Ухвала суду № 53194102, 04.11.2015, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа № 22-ц/796/11976/2015 Головуючий у 1-й інстанції Шевченко Л.В.

Доповідач Кравець В.А.

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

04 листопада 2015 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва в складі:

головуючого Кравець В.А.,

суддів Пікуль А.А., Корчевного Г.В.,

за участю секретаря Попандопало Ю.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 на рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 23 липня 2015 року в справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, які діють в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_3, третя особа: Служба у справах дітей Солом'янської у м. Києві районної державної адміністрації про звернення стягнення на предмет іпотеки і виселення

В С Т А Н О В И Л А :

У червні 2015 року позивач звернувся до суду із зазначеним позовом, в якому просив звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме: квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 41,40 кв.м., житловою площею 21,70 кв.м. на користь ТОВ «Кредитні ініціативи» в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № 0050/0907/71-173 від 24 вересня 2007 року, яка станом на 24 травня 2015 року складає 4 343 247,44 грн. шляхом проведення прилюдних торгів, встановивши початкову ціну предмету іпотеки на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності; виселити без надання іншого житла ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 з квартири, відстрочити виконання рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме: квартиру АДРЕСА_1 та виселення ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 нa час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» № 1304-VII від 03 червня 2014 року.

В мотивування вимог посилався на те, що у зв'язку з невиконанням умов договору кредиту, утворилася заборгованість, яка підлягає стягненню в судовому порядку шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 23 липня 2015 року позов задоволено.

Не погоджуючись з рішенням суду, представник відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_4 подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення скасувати та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову, посилаючись на те, що рішення ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, висновки не відповідають обставинам справи та наявним в матеріалах справи доказам.

Вказує на те, що позивачем жодним чином не доведено наявність заборгованості , що вказана у позовній заяві, оскільки не можна вважати розрахунком саму лише кінцеву суму заборгованості. Позивач мав надати розрахунок із обов'язковим зазначенням періодів заборгованості, відсоткових ставок та чітких графіків розрахунків заборгованості. Замість цього, позивач лише зазначив дати, які повинні братись до уваги при здійсненні розрахунку, при цьому жодним чином, не пояснивши процес утворення заборгованості відповідача. Позивачем до заяви не додано жодного документа на підтвердження вартості іпотечного майна, що позбавляє суд можливості винести законне та обґрунтоване рішення.

Крім того, у матеріалах справи відсутні будь-які докази, що підтверджують правонаступництво і наявність права вимоги за Кредитним договором у ТОВ «Кредитні ініціативи». Додану до позовної заяви Вимогу про усунення порушення не можна вважати належним доказом, так як даний документ не містить жодного відбитку печатки, а також до нього не додано довіреності на уповноваження особи, яка його підписувала.

Зазначила, що на даний час Постановою державного виконавця ВДВС Солом'янського РУЮ в м. Києві від 28.03.2014 року відкрито виконавче провадження на підставі виконавчого листа №2- 945/12 від 28.02.2014 року Солом'янським районним судом м. Києва про стягнення з ОСОБА_5 на користь ТОВ «Кредитні ініціативи» боргу в сумі 111 553,78 дол. США та 25 550,08 грн.

Квартира, яка була передана в іпотеку банку є єдиним місцем проживання малолітньої дитини відповідача.

Вважає, що зміна відсотків за кредитним договором відбулась у зв'язку із зміною кредитної політики Банку, що є прямим порушенням Цивільного кодексу України, Закону України «Про захист прав споживачів», Закону України «Про банки і банківську діяльність» та п. 3.5 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року за №541/13808. Отже суд першої інстанції не врахував, що зміна умов Кредитного N00050/0907/71-73 від 24 вересня 2007 року в частині підвищення відсоткової ставки є недійсною.

В судове засідання сторони не з»явилися , про день і час розгляду справи повідомлені належним чином.

Заслухавши доповідь судді Кравець В.А., обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Задовольняючи позов, суд виходив з того, що відповідач не виконує умов договору кредиту, а тому позивач має право задовольнити свої вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Висновок суду відповідає обставинам справи та ґрунтується на вимогах закону.

Судом встановлено, що 24.09.2007 АКБ «ТАС-Комерцбанк» та ОСОБА_1 уклали кредитний договір № 0050/0907/71-173 (а.с. 7-12) з подальшими змінами і доповненнями, внесеними договором про внесення змін і доповнень № 1 від 04.11.2009 та додатковими угодами від 16.02.2010 та 12.04.2010 про зменшення розміру процентної ставки (а.с. 13-21).

