Постанова № 53241679, 27.10.2015, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

27 жовтня 2015 року 12:02 № 826/14218/15

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Іщука І.О., суддів: Погрібніченка І.М., Шулежка В.П., при секретарі судового засідання Мині І.І., розглянув у відкритому судовому засіданні справу

за позовомОСОБА_1до треті особи:Національного агентства України з питань державної служби Кабінет Міністрів України, Міністерство охорони здоров'я України, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8про визнання незаконними та скасування наказів від 29.05.2015 р. № 109, від 15.06.2015 р. № 135,

за участю сторін:

від позивача: ОСОБА_9, ОСОБА_10

від відповідача: ОСОБА_11, ОСОБА_12,

від третьої особи 1: ОСОБА_13,

від третьої особи 2: ОСОБА_14,

від третьої особи ОСОБА_15,

від третьої особи 4: не з'явився,

від третьої особи 5: ОСОБА_16,

від третьої особи 6: ОСОБА_17,

третя особа 7: ОСОБА_8

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду м.Києва з позовом до Національного агентства України з питань державної служби, треті особи: Кабінет Міністрів України, Міністерство охорони здоров'я України, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, в якому просить, з урахуванням зміни предмету позову:

1. Визнати незаконним та скасувати наказ Національного агентства України з питань державної служби від 29 травня 2015 р. № 109 «Про проведення службового розслідування в Міністерстві охорони здоров'я України».

2. Визнати незаконним і скасувати наказ Національного агентства України з питань державної служби від 15 червня 2015 р. № 135 «Про внесення змін до складу комісії з проведення службового розслідування в Міністерстві охорони здоров'я України» в частині включення до складу комісії народних депутатів України ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_7 та ОСОБА_8

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 06.08.2015 р. суд закрив провадження у справі в частині позовних вимог про:

- визнання протиправними дій ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_24, ОСОБА_7, ОСОБА_25, ОСОБА_8, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28 щодо участі у проведені службового розслідування щодо можливого неналежного виконання службових обов'язків Міністром охорони здоров'я України ОСОБА_1, першим заступником Міністра охорони здоров'я України ОСОБА_29 та іншими посадовими особами Міністерства охорони здоров'я України;

- визнання такими, що не відповідають пункту 6 Порядку проведення службового розслідування стосовно осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13.06.2000 № 950 дії ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_24, ОСОБА_7, ОСОБА_25, ОСОБА_8, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28 в частині повноти, всебічності і об'єктивності висновків службового розслідування.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги представники позивача зазначили, що доручення Прем'єр-міністра України від 22.05.2015 р. № 21213/1/1-15, та накази Нацдержслужби від 29.05.2015 р. № 109 «Про проведення службового розслідування в Міністерстві охорони здоров'я України» та від 15.06.2015 р. № 135 «Про внесення змін до складу комісії з проведення службового розслідування в Міністерстві охорони здоров'я України» в частині включення до складу комісії народних депутатів України ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_7 та ОСОБА_8 прийнято з порушенням норм законодавства, зокрема, за відсутності фактів та, передбачених законом обставин для проведення службового розслідування, а також включення до складу комісії із службового розслідування осіб, що мають особисту зацікавленість у результатах розслідування. В судовому засіданні 27.10.2015 р. представники позивача позовні вимоги підтримали та просили суд задовольнити їх в повному обсязі.

Представники відповідача в судовому засіданні проти позовних вимог заперечували та просили суд відмовити в їх задоволенні. Обґрунтовуючи заперечення на позовні вимоги зазначили, що оскаржувані накази прийнято на підставі та відповідно до вимог чинного законодавства. Твердження позивача про те, що у службовому розслідуванні приймали участь особи, які мають особисту заінтересованість вважають надуманими та необґрунтованими, оскільки вказані особи обіймають керівні посади в профільних комітетах Верховної Ради України з питань охорони здоров'я та з питань запобігання та протидії корупції, у зв'язку із чим мають лише професійну зацікавленість, проте не особисту. Таким чином, склад комісії було сформовано Нацдержслужбою відповідно до вимог чинного законодавства та доручення Прем'єр-міністра України від 22.05.2015 р. № 21213/1/1-15 з числа делегованих представників від усіх депутатських фракцій Верховної Ради України та відповідних центральних органів виконавчої влади. Відтак вважають, що вимоги позивача не ґрунтуються на нормах чинного законодавства, а тому задоволенню не підлягають.

Представник третьої особи 1 в судовому засіданні проти позовних вимог заперечував та просив суд відмовити в їх задоволенні в повному обсязі з огляду на їх необґрунтованість та безпідставність. Обґрунтовуючи заперечення на позовні вимоги зазначив, що у відповідності до вимог чинного законодавства рішення про проведення службового розслідування приймається керівником органу, в якому працює зазначена особа. Нацдержслужба проводить службові розслідування, в тому числі, й за дорученням вищих посадових осіб України. Вважає, що наказ Нацдержслужби від 29.05.2015 р. № 109 «Про проведення службового розслідування в Міністерстві охорони здоров'я України» прийнято на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Представник третьої особи 2 в судовому засіданні проти позовних вимог заперечував та просив суд відмовити в їх задоволенні в повному обсязі з огляду на їх необґрунтованість та безпідставність.

Представник третьої особи 3 в судовому засіданні просив відмовити у задоволенні позову, оскільки вважає, що при прийнятті оскаржуваних наказів № 109 та № 135 Нацдержслужбою не було порушено вимог чинного законодавства. На думку представника третьої особи 3, посилання позивача на те, що звернення Комітету свідчить про особисту заінтересованість ОСОБА_4 в результатах службового розслідування є помилковим, оскільки, в даному випадку, ОСОБА_4 діяла виключно як Голова Комітету та представляла не себе особисто, а Комітет як орган Верховної Ради України. Крім того, ОСОБА_4 діяла в даному випадку на виконання рішення, прийнятого не нею одноосібно, а Комітетом як колегіальним органом у складі народних депутатів України - членів Комітету. Посилання позивача на публічні висловлювання народних депутатів України - членів Комітету, в тому числі ОСОБА_4, щодо діяльності МОЗ України не є та не може бути свідченням особистої заінтересованості у результатах службового розслідування. Крім того, представник ОСОБА_4 вважає також безпідставними та необґрунтованими посилання позивача на неповноту та необ'єктивність висновків за результатами службового розслідування.

