Рішення № 53022052, 29.09.2015, Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області

Справа № 344/7231/15-ц

Провадження № 2/344/3103/15

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

ЗАОЧНЕ

29 вересня 2015 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області

в складі: головуючої судді Польської М.В.

при секретарі c/з ОСОБА_1.

з участю позивача ОСОБА_2, представника Інспекції з питань захисту прав споживачів в Івано-Франківській області ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Івано-Франківську цивільну справу за позовом Інспекції з питань захисту прав споживачів в Івано-Франківській області в інтересах споживача ОСОБА_4 до ТОВ «Лізингова компанія «Автофінанс» про захист прав споживачів, визнання договору фінансового лізингу недійсним та застосування наслідків недійсності правочину,-

В С Т А Н О В И В:

Інспекція з питань захисту прав споживачів в Івано-франківській області діючи в інтересах ОСОБА_4 звернулася до Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області з позовом до ТОВ «Лізингова компанія «Автофінанс» про визнання договору фінансового лізингу №010099 від 05.07.2014р. нікчемним, стягнення коштів в сумі 42000грн.

В судовому засіданні представник позивача та позивач позов підтримали в повному обсязі та просили його задовольнити.

Представник відповідача в судові засідання не зявився, заперечення щодо вимог не подав.

Заслухавши пояснення сторони позивача, дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку що позов підлягає до задоволення, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що 05.07.2014р. було укладено між ТОВ «Лізингова компанія «Автофінанс», як лізингодавцем, та ОСОБА_4, як лізингоодержувачем, договір фінансового лізингу №010099 (а.с.5-13).

Предметом лізингу є автомобіль марки BYD FO вартістю 69990 грн.

Умовами договору сторонами визначено, що лізингодавець бере зобовязання придбати предмет лізингу та передати його у користування лізингоодержувачу на строк та умовах визначених договором (п.1.3, 3.1.1), предмет лізингу передається протягом 120 днів з моменту сплати авансу, з розміром авансового платежу 50% - 34995грн., комісії за організацію оформлення в розмірі 10% - 6999грн. та комісії про передачу автомобіля в розмірі 3% - 2099грн. (1.7), авансовий платіж можна сплачувати протягом 12 місяців з моменту підписання договору (1.8), строк лізингу починається з дати передачі та закінчується протягом 60 місяців з моменту підписання Акту приймання-передачу ТЗ (а.с.2.2), щомісячний платіж 2916.25грн.. А за вимогами п.4.1 договру лізингодавець передає предмет лізингу не пізніше 120 робочих днів з дати отримання авансового платежу та комісії за передачу предмета лізингу.

ОСОБА_4 сплатила відповідачу 05.07.2014р. 35000грн. авансового платежу та 18.07.2014р. комісію в розмірі 10% - 7000грн. (а.с.20,20зв.), переплатою в 6 грн.. Як слідує з вищевказаного, третій платіж - комісії про передачу автомобіля в розмірі 3% а саме 2099грн. за вимогами п.1.7 договору ОСОБА_4 не було оплачено, що також підтверджено і в судовому засіданні.За умовами п.3.2.1 лізингоодержувач також повинна була до отримання предмету лізингу сплатити перший лізинговий платіж 2916.25 грн.

Отже, судом встановлено, що ОСОБА_4 до отримання предмету лізингу не в повному обсязі виконано умови договору, узгодженого між сторонами, а тому відповідач у визначені строки договору не передав предмет лізингу.

Однак, обґрунтовуючи позовні вимоги про визнання договору фінансового лізингу №010099 нікчемним, позивач вказала на недотримання нотаріального посвідчення договору в порушення ст..799 ЦК України, а також на те, що в договорі не вказано визначень розміру щомісячних лізингових платежів, а також в кого саме придбається лізингодавцем ТЗ, порядок та місце отримання предмета лізингу та умови страхування ТЗ.

Щодо цього, суд зазначає, що в договорі п.8.2.1, 8.2.2 та в додатку №2 вказано розмір щомісячних лізингових платежів та склад такого розміру, а поставка та адреса за вимогами п.4.3 %.15-місце зберігання визначене) повідомляється додатково, р.7 регулює умови страхування, а тому такі доводи позивача в цій частині обґрунтування є безпідставні. Що стосується, в кого придбавається лізингодавцем автомобіль, то така інформація могла бути отримана позивачем безпосередньо як усно так і письмово від лізингдавця, і на думку суду, відсутність у позивача такої інформації, є недоведеною.