За умовами кредитного договору банк зобов'язався надати ОСОБА_1 грошові кошти у вигляді кредиту у розмірі 100 000 дол. США на строк з 24.09.2007 по 24.09.2026 зі сплатою 12,5 % річних. Згідно з пунктом 3 договору позичальник сплачує банку проценти за користування кредитом у розмірі 12,5 % річних за весь строк фактичного користування кредитом. Сторони за взаємною згодою, досягнутою при укладенні цього договору, встановили, що розмір визначеної у цьому пункті процентної ставки може змінюватися без укладення додаткового правочину у випадку і порядку, встановленому пунктом 6.1.2 цього договору.

Відповідно до пункту 6.1.2 кредитного договору сторони досягли згоди вважати факт настання наступних обставин істотною зміною обставин, якими сторони керувалися при визначенні розміру процентної ставки при укладенні цього договору: зміна економічних умов та вартості ресурсів на ринку позикового капіталу; або неподання позичальником до банку у строки і у порядку, що визначені пунктами 5.1.8, 5.1.12 цього договору, документів, що підтверджують укладання у встановлений строк відповідного договору страхування.

Відповідно до п. 28 Постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України № 5 від 30.03.2012 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних відносин» при вирішенні спорів щодо правомірності підвищення процентної ставки згідно зі статтею 1056-1 ЦК у зв'язку з прийняттям Закону України від 12 грудня 2008 року № 661-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку», яким передбачено, що встановлений кредитним договором розмір фіксованої процентної ставки не може бути збільшений банком в односторонньому порядку», яким передбачено, що встановлений кредитним договором розмір фіксованої процентної ставки не може бути збільшений банком в односторонньому порядку, а також, що умова договору щодо права банку змінювати розмір фіксованої процентної ставки в односторонньому порядку є нікчемною, суди мають виходити з того, що цей закон набрав чинності з 10 січня 2009 року.

Виходячи із закріпленого Конституцією України принципу незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів (частина перша статті 58), всі рішення банку в будь-якій формі (постанова, рішення, інформаційний лист) щодо підвищення процентної ставки в односторонньому порядку є неправомірними лише з 10 січня 2009 року (Рішення Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99 у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів).

При вирішенні питання щодо правомірності підвищення банком чи іншою фінансовою установою процентної ставки суди також повинні розрізняти умови кредитного договору, які встановлюють односторонню зміну умов договору, від умов договору, що встановлюють погоджену сторонами процедуру зміни договору шляхом прийняття позичальником пропозиції кредитора про зміну умов договору відповідно до вимог статей 641 - 642 ЦК або в порядку, визначеному частиною шостою статті 1056-1 ЦК. Наприклад, не є односторонньою зміною умов договору та не суперечить статті 1056-1 ЦК зміна розміру фіксованої процентної ставки залежно від зміни обставин кредитного ризику (не укладення договору страхування, припинення договору застави/іпотеки тощо), якщо в кредитному договорі визначено обставини, за якими застосовується інша фіксована процентна ставка, та її розмір.

При підвищенні процентної ставки з'ясуванню підлягають визначена договором процедура підвищення процентної ставки (лише повідомлення позичальника чи підписання додаткової угоди тощо); дії позичальника щодо прийняття пропозиції кредитора тощо.

Отже, доводи апеляційної скарги про незаконність підвищення відсоткової ставки є безпідставними, оскільки кредитний договір був укладений до внесення відповідних змін у ЦК, а також те, що цим договором передбачена погоджена сторонами процедура зміни процентної ставки.

З метою забезпечення виконання кредитного договору 24.09.2007 АКБ «ТАС- Комерцбанк» та ОСОБА_1 уклали іпотечний договір №0050/0907/71-173-2-125, який посвідчений приватним нотаріусом КМНО Глушко Л.В. (а.с. 24-26)., предметом якого є квартира АДРЕСА_1, загальною площею 41,40 кв.м., житловою площею 21,70 кв.м., яка належить ОСОБА_1 на праві власності на підставі договору купівлі-продажу квартири від 24.09.2007, посвідченого приватним нотаріусом КМНО Глушко Л.В.

Відповідно до довідки форми № 3 КП «Дирекція управління та обслуговування житлового фонду» структурного підрозділу Центр обслуговування споживачів № 1 від 04.04.2014, у вищезазначеній квартирі зареєстровані відповідачі та їх неповнолітня донька (а.с. 31).

28.11.2012 ПАТ «Сведбанк» (який є правонаступником АКБ «ТАС- Комерцбанк») та ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» уклали договір факторингу № 15, відповідно до умов якого банк передав (відступив) фактору за кредитними та забезпечувальними договорами право вимоги від боржників повного, належного та реального виконання обов'язків (а.с. 47-51).