Представники третіх осіб 5, 6 в судовому засіданні, а представник третьої особи 4, згідно наданих письмових заперечень (в судове засідання не з'явився, про причини неявки не повідомив) проти позовних вимог заперечують та просять суд відмовити в їх задоволенні, оскільки вважають, що оскаржувані накази прийнято у спосіб, передбачений законодавством, обґрунтовано, добросовісно й розсудливо, на підставі та відповідно до вимог Порядку № 950, Положення про Національне агентство з питань державної служби, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 01.10.2014 р. № 500, а обґрунтування позивача надуманим та таким, що не ґрунтується на вимогах вказаних актів законодавства.

Представник третьої особи 7 в судовому засіданні проти позовних вимог також заперечував та просив відмовити в їх задоволенні, оскільки вважає, що оскаржувані накази є такими, що прийняті на підставі норм чинного законодавства.

Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Відповідно до постанови Верховної Ради України від 02.12.2014 р. № 9-VIII «Про формування складу Кабінету Міністрів України» ОСОБА_1 02.12.2014 р. призначений Верховною Радою України на посаду Міністра охорони здоров'я України.

Прем'єр-міністром України від 22.05.2015 р. № 21213/1/1-15 відповідно до колективного звернення народних депутатів України від 20.05.2015 р. № 158-15/208, звернень Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров'я від 20.05.2015 р. № 04-25/10-601, народних депутатів України - ОСОБА_8 від 14.05.2015 р. № 14/05-01 і від 22.04.2015 р. № 04/22-02 та ОСОБА_5 від 19.05.2015 р. № 157-15/208, Національному агентству України з питань державної служби (Нацдержслужба) доручено провести службове розслідування належного здійснення Міністром охорони здоров'я ОСОБА_1, першим заступником Міністра охорони здоров'я ОСОБА_29 та іншими посадовими особами МОЗ покладених на них службових обов'язків, зокрема, щодо:

- забезпечення ведення реєстру оптово-відпускних цін на лікарські засоби та вироби медичного призначення;

- забезпечення державних закупівель лікарських засобів і виробів медичного призначення на 2015 рік;

- внесення на розгляд Уряду відповідних підзаконних нормативно-правових актів, які дозволяють проведення державних закупівель із залученням спеціалізованих організацій;

- забезпечення МОЗ вимог порядку направлення громадян на лікування за кордон.

На виконання доручення Прем'єр-міністра України від 22.05.2015 р. № 21213/1/1-15 Нацдержслужбою прийнято наказ від 29.05.2015 р. № 109 «Про проведення службового розслідування в Міністерстві охорони здоров'я України» (надалі - Наказ № 109).

Пунктом 1 Наказу № 109 затверджено склад комісії з проведення службового розслідування (надалі - Комісія) щодо можливого неналежного виконання службових обов'язків Міністром охорони здоров'я України ОСОБА_1, першим заступником Міністра охорони здоров'я ОСОБА_29 та іншими посадовими особами МОЗ України.

Пунктом 2 Наказу № 109 зобов'язано Комісію провести в період з 22 травня по 10 червня 2015 року службове розслідування та за його результатами підготувати акт у встановленому порядку.

Наказом Національного агентстства України з питань державної служби (надалі - Нацдержагентство) від 15.06.2015 р. № 133 продовжено термін проведення службового розслідування до 10.07.2015 р.

Наказом Нацдержслужби «Про внесення змін до складу комісії з проведення службового розслідування в Міністерстві охорони здоров'я України» від 15.06.2015 р. № 135 (надалі - Наказ № 135) було викладено склад Комісії в новій редакції.

Так, згідно наказу № 135 до складу Комісії з проведення службового розслідування були включені, зокрема:

- ОСОБА_4- Голова Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров'я, народний депутат України;

- ОСОБА_5 - перший заступник Голови Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров'я, народний депутат України;

- ОСОБА_7- заступник Голови Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров'я, народний депутат України;

- ОСОБА_8 - перший заступник Голови Комітету Верховної Ради України з питань запобігання і протидії корупції, народний депутат України.

Позивач, не погоджуючись із оскаржуваними наказами, вважаючи, що під час їх прийняття Нацдержслужбою порушено приписи абзацу 6 пункту 3 Порядку № 950, згідно з яким до участі у проведенні службового розслідування не повинні залучатися посадові особи органу державної влади, якщо обставини свідчать про їх особисту заінтересованість у результатах розслідування, звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом.

Досліджуючи надані сторонами докази, аналізуючи наведені міркування та заперечення, оцінюючи їх в сукупності, суд бере до уваги наступне.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 17 Кодексу адміністративного судочинства України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.

Відповідно до п. 12 ст. 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України належить призначення за поданням Президента України Прем'єр-міністра України, Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України, призначення за поданням Прем'єр-міністра України інших членів Кабінету Міністрів України, Голови Антимонопольного комітету України, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України, Голови Фонду державного майна України, звільнення зазначених осіб з посад, вирішення питання про відставку Прем'єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України.

Статтею 113 Конституції України визначено, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених цією Конституцією.

Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується цією Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.

До складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, віце-прем'єр-міністри, міністри (ст. 114 Конституції України).

Організацію, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України визначено Законом України «Про Кабінет Міністрів України» від 27 лютого 2014 року N 794-VII (надалі - Закон N 794-VII).

Частинами першою та другою названого Закону визначено, що Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.

Статтею 6 Закону N 794-VII визначено склад Кабінету Міністрів України та статус його членів.

До складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр України, віце-прем'єр-міністри та міністри України (ч. 1 цієї статті).

Посади членів Кабінету Міністрів України належать до політичних посад, на які не поширюється трудове законодавство та законодавство про державну службу. Статус членів Кабінету Міністрів України визначається Конституцією України, цим та іншими законами України (ч. ч. 3, 4 цієї ж статті).

