Постанова № 53019577, 26.10.2015, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

26 жовтня 2015 року № 826/5310/15

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Аблова Є.В., судді Федорчука А.Б., судді Шулежка В.П., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України про визнання протиправними дій, -

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 з позовом до Міністерства юстиції України про відміну окремих, явно корупційних, протизаконних, таких, що суперечать судовому рішенню положень відповідача, викладених в наказ Міністерства юстиції України від 29.12.2014 року №2186/5 «Про затвердження внутрішнього розпорядку установ виконання покарань», зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 30.12.2014 року за №1656/26433.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що деякі, зазначені в позовній заяві, положення «Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань» суперечать нормам чинного законодавства України та порушують права позивача.

Представник відповідача проти позову заперечував з огляду на те, що позовні вимоги є безпідставними та необґрунтованими, а оскаржуваний наказ таким, що прийнятий Міністерством юстиції України в межах повноважень і у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч.6 ст. 128 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо немає перешкод для розгляду справи в судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомленні про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

Враховуючи неможливість прибуття позивача в судове засідання, суд ухвалив розглядати справу у порядку письмового провадження.

Вирішуючи спір по суті, суд дійшов висновків про наступне.

Наказом Міністерства юстиції України №2186/5 від 29.12.2014, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 30.12.2014 за N1656/26433 Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань (далі - Правила №2186/5).

Як вбачається з преамбули вказаного вище Наказу, яким затверджено Правила №2186/5, останні прийнято відповідно до статей 51, 59, 102, 107 та 151 Кримінально-виконавчого кодексу України та з метою врегулювання порядку виконання та відбування кримінальних покарань у виді арешту, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк та довічного позбавлення волі.

У відповідності до п.1 Правил №2186/5 останні регулюють порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань у виді арешту, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк та довічного позбавлення волі.

Так, позивач просить суд визнати протиправними та нечинними деякі пункти Правил №2186/5, зокрема: обмеження щодо загальної ваги предметів і речей, які перевозить засуджений, не повинна перевищувати 50 кг при вибутті до іншої установи виконання покарань, зайві речі здаються на склад установи виконання покарань і за дорученням засудженого видаються його близьким родичам або йому особисто після звільнення з цієї установи (п.1 розділу IX ); обмеження щодо заборони передавати засудженому продукти харчування в скляній та металевій тарі (п.3 розділу X); обмеження телефонних розмов засудженими 15 хвилинами (п.2 розділ XIV); обмеження щодо засуджених до довічного позбавлення волі, а саме, що вони тримаються окремо від інших засуджених та осіб, узятих під варту, в окремих камерах залежно від жилої площі, психологічної сумісності проживання за визначенням адміністрації установи виконання покарань, особи, яким вироком суду призначено покарання у виді довічного позбавлення волі, забезпечуються одягом спеціального зразка (п.1 розділу XXXIII); обмеження щодо організації миття в лазні (п.4 розділу ХХVII).

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши сторін, Окружний адміністративний суд міста Києва приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог з наступних підстав.

Як зазначалося вище, Правила №2186/5 прийняті, зокрема на виконання статей 51, 59, 102, 107 та 151 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі - КВК України).

Пунктом 1 розділу 1 додатку 2 вказаних правил встановлено перелік продуктів харчування, виробів і речовин, які засуджені можуть отримувати в посилках (передачах), купувати в крамницях установ виконання покарань та зберігати при собі, зокрема ними є продукти харчування фабричного (заводського) виготовлення, не в скляній або металевій тарі, з діючим терміном реалізації, які не потребують додаткового приготування шляхом термічної обробки та можуть зберігатися при кімнатній температурі, свіжі фрукти та овочі (огірки, помідори, цибуля, часник, перець, капуста, морква та зелень), а також чай та тютюнові вироби фабричного розфасування.

Слід зауважити, що відповідно до ч.1 ст.1 КВК України кримінально-виконавче законодавство України регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими.

Поряд з цим, держава поважає і охороняє права, свободи і законні інтереси засуджених, забезпечує необхідні умови для їх виправлення і ресоціалізації, соціальну і правову захищеність та їх особисту безпеку. Засуджені користуються всіма правами людини та громадянина, передбаченими Конституцією України, за винятком обмежень, визначених цим Кодексом, законами України і встановлених вироком суду (ч. 1, 2 ст. 7 КВК України)

Абзацом 7 ч. 1 ст. 107 Кримінально-виконавчого кодексу України визначено право засуджених, які відбувають покарання у виді позбавлення волі порядку, встановленому цим Кодексом і нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України одержувати і відправляти посилки, бандеролі, грошові перекази, одержувати передачі.

В той же час, приписами ч.5 ст.112 КВК України передбачено, що порядок приймання і вручення посилок (передач) або бандеролей, а також перелік предметів, заборонених до одержання засудженими, визначаються нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України.