28.11.2012 ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» (клієнт) та ТОВ «Кредитні ініціативи» (фактор) уклали договір факторингу, відповідно до умов якого клієнт передав (відступив) фактору за кредитними договорами право вимоги від боржників повного, належного та реального виконання обов'язків (а.с. 54-65).

28.11.2012 ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» та ТОВ «Кредитні ініціативи» уклали договір про передачу прав за іпотечними договорами, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Мироник О.В. (а.с.66). За умовами цього договору новий іпотекодержатель ТОВ «Кредитні ініціативи» отримав право вимоги за іпотечними договорами, у тому числі і за іпотечним договором №№0050/0907/71-173-Z-125 від 24.09.2007 (а.с. 67- 69).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою, зокрема, внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 514 ЦК).

Позивач набув статус нового кредитора на підставі договору факторингу від 28.11.2012.

Відповідно до частини першої статті 1077 ЦК за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

На підтвердження оплати загальної суми прав вимоги позивач надав довідку ПАТ «Омега Банк», який є правонаступником ПАТ «Сведбанк», відповідно до якої 28.11.2012 ТОВ «ФК «Вектор Плюс» здійснило розрахунок з ПАТ «Сведбанк» у повному обсязі та в порядку, встановленому умовами договору факторингу № 15 від 28.11.2012, укладеному між ПАТ «Сведбанк» та ТОВ «ФК «Вектор Плюс» (а.с. 129).

Здійснення розрахунків в повному обсязі між ТОВ «ФК «Вектор Плюс» та ТОВ «Кредитні ініціативи» відповідно до договору факторингу від 28.11.2012 підтверджуються повідомленням ТОВ «ФК «Вектор Плюс» № 448 від 02.10.2013 (а.с. 53).

Частина друга статті 19 Конституції України передбачає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно положеннями ч. 4 статті 8 ЦПК у разі невідповідності нормативно-правового акта закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту, суд застосовує акт законодавства, який має вишу юридичну силу.

Hi Цивільний кодекс України, ні Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» не встановлюють жодних обмежень стосовно складу осіб, щодо яких може здійснюватися відступлення права вимоги. Тобто, законодавець не виключає фізичних осіб з кола осіб, що беруть участь у фінансовій операції факторингу.

Отже, розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03.04.2009 № 231 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг» не підлягає застосуванню до спірних правовідносин.

Розпорядженням Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, № 352 від 06.02.2014 внесені зміни до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03.04.2009 № 231, якими виключено пункт 1, що встановлював сукупність операцій з фінансовими активами, які відносяться до фінансової послуги факторингу, зокрема, і в частині визначення боржниками лише суб'єктів господарювання.

Отже, набуття позивачем права вимоги до боржників - фізичних осіб є правомірним.

Доводи представника ОСОБА_1 про те, що надані позивачем документи не дають можливості встановити факт оплати ціни продажу, і, відповідно, факт здійснення переуступки прав новому кредитору, є необґрунтованими, і спростовуються вищевикладеним.

Позивач виконав свої зобов'язання, надавши відповідачу кредитні кошти в повному обсязі, що підтверджується заявою на видачу готівки від 24.09.2007 (а.с. 23).

Натомість, відповідач ОСОБА_1 свої зобов'язання за кредитним договором належним чином не виконує, у зв'язку з чим утворилася заборгованість, яка складається: 88 968,53 дол. США (1 839 764,84 грн.) -заборгованість за кредитом; 69 170,17 дол. США (1 430 357,98 грн.) -заборгованість за процентами; 51 894,85 дол. США (1 073 124,63 грн.) - заборгованість за пенею за останніх 12 місяців.

Одним із видів забезпечення виконання зобов'язання є неустойка (частина перша статті 546 ЦК).

Згідно з частиною першою статті 549 ЦК неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Стаття 610 ЦК встановлює, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Отже, доводи апелянта про неправильність розрахунку заборгованості спростовуються матеріалами справи, свого розрахунку відповідачем надано не було.

Згідно зі ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до ст. 527 ЦК України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Зокрема, за ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Правові наслідки порушення зобов'язання, забезпеченого іпотекою, передбачені Законом України «Про іпотеку».

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про іпотеку» іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим Законом.

Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду.

Таким чином, іпотека як майновий спосіб забезпечення виконання зобов'язання є особливим (додатковим) забезпечувальним зобов'язанням, що має на меті стимулювати боржника до виконання основного зобов'язання та запобігти негативним наслідкам порушення боржником своїх зобов'язань або зменшити їх.