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону N 794-VII члени Кабінету Міністрів України, крім Прем'єр-міністра України, Міністра оборони України і Міністра закордонних справ України, призначаються на посаду Верховною Радою України за поданням Прем'єр-міністра України.

Статтею 20 Закону N 794-VII визначено перелік основних повноважень Кабінету Міністрів України.

Згідно ст. 44 Закону N 794-VII Міністр є членом Кабінету Міністрів України.

Указом Президента України від 14 квітня 2000 року № 599/2000 «Стратегія реформування системи державної служби в Україні» з метою удосконалення класифікації посад державних службовців, зокрема, на основі класифікації посад в органах державної влади за змістом і характером діяльності, способами призначення та надання повноважень законодавчо визначено такі типи посад: політичні; адміністративні; патронатні.

До політичних посад мають бути віднесені посади Прем'єр-міністра України, інших членів Кабінету Міністрів України та деякі інші посади, статус яких як політичних буде визначено законами України. Особи, які займатимуть політичні посади, повинні зосередитися на визначенні урядової політики, розв'язанні стратегічних проблем економічного і соціального розвитку суспільства та відповідної сфери управління і з цією метою мають бути звільненими від щоденних адміністративних справ та управління персоналом. Ці посади не повинні відноситися до категорій посад державних службовців, передбачених Законом України "Про державну службу", дія якого має поширюватися на них у частині, що не суперечитиме відповідним законам України.

Виконання функцій з організації та впровадження рішень міністра, прийнятих у межах законодавства, прийняття управлінських рішень щодо завдань, покладених на апарат міністерства, а також управління персоналом повинен здійснювати державний секретар міністерства. Ця посада має відноситися до адміністративних посад і бути вищою серед посад державних службовців міністерства.

Аналіз вищенаведених правових норм свідчить про те, що посада Міністра охорони здоров'я України, який є членом Кабінету Міністрів України, є політичною посадою, на яку не поширюється трудове законодавство та законодавство про державну службу.

Отже, посада Міністра не відноситься до категорії посад державних службовців, передбачених Законом України «Про державну службу», дія якого може поширюватися на них лише в частині, що не суперечитиме відповідним законам України.

Так, особливості правового регулювання статусу державних службовців державних органів та їх апарату регламентовано статтею 9 Закону України «Про державну службу», відповідно до якої правовий статус Президента України, Голови Верховної Ради України та його заступників, голів постійних комісій Верховної Ради України та їх заступників, народних депутатів України, Прем'єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України, Голови та членів Конституційного Суду України, Голови та суддів Верховного Суду України, Голови та суддів вищого спеціалізованого суду України, Генерального прокурора України та його заступників регулюється Конституцією та спеціальними законами України.

Статтею 3 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що адміністративний позов - звернення до адміністративного суду про захист прав, свобод та інтересів або на виконання повноважень у публічно-правових відносинах.

Відповідно до пункту 15 частини 1 статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

З урахуванням вищенаведеного, суд дійшов висновку, що посада Міністра є політичною, спрямованою на виконання функцій держави, а, відтак, відноситься до публічної служби.

Відповідно до статті 117 Конституції України Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання.

Положеннями ч. ч. 1, 2, 3 ст. 3 Закону N 794-VII визначено, що діяльність Кабінету Міністрів України ґрунтується на принципах верховенства права, законності, поділу державної влади, безперервності, колегіальності, солідарної відповідальності, відкритості та прозорості.

Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

В силу ч. 2, ч. 3 ст. 4 цього ж Закону організація, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України.

Кабінет Міністрів України відповідно до Конституції України та цього Закону затверджує Регламент Кабінету Міністрів України, який визначає порядок проведення засідань Кабінету Міністрів України, підготовки та прийняття рішень, інші процедурні питання його діяльності.

Відповідно до ст. 19 Закону N 794-VII діяльність Кабінету Міністрів України спрямовується на забезпечення інтересів Українського народу шляхом виконання Конституції та законів України, актів Президента України, а також Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України, вирішення питань державного управління у сфері економіки та фінансів, соціальної політики, праці та зайнятості, охорони здоров'я, освіти, науки, культури, спорту, туризму, охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, природокористування, правової політики, законності, забезпечення прав і свобод людини та громадянина, запобігання і протидії корупції, розв'язання інших завдань внутрішньої і зовнішньої політики, цивільного захисту, національної безпеки та обороноздатності.

Відповідно до положень ч. ч. 1-4 ст. 21 Закону N 794-VII Кабінет Міністрів України спрямовує і координує роботу міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, які забезпечують проведення державної політики у відповідних сферах суспільного і державного життя, виконання Конституції та законів України, актів Президента України, додержання прав і свобод людини та громадянина.

Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади відповідальні перед Кабінетом Міністрів України, підзвітні та підконтрольні йому.

Питання діяльності міністерств у Кабінеті Міністрів України представляють відповідні міністри.

Діяльність центральних органів виконавчої влади, керівники яких не входять до складу Кабінету Міністрів України, спрямовується і координується міністрами. Питання діяльності таких центральних органів виконавчої влади представляють відповідні міністри, до сфери спрямування і координації яких належать ці органи.

Статтею 42 Закону N 794-VII визначені повноваження Прем'єр-міністра України, зокрема, п. 2 вказаної статті визначено, що Прем'єр-міністр України спрямовує, координує та контролює діяльність членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, дає з цією метою доручення, обов'язкові до виконання зазначеними органами та посадовими особами.

Слід зазначити, що перелік повноважень Прем'єр-міністра України не є вичерпним.

Статтею 49 Закону N 794-VII встановлено, що Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов'язкові для виконання акти - постанови і розпорядження. Акти Кабінету Міністрів України з організаційно-розпорядчих та інших поточних питань видаються у формі розпоряджень Кабінету Міністрів України.

Право ініціативи у прийнятті актів Кабінету Міністрів України мають члени Кабінету Міністрів України, центральні органи виконавчої влади, державні колегіальні органи, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації. Проекти актів Кабінету Міністрів України можуть вносити в установленому порядку на розгляд Кабінету Міністрів України Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр України, віце-прем'єр-міністри України (стаття 50 Закону N 794-VII).