У відповідності до ч.5, 6 ст.110 КВК України засудженим надається, в тому числі й під час перебування в стаціонарних закладах охорони здоров'я, право на телефонні розмови (у тому числі у мережах рухомого (мобільного) зв'язку) без обмеження їх кількості під контролем адміністрації, а також користуватися глобальною мережею Інтернет. Телефонні розмови оплачуються з особистих коштів засуджених. Телефонні розмови між засудженими, які перебувають у місцях позбавлення волі, забороняються. Телефонні розмови та користування у глобальній мережі Інтернет оплачуються з особистих коштів засуджених. Порядок організації побачень і телефонних розмов визначається нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України.

У відповідності до п. 2 розділу XIV Правил №2186/5 адміністрація установи виконання покарань забезпечує надання засудженим телефонних розмов без обмеження їх кількості у визначений розпорядком дня час. З метою реалізації права на телефонні розмови усіх засуджених, які відбувають покарання в установі, тривалість розмови одного засудженого не повинна перевищувати 15 хвилин.

Також суд зазначає, що висновки, викладені в ухвалі Апеляційного суду м. Києва від 12.02.14 р. у справі №739/1745/13-а, на яку посилається позивач, стосуються розповсюдження дії ст. 93 Кримінально-виконавчого кодексу України на визначення місця відбування покарання лише засуджених до позбавлення волі на певний строк, оскільки ст. 150 Кодексу містить спеціальну норму щодо місця відбування покарання особами, засудженими до позбавлення волі довічно.

Посилання позивача на виняток щодо заборони передачі продуктів в скляних та металевих тарах, як такий, що порушує його права, не підтверджуються матеріалами справи, оскільки не обмежується право щодо отримання великого переліку продуктів харчування, а доводи про те, що адміністрацією установ виконання покарання реалізовувався прострочений та недоброякісний товар не доводять, що п.3 розділу Х є корупційним та незаконним.

Відповідно до ч.6 ст.88 порядок переміщення засуджених під вартою визначається нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України та Міністерства внутрішніх справ України відповідно до цього Кодексу.

Так, приписами статті 108 КВК України передбачено, що засуджені мають право придбавати за безготівковим розрахунком продукти харчування і предмети першої потреби на гроші, зароблені в колоніях. Перелік і кількість продуктів харчування і предметів першої потреби, що дозволяються до продажу засудженим, визначається нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України.

Водночас, доводи позивача щодо того, що обмеження в 50 кг йому не вистачає для перевезення особистих речей, а саме телевізору та іншої техніки, придбаної за власні кошти, не беруться судом до уваги, оскільки п.1 розділу ІХ Порядку передбачає порядок придбання засудженими продуктів харчування і предметів першої потреби та надання їм додаткових послуг.

Додаток 2 до Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань містить виключний перелік продуктів харчування, виробів і речовин, які засуджені можуть отримувати в посилках (передачах), купувати в крамницях установ виконання покарань та зберігати при собі, відповідно до якого не підпадають речі, на які посилався позивач.

Крім цього, чинним законодавством передбачено, що вироби і речовини понад встановлену кількість здаються на склад установи виконання покарань для зберігання та загальна вага предметів і речей, які належать засудженому, у всіх випадках не повинна перевищувати 50 кг (з урахуванням тих, що містяться на складі).

Щодо незаконності п.4 розділу ХХVII Порядку, а саме посилань позивача на те, що обмеження для засуджених щодо миття в лазні тільки один раз в тиждень є протиправним спростовуються, оскільки останнім невірно трактовано вказане положення.

Так, приписами п.4 розділу ХХVII Порядку передбачено, що в установах виконання покарань забезпечується виконання санітарно-гігієнічних та протиепідемічних правил. Особи, які прибули до установ виконання покарань, проходять комплексну санітарну обробку, що включає в себе для чоловіків, зокрема, стрижку волосяних частин голови, підборіддя, бороди, вусів. Не менше одного разу на сім днів засудженим організовується миття в лазні з обов'язковою зміною натільної та постільної білизни, а за потреби - стрижка волосяних частин голови, підборіддя, бороди, вусів та дезінсекція одягу.

Отже, враховуючи викладене, Правилами №2186/5 передбачено миття в лазні не «один раз на тиждень», як зазначає позивач, а «не менше одного разу на сім днів».

В силу загального правила ч. 2 ст. 151 Кримінально-виконавчого кодексу України на осіб, які відбувають довічне позбавлення волі, поширюються права і обов'язки засуджених до позбавлення волі, передбачені статтею 107 цього Кодексу.

Частиною першою статті 107 Кодексу, зокрема, передбачено право засуджених, які відбувають покарання у виді позбавлення волі, брати участь у трудовій діяльності; розпоряджатися грошовими коштами, придбавати, володіти і розпоряджатися предметами, речами, виробами; здійснювати листування з особами, які знаходяться за межами колоній, вести з ними телефонні розмови, у тому числі у мережах рухомого (мобільного) зв'язку, користуватися глобальною мережею Інтернет; одержувати і відправляти посилки, бандеролі, грошові перекази, одержувати передачі.