Забезпечувальне зобов'язання (взаємні права та обов'язки) виникає між іпотекодержателем (кредитором за основним зобов'язанням) та іпотекодавцем (боржником за основним зобов'язанням).

Виконання забезпечувального зобов'язання, що виникає з іпотеки, полягає в реалізації іпотекодержателем (кредитором) права одержати задоволення за рахунок переданого боржником в іпотеку майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника. Сутність цього права полягає в тому, що воно дозволяє задовольнити вимоги кредитора навіть у разі невиконання боржником свого зобов'язання в силу компенсаційності цього права за рахунок іпотечного майна та встановленого законом механізму здійснення кредитором свого преважного права, незалежно від переходу права власності на це майно від іпотекодавця до іншої особи (в тому числі й у випадку недоведення до цієї особи інформації про обтяження майна).

Згідно із ч. 1 ст. 7 Закону України «Про іпотеку» за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачено умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання.

Відповідно до ч. 1 ст. 12 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки.

За ст. 33 Закону України «Про іпотеку» невиконання або неналежне виконання боржником основного зобов'язання є підставою для звернення стягнення на предмет іпотеки. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотеко держателя. У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Аналогічні вимоги містять договори кредиту та іпотеки, укладені між сторонами.

Отже підставою для звернення стягнення на предмет іпотеки є порушення зобов'язань з боку боржника.

Таким чином, надавши оцінку доказам та виходячи з обставин справи та їх доведеності, колегія суддів погоджується з висновком суду про задоволення позову у спосіб, який передбачений законом та договором іпотеки.

Відповідно до п. 42 постанови №5 від 30.03.2012 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних відносин» суд може зазначити, що початкова ціна встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/ незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій.

Таким чином, вимоги позивача про визначення початкової ціни предмета іпотеки вказаним способом узгоджується з вимогами законодавства.

За змістом частин першої, другої статті 39 цього Закону у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.

Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться в порядку, встановленому законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення.

За змістом частини третьої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше жиле приміщення, за винятком випадків, зазначених у відповідному житловому законодавстві.

Відповідно до частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Зі змісту зазначених норм убачається, що вимога письмового попередження про добровільне звільнення житлового приміщення стосується лише такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як позасудове врегулювання на підставі договору, і не застосовується в порядку звернення стягнення за рішенням суду. Задоволення позову про виселення мешканців з переданого в іпотеку житлового приміщення не залежить від дотримання іпотекодержателем частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку». З урахуванням частини другої статті 39 цього Закону відповідне рішення може бути прийняте судом (за заявою іпотекодержателя) одночасно з прийняттям рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Аналогічна правова позиція викладена в Постанові Верховного Суду України від 9 вересня 2015 року № 6-455цс15.

Таким чином, апеляційна інстанція погоджується з висновком про виселення відповідачів з квартири, оскільки виселення мешканців з переданого в іпотеку житлового приміщення не залежить від дотримання іпотекодержателем частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку».

За змістом частини першої статті 575 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 1 Закону № 898-IV іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов'язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом.

Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону № 898-IV у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону.

Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене у статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом.

Крім того, правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено Законом № 898-IV.

Згідно із частиною третьою статті 33 Закону № 898-IV звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до статті 39 Закону № 898-IV.

Так, згідно з частиною другою статті 39 цього Закону одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.

Частиною першою статті 40 Закону № 898-IV передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду.

Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян із жилих приміщень, придбаних не за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, забезпеченого іпотекою цього приміщення, без одночасного надання іншого постійного жилого приміщення.

Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що в разі звернення стягнення на іпотечне майно в судовому порядку та ухвалення судового рішення про виселення мешканців з іпотечного майна, яке не придбане за рахунок кредитних коштів, підлягають застосуванню як положення частини другої статті 39 та/або частини першої статті 40 Закону № 898-IV, так і частини другої статті 109 ЖК УРСР.

Отже, за змістом зазначених норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), який є предметом іпотеки і придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При цьому за положенням частини другої статті 109 ЖК УРСР постійне житло вказується в рішенні суду.

При виселенні з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла в судовому порядку, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.

Виселення громадян з іпотечного майна, придбаного за рахунок кредитних коштів, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання (частина четверта статті 109 ЖК УРСР).

Саме до цього зводяться правові висновки, зроблені Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України в постанові від 18 березня 2015 року (справа № 6-39цс15), 6-1049цс15, 6-447цс15.

Оскільки у справі, що розглядається, квартира, яка є предметом договору іпотеки, придбана відповідачами за рахунок отриманого кредиту, відповідачі підлягають виселенню без надання їм іншого жилого приміщення.