Згідно із статтею 8 Закону «Про центральні органи виконавчої влади» від 17 березня 2011 року N 3166-VI (надалі - Закон N 3166-VI) Міністр як член Кабінету Міністрів України здійснює повноваження, визначені Законом України "Про Кабінет Міністрів України".

Частиною 3 ст. 3 Закону N 794-VII Кабінет Міністрів України є колегіальним органом. Кабінет Міністрів України приймає рішення після обговорення питань на його засіданнях.

Згідно із параграфами 30, 31, 32 Регламенту Кабінету Міністрів України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18.07.2007 № 950 (зі змінами) розпорядження Кабінету Міністрів видаються з кадрових та інших питань організаційно-розпорядчого характеру. Розпорядження Кабінету Міністрів набирає чинності з моменту його прийняття, якщо таким розпорядженням не встановлено пізніший строк набрання ним чинності. Проекти розпоряджень Кабінету Міністрів з кадрових питань готуються в установленому Кабінетом Міністрів порядку.

Аналіз вищенаведених норм свідчить про те, що Кабінет Міністрів України наділений правом видачі розпоряджень, зокрема, з кадрових та інших питань організаційно-розпорядчого характеру. При цьому слід зазначити, що перелік видів за змістом та характером таких розпоряджень не є вичерпним.

Зважаючи на викладене вище, суд приходить до висновку, що службове розслідування може бути проведено стосовно особи, уповноваженої на виконання функцій держави, тобто відносно позивача. Рішення щодо проведення службового розслідування приймається, зокрема, вищою посадовою особою України.

Так, посаду Прем'єр-міністра України віднесено до категорії вищі посадові особи органів державної виконавчої влади (група 1120.1 національного класифікатора України «Класифікатор професій»).

Таким чином, наведені правові норми наділяють Прем'єр-міністра України повноваженнями давати відповідні доручення.

Щодо повноважень Нацдержслужби проводити службові розслідування стосовно осіб, уповноважених на виконання функцій держави, суд зазначає наступне.

Згідно із пп. а п. 1 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» від 7 квітня 2011 року N 3206-VI міністри віднесені до осіб, які уповноважені на виконання функцій держави.

Постановою Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2014 р. № 500 затверджено Положення про Національне агентство України з питань державної служби (надалі - Положення № 500).

Відповідно до вказаного Положення Нацдержслужба є центральним органом виконавчої влади і у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції України та законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства.

Основними завданнями Нацдержслужби є:

1) забезпечення формування і реалізація державної політики у сфері державної служби;

2) участь у формуванні державної політики у сфері служби в органах місцевого самоврядування;

3) здійснення функціонального управління державною службою.

Порядком проведення службового розслідування стосовно осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 13 червня 2000 р. N 950 (надалі - Порядок N 950), визначено, що стосовно осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, може бути проведено службове розслідування, зокрема:

у разі невиконання або неналежного виконання ними службових обов'язків, перевищення своїх повноважень, що призвело до людських жертв або заподіяло значну матеріальну чи моральну шкоду громадянинові, державі, підприємству, установі, організації чи об'єднанню громадян;

у разі недодержання ними законодавства про державну службу, службу в органах місцевого самоврядування, антикорупційного законодавства;

Рішення щодо проведення службового розслідування приймається вищими посадовими особами України, Першим віце-прем'єр-міністром України, керівником державного органу (посадовою особою), що призначив на посаду особу, уповноважену на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, стосовно якої планується проводитися службове розслідування, керівником органу, в якому працює зазначена особа.

Згідно із абз. 4 п. 2 Порядку № 950 Нацдержслужба проводить службові розслідування за дорученням вищих посадових осіб України та Першого віце-прем'єр-міністра України, а у разі безпосереднього звернення до Нацдержслужби особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, з метою зняття безпідставних, на її думку, звинувачень або підозри рішення щодо проведення службового розслідування приймається керівником Нацдержслужби.

Таким чином, твердження позивача щодо відсутності законодавчо визначених підстав для прийняття відповідачем наказу про проведення службового розслідування та вимога про визнання незаконним та скасування наказу Нацдержслужби від 29.05.2015 р. № 109 є необґрунтованими.

Відповідно до п. 1 Положення про Міністерство охорони здоров'я України, затвердженого Указом Президента України від 13.04.2011 р. № 467/2011 Міністерство охорони здоров'я України (МОЗ України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

МОЗ України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері охорони здоров'я, формуванні державної політики у сферах санітарного та епідемічного благополуччя населення, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів, медичних імунобіологічних препаратів і медичних виробів, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням.

Аналіз вищенаведених норм права свідчить про те, що підставами для проведення службового розслідування можуть бути викладені факти або підозри по суті звинувачень. При цьому органом, який уповноважений на проведення службового розслідування, за наявності доручення вищої посадової особи України, є Нацдержслужба.

У разі коли рішення щодо проведення службового розслідування прийнято вищими посадовими особами України, Першим віце-прем'єр-міністром України, склад комісії з проведення службового розслідування, мета і дата початку та закінчення службового розслідування визначаються керівником органу державної влади, якому доручено проведення службового розслідування. Службове розслідування у цьому випадку повинно бути проведено у термін, визначений посадовою особою, яка прийняла рішення про його проведення (п. 3 Порядку № 950).