Отже доводи позивача, про відмінність його прав в частині не поширення на нього норм статті 107 Кодексу та дискримінація щодо нього відносно інших засуджених є необґрунтованими та спростовуються вищевикладеним.

Окрім того, ч. 2 ст. 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень, та у спосіб, що передбаченні Конституцією та законами України.

Згідно з п. 1 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого Указом Президента України від 06.04.2011 № 395/2011 (далі - Положення), Міністерство юстиції України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Мін'юст є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, зокрема, з формування та забезпечення реалізації державної правової політики, а також у сфері виконання кримінальних покарань.

Відповідно до п. 9 Положення Міністерство юстиції у межах повноважень, на основі та на виконання Конституції та законів України, актів і доручень Президента України, актів Кабінету Міністрів України видає накази, організовує і контролює їх виконання.

У своїй діяльності щодо реєстрації нормативно-правових актів Мін'юст керується Положенням про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.1992 № 731, та Порядком подання нормативно-правових актів на державну реєстрацію до Міністерства юстиції України та проведення їх державної реєстрації, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 12.04.2055 року " 34/55 (далі - Порядок).

Так, відповідно до п. 1 Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, державна реєстрація нормативно-правового актів полягає у проведенні правової експертизи на відповідність його Конституції та законодавству України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколом до неї, міжнародним договорам України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та acquis communautaire, а також з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, прийнятті рішення про державну реєстрацію цього акта, присвоєнні йому реєстраційного номера та занесенні до єдиного державного реєстру нормативно-правових актів.

Водночас, згідно з висновком Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини від 28.07.2014 Порядок організації надання засудженим доступу до глобальної мережі Інтернет, затвердженого Наказом Міністерства юстиції України від 01.08.2014 №1275/5, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 20 серпня 2014 р. за № 991/25768 відповідає Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та протоколів до неї, а також практиці європейського суду з прав людини.

Крім того, пунктом 13 Порядку передбачено підстави відмови у державній реєстрації, а саме:

а) не відповідає Конституції та законам України, іншим актам законодавства Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколам до неї. Міжнародним договорам України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та acquis communautaire;

б) видано з порушенням вимог законодавства або без урахування практики Європейського суду з прав людини, зокрема акт:

- порушує чи обмежує встановлені законом права, свободи й законні інтереси громадян, підприємств, установ та організацій або покладає на них не передбачені законодавством обов'язки; виходить за межі компетенції органу, що його видав; містить норми, що сприяють або можуть сприяти вчиненню корупційних правопорушень; не відповідає вимогам законодавства про мови; суперечить установленому порядку ведення діловодства;

- видано за наявності будь-якої з обставин, визначених у частині першій статті 25 закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» на підставі повідомлення Держпідприємства;

в) не узгоджено із заінтересованими органами або не повідомлено про позицію уповноваженого представника від всеукраїнських об'єднань організацій роботодавців щодо нормативно-правового акта, прийнятого міністерством та іншим центральним органом виконавчої влади з питань. Що стосується соціально-трудової сфери, та проведену роботу з врахуванням їх зауважень і пропозиції

г) викладено з порушенням правил правопису та нормопроектувальної техніки;

д) не узгоджується з дорученням, даним органу, що видав акт.

Таким чином, аналізуючи вищевикладене в сукупності, суд дійшов висновку, що у Міністерства юстиції України були відсутні підстави як для відмови у державній реєстрації оскаржуваного нормативно-правового акта, так і для подальшого її скасування.

Враховуючи те, що оскаржувані нормативно-правові акти прийняті в порядку та у спосіб визначений Конституцію України, суд дійшов до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог викладених позивачем в пункті 1, 2 позовних вимог, що в свою чергу обумовлює відсутність підстав для зобов'язання Міністерства юстиції України вчинити певні дії визначені в п.3, 4, 5 позовних вимог.

Відповідно до частини першої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідач, заперечуючи проти позовних вимог, в силу положень частини 2 статті 71 КАС України, спростував посилання позивача і довів відповідність оскаржуваного рішення вимогам ч. 3. ст.2 КАС України, натомість позивач не довів суду належними доказами наявність обставин, що обґрунтовують його позовні вимоги в цілому.

Враховуючи вищенаведене, керуючись ст.ст. 69-72, 158-163 КАС України, Окружний адміністративний суд міста Києва,-

ПОСТАНОВИВ:

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити.

Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку шляхом подачі в Окружний адміністративний суд міста Києва апеляційної скарги на постанову протягом десяти днів з дня її проголошення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає до Київського апеляційного адміністративного суду.

Якщо апеляційна скарга не була подана у строк, встановлений ст. 186 КАС України, постанова набирає законної сили після закінчення цього строку.

Головуючий суддя Аблов Є.В.

Суддя Федорчук А.Б.

Суддя Шулежко В.П.