавець зобов'язаний таким же чином повідомити споживача, якщо вартість робіт (послуг) може істотно зрости, ніж можна було очікувати під час укладення договору. Споживач має право відмовитися від договору про виконання робіт (надання послуг) без штрафних санкцій з боку виконавця у разі виникнення обставин, передбачених в абзацах першому та другому цієї частини.

Суд не може погодитись з позивачем та її представником, що п.3.7 кредитного договору не відповідає вимогам Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки для настання обставин передбачених цим пунктом договору необхідні певні умови, зокрема, щоб позивач не здійснив черговий платіж. За викладених обставин, за умови належного виконання умов договору з боку позивача, п.3.7. кредитного договору взагалі не може застосовуватись. Така позиція, на думку суду є справедливою, та є додатковим стимулом для боржника виконувати взяті на себе зобовязання.

Крім того, не можна забувати про те, що відповідно до ст.638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх умов договору.

Як передбачено в п.9.3 договору, договір набуває чинності з моменту його підписання сторонами та діє до повного виконання сторонами зобовязань за ним. Таким чином, підписанням договору позивач стверджувала, що волевиявлення позивача є вільним і відповідає її внутрішній волі, позивач не перебуває під впливом тяжкої обставини для неї, що змушує її укласти цей договір, позивач чітко усвідомлює всі умови цього договору та не перебуває піж впливом помилки чи обману (п.8.1. Договору).

Отже, можна дійти висновку, що позивач укладаючи вказаний договір, розуміла його умови та вважала їх вигідними для себе, що зокрема підтверджується і тим, що позивач сумлінно виконувала взяті на себе зобовязання до вересня 2009 року.

Позивач, посилаючись на ч. 12 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів» чомусь не скористалася правом передбаченим ч.3 цієї статті, а саме, правом відмовитись від договору без штрафних санкцій.

Вказані обставини свідчать про те, що при укладенні вказаного кредитного договору, сторони діяли добровільно, з урахуванням вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості, їх зовнішній вираз волі відповідав внутрішньому, а тому кожна сторона повинна була реально оцінювати ті обставини, які можуть вплинути на виконання зобовязання.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 3 ст. 203 ЦК України, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до ч. 3 ст. 212 ЦПК України, суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК України, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Як зазначено в розясненнях, наданих в п.2 Постанови пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9, «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

В п.7 вище вказаної постанови пленуму розяснено, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. У разі якщо під час розгляду спору про визнання правочину недійсним як оспорюваного та застосування наслідків його недійсності буде встановлено наявність підстав, передбачених законодавством, вважати такий правочин нікчемним, суд, вказуючи про нікчемність такого правочину, одночасно застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину. За змістом статті 216 ЦК та виходячи із загальних засад цивільного законодавства суд може застосувати з власної ініціативи реституцію як наслідок недійсності оспорюваного правочину.

Крім того, відповідно до ч. 1, 5 ст. 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

За встановлених по справі обставин, суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав, передбачених ч.ч. 5, 6 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», ст.ст.203,215,217,632,638 ЦК України, визнання недійсним п.3.7 Договору.

Крім того, як зазначає позивач, у березні 2015 року кредитор звернувся до постійного діючого третейського суду при асоціації виробничих підприємств «Бона Деа» про стягнення заборгованості із позичальника в розмірі 23 244,93 грн. та витрат на правову допомогу в розмірі 2 000,00 грн.. Судом встановлено, що звернення відповідача до третейського суду умовами договору передбачено, зокрема в п.7.2. Рішенням постійно діючого третейського суду при асоціації виробничих підприємств «Бона Деа» від 30.03.2015 року позовні вимоги КС «Українська кредитно-фінансова група» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості були задоволені частково та з ОСОБА_1 на користь КС "Українська кредитно-фінансова група» було стягнуто суму заборгованості в розмірі 23224,93 грн. та витрати на правову допомогу в розмірі 2000,00 грн.. Представник позивача в судовому засіданні вказує на те, що розрахунок заборгованості, наданий до суду представником відповідача та сума заборгованості, яка стягнута рішенням вказаного суду з ОСОБА_1 суттєво відрізняються, так як в розрахунку вказана сума заборгованості за кредитним договором 16521,55 грн.. Однак, судом встановлено, що сума заборгованості за кредитним договором, зазначена в розрахунку відповідача, зазначена станом на 27.06.2013 року, на час направлення помилково вимоги про заборгованість позивача за кредитним договором в розмірі 55,53 грн., а сума заборгованості стягнута за рішенням суду, нарахована на час подання позову до третейського суду.

Слід зазначити, що відповідно до ст. 2 Закону України «Про третейські суди», третейський суд - недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та/або юридичних осіб у порядку, встановленому цим Законом, для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин. Третейська угода - угода сторін про передачу спору на вирішення третейським судом.

Як передбачено ст. 5 цього закону, юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону. Спір може бути переданий на вирішення третейського суду до прийняття компетентним судом рішення у спорі між тими ж сторонами, з того ж предмета і з тих самих підстав.

Як вбачається, з розрахунку заборгованості по кредиту, позивач здійснила останню планову проплату по кредиту 19.09.2009 року в сумі 150,00 грн., і тому суд вважає, що відповідач мав законні, передбачені договором (п.3.7 договору) підстави, для нарахування відсотків у подвійному розмірі. Доказів протилежного позивачем та її представником суду не надано.

Позивач в позовній заяві та представник позивача в своїх поясненнях в судовому засіданні зазначають, що позивач умови договору виконала в повному обсязі, що кредит нею сплачений, однак, належних та допустимих доказів на підтвердження вказаного до суду не надано. Представник позивача вказує на те, що відповідач повинен був повідомляти позивача про виниклу заборгованість, однак, цього ним зроблено не було. Суд не погоджується з вказаними твердженнями представника позивача, виходячи з того, що позивач повинна була платити кошти по кредиту, згідно графіку розрахунків, що є додатком № 1 до вищевказаного кредитного договору, а саме з 26.06.2008 року по 20.06.2011 року. Позивач частково сплатила кредитні кошти, згідно вказаного графіку, однак, в подальшому нею не були виконані умови кредитного договору та кредит не сплачувався. Позивач знала про умови виконання кредитного договору та сплати кредитних коштів, згідно графіку розрахунків, і повідомлення кредитною спілкою в даному випадку щодо сплати коштів за кредитом не є необхідністю.

Проаналізувавши надані сторонами докази у їх сукупності та надавши їм належну правову оцінку, суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Позивача звільнено від сплати судового збору на підставі ст. 22 ЗУ «Про захист прав споживачів», і тому суд вважає за необхідне звільнити сторони від сплати судового збору, що відповідає вимогам ст.ст. 79, 88 ЦПК України.

На підставі вищевикладеного, враховуючи розяснення надані в Постановах Пленуму Верховного Суду України, Постановах Пленуму Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, керуючись ст. ст. 203, 215, 509, 526, 610, 611, 625, 638, 1048, 1049, 1050, 1054 ЦК України, Законом України «Про захист прав споживачів», ст. ст.3, 10, 11, 60, 61, 79, 88, 212-215, 294, 296 ЦПК України,суд,-

В И Р І Ш И В :

В задоволенні позову ОСОБА_1 до Кредитної спілки «Українська кредитно-фінансова група» про захист прав споживача, відмовити.

Звільнити сторони від сплати судового збору.

Судовий збір компенсувати за рахунок держави.

Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Київської області через Білоцерківський міськрайонний суд. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя ОСОБА_2