Як встановлено судом, Прем'єр-міністр України ОСОБА_32 дорученням від 22.05.2015р № 21213/1/1-15 до колективного звернення народних депутатів України від 20.05.2015 р. № 158-15/208, звернень Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров'я від 20.05.2015 р. № 04-25/10-601, народних депутатів України ОСОБА_8 від 14.05.2015 р. № 14/05-01 і від 22.04.2015 р. № 04/22-02 та ОСОБА_5 від 19.05.2015 р. № 157-15/208 доручив Нацдержслужбі, Міністерству фінансів України, Міністерству економічного розвитку і торгівлі України, Міністерству оборони України, Державній фінансовій інспекції України за участю заінтересованих центральних органів виконавчої влади, а також народних депутатів України (за згодою) провести службове розслідування щодо неналежного здійснення Міністром охорони здоров'я ОСОБА_1, першим заступником Міністра охорони здоров'я ОСОБА_29 та іншими посадовими особами Міністерства охорони здоров'я України, покладених на них службових обов'язків, зокрема, щодо:

- забезпечення ведення реєстру оптово-відпускних цін на лікарські засоби та вироби медичного призначення;

- забезпечення державних закупівель лікарських засобів і виробів медичного призначення на 2015 рік;

- внесення на розгляд Уряду відповідних підзаконних нормативно-правових актів, які дозволяють проведення державних закупівель із залученням спеціалізованих організацій;

- забезпечення МОЗ вимог порядку направлення громадян на лікування за кордон.

Отже, Прем'єр-міністром України ОСОБА_32 було доручено проведення службового розслідування Нацдержслужбі за участі, визначених ним центральних органів виконавчої влади та народних депутатів України.

Доручення Прем'єр-міністра України було здійснено на підставі звернень Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров'я.

Правовий статус комітетів Верховної Ради України, їх функції та організаційні основи діяльності регламентовано Законом України «Про комітети Верховної Ради України» від 4 квітня 1995 року N 116/95-ВР (надалі - Закон N 116/95-ВР).

Відповідно до ст. 1 Закону N 116/95-ВР Комітет Верховної Ради України (далі - комітет) - орган Верховної Ради України, який утворюється з числа народних депутатів України для здійснення за окремими напрямами законопроектної роботи, підготовки і попереднього розгляду питань, віднесених до повноважень Верховної Ради України, виконання контрольних функцій.

Комітети Верховної Ради України при здійсненні повноважень взаємодіють з іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями, їх посадовими особами, які зобов'язані сприяти комітетам Верховної Ради України у здійсненні, покладених на них повноважень, реагувати відповідно до закону на їх звернення та рекомендації (ст. 4 цього ж Закону).

Комітети мають право звертатися з питань, віднесених до предметів їх відання, до Голови Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, органів Верховної Ради України, державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності. Звернення від комітетів розглядаються в порядку, передбаченому Законом України "Про статус народного депутата України" для депутатських звернень (ч. 3 ст. 17 цього Закону).

Відповідно до ч. 1 ст. 16 Закону України «Про статус народного депутата України» від 17 листопада 1992 року N 2790-XII (надалі - Закон N 2790-XII) народний депутат має право на депутатське звернення до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, керівників підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності та підпорядкування, об'єднань громадян з питань, пов'язаних з депутатською діяльністю, і брати участь у розгляді порушених ним питань.

Депутатське звернення - викладена в письмовій формі пропозиція народного депутата, звернена до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, керівників підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян здійснити певні дії, дати офіційне роз'яснення чи викласти позицію з питань, віднесених до їх компетенції.

Таким чином, законодавець наділив народного депутата правом звернення до органів державної влади щодо вчинення певних дій, зокрема, щодо проведення службового розслідування відносно осіб уповноважених на виконання функцій держави.

Отже, враховуючи наведене вище, а також звернення народних депутатів України ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_7, Прем'єр-міністром України ОСОБА_32 було доручено провести службове розслідування та визначено коло питань, які необхідно будо дослідити в ході здійснення службового розслідування та, які становили найбільшу суспільну та державну значимість у сфері охорони здоров'я та безпосередньо пов'язані із здійсненням позивачем та його першим заступником, іншими посадовими особами МОЗ України, покладених на них обов'язків.

Слід також зазначити, що на виконання доручення Прем'єр-міністра України ОСОБА_32 від 22.05.2015 р. № 21213/1/1-15 Нацдержслужба звернулась до Міністерства фінансів України, Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, Міністерств оборони України, Державної фінансової інспекції України, Голови Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров'я ОСОБА_4, Голови депутатської фракції Верховної Ради України партії «Блок Петра Порошенка» ОСОБА_34, Голови депутатської фракції Верховної Ради України Радикальної партії Олега Ляшка ОСОБА_35, Голови Депутатської фракції Верховної Ради України політичної партії «Об'єднання «Самопоміч» ОСОБА_36, Першого заступника Голови депутатської фракції Верховної Ради України політичної партії «Народний фронт» ОСОБА_37, Голови депутатської фракції політичної партії «Всеукраїнське об'єднання «Батьківщина» у Верховній Раді Україні ОСОБА_38 з проханням надати кандидатури для включення їх до складу Комісії.

У відповідь на вказані листи Нацдержслужби, Міністерство економічного розвитку і торгівлі України (лист від 11.06.2015 р. № 3721-07/18812-03), Державна фінансова інспекція України (лист від 27.05.2015 р. № 04-14/688), Міністерство фінансів України (лист від 29.05.2015 р. № 31-090020-12-27/17584), Комітет Верховної Ради України з питань охорони здоров'я (листи від 03.06.2015 р. № 04-25/10-635 та від 04.06.2015 р. № 04-25/10-635/1), Депутатська фракція політичної партії «Народний фронт» (лист від 02.06.2015 р. № 04-02/6-71), депутатська фракція партії «Блок Петра Порошенка» (лист від 05.06.2015 р. № 04-01/07-976/139562), депутатська фракція радикальної партії Олега Ляшка (лист від 02.06.2015 р. № 04-05/05-4(136008)), депутатська фракція політичної партії «Всеукраїнське об'єднання «Батьківщина» (лист від 03.06.2015 р. № 04-06/7-138), а також народні депутати України ОСОБА_8 (лист від 28.05.2015 р. № 05/28-02) та ОСОБА_7 (лист від 02.06.2015 р. № 73-Л) надали кандидатури народних депутатів України для включення до складу Комісії.

Позивач вважає, що в наказі № 109 повинна зазначатися одна з підстав проведення службового розслідування, перелік яких наведено у п. 1 Порядку № 950.