Проте, зважаючи на вимоги закону щодо обовязкового нотаріального посвідчення договору, то в цій частині доводи позивача є підставними, а позов таким що підлягає до задоволеня, враховуючи наступне.

ЦК України у ст.ст. 3, 6, 203, 626, 627 визначає загальні засади цивільного законодавства, зокрема поняття договору і свободи договору та формулює загальні вимоги до договорів як різновиду правочинів (вільне волевиявлення учасника правочину).

Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 208 ЦК України правочин між фізичною і юридичною особами належить вчиняти у письмовій формі, за виключенням випадків, передбачених ч. 1 ст. 206 цього Кодексу.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (ч. 1 ст. 638 ЦК України). Інші випадки визнання договору укладеним зазначені у ст.ст. 642 - 643 ЦК України.

Стаття 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). Даний договір є змішаним договором.

Розкриваючи зміст засади свободи договору у ст. ст. 6, 627 ЦК України визначає, що свобода договору полягає в праві сторін вільно вирішувати питання при укладенні договору, виборі контрагентів та погодженні умов договору.

Закріпивши принцип свободи договору ЦК України разом з тим визначив, що свобода договору не є безмежною, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 6 та ст. 627 цього Кодексу при укладенні договору, виборі контрагентів, визначенні умов договору сторони не можуть діяти всупереч положенням цього Кодексу та інших актів цивільного законодавства.

Спеціальним законом, що регулює лізингові відносини в Україні є Закон України «Про фінансовий лізинг», який визначає загальні правові та економічні засади фінансового лізингу, як виду цивільно-правових відносин.

За ст..1,2 цього Закону фінансовий лізинг - це вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу. За договором фінансового лізингу (далі - договір лізингу) лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі). Відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом.

За ст..6 цього закону, договір лізингу має бути укладений у письмовій формі. Істотними умовами договору лізингу є: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Строк лізингу визначається сторонами договору лізингу відповідно до вимог цього Закону.

Поняття договору лізингу регулюється і нормами цивільного кодексу, а саме ст..806 ЦК України в якій вказується, що за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі). До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом.

Отже, факт укладення такого правочину договору фінансового лізингу між сторонами є наявним.

Але, відповідно до статей 203, 204 ЦК підстави і наслідки недійсності правочину можуть бути передбачені винятково законами. Проте положення зазначених статей необхідно застосовувати з урахуванням ст. 4 ЦК. Виходячи з буквального тлумачення норм статей 4 та 203 ЦК, зміст правочину має відповідати: ЦК; іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК; актам Президента України у випадках, встановлених Конституцією; постановам Кабінету Міністрів України; актам органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим, що видаються у випадках і в межах, встановлених Конституцією та законом. Таким чином, враховуючи загальні принципи цивільного права, правочини не повинні суперечити положенням законів, прийнятих відповідно до Конституції.

Презумпція правомірності правочину закріплена у ст. 204 ЦК та може бути спростована насамперед нормою закону, яка містить відповідну заборону.

За вимогами ст.. 799 ЦК договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі. Договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.

Отже, данан норма встановлює загальні правила щодо оформлення договору найму транспортного засобу. Так договір найму транспортного засобу незалежно від строку має бути укладений в письмовій формі. Якщо будь-якою стороною договору найму транспортного засобу є фізична особа, такий договір підлягає нотаріальному посвідченню. Відповідно до Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, договори про найм (оренду) або позичку транспортного засобу посвідчуються нотаріусами незалежно від місця їх реєстрації.

Відповідно до ст. 220 ЦК України, в разі недодержання сторонами вимоги про нотаріальне посвідчення договору, він вважається нікчемним та не породжує правових наслідків.

Доповнюючи положення про те, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, у ст. 16 ЦК міститься досить широкий перелік засобів захисту цивільних прав та інтересів судом, зокрема одним із них є визнання правочину недійсним.

Недійсність правочину виникає через те, що дія схожа на правочин, але за своєю суттю не відповідає його характеристикам. Недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК нікчемний правочин є недійсним через його невідповідність вимогам законодавства. Такий правочин недійсний з моменту його вчинення незалежно від того, чи визнав його таким суд. Що ж стосується оспорюваного правочину, то він може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.