Не заслуговують на увагу суду посилання апелянта на те, що у квартирі зареєстрована та проживає малолітня ОСОБА_3, 2009 рокународження, яка не може бути позбавлена права користування квартирою, так як Для здійснення будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, потрібна попередня згода органів опіки та піклування.

Так, відповідно до п. 44 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України від 30.03.2012 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних відносин» згідно зі статтею 32 ЦК, статтею 177 СК та статтею 17 Закону України від 26 квітня 2001 року N 2402-ІІІ «Про охорону дитинства» батьки не мають права без дозволу органу опіки і піклування укладати договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла зобов'язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання.

У зв'язку із наведеним суди повинні виходити із того, чи мала дитина право власності на предмет іпотеки чи право користування предметом іпотеки на момент укладення договору іпотеки. Будь-які дії, вчинені без згоди іпотекодержателя після укладення договору іпотеки наприклад, реєстрація неповнолітньої дитини в житловому будинку, народження дитини після укладення договору іпотеки) не є підставою для визнання такого договору недійсним із підстави невиконання вимог закону про отримання згоди органу опіки та піклування.

Згідно довідки форми № 3 КП «Дирекція з управління та обслуговування житлового фонду» структурного підрозділу Центру обслуговування споживачів № 1 від 04.04.2014 у квартирі АДРЕСА_2 зареєстрована малолітня ОСОБА_3 з 10.02.2009 (а.с. 31). Тобто, дитина відповідачів народилася і зареєстрована в квартирі, що є предметом іпотеки, після укладення іпотечного договору від 24.09.2007 року, а тому, відсутні підстави вважати іпотечний договір недійним, а виселення відповідачів незаконним.

7 червня 2014 року набув чинності Закон № 1304-VII, згідно з пунктом 1 статті 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: воно використовується як місце постійного проживання, загальна площа його не перевищує 140 кв. м. для квартири та 250 кв. м. для житлового будинку.

Проте за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України.

У рішенні Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99 у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів наголошується на тому, що до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Заборона зворотної дії є однією з важливих складових принципу правової визначеності.

Водночас Конституція України передбачає зворотну дію законів та інших нормативно-правових актів у часі лише у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують юридичну відповідальність особи.

Разом з тим, мораторій у юридичному розумінні має значення відстрочки виконання певних обов'язків, відкладення певних дій на визначений чи невизначений період на підставі спеціального акта.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України у справі від 25 березня 2015 року.

Так, відповідачі не є суб'єктами Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції», квартира має загальну площу 41, 4 кв.м., іншого нерухомого майна у власності відповідача не встановлено, згоди на примусове стягнення заборгованості на предмет іпотеки він не надавав, а позивач просив застосувати до даних правовідносин вказаний закон.

Отже, рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає виконанню на час дії Закону № 1304-VІІ.

Твердження апелянта про те, що у позивача відсутня генеральна ліцензія на здійснення валютних операцій, а тому позивач не має законного права приймати платежі від відповідача в іноземній валюті, є також необґрунтованими, оскільки відповідно до правового висновку Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, який в ухвалі від 17.06.2015 у справі №6-10382св15 зазначив, що оформлюючи відступлення права вимоги банк і фактор не обумовлювали ніяких змін щодо обсягу прав і обов'язків, які за договорами перейшли до нового кредитора, а тому до ТОВ «Кредитні ініціативи» перейшли права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, включаючи установлені договором правила щодо валюти зобов'язання, законодавство України не містить норми, внаслідок застосування якої у фактора за договором факторингу шляхом купівлі права грошової вимоги від 28 листопада 2012 року ТОВ «Кредитні ініціативи», існував чи існує обов'язок отримати ліцензію для підтвердження свого права на здійснення факторингових операцій. Ліцензія на здійснення операцій з валютними цінностями необхідна при укладенні кредитного валютного договору, а в даному випадку між ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» та ТОВ «Кредитні ініціативи» було укладено договір відступлення права вимоги (цесії).

В силу ч.1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Отже, суд першої інстанції всебічно і об'єктивно дослідив всі обставини справи, зібраним доказам дав вірну правову оцінку й постановив рішення, що відповідає вимогам закону.

Рішення суду постановлено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, тому підстав для його скасування колегія суддів не вбачає.

Керуючись ст.ст.218, 303,304,307,308, 313-315,317 ЦПК України, колегія суддів

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - відхилити.

Рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 23 липня 2015 року в справі залишити без зміни.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена протягом двадцяти днів до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ шляхом подачі касаційної скарги до цього суду.

Головуючий Судді