Однак, відповідно до абз. 3 п. 3 Порядку № 950 у разі коли рішення щодо проведення службового розслідування прийнято вищими посадовими особами України, Першим віце-прем'єр-міністром України, склад комісії з проведення службового розслідування, мета і дата початку та закінчення службового розслідування визначаються керівником органу державної влади, якому доручено проведення службового розслідування. Службове розслідування у цьому випадку повинне бути проведено у термін, визначений посадовою особою, яка прийняла рішення про його проведення.

В контексті наведеної правової норми, суд приходить до висновку, що в наказі про проведення перевірки повинні бути зазначені лише склад комісії, мета та строки проведення службового розслідування.

Таким чином, суд приходить до висновку, що наказ № 109 винесений у спосіб, визначений п. 1 Порядку № 950.

З урахування наведеного вище, суд приходить до висновку про те, що наказ Національного агентства України з питань державної служби від 29 травня 2015 р. № 109 «Про проведення службового розслідування в Міністерстві охорони здоров'я України» винесений у спосіб, передбачений чинним законодавством.

Позивач зазначає про порушення відповідачем Порядку № 950, оскільки, на його думку, до складу Комісії включені особи, які мають особисту заінтересованість у результатах розслідування, зокрема, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_7, ОСОБА_8

Абзацом 6 пункту 3 Порядку № 950 визначено, що до участі у проведенні службового розслідування не повинні залучатися посадові особи органу державної влади, якщо обставини свідчать про їх особисту заінтересованість у результатах розслідування.

З пояснень позивача та наявних в матеріалах справи доказів вбачається, що вказані особи неодноразово публічно, на офіційних заходах зазначали про факти правопорушень і діях Міністра охорони здоров'я України та його заступників, що підтверджується наявними в матеріалах справи роздруківками з веб-сторінок.

З цього приводу, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Згідно із Законом від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Протоколу N 1 та протоколів NN 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких видана Верховною Радою, є частиною законодавства України.

Згідно з статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року N 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Згідно з висновком Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» колишня друга секція (Заява N 63566/00) Страсбург, 18 липня 2006 року, - кожен доречний і важливий аргумент особи має бути проаналізований і суд має надати відповідь на кожен аргумент заявника.

Частиною 1 ст. 10 Конвенції закріплено, що кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів.

Наведене обумовлює висновок, що позивач є публічною фігурою та піддавався критиці з боку третіх осіб саме у зв'язку із здійсненням владних повноважень Міністра.

При цьому, суд звертає увагу на те, що відповідно до практики Європейського суду у демократичному суспільстві межі допустимої критики публічних осіб є значно ширшими, аніж стосовно пересічних громадян.

Отже, позивач, маючи статус публічної особи повинен усвідомлювати, що межі критики його як публічної особи не можуть бути співрозмірними з обсягом критики інших осіб, які не мають такого статусу. Тобто, критика публічної особи є завжди більш жорсткою та може бути провокативною, грубою та агресивною, зокрема, висловленою заявником у контексті політичної дискусії, яка має громадський інтерес (рішення Європейського суду з прав людини: від 21.02.2012 р. у справі «Тушалп проти Туреччини», від 15.03.2011 р. у справі «Отехі Мондрагон проти Іспанії», від 23.06.2009 р. у справі «Бодрожич та Вуїін», від 29.06.2005 р. у справі «Соколовскі проти Польщі»).

В контексті наведеного, суд зазначає, що позивач має усвідомлювати, що як публічна особа, він самостійно та свідомо відкриває себе для критики, яка у демократичному суспільстві може цілком правомірно здійснюватися у формі, що не обов'язково буде приємною для позивача, але може бути агресивною та провокативною.

При цьому, право третіх осіб здійснювати таку критику як за змістом, так і за формою захищається статтею 10 Конвенції. Так, національне законодавство встановлює окрему можливість захисту честі, гідності та ділової репутації для позивача, якщо він вважає відповідні права порушеними.

Також слід зазначити, що ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_7, ОСОБА_8 входять до складу Комітетів Верховної Ради України, а, відповідно до положень ст. 24 Закону N 116/95-ВР, саме на Комітети покладається аналіз практики застосування законодавчих актів у діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб з питань, віднесених до предметів їх відання, а саме: Комітети з питань, віднесених до предметів їх відання, здійснюють аналіз практики застосування державними органами, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами Конституції та законів України, аналіз відповідності закону прийнятих ними підзаконних нормативно-правових актів, своєчасності їх прийняття. За наслідками такого аналізу комітет вносить державним органам, органам місцевого самоврядування, їх посадовим особам рекомендації щодо приведення у відповідність із законом підзаконного нормативно-правового акта.

Рекомендації комітетів підлягають обов'язковому розгляду державними органами, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами і організаціями. Про результати розгляду та вжиті заходи має бути повідомлено комітетам у встановлений законом строк, якщо відповідними рекомендаціями не встановлено більш пізній строк.

Окрім того, постановою Верховної Ради України від 04.12.2014 р. № 22-VIII «Про перелік, кількісний склад і предмети відання комітетів Верховної Ради України восьмого скликання» утворено Комітети Верховної Ради України, зокрема, Комітет з питань запобігання і протидії корупції та Комітет з питань охорони здоров'я.

Так, у Додатку до Постанови Верховної Ради України від 4 грудня 2014 року N 22-VIII визначено предмети відання Комітетів Верховної Ради України.

До відання Комітету з питань запобігання і протидії корупції віднесено питання формування та реалізація антикорупційної політики; проведення антикорупційної експертизи законопроектів, поданих суб'єктами права законодавчої ініціативи; запобігання та протидія корупції; запобігання корупції в діяльності юридичних осіб; запобігання та врегулювання конфлікту інтересів; правила етичної поведінки на публічній службі; фінансовий контроль стосовно осіб, уповноважених на виконання функцій держави та місцевого самоврядування; відповідальність за вчинення корупційних правопорушень та правопорушень, пов'язаних з корупцією; правове регулювання діяльності Національного антикорупційного бюро; правове регулювання діяльності Національного агентства з питань протидії корупції; діяльність інших правоохоронних і державних органів в частині їх повноважень у сфері запобігання та протидії корупції; державний захист осіб, які надають допомогу в запобіганні і протидії корупції.