При розгляді позовів про встановлення нікчемності правочину з посиланням на ст. 203 ЦК, як вказав в узагальненнях Верховний Суд України «Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними», необхідно враховувати, що ця стаття передбачає загальну підставу для визнання нікчемності правочину і застосовується лише в тому випадку, якщо в ЦК немає спеціальної підстави (норми) для цього. Звернутися з вимогою про встановлення нікчемності правочину позивач вправі, якщо є спір про наявність або відсутність такого факту. Звернення окремо з такою вимогою, без застосування наслідків недійсності правочину, є правом позивача, тому у випадку пред'явлення такого факту вона підлягає розгляду, власне кажучи, з констатацією в резолютивній частині рішення факту нікчемності правочину, або відмови в цьому. Разом з тим, якщо позивач не заявляв окремо вимогу про встановлення нікчемності правочину, а посилається на її нікчемність при обґрунтуванні іншої пред'явленої вимоги, суди не вправі посилатися на відсутність рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинні дати оцінку таким доводам позивача в мотивувальній частині рішення або ухвалити додаткове рішення.

Стосовно положення ч. 2 ст. 215 ЦК про те, що суд не вимагає визнання правочину недійсним, якщо його недійсність встановлена законом, необхідно зазначити, що така потреба може виникнути у разі, коли: сторони виконали певні умови нікчемного правочину, який нотаріально посвідчений; він порушує права третіх осіб; він зареєстрований у державних органах тощо. У таких випадках рішенням суду, який лише констатує недійсність правочину, можуть бути визначені відповідні правові наслідки недійсності правочину, зобов'язано державні органи скасувати його реєстрацію тощо.

Визнані недійсними правочини не створюють для сторін тих прав і обов'язків, які вони мають встановлювати, а породжують наслідки, передбачені законом. І хоча реституція не передбачена у ст. 16 ЦК як один із способів захисту, проте норма ч. 1 ст. 216 ЦК є імперативною і суд має забезпечити зазначені в ній правові наслідки. Реституцію цілком можна вважати окремим способом захисту цивільних прав, які порушуються у зв'язку з недійсністю правочину, оскільки у ст. 16 ЦК немає вичерпного переліку способів захисту цивільних прав.

П. 1 ст. 6 цієї Конвенції визнає право людини на доступ до правосуддя. Це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру пору¬шення, яке мало місце. Способи захисту обираються самим позивачем.

Позивач визначила спосіб захисту як визнання нікчемним з уточненням щодо недійсності договору №010099 від 05.07.2014р. із застосуванням наслідків недійсності правочину повернення коштів.

Ч.3 ст.10, ч.1 ст.60 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом та ст.61 цього Кодексу.

Відповідно до ст..212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності.

Разом з тим, за положенням ст. 4 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Тому, суд приходить до висновку, що позовні вимоги про визнання недійсним договору фінансового лізингу та стягнення коштів підлягають до задоволення.

На підставі вищенаведеного, відповідно до ст. 203, 204, 215, 220, 799 ЦК України, ст..1, 2, 6, 7 Закону України «Про фінансовий лізинг», керуючись ст.ст.10, 60, 209, 212- 215 ЦПК України суд,

В И Р І Ш И В :

Позов задовольнити.

Визнати недійсним договір фінансового лізингу №010099 від 05.07.2014р., укладений між ТОВ «Лізингова компанія «Автофінанс» та ОСОБА_4.

Стягнути з ТОВ «Лізингова компанія «Автофінанс», м.Київ, вул.. Аніщенка, 3 А, офіс 310, код ЄДРПОУ 38104479, на користь ОСОБА_4,жительки АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, кошти в сумі 42000 (сорок дві тисячі) гривень.

Стягнути з ТОВ «Лізингова компанія «Автофінанс», м.Київ, вул.. Аніщенка, 3 А, офіс 310, код ЄДРПОУ 38104479, в спеціальний фонд Державного бюджету України з зарахуванням на рахунок 31214206700002, отримувач коштів УДКСУ в м. Івано-Франківську Івано-Франківської обл., код за ЄДРПОУ 37952250, банк отримувача ГУДКС України в Івано-Франківській області, код банку отримувача (МФО) 836014, код класифікації доходів бюджету 22030001, код ЄДРПОУ суду 02891693 - 663 грн. 60 коп. судового збору

Заочне рішення може бути переглянути за письмовою заявою відповідача протягом 10 днів з дня отримання його копії.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Апеляційна скарга, подана після закінчення строків, установлених статтею 294 ЦПК України, залишається без розгляду, якщо апеляційний суд за заявою особи, яка її подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється ухвала.

Суддя Польська М.В.