До відання Комітету з питань охорони здоров'я віднесено законодавство про охорону здоров'я, у тому числі про медичну допомогу, лікувальну діяльність, лікарські засоби, фармацію та фармацевтичну діяльність; державна політика у сфері боротьби із соціально небезпечними захворюваннями (СНІД, туберкульоз, наркоманія тощо); сучасні медичні технології та медична техніка; добровільне медичне страхування; санаторно-курортне оздоровлення; охорона материнства та дитинства, репродуктивне здоров'я населення.

Судом встановлено, що ОСОБА_4 - Голова Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров'я, народний депутат України; ОСОБА_5 - перший заступник Голови Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров'я, народний депутат України, ОСОБА_7 - заступник Голови Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров'я, народний депутат України,- входили до складу Комітету з питань охорони здоров'я, а ОСОБА_8 - перший заступник Голови Комітету Верховної Ради України з питань запобігання і протидії корупції, народний депутат України - до Комітету з питань запобігання та протидії корупції.

Водночас із оскаржуваних наказів вбачається, що останні прийняті відповідачем з метою проведення службового розслідування щодо неналежного здійснення Міністром охорони здоров'я ОСОБА_1, першим заступником Міністра охорони здоров'я ОСОБА_29 та іншими посадовими особами Міністерства охорони здоров'я України, покладених на них службових обов'язків, зокрема, щодо: забезпечення ведення реєстру оптово-відпускних цін на лікарські засоби та вироби медичного призначення; забезпечення державних закупівель лікарських засобів і виробів медичного призначення на 2015 рік; внесення на розгляд Уряду відповідних підзаконних нормативно-правових актів, які дозволяють проведення державних закупівель із залученням спеціалізованих організацій; забезпечення МОЗ вимог порядку направлення громадян на лікування за кордон, тобто з питань виконання законодавства у сфері охорони здоров'я, які належать до відання профільних Комітетів Верховної Ради України.

Позивач, обґрунтовуючи свої доводи посилається на рішення Європейського суду з прав людини у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11), яким визначено, що «у будь-якому випадку член ВРЮ, який вносить пропозицію, повинен бути позбавлений можливості брати участь у прийнятті рішення щодо звільнення з посади відповідного судді: це може вплинути на гарантію безсторонності...

Справа заявника розглядалася ВРЮ, яка встановила всі питання факту та права після проведення засідання та оцінки доказів. Розгляд справи ВРЮ завершився двома поданнями про звільнення заявника, поданими до парламенту. Після отримання подань парламентом вони були розглянуті парламентським комітетом з питань правосуддя, якому на той час було надано певну свободу дій при оцінці висновків ВРЮ, оскільки він мав повноваження проводити обговорення та, за необхідності, додаткову перевірку, результатом чого могло стати внесення рекомендації про те, чи звільнити суддю, чи ні (див. статті 19 - 21 Закону України "Про порядок обрання на посаду та звільнення з посади професійного судді Верховною Радою України" 2004 року). На пленарному засіданні парламенту на підставі подань ВРЮ та пропозиції парламентського комітету було згодом ухвалене рішення про звільнення заявника (див. статтю 23 того ж Закону). Насамкінець, рішення ВРЮ та парламенту були переглянуті ВАСУ.

Суд також зауважив, що члени ВРЮ, які здійснювали перевірку у справі заявника та направили подання про його звільнення (Р. К. та В. К.), згодом взяли участь у голосуванні щодо рішення про його звільнення з посади. Крім того, один з цих членів (В. К.) був призначений Головою ВРЮ та головував у засіданні, в якому розглядалась справа заявника. Роль цих членів у висуванні звинувачень щодо заявника на підставі результатів проведеної ними дисциплінарної перевірки викликає об'єктивний сумнів щодо їхньої безсторонності при винесенні рішення по суті у справі заявника (див., для порівняння, рішення від 15 листопада 2001 року у справі "Вернер проти Польщі", заява N 26760/95, пп. 43 та 44).».

Тобто, на думку позивача справа, що розглядається та справа «Олександр Волков проти України» є ідентичними в частині участі зацікавлених осіб в ініціюванні юрисдикційної перевірки.

Однак суд не може погодитися з такими твердженнями позивача, позаяк у вказаній справі членами ВРЮ спочатку було здійснено перевірку, підготовлено подання про звільнення заявника, проголосоване за таке подання на засіданні, в якому розглядалася справа заявника. Саме ця послідовність викликала об'єктивний сумнів щодо їх безсторонності при винесенні рішення по суті заявника.

На відміну від зазначеного вище, Комісія з проведення службового розслідування не наділена повноваженнями вносити подання про звільнення Міністра охорони здоровся України з посади.

Отже, в силу абз. 2 п. 10 Порядку № 950, повноваження Комісії обмежуються лише проведенням Службового розслідування та складенням за результатами акту службового розслідування.

Повноваження щодо внесення подання про звільнення Міністра охорони здоров'я України з посади належать Прем'єр-міністру України, а повноваження щодо прийняття рішення про звільнення Міністра охорони здоров'я України з посади належать Верховній Раді України (с. 18 Закону N 794-VII).

Таким чином, справа, що розглядається та справа «Олександр Волков проти України» в частині зацікавленості осіб в ініціюванні перевірки та участі у ній не є ідентичними.

При цьому позивачем не наведено інших будь-яких фактичних даних, що б засвідчували існування причинно-наслідкового зв'язку між скеруванням депутатських звернень, публічними заявами народних депутатів та безпосередньо наявністю їх особистої заінтересованості.

Отже, склад Комісії було сформовано Нацдержслужбою відповідно до вимог Порядку № 950 та доручення Прем'єр-міністра України від 22.05.2015 р. № 21213/1/1-15 з числа делегованих представників від усіх депутатських фракцій Верховної Ради України та відповідних центральних органів виконавчої влади.

Таким чином, суд приходить до висновку про те, що наказ Нацдержслужби від 15.06.2015 р. № 135 «Про внесення змін до складу комісії з проведення службового розслідування в Міністерстві охорони здоров'я України» в частині включення до складу комісії ОСОБА_4 (Голови Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров'я), ОСОБА_40 (першого заступника Голови Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров'я), ОСОБА_7 (заступника Голови Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров'я) відповідає абз. 6 п. 3 Порядку № 950, а доводи позивача спростовуються матеріалами справи та наведеними положеннями нормативно-правових актів.

Відповідно до п. 7 Порядку № 950 особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, стосовно якої проводиться службове розслідування, має право: отримувати інформацію про підстави проведення такого розслідування; надавати усні або письмові пояснення, робити заяви, подавати документи, які мають значення для проведення службового розслідування; звертатися з клопотанням про опитування інших осіб, яким відомі обставини, що досліджуються під час проведення службового розслідування, а також про залучення до матеріалів розслідування додаткових документів, видань, інших матеріальних носіїв інформації стосовно предмета службового розслідування; подавати у письмовій формі зауваження щодо проведення службового розслідування, дій або бездіяльності осіб, які його проводять; звертатися з обґрунтованим клопотанням у письмовій формі до керівника органу державної влади, який приймає рішення щодо складу комісії з проведення службового розслідування, про виведення з її складу осіб, які особисто заінтересовані в результатах такого розслідування. Про прийняте за результатами розгляду клопотання рішення письмово повідомляється особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування.

Проте, як встановлено судом, протягом всього терміну проведення службового розслідування жодних клопотань від позивача щодо виведення із складу комісії осіб, які на його думку є заінтересованими в його проведенні, не було.

Вищенаведене обумовлене тим, що ОСОБА_1 перебував у відрядженні на підставі наказу МОЗ України від 02.06.2015 р. № 49-км у м. Брюссель, Бельгія.

Відповідно до наказу МОЗ України від 16.06.2015 р. № 57-км Міністр ОСОБА_1 17.06.2015 р. перебував у відрядженні у м. Кіровограді та не мав можливості ознайомитися із оскаржуваними наказами.

Як свідчать матеріали справи, із внесеними змінами до складу Комісії позивач фактично дізнався під час ознайомлення із актом службового розслідування на підставі запрошення Нацдержслужби листом від 10.07.2015 р. № 3643/20-15 - 13.07.2015 р.

Виходячи із системного аналізу фактичних обставин справи, норм чинного законодавства та наявних в матеріалах справи доказів, суд дійшов наступних висновків.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

За змістом цієї норми предмет оскарження за правилами адміністративного судочинства повинен мати юридичне значення, тобто впливати на коло прав, свобод, законних інтересів чи обов'язків, а також встановлені законом умови їх реалізації.

Відповідно до частин першої та другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Пунктом 8 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України, встановлено, що позивач - особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано адміністративний позов до адміністративного суду, а також суб'єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подана позовна заява до адміністративного суду.

Таким чином до адміністративного суду вправі звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється, водночас відповідно до зазначених норм право особи на звернення до адміністративного суду обумовлено суб'єктивним уявленням особи про те, що її право чи законний інтерес потребує захисту, однак обов'язковою умовою здійснення такого захисту судом є наявність відповідного порушення права або законного інтересу на момент звернення до суду.

При цьому неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану її суб'єктивних прав та обов'язків, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов'язку.

Отже, прийняття оскаржуваних наказів, є такими, що порушують права і свободи особи в тому разі, якщо оспорюванні дії є юридично значимими, тобто такими, що мають безпосередній вплив на суб'єктивні права та обов'язки особи шляхом позбавлення можливості реалізувати належне цій особі право або шляхом покладення на цю особу будь-якого обов'язку.

Проте, суд зазначає, що видача відповідачем оскаржуваних наказів не створює жодних правових наслідків для позивача та не змінює стану його суб'єктивних прав.

Відповідно до ч. 1 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Оскільки адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин, тобто для задоволення позову адміністративний суд повинен встановити, що в зв'язку з прийняттям рішення чи діями суб'єктом владних повноважень порушуються права позивача.

З огляду на зазначене, вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у належності особі, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (чи є така особа належним позивачем у справі - наявність права на позов у матеріальному розумінні), а також встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення). Тобто, порушення або оспорювання прав та інтересів особи, яка звертається до суду за їх захистом, є обов'язковими.

Адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин, тобто для відновлення порушеного права в зв'язку із прийняттям рішення суб'єктом владних повноважень особа повинна довести, яким чином відбулось порушення її прав.

Таким чином, підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті, і є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Суд зазначає, що при зверненні до суду позивачу необхідно обирати такий спосіб захисту, який міг би відновити його становище та захистити порушене право.

Застосування конкретного способу захисту права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

З цією метою суд повинен з'ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.

Таким чином, суд дійшов висновку, що оскаржувані накази є разовими актами, які вичерпали свою дію фактом їх виконання, а відтак наслідки їх оскарження, на підставі якого вже виникло право, унеможливлює відновлення порушеного права таким позовом.

Резюмуючи вищенаведене, а також, беручи до уваги право третіх осіб здійснювати критику публічної особи, яка не передбачає особистої заінтересованості, а також те, що висновки акту не порушують прав та законних інтересів позивача, а оскаржувані накази є разовими актами, які вичерпали свою дію фактом їх виконання, суд дійшов висновку про відсутність сукупності умов та обставин, що є підставою для задоволення позовних вимог.

Суд, оцінюючи спірні дії відповідача, виходить з критеріїв оцінки рішень, чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, встановлених ч. 3 ст. 2 КАС України, до яких, зокрема, відносяться вчинення дій на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для вчинення дії.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, з урахуванням вимог встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, виходячи з аналізу положень чинного законодавства та доказів, наявних у матеріалах справи, суд вважає, що адміністративний позов не підлягає задоволенню.

Враховуючи наведене, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, керуючись статтями 69-71, 94, 160-163, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити.

Постанова відповідно до ч. 1 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом.

Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів з дня її отримання особою, яка оскаржує постанову, за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя І.О. Іщук

Судді: І.М. Погрібніченко

В.П. Шулежко

Повний текст постанови виготовлено 02.11.2015 р.